Священики із закордону

Ігор Лиман

У діях південноукраїнських єпархіальних архієреїв чітко простежується посилена увага до забезпечення духовенством іноземних переселенців. Задля такого забезпечення архієреї прагнули домогтися від Синоду особливого режиму для Слов’янської та Херсонської єпархії, який би відрізнявся від загальноросійського. Уже згадуваним донесенням Синоду від 4 лютого 1777 р. Євгеній (Булгаріс) просив дозволу на допуск іноземного білого та чорного духовенства до єпархії для задоволення духовних потреб вихідців із-за кордону їхньою рідною мовою. Після того, як синодальним указом від 27 березня 1777 р. такий дозвіл був наданий [431], архієпископ вирішив просити більшого. У донесенні Синоду він писав про необхідність висвячувати у священнослужителі таких, що виходили до Російської імперії, православних “козацького та посполитого малоросійського звання”, якщо вони мали звільнення від світських команд. Підставою для цього архієпископ називав брак в єпархії священиків і гідних посвяти дітей священно- та церковнослужителів, а також побажання парафіян і вимоги губернаторів. Відповіддю на це донесення і стало наведення Синодом довідок стосовно відповідності штатам кількості підлеглих Слов’янському та Херсонському архієпископу духовних осіб. І Петербург знову пішов на поступки, хоча і з’ясувалось, що чисельність священно- та церковнослужителів тут навіть більша за потрібну. Ухвалою від 25 лютого 1779 р. для задоволення духовних потреб іноземців архієпископу було дозволено на власний розсуд висвячувати осіб, які виходили із-за кордону, перевіряючи попередньо їхню конфесійну приналежність, входячи в зносини зі світською владою і з’ясовуючи, чи немає перешкод для отримання сану. Більше того. Було дозволено висвячувати світських персон навіть для так званих “російських церков”, тобто споруд, при парафіях яких не знаходились вихідці із-за кордону, у разі браку священнослужителів і відсутності можливостей призначати до них тих “зайвих” осіб духовного звання, які знаходились в інших частинах єпархії [432].

Треба сказати, що допуск до служіння при церквах вихідців із-за кордону в другій половині 70-х рр. XVIII ст. відповідав інтересам не лише Слов’янської та Херсонської, але і Переяславської єпархії, керівництву якої доводилось мати справу зі складною проблемою влаштування духовних осіб, які втратили свої місця внаслідок наступу на православ’я католиків та уніатів. Цією проблемою переймався і Синод, який мав реагувати, між іншим, і з політичних міркувань. 31 травня 1776 р. він видав указ, яким передбачалось влаштування в Київській, Чернігівській та Переяславській єпархіях закордонних священиків, які потерпали від переслідувань і вештались у пошуках місць при парафіях. Указом Переяславської консисторії наказувалось допомагати священикам, які втікали від переслідувань, дозволяти їм відправляти богослужіння. У разі смерті парафіяльного священика такі особи мали тимчасово “доглядати” вакантне місце, не будучи постійно закріпленими за ним [433].

З огляду на те, що Переяславська єпархія мала відносно невелику кількість церков і в той же час саме там знаходилась переважна більшість духовенства, яке рятувалось від утисків католиків і уніатів, Переяславський єпископ став шукати додаткові напрямки переміщення надлишкових кадрів. Слов’янська та Херсонська єпархія виявилась найбільш прийнятною для цього. Тоді як у єпархію Чернігівську священики відмовлялись переходити через далеку відстань, багато хто просив документів саме на території, які знаходились під зверхністю південноукраїнського архієрея. Адже частина Слов’янської та Херсонської єпархії ще нещодавно перебувала під юрисдикцією Переяславського єпископа, тепер же знаходилась на сусідніх з його єпархією землях. До того ж, було відомо про брак духовенства на новозаселених територіях.

За таких умов Переяславський єпископ Іларіон звернувся до Євгенія (Булгаріса) із запитом, як йому вчинити з духовними особами, які клопотали про переведення до Слов’янської та Херсонської єпархії. Разом з тим, ще не дочекавшись відповіді, Іларіон почав видавати таким священнослужителям документи для пошуку вакансій у церквах, підпорядкованих архієпископу Євгенію. Останній та підлегла йому консисторія не могли не відреагувати на це. Адже такі дії суперечили синодальному указу від 5 травня 1732 р., яким архієреям заборонялось відпускати священиків і дияконів до інших єпархій для пошуку місць без вимоги тамтешнього єпархіального керівництва. Такий порядок, у принципі, влаштовував Євгенія (Булгаріса), бо давав можливість саме йому регулювати надходження закордонних духовних осіб до Слов’янської та Херсонської єпархії, у разі потреби зносячись із своїми сусідами. То ж не дивно, що зі Слов’янської духовної консисторії Переяславському єпископу була надіслана вимога дотримуватись положень указу від 5 травня 1732 р. Тоді Іларіон, отримавши чергове прохання від двох намісників і чотирнадцяти священиків про переведення до Слов’янської та Херсонської єпархії, звернувся до Петербурга. 5 червня 1779 р. Синод, згадавши скарги архієпископа Євгенія на брак духовних осіб, дозволив Переяславському єпископу давати білети священикам, які були вигнані зі своїх парафій і просились до Слов’янської та Херсонської єпархії. Булгаріс зобов’язувався розглядати клопотання, враховуючи необхідність і поблажливого ставлення до потерпілих від переслідувань, і запобігання необґрунтованому збільшенню кількості священнослужителів при парафіях [434].

Таке рішення теж влаштовувало Євгенія. Воно не позбавляло його права відмовляти небажаним “прохачам”, і, у той же час, давало можливості для вибору кандидатів для займання місць при парафіях. Причому відповідальним за пошуки засобів для існування таких осіб архієпископ не ставав: він мав право встановлювати термін пошуку вакансій у його єпархії, по завершенні якого, у випадку невлаштування, священнослужителі повинні були повернутись під юрисдикцію Переяславського єпископа.

І єпархіальна влада використовувала надане їй право. Ще до одержання відкритого указу кандидат мав сповідуватись у єпархіального духівника, бути приведеним до указної ставленицької присяги і випробуваний у придатності до виконання обов’язків. Таким чином, духовне керівництво мало можливість упередити пошуки вакансій особами, кандидатури яких не відповідали існуючим вимогам. Як правило, указ консисторії про пошук вакантного місця давався на три місяці або ж на півроку. За цей час духовна особа мала сама знайти парафію і отримати “заручне прохання” (як бачимо, і в цьому випадку принцип виборності мав бути чітко дотриманий). Документ слід було передати духовному правлінню, у відомстві якого знаходилась знайдена парафія, а звідти направити на розгляд єпархіального архієрея.

Підкреслимо, що синодальний указ від 5 червня 1779 р. не вніс принципових змін у порядок влаштування вихідців із інших єпархій: Слов’янська і Херсонська влада і раніше видавала подібні відкриті укази, зокрема молдавським священикам [435].

Якщо особа не знаходила впродовж встановленого терміну місця при церкві, вона зобов’язувалась з’явитись до консисторії, отримати назад білет і повернутись до єпархії, з якої прибула, “щоб бездіяльно в єпархії Слов’янській і Херсонській не вештатись” [436].

Далеко не всім прибулим із-за кордону доводилось шукати собі місця при парафіях. Практика виходу цілими поселеннями обумовила ситуацію, коли парафіяни з’являлись уже із власними священиками, яких бажали мати при собі і надалі [437]. У деяких випадках духовних осіб викликали самі поміщики, які шукали священиків, що могли відправляти службу мовою поселян [438]. Єпархіальній владі залишалось лише легалізувати їхнє служіння.

Для іноземних переселенців, які залишали насиджені місця і перебиралися до нової батьківщини, дійсно було важливо не просто мати пастирів, які розмовляли їхньою рідною мовою. Значення мало і те, що такі духовні особи самі багато в чому повторили долю своїх парафіян, а отже, розуміли їхнє становище; саме таким людям було легше довірити свою душу. І нічого, що серед цих священиків був поширений дух авантюризму. Серед іноземних представників білого духовенства, які з’являлись до реґіону, зустрічаємо не менше яскравих постатей із невгамовним “бажанням до переміни місць”, ніж серед закордонного “бродячого” чернецтва. Але для мирян, які і самі не були позбавлені авантюризму, відповідна риса вдачі у духовного пастиря була скоріше не перешкодою, але додатковою підставою для порозуміння з ним.

Виведення духовних осіб поміщиками, вихід разом із своїми парафіянами із-за меж Російської імперії, перебування в реґіоні закордонних священиків, які, втративши місце при парафії, а часто і майно, були готові скористатись першою-ліпшою нагодою для закріплення, створювало непогані умови для вирішення єпархіальним керівництвом завдання, з яким було б значно складніше впоратись, спираючись виключно на місцеве духовенство. Це завдання — забезпечення умов для задоволення духовних потреб переселенців ще до того, як влаштовувалась релігійна споруда. Той надлишок священно- та церковнослужителів, який мав місце в Слов’янській і Херсонській єпархії завдяки місцевостям, що були заселені раніше, і де розгалужена мережа церков діяла вже досить давно, не давав можливості вирішити проблему, автоматично перевівши таких осіб на нові місця. Багато хто з невлаштованих підлеглих духовного відомства волів залишатись на старих місцях, сподіваючись невдовзі зайняти спадкове місце при церкві або ж якщо і шукати вакансію, то неподалік, а не у віддалених малоосвоєних місцях. До того ж сам цей надлишок переважно з’явився лише після жовтня 1778 р. Прийняті тоді нові штати залишили “за бортом” чимало підлеглих духовного відомства, які раніше мали місця при парафіях.

Отже, опікуватись мешканцями нововлаштованих населених пунктів (які попервах часто відчували чималу матеріальну скруту і не могли забезпечувати духовенство в достатньому обсязі), дбати про найшвидше зведення релігійних споруд були готові в першу чергу особи, яким за великим рахунком було мало що втрачати і які не мали великих сподівань на знайдення кращого місця. Зараз не йдеться про тих, хто свідомо зазнавав злигоднів, переймаючись прагненням нести слово Боже в місцевості, які ще донедавна вважались “дикими”.

Примітки

431. Полное собрание постановлений и распоряжений… – С. 181 – 182.

432. Там само. – С. 219 – 220.

433. Неводчиков Н. Евгений Булгарис… – 1875. – № 12. – С. 396.

434. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 18, арк. 6 – 7; спр. 26, арк. 1 – 4; Полное собрание постановлений и распоряжений… – С. 231 – 232.

435. ДАОО, ф. 37, оп. 1 а,, спр. 6, арк. 11 – 11 зв.

436. Там само, оп. 1, спр. 45, арк. 2 – 2 зв.; спр. 44, арк. 3 – 4.

437. Там само, оп. 1 а, спр. 11, арк. 1 – 2.

438. Там само, оп. 1, спр. 23, арк. 1.