Володимир Сокальський

Ігор Лиман

Для розуміння ролі чорного духовенства в розбудові церковної системи на півдні України слід не забувати, що далеко не всі ченці реґіону були зосереджені в монастирях. Представники цієї групи духовенства служили і при церквах Півдня. Вже згадувалось, що формування причтів цілої низки релігійних споруд Запорожжя відбувалось шляхом направлення сюди ченців із Межигір’я. Причому саме до них належали деякі найавторитетніші серед козацтва духовні особи. Такі люди могли впливати на рішення парафіян у кризові моменти, за підтримку цих осіб боролись представники влади, розуміючи важливість освячення своїх дій духовним авторитетом. З іншого боку, самі ці духовні особи в багатьох випадках ставали лише шаховими фігурами у грі представників світської влади, не маючи можливості вийти з цієї гри і діяти за власним розсудом.

Все сказане вище справедливо стосовно Володимира Сокальського — ченця, який тривалий час був начальником запорозьких церков.

Серед духовенства Вольностей Війська Запорозького Сокальський є чи не найпопулярнішим в історіографії. Інтерес до нього можна порівняти лише з увагою, яка приділяється постаті єпископа Анатолія Мелеса — людині, завдяки якій Запорожжя намагалось вийти з-під духовної влади київського митрополита і заснувати власну архієрейську кафедру. Це не дивно, оскільки обидві духовні особи відігравали значну роль в історії Запорожжя, і насамперед, у намаганнях Коша відстояти свою автономію в духовній сфері.

Біографія отця Володимира на сьогодні залишається недостатньо дослідженою, в першу чергу, через брак джерел. Достеменно відомо, що в 1762 р. в “Реєстрі скільки у війську запорозькому низовому при приводі до присяги на вірність Його І. В. Государю Імператору Петру Федоровичу, самодержцю всеросійському, старшин і козаків запорозького війська, також всякого звання людей було” Сокальський був уже записаний як ієромонах Києво-Межигірського монастиря і начальник січової церкви [355]. Під час перебування на цій посаді отець Володимир дуже добре прислужився і рядовому козацтву, і тим більше кошовому керівництву.

На Запорожжі, як і в інших реґіонах Російської імперії, в період Нової Січі духовні особи підтримували своїм авторитетом представників світської влади, освячуючи їхні дії. При тому, що на керівництво як світською, так і духовною справою на території Запорозьких Вольностей претендували можновладці і Києва, і Петербурга, місцеве духовенство, в тому числі і Володимир Сокальський, пріоритетом бачило підтримку Коша Війська Запорозького. Отець Володимир, продовжуючи існуючу традицію, під час літургії молився за здоров’я кошового отамана, судді, писаря, осавула і всього війська; проводив вдячні молебні з приводу перемог запорожців. Начальник січових церков брав участь у поїздках кошового керівництва територією Вольностей, під час яких здійснювався, зокрема, розгляд судових справ [356]. Причому Сокальський відігравав лише роль почесного супроводу, не втручаючись у вирішення питань судочинства. Сама ж присутність шанованої духовної особи мала додати ще більшої поваги до кошового начальства з боку козацтва. Брав участь Сокальський і у військових походах запорожців [357].

Підтримка Сокальським кошового керівництва не обмежувалась лише формальним виконанням обов’язків, які за посадою покладались на начальника січових церков. Яскравим свідченням цього можуть служити події 1768 р., коли на Запорожжі почались заворушення з приводу захоплення гайдамаків російським військом та видача їх полякам. Коли кошовий П. Калнишевський став перед радою і прочитав указ цариці про війну з Туреччиною, запорожці почали його взивати зрадником за те, що лишив Україну під час повстання без допомоги. Кошовий, переодягнений у ченця, втік із деякою старшиною до Кодаку, і тільки Сокальський вгамував розпалених запорожців і умовив їх знову прийняти Калнишевського на уряд [358].

З огляду на заслуги отця Володимира 12 березня 1774 р. від імені Петра Калнишевського, військової старшини, курінних отаманів і всього Війська йому була дана характеристика, в якій, між іншим, містились і деякі біографічні відомості: “…На себе іночеський образ ще в досить молодих, холостий, прийняв у Києво-Межигірському ставропігійному Святішого Правлячого всеросійського Вашої Імператорської Величності Синоду монастирі добровільно. Над всією його братією він перший майже тепер постриженець, добрих справ, корисної науки, смиренної вдачі, скромного життя, запопадливої працьовитості, гарної постійності і чесного поводження — непорочний є образ тепер і в минулому, та й завжди був так монастирю і всьому вірнопідданому Вашої Імператорської Величності Війську Запорозькому Низовому потрібним. І у використаннях швидкий і благослухняний, що кожний і окремий того випадок, хоча те вже для нього і тяжко було, охоче проходив. І за всім же тим і Вольностей Запорозького Війська в Пустинно-Миколаївському Самарському монастирі начальником, а потім і в самому тому ставропігійному Святішого Правлячого Синоду Києво-Межигірському монастирі намісником протягом чималого часу був. Як же цього, щоб йому вже і в Коші над всіма, що в межах його знаходяться, церквами начальником бути досяг, то той монастир і Військо Запорозьке мали ласку вибрати цього ієромонаха, отця Володимира Сокальського. Коли ж був обраний і призначений,… звання те з крайнім… старанням і чесністю під присутністю вже і самих нас Війська Запорозького Низового знанням продовжує…” [359].

Ця характеристика містилась у проханні до Катерини ІІ про висвячення отця Володимира в сан архімандрита. Цим, між іншим, віддячували Сокальському за ті послуги, що він зробив для Коша. Прохання було задоволене, і 26 червня 1774 р. вийшов указ Синоду Київському митрополитові Гавриїлу про висвячення.

Втім, найбільший інтерес дослідників привертали не згадані вище факти біографії отця Володимира. Значно більша увага приділялась цій постаті у зв’язку з висвітленням подій “атакування Січі” 1775 р. Чи не всі, хто звертався до цього трагічного моменту в історії запорозького козацтва, підкреслювали, що мирна здача Січі відбулася в тому числі і завдяки діям архімандрита. Причому дослідники базувались головним чином на інформації, що містилась у народних піснях і переказах [360]. Дії отця Володимира чи не у всіх роботах характеризуються як звернення до козаків з умовлянням не проливати християнської крові. Оцінка ж значення цього звернення для вирішення долі Січі дещо розрізняється. А. Скальковський, не приділяючи спеціально уваги з’ясуванню причин мирної здачі, просто навів цитату із спогадів М. Коржа, де, між іншим, було сказано, що козаки висловили готовність слухати кошового “після звернення архімандрита й через інші обставини” [361]. Д. Яворницький, підкреслюючи роль січового архімандрита, зазначав, що ніде з такою повагою не ставились до духовенства, як у Запорожжі: розумний, освічений і благочестивий архімандрит Володимир у найрішучіший момент історичного життя запорозьких козаків, під час “атакування Січі”, своїм впливом і авторитетом подіяв на них не піднімати зброї [362]. В. Біднов з цього ж приводу писав, що архімандрит, настоятель січового духовенства, переконав товариство, й козаки не виступили проти московського війська, захоплення Січі обійшлося без крові. Це свідчить про те, що авторитет архімандрита серед запорожців стояв дуже високо. Розуміється, зазначав Біднов, тут мали значення ще й інші обставини [363]. О. Апанович схилялася до думки, що мирна здача відбулась великою мірою “через багато зусиль”, що доклали кошова старшина і запорозький архімандрит. Причому їхнє прагнення запобігти пролиттю християнської крові дослідниця розглядала не як заклик не вбивати росіян, а як умовляння зберегти життя самих козаків: збройний опір царським військам міг закінчитися фатально для запорожців, бо сили були надто нерівні. Нависла загроза страшного кровопролиття і повного знищення всіх козаків, що були тоді на Січі [364].

Вірогідно, що і саме запорозьке козацтво сприйняло звернення отця Володимира як дію в інтересах Війська. В. Біднов, досліджуючи висвітлення “атакування Січі” в народних переказах і піснях, звернув увагу, що ці джерела йдуть проти історичної правди і неодноразово згадують, що архімандрит залишив Січ разом із утікачами. Пояснення, яке знайшов Біднов такій невідповідності народної пісні реальним фактам, досить логічне: близькість, поєднання Сокальського із запорожцями настільки великі й безпосередні, що народна уява не мириться з тим, що козаки тікають до Туреччини без нього [365].

Втім, аналіз джерел дозволяє стверджувати, що “близькість… із запорожцями” не була для Сокальського такою визначальною, якою її бачили чи хотіли бачити самі козаки. Матеріали архіву Коша ставлять під сумнів логічний ланцюжок, вистроєний В. Бідновим, який писав, що матеріальне становище начальника січової церкви, очевидно, було не кепське, бо в противному разі отець Володимир (як й інші ченці, що перебували в Січі) не дорожив би своїм перебуванням тут і знайшов би привід повернутися до Межигірського монастиря [366]. Річ у тім, що в 1773 р. Володимир Сокальський зробив таки спробу залишити назавжди свою посаду на Запорожжі. Спочатку він отримав від Коша дозвіл і паспорт для виїзду до Києва для вирішення якоїсь справи. Дещо пізніше, прибувши до Києво-Межигірського монастиря, отець Володимир звернувся до архімандрита Іларіона і братії цієї обителі з проханням про звільнення його із Запорожжя через слабкість здоров’я і тривалість перебування на території Вольностей. Намір Сокальського був більш ніж серйозним, і, отримавши звільнення, чернець від’їхав до Січі за своїми речами. Свої повноваження він передав новому начальнику січових церков отцю Петру, а сам поїхав із Січі до Самарського монастиря для передачі керівництва ним ієромонаху Ієссею. Але на цьому фактично і завершились рішучі дії отця Володимира, спрямовані на повернення до Межигір’я. Втрутився Кіш, в плани якого не входила заміна особи на посаді начальника січових церков. Певний час Кіш відкладав надання дозволу на залишення Сокальським Запорожжя, посилаючись на “обставини військового часу”. Згодом і сам отець Володимир, і архімандрит Києво-Межигірського монастиря отримали з Коша дуже прозорі за змістом листи, які не залишили шансів для реалізації бажання начальника січових церков. Сокальському довелось залишитись на Запорожжі [367]. Що насправді змусило шанованого козаками отця Володимира розпочати справу про повернення до Києво-Межигірського монастиря, сказати важко, втім, ці причини мали бути досить важливими, оскільки Сокальський наважився ризикнути, незважаючи на те, що перебуваючи більше десяти років серед запорожців, він не міг не розуміти, з якими складностями доведеться зіштовхнутись, виступивши проти волі Коша.

Доля Сокальського після скасування Запорозьких Вольностей підтверджує думку В. Біднова, що нова адміністрація виявилась прихильною до отця Володимира з огляду на те, що архімандрит, очевидно, належав до тих, що не тільки самі не робили вчинків, ворожих щодо нового положення Запорозького краю, а ще й товаришів своїх приводили до покірності російській цариці [368]. Архімандрит деякий час після розорення Січі продовжував отримувати встановлену раніше платню, а надісланим йому 28 листопада 1775 р. наказом Київської консисторії був переведений до Києва, звідти ж — до Батурина, де став настоятелем Миколаївського Крупицького монастиря. Перед від’їздом із Запорожжя Сокальський ще й виклопотав у світської адміністрації повернення йому, ієромонаху Варахаїлу та ієродиякону Палладію коней, які знаходились у зимівнику військового судді Головатого і були описані разом з власністю заарештованого старшини [369]. Таким чином, отець Володимир не тільки не був підданий утискам після ліквідації Вольностей, але і був обласканий можновладцями, які віддячили йому за допомогу в мирній здачі Січі [370].

Після від’їзду Сокальського багато ченців, які знаходились поза монастирськими стінами, продовжили задовольняти духовні потреби і колишніх запорозьких козаків, й інших парафіян реґіону. Направлялись представники чорного духовенства і до нововлаштованих культових споруд, і в місцевості, де церкви зведені ще не були. Так, у 1775 р., після ліквідації Вольностей, запорожець Лисько у своєму зимівнику влаштував каплицю і утримував при ній ієромонаха Самарського монастиря [371]. Інший ієромонах того ж монастиря був направлений у 1779 р. до нововлаштованої полковником Полтавського пікінерського полку А. Леванідовим слободи Андріївки, де і служив до освячення Успенської церкви [372].

Примітки

355. Дела, касающиеся запорожцев с 1715 – 1774 г. // ЗООИД. – Т.XIV. – Одесса, 1886. – С. 654 – 655.

356. Скальковский А. Как судили и рядили в Сечи Запорожской // Киевская Старина. – 1886. – № 3. – С. 607 – 608.

357. Біднов В. Січовий архимандрит Володимир Сокальський в народній пам’яті та освітленні історичних джерел // Записки НТШ. – Львів, 1927. – Т. CXLXII. – С. 97.

358. Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991. – С. 288.

359. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів 1734 – 1775. – Т. 1. – К., 1998. – С. 155.

360. Скальковський А.О. Історія Нової Січі… – C. 557 – 558, 563 – 566; Авдеенко С. Последний атаман. –Мелитополь, 1995. – С. 14; Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К.: Дніпро, 1991. – С. 259; Беднов В.А. К истории бывших запорожских старшин и козаков… – С. 2; Біднов В. Січовий архимандрит Володимир Сокальський… – С. 89 – 94.

361. Скальковський А.О. Історія Нової Січі… – C. 558.

362. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків… – С. 258 – 259.

363. Біднов В. Січовий архимандрит Володимир Сокальський… – С. 91.

364. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків… – С. 252.

365. Біднов В. Січовий архимандрит Володимир Сокальський… – С. 94.

366. Там само. – С. 95.

367. Архів Коша Нової Запорозької Січі… – С. 144 – 145, 148 – 154.

368. Біднов В. Січовий архимандрит Володимир Сокальський… – С. 100.

369. Беднов В.А. К истории бывших запорожских старшин и козаков… – С. 5 – 8; ЦДІАК України, ф. 229, оп. 1, спр. 365, арк. 14.

370. Лиман І. Постать начальника запорозьких церков Володимира Сокальського в історіографії та джерелах // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. – Вип. 7. – Херсон: вид. ХДПУ, 2002. – С. 71 – 75.

371. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 967.

372. Там само. – С. 942 – 945.