Державне регулювання

Ігор Лиман

Чернецтво значно поступалось чисельністю білому духовенству і в Російській імперії в цілому. Але це не означає, що настільки ж меншою була увага до нього. Держава воліла тримати під суворим контролем монастирі та ченців. З часів петровських реформ це набуло неабиякого значення для світської влади, яка створювала умови для домінування над владою духовною. Адже чорне духовенство споконвіку очолювало діяльність церкви.

До 1775 р. у державі була запроваджена вже досить велика кількість законодавчих документів, якими коригувався статус монастирів та чернецтва. Серед них — Духовний реґламент 1721 р. [331] та додаток до нього 1722 р. про правила чину чернецького [332]; іменний указ від 31 січня 1724 р. про звання чернече та розміщення в монастирі відставних солдатів [333]; синодальний указ від 9 вересня 1732 р. про влаштування ченців [334]; іменний указ від 6 жовтня 1757 р. про новий порядок управління монастирськими та архієрейськими маєтностями [335]; синодальний указ від 25 вересня 1761 р. про постриг у чернече звання згідно з Духовним реґламентом, про порядок прийому в ченці і подання до Синоду щорічних відомостей про прийнятих та пострижений у чернечий чин [336]; іменний указ від 21 березня того ж року і прийнятий на його виконання сенатський указ від 6 квітня стосовно нового порядку управління монастирським і архієрейським нерухомим майном [337]; іменний указ від 26 лютого 1764 р. про розподіл духовних маєтностей [338]; іменний указ від 4 вересня того ж року про постриг у чернецтво при світських свідках [339]; синодальний указ від 15 лютого 1766 р. про непостриг у ченці і не прийняття в духовний сан нікого з тих, хто знаходиться на подушному окладі [340]; синодальний указ від 7 червня 1767 р. про невчинення катувань та тілесного покарання священиків та ієромонахів [341]; синодальні укази про непостриг у чернецтво без указу Синоду від 13 серпня 1767 р. [342] та 23 грудня 1771 р. [343]

У перші роки існування Слов’янської та Херсонської єпархії побачив світ синодальний указ про підтвердження єпархіальним архієреям, аби вони в поданнях Синоду про бажаючих постригтись у ченці зазначали вік послушників та іншу інформацію, яка вимагалась Духовним реґламентом [344], а також іменний указ про заборону постригу молодих дівчат і про заходи для збільшенням нагляду за благочестям та порядком у жіночих монастирях [345].

За цими документами досить чітко простежується тенденція посилення загального контролю з боку імперського центру не лише за переміщенням і змінами чисельності чорного духовенства з обмеженням можливостей таких змін у бік зростання, але і за станом монастирського майна, що найбільш наочно проявилось у секуляризаційній політиці катерининських часів. Не всі зі згаданих документів прямо стосувались монастирів, які пізніше опинились у межах Слов’янської та Херсонської єпархії. І все ж, знаходячись у правовому полі Російської імперії, ці обителі якщо не прямо, то опосередковано відчули на собі зміни, що запроваджувались рішеннями центральних органів влади.

Обмеження кількості чернецтва мало на меті, між іншим, недопущення значного поповнення лав чорного духовенства як привілейованої і невиробничої групи за рахунок податних верств. Це було пов’язане з прагненням скоротити державні витрати на утримання монастирів і разом з тим позбавити обителі можливості користуватись маєтностями в тих обсягах, які мали місце раніше. Хоча після 1764 р. при запровадженні законодавчих норм щодо контролю за чисельністю чорного духовенства Петербург підкреслював необхідність таких заходів для дотримання штатного положення, а на Лівобережжі та півдні України монастирі у штати введені ще не були, це не означало, що обителі реґіону випадали з-під контролю центру. Однією з форм такого контролю було обов’язкове направлення єпархіальними архієреями до Синоду справ про постриг. У фонді канцелярії Синоду збереглись, між іншим, донесення Слов’янського та Херсонського єпархіального керівництва стосовно постригу в 1779 р. у ченці 8 осіб [346]; постригу в 1780 р. 8 послушників, які перебували в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі [347]; отримання в наступному році чернечого сану ще шістьма послушниками у тому ж монастирі [348] і сімома дівицями в Пушкарьовській обителі [349].

Продовжував зберігатись порядок, згідно з яким особа, яка вирішила жити за монастирським статутом і стати ченцем (черницею), як правило, певний час знаходилась у послушницькому статусі, виконуючи доручені монастирським керівництвом роботи (переважно важкі та брудні). Чернець, ієродиякон, ієромонах, ігумен (архімандрит) виступали як послідовні ступені, які могли бути пройдені послушником.

Що стосується соціального походження осіб, які ставали послушниками, то тут зустрічаємо представників різних верств. Між іншим, досить поширеним було послушенство серед запорозьких козаків. І за часів Нової Січі, і після її ліквідації вихідці як із рядового козацтва, так і зі старшини йшли до монастирів. Послушенство ще не передбачало обов’язковість наступного кроку — постригу, який і тягнув за собою основні зміни соціального статусу особи. Зберігалась можливість відмовитись від наміру постригтись, можливість повернутись до мирського життя, не будучи за це підданим покаранню. Дозвіл на залишення монастиря послушниками мав на меті як неприймання в ченці випадкових людей, недостатньо готових відмовитись від звичного життя, так і регулювання чисельності чорного духовенства: постриг кожного послушника міг призвести до значного зростання кількості ченців, що було небажаним.

І все ж послушенство передбачало відмову від того, що було звичним для мирян. Д. Яворницький навів своєрідний ритуал прощання запорожців, що вирішили залишитись у монастирських стінах, із світським життям, при якому майбутній послушник востаннє (як він гадав, хоча зустрічаємо чимало прикладів залишення запорожцями святих обителей) віддавався тим простим радощам, які скрашували його існування раніше. Запорожець, який направлявся до монастиря “рятуватися”, вбирався у найдорожчий свій одяг, брав із собою найкоштовнішу зброю, набивав кишені великою кількістю грошей. Після цього він наймав музик, купував чимало “п’яного зілля”, повні вози їжі і вирушав до обителі. Попереду їхав на бойовому коні сам “прощальник”, за ним вирушали музики і юрба тих, хто бажав провести козака до монастиря і повеселитись за його кошт. Дорогою запорожець пригощав усіх бажаючих питвом та їжею, а зустрівши вози з глечиками, рибою, бубликами чи іншим крамом перекидав їх і роздавав “трофеї” усій компанії. Коли ж бачив діжку з дьогтем, він стрибав у неї і там танцював. Якщо на шляху такого потенційного ченця зустрічався шинок, то він, зачинивши двері, випускав горілку зі всіх діжок на підлогу і плавав у горілці “немов у водяному озері”. За всі збитки, які “прощальник” спричинив господарям краму, він розплачувався грішми, що розкидав навколо себе [350].

Процедуру отримання дозволу на постриг зафіксували документи, складені в останні роки існування Вольностей Війська Запорозького з приводу деяких осіб, які перебували на послушенстві в Нефорощанському та Києво-Межигірському монастирях. Більшість з них народилась у малоросійських полках, а пізніше певний час жила на Запорожжі. Як випливає з документів, перебування в монастирі послушником могло тривати набагато більше ніж три роки, передбачені указами. Після звернення послушників до монастирського ігумена чи архімандрита той направляв відповідне донесення своєму безпосередньому керівництву — єпархіальному архієрею, або, як у випадку зі ставропігійним монастирем — Синоду. Якщо цього не було зроблено попередньо, керівництво наказувало навести докладні відомості про бажаючих постригу. Ці відомості мали включати свідоцтво братії про сумлінне проходження послухів та про поведінку під час перебування в монастирі. Крім того, вимагались біографічні дані про осіб, які бажали стати ченцями, а також свідоцтво від світської влади. Причому Синод визначав, яка саме влада мала надавати таку інформацію. Хоча до подання Києво-Межигірського монастиря і були додані письмові повідомлення Миргородської, Гадяцької, Прилуцької, Київської та Переяславської полкових канцелярій про відсутність перешкод для постригу колишніх їхніх козаків, у Петербурзі цими паперами не задовольнились і наказали вимагати довідки від Малоросійської колегії. Тим більше не задовольнився Синод паспортами про звільнення від служби, виданими цим особам Запорозьким Кошем. Монастирське керівництво було змушене звернутись до Малоросійської колегії, а та наказала все тим же полковим канцеляріям повідомити, чи дійсно козаки були народженими у відповідних сотнях, чи мають вони ґрунти, хто цими землями володів під час перебування послушників у монастирі, чи проходиться за них військова служба, ким саме, і чи немає перешкод для звільнення з козачого звання. Під перешкодами мались на увазі дані, “чи не зобов’язані боргами або якими справами, і чи не бігають від служби государевої за якісь злочини і тому подібне”. Полкові канцелярії зажадали відповідну інформацію від сотенних правлінь. Дані, повідомлені останніми, по тих же інстанціях повернулись до духовного керівництва, і в Петербурзі були складені відповідні укази [351].

Цікаво, що поки тривало листування, один із послушників відмовився від свого наміру постригтись і був відпущений з Межигір’я “для пошуку собі іншого де побажає місця”. Це був не перший і не останній козак, який втратив бажання стати ченцем [352].

Розглянута процедура отримання дозволу на постриг послушників в основних рисах зберігалась, і після 1775 р. Варіювалось світське керівництво, яке мало надавати інформацію стосовно відсутності перешкод. Варіювалось у залежності від того, у чиєму підпорядкуванні знаходились особи до того, як пішли до монастиря.

Більшість осіб, які прийшли до обителей в останні роки існування Нової Січі, входили до складу братії і протягом 1775 – 1781 рр. Контингент зазнавав змін головним чином через постриг послушників та смерть представників чорного духовенства. В. Біднов, працюючи з рештками архіву Самарського монастиря, знайшов справу про смерті ченців за період 1777 – 1783 рр. і про призначення на їхнє місце нових. У ній містилось листування між Пустинно-Миколаївським і Межигірським монастирями з приводу смерті того чи іншого члена братії і реєстри речей, що залишались по ньому [353]. Рідше мали місце втечі з обителей та залишення складу братії за власним бажанням на законних підставах: державою свідомо обмежувались можливості вже пострижених осіб відновлювати свої попередні права. І все ж залишення монастирських стін мало місце. Між іншим, Феодосій (Макаревський) згадує про колишнього козака Іркліївського куреня, І. Голуба, який більше дев’яти років прожив у Самарському монастирі, а в 1784 р. оселився у слободі Кільчені, був там обраний старостою і доклав чимало зусиль для влаштування в цій слободі церкви [354].

Примітки

331. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т.VІ. – С. 314 – 346.

332. Там само. – С. 699 – 715.

333. Там само. – Т.VІІ. – С 226 – 233.

334. Там само. – Т.VІІІ. – С 916 – 922.

335. Там само. – Т.ХІV. – С 796.

336. Там само. – Т.ХV. – С 790 – 791.

337. Там само. – С 948 – 953, 969 – 974.

338. Там само. – Т.ХVІ. – С 549 – 569.

339. Там само. – С 894.

340. Там само. – Т.ХVІІ. – С 583 – 585.

341. Там само. – Т.ХVІІІ. – С 141 – 142.

342. Там само. – С 329.

343. Там само. – С 406 – 408.

344. Там само. – Т.ХХ. – С 535 – 536.

345. Там само. – С 728.

346. РДІА, ф. 796, оп. 60, спр. 327.

347. Там само, оп. 61, спр. 172.

348. Там само, оп. 62, спр. 580.

349. Там само, спр. 144.

350. Эварницкий Д.И. Запорожцы в поэзии Т.Г. Шевченко. – Екатеринослав, 1912. – С. 20 – 21; З української старовини. Альбом. – К.: Мистецтво, 1991. – С. 119 – 120.

351. ІР НБУ, ф. 160, спр. 596, арк. 20 – 21; ф. 160, спр. 249, арк. 1 – 27.

352. Там само, ф. ІІ, спр. 20872, арк. 1.

353. Беднов В. Из прошлаго Екатеринославской епархии… – С. 75 – 76.

354. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 540.