Ченці із закордону

Ігор Лиман

За умов, коли в багатьох місцевостях реґіону був досить відчутний брак парафіяльного духовенства, який частково міг бути компенсований залученням чернецтва до виконання відповідних функцій, на перший погляд може здатись нелогічним донесення Євгенія (Булгаріса) Синоду, датоване 29 листопада 1776 р. Одним з двох основних питань, піднятих у цьому документі, була відсилка з колишньої Січі шести ієромонахів Києво-Межигірського монастиря, які, вірогідно, перебували на Запорожжі ще з часів Вольностей. Слов’янський та Херсонський архієпископ писав до Синоду, що ченцям у місті Покровську бути непристойно, а тому їх слід відправити до Межигір’я або ж до Самарського монастиря як до залежного від ставропігії. Напевно, причиною такого звернення стало небажання архієрея мати при парафіях підвідомчої йому єпархії осіб, які знаходились не під його контролем, а під юрисдикцією архімандрита Києво-Межигірського монастиря. Іншим проявом такого небажання було вже згадуване звернення Булгаріса до Синоду з проханням перевести Самарський Пустинно-Миколаївський монастир у залежність від Слов’янського та Херсонського єпархіального керівництва. На відміну від другого, перше прохання Синод задовольнив: ченців із Покровська було наказано відіслати до Самарського монастиря [373].

Не таким, як до києво-межигірської братії, було ставлення архієреїв Слов’янської та Херсонської єпархії до перебування в межах реґіону осіб, які прибули сюди із-за кордону.

Слід сказати, що допуск до держави представників іноземного чорного духовенства і до 1775 р. тримався під особливим контролем Петербурга. Крім релігійних факторів, тут велике значення мав і фактор політичний: регулюючи в’їзд до імперії православних ченців, російська влада не тільки реагувала на зміни внутрішніх потреб у чорному духовенстві, але і використовувала це в політиці по відношенню до земель з православним населенням, які були під владою неправославних урядів. Розгляд справи кожного іноземного ченця, який висловив намір перебратися до Російської імперії, мав і військове значення: використовуючи представників православного духовенства як розвідників за кордоном, російська влада прагнула запобігти таким же діям іноземних ченців на території імперії. В’їзд до держави іноземних ченців обмежувався і з міркувань економічних: метою багатьох візитерів було збирання пожертв на свої монастирі, і Петербург не міг допустити неконтрольованого вивозу грошей з країни.

Тому і в законодавчих документах, що приймались у останній чверті XVIII ст., підтверджувалась чинність іменного указу 1718 р., синодальних указів 1723, 1733, 1768 рр., якими визначались обмеження прав іноземних ченців щодо перебування в імперії [374].

Таке обмеження не означало недопущення. Для півдня України питання набуло особливого значення, й інтереси колонізації реґіону православними іноземцями вимагали врахування специфіки нових парафіян. Дозвіл вихідцям із-за кордону, які належали до чорного духовенства, служити при парафіях Південної України став важливою складовою заохочення іноземців до переселення.

Ще до заснування Слов’янської та Херсонської єпархії, 28 березня 1775 р. в іменному указі про дозвіл оселитись у Керчі та Єникале грекам, які служили на флоті під керівництвом графа Орлова, серед пільг було назване обрання для цих переселенців грецького архієпископа, який мав бути посвячений Синодом і отримувати жалування з казни [375].

Цим архієпископом не обмежився склад чорного духовенства, яке оселилось у належних Російській імперії фортецях Кримського півострова. За даними на середину жовтня того ж 1775 р., лише при Єникале знаходились такі, які прибули з архіпелагу: 6 митрополитів, архієпископів і єпископів, по одному архімандриту, ієромонаху та диякону [376]. За рапортом В. Черткова, Г. Потьомкін наступного року розпорядився виділяти на утримання архієреїв, які знаходились у Керчі та Єникале, кожному по 60 коп. на добу. Але на цьому витрати казни на грецьке чернецтво далеко не обмежились. Останнє, у свою чергу, воліло отримувати додаткове фінансування. На початку 1776 р. один із двох митрополитів, які прибули з Криму до Петровської фортеці, з’явився в Азовського губернатора у фортеці Білівській і заявив про свій намір їхати до столиці, для чого просив виділити кошти. Як аргументація було названо розбиття корабля, яке вони пережили, відсутність фінансування з казни осіб, які перебували при архієреях. В. Чертков попросив дозволу Новоросійського та Азовського генерал-губернатора, зважаючи на “іноземство” митрополитів, купити їм кибитку і оплатити прогонні їм та їхнім родичам і служителям [377]. І гроші були видані. З казни оплатили кибитку для проїзду з Петровської до Білівської та ремонт цього транспортного засобу, прогонні від фортеці до фортеці, добові митрополитам і особам, які перебували при них, дрова, закуплені для опалення, одяг митрополитам, купівлю та ремонт двох колясок та однієї кибитки для проїзду до Петербурга, двох коней, куплених для вахмістра, який мав супроводжувати греків під час подорожі. Загальна сума витрат виявилась чимала — 810 крб. 85 ½ коп. [378]

9 травня 1776 р. з’явився іменний указ, яким Колегії економії наказувалось виділяти кожному з чотирьох митрополитів, які перебрались з греками до Керчі та Єникале, по 500 крб. щороку, і, до того ж, видати одноразово на одяг для кожного по 200 крб. [379] Ордером Г. Потьомкіна В. Черткову була передбачена виплата відповідної суми Азовською губернською канцелярією [380]. Не забув Новоросійський та Азовський генерал-губернатор і про інших представників грецького чорного духовенства. На тій підставі, що виділено утримання митрополитам, Г. Потьомкін звернувся до імператриці з доповіддю, якою пропонував визначитись із утриманням таких, які перебували в Єникале, архієпископа Никодима і Неофітоса, єпископів Кирилоса, Калінікоса і Ієремії, архімандрита Миколая та ієромонахів Григорія і Максима [381].

Розрахунок на залучення іноземного чернецтва до розбудови церковного устрою на півдні України виявився, між іншим, і в призначенні єпархіальним архієреєм грека Євгенія (Булгаріса). Розуміючи пріоритети Петербурга і сам будучи вихідцем із-за кордону, він у тому ж донесенні Синоду від 4 лютого 1777 р., яким пропонував спростити процедуру отримання дозволу на влаштування церков, просив зробити для Слов’янської та Херсонської єпархії виключення і дозволити приймати не лише закордонне біле духовенство, але й ієромонахів. Роблячи ставку на закордонних ченців, архієпископ пояснював, що їм зручніше задовольняти потреби іноземних переселенців до реґіону, оскільки вони знають і мову і звичаї останніх [382]. 27 березня того ж року Синод задовольнив прохання Слов’янського та Херсонського єпархіального архієрея і дозволив приймати закордонне духовенство виключно для задоволення духовних потреб іноземців їхньою рідною мовою. Архієпископ отримував право приймати таких осіб по розгляді їхніх документів і зносинах із Новоросійським та Азовським губернаторами на тих самих підставах, на яких приймались у російське підданство світські іноземці [383]. Чинність цього рішення була підтверджена Синодом 25 лютого 1779 р. [384]

Євгеній використовував отримане право. Між іншим, для виконання треб для таганрозьких греків був призначений ієромонах Герасим (Белуш), який вийшов із Константинополя. Йому було дозволено служити в місцевій Михайлівській церкві по черзі з місцевими священиками. Коли ж під час відвідання Таганрога в 1778 р. Булгаріс дізнався, що Герасим не відповідає своїй посаді, то згідно з бажанням греків призначив на його місце іншого грецького ієромонаха — Єпифанія. Втім, той пробув при церкві недовго, і одним з його наступників став грек ієромонах Ієремія Грамматикопуло, який до цього служив при єлизаветградській Володимирській грецькій церкві [385].

Порядок прийняття до єпархії іноземного чернецтва міг змінитись після того, як наступник Євгенія, Никифор, невдовзі після зайняття кафедри отримав указ Синоду стосовно того самого Ієремії Грамматикопуло, який вийшов з Афонської гори. Петербургом наказувалось зарахувати Ієремію до числа ченців Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря після отримання ним російського підданства і складання відповідної присяги, а на майбутнє заборонити приймати до єпархії закордонних ченців без синодального указу. Тим самим Слов’янська та Херсонська єпархія могла втратити своє виключне право, надане указом Синоду від 27 березня 1777 р.

Проте Никифор зміг переконати Синод відмовитись від такого рішення. Знову спрацював аргумент необхідності створення сприятливих умов для іноземних переселенців. У донесенні Синоду з приводу того, що Грамматикопуло не бажав йти до Полтавського монастиря і просив дати час на вирішення, чи повернутись за кордон або ж залишитись у Російській імперії, Слов’янський та Херсонський архієпископ звернув увагу на ті незручності, що зустрічають православні іноземці, які не мають можливості бути присутніми на богослужіннях рідною мовою, і на ту турботу про задоволення духовних потреб іноземців, яку проявляв він, Никифор, з першого дня зайняття кафедри. Архієпископ пояснював, що багато хто з іноземних ченців може просто не дочекатись синодального рішення і піти, або ж розійдуться самі переселенці. Як підтвердження було подано копію з повідомлення бригадира Я. Репнінського, який писав, що навіть через направлення ієромонаха до консисторії для зібрання довідок іноземні колоністи збирались піти до інших місць. Писав Никифор і про побоювання, що в разі запровадження обов’язкових попередніх зносин із Синодом не дочекається і грецький ієромонах Анатолій, який прибув у Димитрівську фортецю до родича і якого Слов’янський та Херсонський єпархіальний архієрей планував використати для служіння при грецьких поселеннях у таганрозьких ротах. Так само ризикували залишитись без можливості задовольняти релігійні потреби іноземці, які мешкали в Ковпаківці, фортеці Святого Димитрія, Єлизаветграді та інших місцях.

З огляду на це Слов’янський та Херсонський архієпископ просив дозволу зберегти той порядок, який діяв за Євгенія (Булгаріса). Дозвіл був даний. При цьому Синод поставив кілька умов. Ченці мали прийматись до парафій лише в тих випадках, коли не знаходилось представників білого духовенства, які володіли грецькою чи іншою іноземною мовою. Прийняття мало відбуватись після зносин із світською адміністрацією і перевірки відсутності перешкод для виконання священицьких функцій, причому вже після призначення до Синоду мало повідомлятись, у який саме населений пункт направлений чернець, скільки там дворів і душ, яка була потреба в такому призначенні тощо. Слов’янський та Херсонський архієпископ зобов’язувався піклуватись, аби до парафій не приймали іноземних ченців у більшій кількості, ніж у них існувала потреба. Разом з тим, Никифору заборонялось призначати таких осіб до парафій греків, підлеглих митрополиту Готфійському та Кафійському. На Слов’янського та Херсонського архієпископа покладався обов’язок попіклуватись, аби священиками ставали і особи з середовища світських переселенців з тим, щоб згодом при всіх церквах перебувало лише біле духовенство. Нарешті, цим указом підкреслювалась заборона приймати без відома Синоду іноземних ченців до монастирів [386].

Таким чином, Никифор отримав право продовжити практику призначення представників чорного духовенства до парафій. Призначення як для тимчасового, так і для постійного служіння. У 1780 р. він наказав тимчасово направити до керченської церкви ієромонаха Максима, який мав там відправляти треби (за виключенням служіння літургії, оскільки ієромонаху бракувало пальця на руці) [387].

Дозвіл приймати до єпархії іноземних ченців сприяв прибуттю до реґіону осіб із авантюрною вдачею, які до того вже змінили не одне місце перебування. З документів постають яскраві типажі духовних пастирів, які мали задовольняти потреби осіб, що ризикнули перебратись до реґіону.

2 вересня 1780 р. Синод розглядав справу про призначення до Херсона грецького ієромонаха Іоакима (Папахриста), який у 1762 р. був висвячений у Туреччині Гревенським архієпископом в ієродиякони та ієромонахи ставропігійного Успенського монастиря, пізніше втік від переслідування турками, причому при втечі загубив грамоту про посвячення. У 1772 р. Папахрист прибув до російського флоту на архіпелазі, де був призначений графом Орловим до албанського батальйону для богослужіння. Після завершення війни Іоаким перебрався до Єникале, а пізніше — до Ковпаківки [388]. Як випливає з указу Слов’янської духовної консисторії від 7 березня 1786 р., 8 червня 1780 р., тобто ще до розгляду справи Синодом, Папахрист був тимчасово призначений архієпископом Євгенієм до херсонської Софіївської церкви. А вже в грудні наступного, 1781, року за донесенням титарів і парафіян про “непорядне життя та худі вчинки” ієромонаху було заборонено богослужіння і він усунений від парафії. Вже незаконно Іоаким продовжував відправляти служби в Таганрозі, за що був відісланий на три роки до Сокольського Преображенського монастиря. Будучи тимчасово відпущений на лікування, ієромонах не повернувся до обителі своєчасно, попросив відкласти повернення а потім і зовсім зник невідомо куди на довгий час [389].

У багатьох рисах біографію Іоакима повторив ієромонах Ананій. Він народився в Туреччині і 1760 р. був посвячений у ієродиякона та ієромонаха до Каркарського Іллінського монастиря. Пізніше Ананій втік, рятуючись від турків, залишивши у монастирі все своє майно і грамоту про посвяту. Прибувши до архіпелагу на російський флот, він служив треби грекам, які знаходились під командою О. Орлова, а в 1775 р. переїхав із парафіянами до Єникале, де, не будучи приведеним до присяги, здійснював богослужіння з дозволу ігумена ієромонаха Іоанна Биковського. У 1781 р. було розглянуте питання про переведення Ананія до Ковпаківки [390].

Вельми насиченими були біографії і деяких із тих іноземних ченців, які висловлювали намір осісти в монастирях Слов’янської та Херсонської єпархії. У 1778 р. до Євгенія (Булгаріса) прибув чернець Ліверій, який просив направлення до Нефорощанської обителі. Як показав сам шестидесятирічний чернець, він народився в Ніжині, навчався в Київській академії, а в 1756 р., зайшовши в “Польську область”, був пострижений у закордонному Онуфріївському монастирі, що належав до Київської єпархії. У 1768 р., будучи направлений разом з іншими ченцями до Запорозької Січі для збирання милостині, неподалік від Очакова був взятий турками в полон, утримувався чотири роки в різних турецьких містах, поки не був викуплений Царгородським патріархом і не відісланий до Афону. Звідти Ліверій з’явився до російського флоту на острів Парос, а після укладення миру був перевезений до Таганрога, де дочекався паспорта для повернення до Онуфріївського монастиря. Перейшовши кордон і почувши про переслідування, яким піддавались православні з боку католиків та уніатів, чернець не ризикнув іти до обителі і мешкав по різних місцях, повернувся до меж Російської імперії. У 1777 р. Ліверій деякий час знаходився в Новомиргородському шанці, отримав білет для вільного пересування, ходив до Кодака, напевно, для поклоніння іконі Божої Матері, що вважалась за чудодійну, а після проживав у різних місцевостях Азовської губернії [391].

Ліверій був далеко не єдиним ченцем, який, залишивши свій монастир, вештався на півдні України. Він знаходився у більш вигідному становищі в порівнянні з багатьма своїми “колегами”, які не мали необхідних документів, виданих світськими командами. Прикордонний реґіон притягував стільки “мандрівних ченців”, що Малоросійський генерал-губернатор звернувся до Євгенія (Булгаріса) з секретним листом, яким просив негайно направляти до світських органів влади всіх бродячих представників чорного духовенства, особливо іноземного. Знайомлячись у другій половині ХІХ ст. з матеріалами архіву Херсонської духовної консисторії, М. Неводчиков знайшов таку велику кількість справ про “мандрівних ченців”, що назвав їх розгляд особливістю місцевого єпархіального справочинства. Прийнявши чернецтво і то й ставши ієромонахами в молдавських чи афонських монастирях, такі особи заходили до Південної України, пробираючись на батьківщину для побачення з ріднею, для збирання милостині або ж “заради охоти до переміни місць”. Неводчиков переказав деякі дані про “одисею” одного з таких мандрівників, Антонія. Цей ієромонах був сином генерал-поручика Толенова, капітаном, який у 1745 р. постригся в Києво-Межигірському монастирі. Будучи посланим у 1753 р. до монастирської пасіки на території Польщі, він самовільно відлучився до волоських земель, де проживав у різних монастирях протягом 13 років. Звідти перейшов до Афону, а після за вимогою адмірала Спиридонова був відісланий до російського флоту на архіпелазі. З флоту через хворобу Антонія відпустили до Італії на лікування. З Італії він переїхав до Константинополя, звідки з паспортом, отриманим від російського резидента, ієромонах переїхав до Єникале, а пізніше — до Таганрога, з Таганрога — до Полтави, неподалік від якої і був заарештований полковим суддею [392].

Таких мандрівників або відправляли до світської влади, яка відсилала їх на батьківщину, або ж посилали до Нефорощанського монастиря, де вони мали перебувати тимчасово, але іноді залишались і до смерті. Траплялись і втечі таких осіб з самого Нефорощанського монастиря, після чого розпочинались тривалі листування та розшук, які, як правило, закінчувались безрезультатно [393].

Для запобігання таким пересуванням ченців єпархіальному архієрею і підтверджувалась заборона включати представників іноземного чернецтва до складу монастирської братії. І до Петербурга з Полтави йшли повідомлення про цих вихідців із-за кордону [394].

Боротьба з “мандрівним чернецтвом” мала на меті, між іншим, підтримання статусу чорного духовенства як своєрідної еліти верстви. Згадаємо, що саме до чернецтва належали єпархіальні архієреї, деякі присутні консисторії. Єпархіальне керівництво воліло бачити ченців і у складі присутніх духовних правлінь. Між іншим, офіційною підставою для звернення до Синоду з проханням причислити до Слов’янської та Херсонської єпархії Самарський та Святогорський монастирі був саме брак ченців у складі духовних правлінь реґіону.

Таким чином, відіграючи важливу роль у керівництві православною церквою на півдні України, чернецтво становило лише незначний відсоток від загальної кількості духовенства реґіону. До того ж, жоден з переданих до складу Слов’янської та Херсонської єпархії монастирів не знаходився в межах, які традиційно вважаються Південною Україною. Керівництво ж Самарського монастиря свідомо було усунуте ставропігією від участі в діяльності єпархіальних органів влади, аби це не відволікало від проблем управління монастирською економією. З-поміж самого чорного духовенства далеко не кожен мав доступ до управління. Державні ж заходи щодо обмеження загальної кількості чернецтва та можливостей іноземного чорного духовенства знаходитись у межах імперії суттєво зменшували можливості такого доступу. І без того нечисленна мережа монастирів невдовзі була скорочена внаслідок поширення секуляризаційних процесів. А станом на початок ХІХ ст., у результаті проведення адміністративно-територіальних і залежних від них церковно-територіальних перерозподілів у єпархії, до якої входили південноукраїнські землі, не залишилось жодного штатного чоловічого монастиря. Лише після цього було вирішене питання про влаштування тут нової обителі.

Примітки

373. РДІА, ф. 796, оп. 57, спр. 472, арк. 1 – 8.

374. ДАХО, ф. 207, оп. 1, спр. 199, арк. 11 – 12 зв.

375. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т.ХХ. – С. 103.

376. РДАДА, ф. 16, оп. 1, спр. 797, ч. 5, арк. 48.

377. Там само, ч. 6, арк. 110 – 110 зв.

378. Там само, арк. 351 – 352.

379. ДІМ КП – 74066 / Арх – 14401.

380. ДІМ КП – 74067 / Арх – 14402.

381. ДІМ КП – 74254 / Арх – 14547; КП – 74257 / Арх – 14550.

382. РДІА, ф. 796, оп. 58, спр. 106, арк. 5 – 5 зв.

383. Полное собрание постановлений и распоряжений… – С. 181 – 182.

384. Там само. – С. 219 – 220.

385. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 852 – 855; РДІА, ф. 796, оп. 58, спр. 353.

386. Полное собрание постановлений и распоряжений… – С. 259 – 261.

387. ДААРК, ф. 118, оп. 1, спр. 5038, арк. 6.

388. Полное собрание постановлений и распоряжений… – С. 283 – 284.

389. ДАХО, ф. 207, оп. 1, спр. 75, арк. 1 – 3 зв.

390. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 83, арк. 2 – 21; РДІА, ф. 796, оп. 62, спр. 499.

391. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 17, арк. 1 – 9 зв.

392. Неводчиков Н. Евгений Булгарис… – 1875. – № 12. – С. 409 – 410.

393. Там само. – С. 411; ДАПО, ф. 801, оп. 1, спр. 395, арк. 65 – 66.

394. РДІА, ф. 796, оп. 58, спр. 265, 484; оп. 59, спр. 425; оп. 60, спр. 10, 101, 149, 309, 332.