Землеволодіння

Ігор Лиман

Не поспішаючи розширювати мережу обителей, які діяли в реґіоні, влада, разом із тим, у перші роки після ліквідації Вольностей не прагнула ні скорочувати її, ані позбавляти монастирі нерухомості. На територію Слов’янської та Херсонської єпархії ще не поширилась секуляризаційна реформа, яка вже була проведена в Центральній Росії, адже для такої реформи на Україні ґрунт ще не був підготовлений [318].

Отож, Синод і світська влада реґіону (в першу чергу в особі Г. Потьомкіна, який уже в середині 1780-х рр. стане одним із головних організаторів проведення секуляризації на Лівобережжі) поки що давали монастирям можливість зберігати старі джерела утримання.

Не втратив земельних володінь і монастир, який діяв на землях імперії, що пізніше відійшли до складу Херсонської, Таврійської та Катеринославської губерній в кордонах 1806 р. — Самарський. На момент ліквідації Вольностей ця обитель користувалась чималими земельними площами. Оскільки ж монастир був приписним до Києво-Межигірського, матеріальний статок останнього також значною мірою визначався цими володіннями на Півдні. Наскільки суттєвою для господарства Межигір’я були ці маєтності, підкреслювалось у донесенні архімандрита Гавриїла з братією Синоду від 15 червня 1778 р. У документі повідомлялось, що після знищення Січі Києво-Межигірський монастир втратив те утримання, яке мав завдяки козацтву, і тепер задовольнявся отриманими раніше Самарською обителлю від запорожців угіддями — орними землями та сіножатями, озерами тощо. Зазначалось, що на цих землях Самарський монастир влаштував млини, заселив із дозволу Війська Запорозького слободу (Чернечу) в 50 дворів. Архімандрит із братією писали, що Києво-Межигірський монастир чимало витратив на розбудову господарства Самарської обителі в надії мати від цього прибутки; для управління монастирською економією з Межигір’я призначались начальники та ченці, які й організовували щорічне постачання ставропігійного монастиря воском, медом, сиром, маслом, шерстю, шкірами, сукном, кіньми, закуповували сіль і рибу [319].

Зауважимо, що донесення, складене з метою запобігти передачі Самарської обителі до складу Слов’янської та Херсонської єпархії, перебільшувало залежність ставропігійного монастиря від Південної України. Адже монастир володів чималими маєтностями і поза межами реґіону [320]. І все ж частка надходжень з Півдня в прибутках монастиря дійсно була дуже вагомою [321]. І отримували цю частку межигірці великою мірою саме завдяки Самарському монастирю.

Про те, що через південноукраїнську обитель ставропігійний монастир одержував сіль, рибу, вовну свідчать, між іншим, документи, виявлені В. Бідновим в архіві Самарського монастиря [322]. Там же були знайдені і папери, які зафіксували допомогу Межигір’я в розбудові південноукраїнської обителі. Ця допомога була розрахована на зиск не лише у віддаленій перспективі, але і в найближчому майбутньому. Направляючи до Пустинно-Миколаївського монастиря 8 діжок смоли та 3 діжки дьогтю, духовний собор Межигірської обителі наказував усе, що виявиться зверх потреби, продати, а гроші відіслати до ставропігії [323].

Зміни в складі маєтностей Самарського монастиря стали чи не центральним сюжетом при описі історії обителі в перші роки після ліквідації Вольностей Війська Запорозького у роботі Феодосія (Макаревського) [324]. Ще раніше вони знайшли відображення в праці Гавриїла (Розанова) [325]. Тому, не зупиняючись докладно на описі угідь, звернемо увагу на послідовність розгортання подій, зафіксовану документами Азовської губернської канцелярії.

Оскільки із скасуванням Вольностей їхні землі було передано до губернського складу, керівництво Межигірського монастиря звернулось до Г. Потьомкіна з проханням затвердити всі ті угіддя, що були закріплені за Пустинно-Миколаївським монастирем за козацьких часів. Були подані описи цих угідь. Згідно з ордером Новоросійського та Азовського генерал-губернатора, переданим із Новоросійської до Азовської губернської канцелярії, була перевірена законність прав ченців на зазначені землі. До Самарського монастиря відряджено межовика Миронова, який, спираючись на подані описи та свідчення старожилів, зняв плани монастирських маєтностей. Тоді стало зрозумілим, наскільки розкидані були ці землі. За наказом В. Черткова Азовська губернська канцелярія склала ухвалу, згідно з якою монастирю мали бути відведені угіддя, розташовані компактно, до відмежування яких ченці мали безперешкодно користуватись тією землею, що була свого часу надана Кошем. Г. Потьомкін погодився з такою пропозицією і 15 лютого 1777 р. наказав діяти згідно з нею.

Таким чином, деякий час Самарський монастир ще продовжував володіти (“володіти” умовно — не забуваємо про залежність від Межигір’я) селом Чернечим, хуторами при річках Родиній, Підпільній, Лозовій, Кільчені, пасіками, млинами з монастирськими подвір’ями, озером Солоним, річкою Протовчею, земельними угіддями, що знаходились при них. Коли ж у 1778 р. були відмежовані нові монастирські землі, обитель відмовилась від усіх прав на угіддя попередні.

Від такої переміни монастир багато в чому не лише не програв, але навіть виграв: тепер його володіння були розташовані компактно і неподалік. Вони були зосереджені у трьох відводах, відповідно були складені три межові книги. Земельні угіддя були сконцентровані навколо Самарського монастиря з селами Орловщиною та Піщанкою; села Лозового; села Хащовки. Спеціально обумовлено права монастиря на млини, сади та пасіки. За першим планом монастир отримав 11951 десятину 2350 кв. сажень, за другим — 6534 десятини 150 кв. сажень, за третім — 162 десятини 1200 кв. сажень зручної та незручної землі. Звернемо увагу, що викладаючи на основі головним чином робіт Феодосія (Макаревського) і Гавриїла (Розанова) інформацію про матеріальний стан Самарського монастиря, Д. Яворницький подав її некоректно: перелічивши маєтності, які були у розпорядженні обителі до 1778 р., Дмитро Іванович записав, що на всі названі села, хутори, пасіки, млини, озера та угіддя монастирю були видані три межові книги, і навів кількість землі та розмір плати за її відведення, що відповідали вже новому межуванню, проведеному в 1778 р. [326]

Монастирське керівництво було задоволене відмежуванням, яке проходило за його участі: серед інших при складанні межових книг був присутній начальник Самарського монастиря ієромонах Феофан.

Не можна сказати, щоб дії світської влади при відмежуванні диктувались виключно піклуванням про забезпечення чернецтва. Були і більш меркантильні міркування. Відмова від розпорошеності монастирських володінь давала більшу свободу дій при роздачі земель новим власникам; казна отримала від Києво-Межигірського монастиря по три копійки за відмежування кожної десятини, за виключенням великих шляхів, що склало за три ділянки загальну суму 559 крб. 45 ¾ коп. за відведену землю. Крім того, що Києво-Межигірський монастир мав щорічно сплачувати в казну по 2 ½ коп. з десятини, він був зобов’язаний нарівні з іншими власниками протягом десяти років заселити відведену землю з розрахунку на кожну ділянку в 3000 десятин по 25, а на ділянки в 1500 десятин по 12 – 13 дворів. Звернемо увагу, що на час прийняття рішення про відмежування реґіон ще не відчув, що кількість вільних земель не може задовольнити апетити бажаючих її отримати [327].

Для процвітання монастирського господарства принципове значення мало закріплення за обителлю населених пунктів, мешканці яких були зобов’язані виконувати роботи саме на користь монастиря. Тому до 1778 р. Самарська обитель докладала зусиль задля того, аби затвердити за собою Чернече. Між іншим, у 1777 р. начальник монастиря звертався до Азовської губернської канцелярії з проханням заборонити Самарському окружному правлінню залучати селян Чернечого до робіт, включати їх до сотенної ревізії і стягувати з них поземельні гроші. І губернська влада обмежила втручання світських установ у питання розпорядження монастирськими селянами. У тому ж 1777 р. Азовська губернська канцелярія наказала Самарському окружному правлінню “до монастирських людей ніякої справи не мати”, а в разі необхідності звертатись письмово до самого монастиря. Наступного року В. Чертков підтвердив обмеження щодо розпорядження монастирськими підлеглими. Але це не означало, що такі особи повністю опинились поза юрисдикцією світської влади. Залежність духовного відомства від світського давалась взнаки і тут. Втім, залежність ця була не безумовною. У 1780 р. земський комісар О. Александров списувався з начальником Самарського монастиря Феофаном з питання направлення п’ятдесяти піших робітників і десяти підвід для прокладання дороги від Катеринослава до Нефорощі. Як зазначав земський комісар, дорога прокладалась задля загальної користі, а монастирські селяни працюватимуть не задарма, отримуючи щоденну платню [328].

Використовуючи працю підлеглих селян, Самарський монастир взявся на власний кошт звести церкву для задоволення їхніх духовних потреб. У 1780 р. ієромонах Феофан заявив В. Черткову про намір спорудити Покровську церкву, до парафії якої мали увійти Орловщина, Піщанка, Лозова та Хащова. Для цього з монастирських угідь відмежовано 120 десятин землі. 16 квітня 1781 р. церква в Орловщині була закладена [329]. У цьому ж році, між іншим, розглядалась і справа про влаштування нової, кам’яної церкви в самому Самарському монастирі (щоправда, закладення відбулося вже наступного, 1782 року). У прийнятті рішення про будівництво собору жваву участь взяли колишні запорожці, які оселились у монастирі. За саме спорудження храму взявся знаменитий “дикий піп” К. Тарловський, який заявив про готовність звести будівлю власним коштом, якщо йому дозволять влаштувати в монастирі келію для себе.

Коли йдеться про використання праці монастирських селян, про земельні володіння обителі, слід мати на увазі, що прибутки, які отримував монастир завдяки ним значно перевищували потреби чернецтва реґіону, яке було досить нечисленним. Серед осіб, які знаходились у монастирях, переданих зі складу Київської до Слов’янської та Херсонської єпархії, були: 1 архімандрит, 2 ігумени, 23 ієромонахи, 9 ієродияконів, 42 ченці та послушники, 2 ігумені, 2 казначеї та 77 черниць — усього 77 чоловіків та стільки ж жінок. Вони склали тоді лише 9,4% духовних осіб, перепідпорядкованих з Київської, Переяславської, Воронезької та Білгородської єпархій під юрисдикцію Євгенія (Булгаріса) [330].

Примітки

318. Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні… – С. 209 – 211; Мордвінцев В. Російське самодержавство і українська православна церква в кінці XVII – XVIII ст. Навчальний посібник для студентів історичного факультету. – К.: “Київський університет”, 1997. – С. 51 – 53.

319. РДІА, ф. 796, оп. 59, спр. 153, арк. 9 – 9 зв.

320. Орловский П. Киево-Межигорский ставропигиальный монастырь в 1774 г. во время учреждения архимандрии в Запорожской Сечи // Киевские епархиальные ведомости. – 1895. – № 18. – С. 840 – 855.

321. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734 – 1775)… – С. 53.

322. Беднов В. Из прошлаго Екатеринославской епархии… – С. 73 – 74.

323. Там само.

324. Феодосий (Макаревский). Самарский, Екатеринославской епархии, Пустынно-Николаевский монастырь… – С. 43 – 53.

325. Гавриил (Розанов). Историческая записка о Пустынно-Николаевском Самарском монастыре. – Одесса, 1838.

326. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків… – С. 306.

327. ІР НБУ, ф. 160, спр. 250, арк. 1 – 26; РДІА, ф. 796, оп. 59, спр. 153, арк. 9 зв. – 10.

328. Феодосий (Макаревский). Самарский, Екатеринославской епархии, Пустынно-Николаевский монастырь… – С. 118 – 121.

329. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 491 – 493.

330. РДІА, ф. 796, оп. 56, спр. 436, арк. 335, 365 зв.