Мережа монастирів

Ігор Лиман

Помітну роль у розвитку церковного устрою Південної України відігравало чернецтво, яке продовжувало вважатись привілейованою групою, елітою духовенства, так само як монастирі — оплотами православ’я.

Незважаючи на обмаль монастирів у реґіоні, його населення мало давні і досить тісні взаємини з чернецтвом. Ще з XVI ст. козаки вважали своїм релігійним центром Терахтемирівський монастир, розташований біля Дніпра, нижче Трипілля. Саме з нього призначались ченці до січової Покровської церкви та до запорозького Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря. Після того, як Терахтемирівський монастир було розорено і він обезлюднів, козаки передали його функції ставропігійному Києво-Межигірському Спасо-Преображенському монастирю. За часів Нової Січі взаємини запорожців із цією обителлю велися за такими напрямками: 1) призначення ченців до січової церкви, деяких інших запорозьких храмів, Самарського монастиря; 2) утримання шпиталю при монастирі для старих та немічних козаків; 3) ходіння запорожців на прощу до Межигір’я; 4) послушенство та постриг запорожців; 5) направлення до монастиря козаків, винних у злочинах; 6) обмін інформацією про наміри уряду щодо Запорожжя; 7) збирання милостині межигірськими ченцями; 8) влаштування монастирських будівель коштом і силами запорожців; 9) вирішення господарських питань; 10) приватні стосунки козаків із ченцями. Не забуваємо, що саме завдяки ставропігійному статусу Києво-Межигірського монастиря, який значно залежав від запорожців у матеріальному відношенні, Кошу вдавалось зберігати і формальну і реальну незалежність від Київської кафедри при вирішенні цілої низки питань церковного життя [301].

Перша згадка про обитель, яка діяла на самій території Запорожжя, відноситься ще до XVI ст. Знаходячись у залежності від “ласки військової”, Самарський Пустинно-Миколаївський монастир багато в чому розділив долю козацтва: періоди відносного благополуччя запорожців благодійно впливали на стан монастирського господарства, тоді як пошесті, неврожаї, які спіткали ці землі, політичні та військові обставини, які змушували козаків залишати насиджені місця, болісно відбивались на житті самарського чернецтва. Зв’язки запорожців із Пустинно-Миколаївським монастирем були не менш тісними, ніж із Києво-Межигірським. Більше того, Самарська обитель була важливою ланкою взаємин Коша та Межигір’я. Саме через неї у багатьох випадках і діяло керівництво ставропігії, адже запорозький монастир мав статус приписного.

Тісно спілкувались козаки і з братією Нефорощанського Успенського монастиря на Орелі, який знаходився у підпорядкуванні Київському єпархіальному архієрею. Спілкувались як з духовних, так і з господарських питань [302].

Прочани із Запорожжя відвідували й інші монастирі, що були розташовані як неподалік від Вольностей (у першу чергу — Святогорський Успенський), так і ті, що знаходились на значно більшій відстані, включаючи не лише українські обителі (Мотронинський, Києво-Печерський, Лебединський, Мошенський та інші), але й молдавські та грецькі. Причому козаки ставали і ченцями цих монастирів. Зокрема, значним був відсоток колишніх запорожців серед братії Молдавської Драгомирнської обителі. З іншого боку, козаки мали можливість спілкуватись із чернецтвом і Російської імперії, і закордонним, яке щороку в чималій кількості приходило до Вольностей з метою збирання пожертв на користь своїх монастирів.

При формуванні Слов’янської та Херсонської єпархії в її кордонах опинилось лише кілька обителей. Згідно з відомостями, складеними у Воронезькій, Переяславській та Білгородській консисторіях, у підпорядкування архієпископа Євгенія (Булгаріса) з відповідних єпархій не було передано жодного монастиря. Усі святі обителі, що увійшли до складу Слов’янської та Херсонської єпархії, попередньо знаходились у залежності від Київського митрополита. Зокрема під юрисдикцію Євгенія передавались Полтавський Хрестовоздвиженський монастир, приписні до нього Буланівська та Ольшанська пустині, Нефорощанський Успенський та Сокольський Преображенський чоловічі монастирі, дівочі Святобудиський Преображенський та Пушкарьовський Вознесенський монастирі. Отже, загалом 3 чоловічі та два жіночі. Для порівняння, у самій Київській єпархії після цього залишалось 20 чоловічих, 10 жіночих монастирів і 9 пустиней [303].

Перелічений у складеній у Київській консисторії відомості список монастирів був дійсно вичерпним — саме така кількість обителей і була підпорядкована Слов’янському та Херсонському єпархіальному архієрею. Хоча Г. Сорокін і згадує про заснування ще за Хорвата Спасо-Преображенського монастиря при Інгульці, який нібито був знищений лише в 1780 р. [304], така інформація не відповідає дійсності. Річ у тім, що під час облаштування Нової Сербії дійсно І. Хорватом було зроблене подання про влаштування монастиря, після чого листування з приводу цього проекту тривало аж до 1766 р., поки Комісія з церковного майна не прийняла рішення, що “монастирю в Новій Сербії бути потреби не передбачається” [305]. Реально влаштоване було тільки монастирське подвір’я. Про нього, між іншим, згадується й у відомості про церкви Переяславської єпархії, які передавались у 1776 р.: “У подвір’ї монастиря, який мав бути при слободі Уховці, церква при двох престолах” [306].

Що стосується Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря, то він, залишаючись на території Слов’янської та Херсонської єпархії, не підпадав під юрисдикцію її керівництва, продовжуючи знаходитись у прямому підпорядкуванні Києво-Межигірському монастирю.

Хоча в історіографії досить поширеною є інша точка зору. Так, Д. Яворницький, змалювавши кількома реченнями картину монастирського господарства після 1775 р., відзначив: “Але це було останнім торжеством Самарського монастиря: у 1780 році він втратив самостійність і був оголошений приписним до Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря” [307]. Г. Надхін сформулював так: “При знищенні Запорожжя Самарський монастир… утримав за собою всі свої землі… Але самостійність його продовжувалась недовго; він був зроблений приписним до Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря” [308]. Подібної ж точки зору дотримується С. Плохій, який пише, що після 1775 р. Самарській обителі ще деякий час вдавалось зберегти свої володіння, але в 1780 р. її передали Києво-Межигірському монастирю [309].

Втім, листування єпархіального керівництва із Синодом і межові документи свідчать про інше. У листопаді 1776 р. Євгеній (Булгаріс) в донесенні Синоду писав про Самарський монастир як про належний до Києво-Межигірського, а в синодальній ухвалі від 25 грудня 1777 р. Самарська обитель названа приписною до ставропігійного Спасо-Преображенського монастиря [310]. У матеріалах межування, складених на півдні України 1778 р., читаємо: “Межові книги Пустинно-Миколаївського Самарського монастиря та сіл Орловщини і Піщанки володіння ставропігійного Києво-Межигірського монастиря” [311], “Межові книги села Лозового володіння ставропігійного Межигірського монастиря” [312], “Копія з межової книги села Хащовки володіння ставропігійного Києво-Межигірського монастиря” [313]. Свідчать про залежний статус Самарського монастиря і матеріали справи, що була розпочата в Синоді за зверненням Слов’янського та Херсонського архієпископа. У лютому 1778 р. Євгеній донесенням повідомляв, що в його єпархії є лише два, крім Полтавського Хрестовоздвиженського, чоловічих монастиря: Нефорощанський Успенський та Сокольський Преображенський, які знаходяться на далекій відстані і від Полтави, і один від одного. Цієї кількості, за переконанням архієрея, було замало. Для розширення мережі монастирів, які знаходились у підпорядкуванні Булгарісу, можна було заснувати нову обитель. Але архієрей цей шлях не обрав. Політика Катерини ІІ щодо скорочення штатів духовного відомства, секуляризаційні процеси, які проходили в інших реґіонах не створювали благодатний ґрунт для подібного започаткування. Набагато реальнішим і простішим, на думку Євгенія, був інший шлях — перепідпорядкування вже діючих обителей. Тому в донесенні Синоду він попросив приписати до Слов’янської та Херсонської єпархії “Самарський, до Києво-Межигірського монастиря приписний [!]” та Святогорський, який знаходився у складі Білгородської єпархії, але на самому кордоні з володіннями Євгенія. Булгаріс сподівався одержати або обидва, або хоча б один із цих монастирів.

Реакцією на таке прохання стало направлення Синодом запитів до Києво-Межигірського монастиря та єпископа Білгородського про статус двох названих у донесенні Булгаріса обителей. Відповіді були прогнозованими: викладені аргументи проти передачі монастирів. У той час як Межигірський архімандрит Гавриїл з братією зробив наголос на тому, що його монастир позбавиться джерел для існування в разі відібрання приписної до нього Самарської обителі, Білгородський єпископ Аггей звернув увагу Синоду на географічне розташування Святогорського Успенського монастиря. Останній, як писав преосвященний, знаходився в Ізюмському повіті Слобідської губернії, на відстані від Ізюму в 30 верст, від Білгорода та Білівської фортеці в 210, а від Полтави в 280 верст. Через перебування в межах Слобідської губернії і сам монастир, і його вотчини за всіма справами зносились із світською владою саме цієї адміністративно-територіальної одиниці. До того ж, згідно з указом про влаштування Слов’янської та Херсонської єпархії, до останньої мали увійти лише ті населені пункти, які знаходились у кордонах Азовської та Новоросійської губерній.

Причини небажання Межигірського та Білгородського духовного керівництва віддавати монастирі не менш зрозумілі, ніж прагнення Євгенія (Булгаріса) отримати обителі: якщо для архімандрита Гавриїла дійсно на першому плані стали економічні мотиви, то для обох єпархіальних архієреїв до цього додавалось і розуміння вагомості монастирів у церковно-адміністративній системі.

Справа була вирішена Синодом не на користь архієпископа Євгенія. Зважаючи на наведені у відповідях від Гавриїла та Аггея аргументи, жоден із монастирів не змінив свого підпорядкування. Але спроби розширити мережу монастирів Слов’янської та Херсонської єпархії за рахунок цих обителей Полтава не припинила. У 1783 р. Никифор (Феотокі) звернувся до Синоду з проханням причислити до його єпархії Святогорський монастир, оскільки тепер втратили силу аргументи, наведені у 1778 р. Білгородським єпископом Аггеєм: Слов’янський і Херсонський архієпископ отримав від правителя новозапровадженого Катеринославського намісництва Тутолміна повідомлення, що Святогорський Успенський монастир внаслідок зміни кордонів опинився за межами Харківського намісництва й увійшов до складу Торського повіту Азовської губернії. Проте Синод не поспішав змінити підпорядкування монастиря, очікуючи, коли дійсно відкриється Катеринославське намісництво [314]. Дещо пізніше, після прийняття іменного указу від 10 квітня 1786 р., що за пропозицією Г. Потьомкіна передбачав, між іншим, перенесення Києво-Межигірського монастиря до Таврійської області, Синод дав згоду на те, аби до складу південноукраїнської єпархії відійшла Самарська обитель.

Єпархіальні архієреї, проявляючи активність у напрямку підпорядкування діючих монастирів, у перше семиріччя після ліквідації Вольностей Війська Запорозького на території Південної України не заснували жодної нової святої обителі. Щоправда, задумка такого влаштування все ж була. Але пов’язана вона не з іменами архієреїв Слов’янської та Херсонської єпархії, а з іменем митрополита Ігнатія. Заклавши в шести верстах від Маріуполя фруктовий сад і побудувавши там кам’яну келію для молитов, він спорудив поруч кам’яний критий черепицею будинок у п’ять вікон. Тут і думав митрополит влаштувати монастир на честь Георгія Побідоносця, якого так шанували греки (згадаймо, яка кількість церков була названа греками в ім’я цього святого). Втім, цим планам не судилося бути втіленими в життя [315].

Фактично єдине важливе започаткування, яке в подальшому вилилось у розміщення на території реґіону православного монастиря, було зроблене завдяки активності Г. Потьомкіна: 5 вересня 1781 р. він повідомив архієпископа Никифора, що наказав відвести в Новоросійській губернії землю для Софроніївського монастиря, на якій ігумен Феодосій бажав заснувати пустинь [316]. Значно пізніше, іменним указом від 8 жовтня 1802 р., започаткована таким чином пустинь отримала статус штатного другокласного Бізюкова монастиря [317].

Примітки

301. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734 – 1775)… – С. 41 – 57; Лиман І. І. Спасо-Преображенський Києво-Межигірський ставропігійний монастир // Українське козацтво: Мала енциклопедія. – Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. – С. 462.

302. Мицик Ю. Царичанка козацька. До 400-ліття заснування Царичанки. – К.: “Генеза”, 2004. – С. 51 – 53; Олійник О.Л. Нехворощанський Успенський Орільський монастир // Українське козацтво: Мала енциклопедія. – Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. – С. 343.

303. РДІА, ф. 796, оп. 56, спр. 436, арк. 335, 365 зв.

304. Сорокин Г. Исчезнувшие села Новороссийского края // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1900. – № 6. – С. 200.

305. Арсений. Софроний Добрашевич, архимандрит Новой Сербии // Киевская Старина. – 1884. – Т. 10. – № 10. – С. 276 – 304.

306. РДІА, ф. 796, оп. 56, спр. 436, арк. 315 зв.

307. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків… – С. 306.

308. Надхин Г.П. Церковные памятники Запорожья…. – С. 18.

309. Мицик Ю.А., Мосьпан Н.В., Плохій С.М. Місто на Самарі… – С. 49.

310. РДІА, ф. 796, оп. 57, спр. 472, арк. 2 зв. – 3, 8 зв.

311. ІР НБУ, ф. 160, спр. 250, арк. 3.

312. Там само, арк. 11.

313. Там само, арк. 17.

314. РДІА, ф. 796, оп. 59, спр. 153, арк. 1 – 60.

315. Мариуполь и его окрестности… – С. 96 – 97.

316. Григорович Н. Обзор учреждения в России православных монастырей, со времени введения штатов по духовному ведомству (1764 – 1869 г.) – СПб.: в Синодальной типографии, 1869. – С. 3.

317. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т.ХХVІІІ. – С. 140 – 143.