Дозволи на будівництво

Ігор Лиман

Зміни, яких зазнавала мережа релігійних споруд єпархії з часу її створення і до кінця 1781 р. відбувались через: 1) влаштування нових споруд (у тому числі і на місці спорохнявілих); 2) перенесення релігійних споруд; 3) закриття храмів або їхнє знищення; 4) передачу церков до складу інших єпархій; 5) розширення кордонів Слов’янської та Херсонської єпархії.

На розбудову церковної системи Південної України суттєво впливала позиція центральної влади, яка, з одного боку, прагнула тримати під контролем цей процес, мала акцентованість на упередженні влаштування надлишкових релігійних споруд, а з іншого, — була зацікавлена в колонізації реґіону, чому мало сприяти створення можливостей для задоволення переселенцями своїх релігійних потреб.

Процедура отримання дозволу на церковне будівництво не залишалась сталою і до 1775 р. Етапним у цьому плані можна назвати початок 60-х рр. XVIII ст., коли з утворенням Старокодацького духовного намісного правління з’явився посередник між кошовим керівництвом і Київским архієреєм у вирішенні питання про влаштування релігійної споруди. У 1770 р. вийшов синодальний указ, яким уже коригувались вимоги до самих архієреїв стосовно направлення до Синоду отриманих ними “чолобитних”. Остання за часів Нової Січі суттєва зміна в цій процедурі була запроваджена синодальним указом від 14 липня 1772 р., який став відповіддю на неодноразові звернення Київського митрополита. Архієрей просив скасувати необхідність попереднього листування з Петербургом у питаннях влаштування нових храмів на землях Вольностей, вказуючи таке обґрунтування: “Як у володінні Військових Запорозьких Вольностей установи і розпорядження не лише по світській, але і по духовній командам багато в чому від інших відмінні, опіка ж про церкви Божі від них здійснюється сумлінна і утримання священно- та церковнослужителям надається достатнє, та й тамтешньому народу, особливо в теперішній час, знадобиться скільки можливо надання поблажливості і задоволення”. Втім, позбавившись необхідності попередньо зноситись із Синодом, митрополит залежав від світської влади, без дозволу якої він не мав права приймати рішення щодо заснування церкви. Збереглася необхідність давати звіт Синоду про вже надане благословення на влаштування храму [242].

Після ліквідації Нової Січі архієпископ Євгеній, який тільки-но прибув до новоствореної єпархії, не мав права зберегти порядок отримання дозволу, який діяв в останні три роки існування Вольностей. Адже указ від 14 липня 1772 р., по-перше, був даний не йому, а Київському митрополиту, а по-друге, стосувався володінь запорозького козацтва, сама назва якого тепер уже була заборонена. Отже, Євгеній був зобов’язаний дотримуватись положень синодального указу від 10 грудня 1770 р. Так само, як це робили інші його колеги — єпархіальні архієреї.

Згідно з цим документом, спрямованим на запобігання надмірному розширенню мережі церков у імперії (що, у свою чергу, обумовлювалось державною політикою щодо фінансування духовного відомства), підтверджувалась заборона влаштовувати релігійні споруди без повідомлення Синоду. У “чолобитних”, які надсилались з місць архієреям, мали бути надані докладні відомості про стан парафії і майбутньої церкви, а саме: на якому місці і на чиїй землі планується будівництво, з якого матеріалу, в чиє ім’я, з якої причини; які джерела утримання споруди та її причту, і які є підтвердження, що ці джерела дійсно будуть використовуватись; яка кількість дворів буде належати до церкви; в чиїх парафіях ці двори перебували на момент подання “чолобитної”, на якій відстані від найближчих церков тощо. Отримавши такий документ, єпархіальний архієрей зобов’язувався проводити слідство по ньому, перевіряючи достовірність наведених даних. Результати такого слідства разом із самою “чолобитною” та донесенням архієрея мали направлятись до Синоду, після чого треба було чекати синодального указу, без якого заборонялось давати дозвіл на початок будівництва. Виключення робилось лише стосовно влаштування нових церков на місці згорілих та спорохнявілих. Але і вони не могли зводитись без попереднього узгодження з Синодом у випадках, якщо їхні парафії були меншими за 40 дворів у селах і 20 у містах [243].

Архієпископ Євгеній пунктуально виконував указ Синоду. 7 грудня 1776 р. архієрей отримав від Азовського губернатора повідомлення про намір мешканців Барвінкової Стінки перенести до себе Миколаївську церкву. Євгеній погодився з ухвалою консисторії і, пославшись на указ Синоду від 10 грудня 1770 р., зажадав дотримання його положень, зокрема докладного слідства [244].

Але потреба у спрощенні такого порядку була нагальна. Це розуміла в першу чергу світська влада. В. Чертков звернувся до Г. Потьомкіна з проханням виклопотати дозвіл на зведення кількох церков, як того бажали місцеві мешканці (у тому числі і населення Барвінкової Стінки), додавши, що архієпископ Євгеній сам, без спеціального розпорядження Синоду, зробити цього не може. Тоді Новоросійський і Азовський генерал-губернатор направив до Синоду донесення, яким просив уже значно більшого: дозволу і на майбутнє влаштовувати релігійні споруди за попередніми зносинами лише з місцевим архієреєм та Азовським губернатором.

Зі свого боку надіслав до Петербурга донесення і Євгеній (Булгаріс). У цьому документі, між іншим, наголошувалось, що реґіон заселяється православними різних національностей, відстані між населеними пунктами дуже великі, а осіб, здатних до проведення докладного слідства про кожний населений пункт, він, архієпископ, ще не знає. Тому Євгеній просив зробити для його єпархії виключення і відмінити дію на її території синодального указу 1770 р., дозволивши будувати церкви без попереднього узгодження з Петербургом [245].

Справа виходила далеко за межі суто релігійних інтересів. Не дивно, що, розглянувши донесення Новоросійського та Азовського генерал-губернатора і Слов’янського та Херсонського архієпископа, Синод 27 березня 1777 р. видав указ, яким давався потрібний дозвіл. Давався не лише стосовно земель Азовської губернії, але відносно всієї території Слов’янської та Херсонської єпархії. Була лише нагадана необхідність стежити, аби виділялось усе необхідне як для оздоблення церков, так і для утримання священно- і церковнослужителів, і щоб нові церкви не влаштовувались без крайньої необхідності [246].

Відтепер у загальних рисах процедура влаштування релігійних споруд виглядала таким чином.

У поміщицьких слободах поміщик, а в державних — громада складали клопотання із висловленням свого наміру. Чітко визначеного порядку подання таких клопотань не простежується: вони надходили на адресу губернатора, губернської канцелярії, духовного правління чи єпархіального керівництва. Іноді подання робились одночасно і духовній, і світській владі. У цих документах, як правило, викладалась інформація, яка вимагалась синодальним указом.

Незалежно від того, до якої інстанції направлялось клопотання, обов’язковою складовою процедури були подальші зносини губернського та єпархіального керівництва.

Так само незалежно від повноти інформації, поданої поміщиком чи громадою, консисторія доручала духовному правлінню, на території якого розміщувались парафіяни майбутньої церкви, провести “указне слідство”, тобто перевірити дані, які вимагались положеннями синодального указу від 10 грудня 1770 р.

Після зібрання необхідних документів духовне правління передавало їх консисторії і архієрей видавав “благословительну грамоту” на закладення храму. Закладення, як правило, доручалось одному з присутніх правління чи закажчику, хоча іноді і сам архієрей, при нагоді, міг це робити.

По завершені будівництва правління повідомляло про це консисторії, додаючи опис церковного майна, і архієрей видавав другу грамоту — тепер уже на освячення споруди — яка разом із антимінсом передавалась особі, якій доручалось провести відповідну процедуру. Після освячення храму про це повідомлялось консисторії, а звідти — Синоду.

Втім, ця загальна схема мала низку нюансів, які залежали від того, коли саме в період 1777 – 1781 рр. розглядалась справа, від складу парафії, ініціатора влаштування релігійної споруди та багатьох інших обставин. Саме ці нюанси і дозволяють краще зрозуміти ситуацію, яка склалась у взаєминах губернської, єпархіальної влади та Синоду, пріоритети, якими вони керувались у своїй діяльності.

Хоча березневий 1777 р. указ Синоду і створював більш сприятливі умови для церковного будівництва на півдні України, Азовському губернатору цього здалося замало. Адже зберігалась необхідність збирання духовними правліннями докладних відомостей, що вимагало чимало часу. Тому, перебуваючи в Петербурзі, В. Чертков 7 липня 1779 р. подав безпосередньо до Синоду донесення, яким жалівся, що консисторія проведенням “указних слідств” перешкоджає справі зведення церков. Наголос знов було зроблено на необхідності сприяти колонізації Південної України. Чертков нагадав, що і українці, і переселенці інших національностей воліють оселятись там, де вже діє церква, навіть всупереч браку землі та іншим негативним факторам. Тому Азовський губернатор пропонував дозволити влаштовувати церкви навіть у тих державних слободах, які ще не мають у своєму складі ста дворів (саме така кількість визнавалась достатньою для влаштування окремої парафії) та поруч з якими вже є населені пункти з церквами. Без цього, пояснював Чертков, успіхи переселення можуть бути зведені нанівець. Для того ж, щоб причти державних слобод не відчували скрути, губернатор зобов’язувався бути гарантом відмежування кожній такій церкві 120 десятин землі, що перевищувало норму, передбачену Межовою інструкцією.

Подібні заходи пропонувались і по відношенню до поміщицьких селищ. Логіка проста: церква мала “приманювати” нових переселенців, тому її слід заводити до того, як у населеному пункті вже буде достатня кількість мешканців. Тут гарантом забезпечення священно- та церковнослужителів мав бути вже поміщик, який зобов’язувався виділяти ті ж 120 десятин.

В. Чертков жадав полегшення не лише умов, але й процедури: пропонувалось давати благословення на зведення церков без попереднього слідства.

Напевно, Азовський губернатор був наполегливим, і вже наступного дня після отримання його донесення Синод виніс ухвалу, яка мала демонструвати розуміння центральною духовною владою державних інтересів. Хоча в цілому в Російській імперії за Катерини ІІ чітко тримався курс на обмеження можливостей збільшення кількості релігійних споруд, синодальна ухвала тут зробила виключення. Адже головними мотивами політики обмеження було запобігання погіршенню матеріального стану парафіяльного духовенства. Оскільки ж Азовський губернатор пропонував компенсувати брак парафіян наданням більших, ніж передбачалось, земельних угідь, духовенство це мало задовольнити. Тому Синод, повторивши аргумент Черткова про найбільшу привабливість для переселенців саме тих населених пунктів, де діють церкви, дозволив запровадити такий порядок: Азовський губернатор мав при своїх повідомленнях подавати єпархіальному архієрею оригінали прохань від державних селян та зобов’язувальні підписки поміщиків. Архієпископ же, спираючись на це, надавав дозвіл, не проводячи додаткового слідства. Але для цього була важлива умова: відведення землі повинно відбуватись ще до того, як архієрей отримував повідомлення губернатора [247].

Сам Синод не волів проявляти ініціативи у поширенні такого виключення на іншу частину Південної України. Тому, оскільки Новоросійський губернатор не звернувся до Петербурга з подібним донесенням, для його губернії порядок влаштування релігійних споруд залишався таким, як його визначали попередні синодальні укази. Лише при створенні Катеринославського намісництва його правитель, Тутолмін, з огляду на те, що територія обох губерній надходила під його контроль, попросив Синод поширити правила, запроваджені для Азовської, і на землі Новоросійської губернії. Указом Синоду від 11 вересня 1783 р. це прохання було задоволене [248].

Зміни у процедурі надання дозволу на влаштування церков, пов’язані з обов’язковістю відведення підцерковної землі, стають зрозумілими з огляду на загальний контекст подій навколо земельних роздач на півдні України. У перші роки після ліквідації Вольностей Війська Запорозького в очах і місцевої адміністрації, і Петербурга реґіон мав необмежені земельні фонди. Звідси — і дуже простий механізм отримання ділянок, і нескупість обіцянок відмежувати не менше 120 десятин землі під церкву, звідси ж і довіра єпархіального керівництва до таких обіцянок. Втім, тривало це не довго.

Скоро консисторія побачила, що, отримавши дозвіл на влаштування церкви, деякі переселенці вже не особливо переймаються відмежуванням землі для священно- та церковнослужителів. Адже завдання виконано — церква будується, і невдовзі переселенці могли отримати можливість безперешкодно задовольняти свої релігійні потреби, а поміщики, до того ж, одержували додатковий козир для заманювання до своїх населених пунктів нових мешканців. З приводу невідведення ділянок першими стали бити на сполох самі члени причтів, які опинились без достатніх джерел існування. Консисторія відреагувала на ці скарги і почала гальмувати задоволення деяких клопотань про закладення церкви доти, доки не відмежовувалась земля. Підкреслимо: лише деяких. У інших випадках консисторія задовольнялась або підпискою поміщика в тому, що після закладення церкви земля все ж буде відведена, або ж підпискою громади, що тимчасово священно- та церковнослужителям дозволяється користуватись спільною землею, а пізніше для них буде відмежована указна пропорція у близькому та зручному місці.

За два роки переважна частина наявних земель у реґіоні вже була роздана. Це мало наслідком, з одного боку, посилення контролю губернської влади за роздачами, а з іншого, — акцентування поміщиків на наступній стадії освоєння вже отриманих маєтностей — їх заселенні. Адже по одержанні білета на землю треба було платити податки, інакше можна не тільки втратити отримане, а ще і бути оштрафованим. Спостерігається повернення поміщиками частини земель [249].

За таких умов, коли більш актуальною стає не проблема розширення або нескорочення отриманих ділянок, але проблема їх освоєння, коли інтерес до влаштування релігійних споруд з боку поміщиків не просто не згасав, але підвищувався, духовна влада могла фактично не ризикуючи запровадити більш жорсткий порядок, за якого вимагалось обов’язкове відмежування підцерковної землі ще до закладення релігійної споруди.

Зрозумілий і інтерес Азовського губернатора, який запропонував зміни процедури влаштування храмів. Формулювання цієї пропозиції припадає на той час, коли посилився загальний контроль з боку губернського керівництва за земельною роздачею. Якщо в середині 70-х рр. межовик міг сам наділяти поміщиків землею за їх проханням, то у 1777 – 1778 рр. прирізку землі він уже не мав права робити без наявності відповідного рішення Межової експедиції. Уже у 1778 р. Межові експедиції відводять землю під церкви переважно за вимогою губернських канцелярій. А в 1779 р. з’являються розпорядження губернських канцелярій, якими Межовим експедиціям забороняється роздавати землі без згоди цих установ. Уже невдовзі право земельної роздачі концентрується виключно в руках губернатора [250].

Тож пропозиція Черткова щодо характеру відповідальності за відмежування 120 десятин підцерковної землі цілком логічна. Пріоритет для губернатора мало спрощення та прискорення процедури, а не покращення матеріального стану духовенства. Зобов’язання відмежовувати землю пропонувалось Азовським губернатором саме як компенсація за таке спрощення. Звернемо увагу, що в самій пропозиції нічого не було сказано про те, що земля повинна була відводитись ще до надання дозволу на закладення церкви. Це вже Синод у своїй ухвалі підкреслив таку обов’язковість.

Не менш важливим для В. Черткова було і отримання дозволу влаштовувати храми в малонаселених маєтностях. Важливо як для державної людини, так і для поміщика, який і сам, і його родичі були не серед останніх землевласників у реґіоні.

Очевидно, що той порядок, який існував раніше, не зовсім задовольняв губернську владу. І для Азовської, і для Новоросійської губерній ординарним був початок справи із влаштуванням церкви в маєтності доктора Полетіки. У 1778 р. цей поміщик надіслав архієрею донесення, на якому Євгеній наклав резолюцію про повідомлення Новоросійського губернатора М. Язикова та Слов’янського духовного правління, яке мало провести слідство. Хоча Язиков негайно відізвався, що церква в слободі Полетіки дійсно необхідна, духовне правління доповіло, що слобода не має указної кількості дворів, а земля не відмежована. Тому справа і була відкладена [251].

Внесення змін 1779 р. припало на час приходу на архієрейське місце Никифора (Феотокі). У самій ухвалі Синоду зазначалось, що Чертков має зноситись з “майбутнім преосвященним Слов’янським”. Тому можна було очікувати, що новий архієрей буде навіть більше залежати від губернатора, ніж його попередник. Втім, такі очікування в повному обсязі не виправдались.

Никифор та підвідомча йому консисторія дійсно стали прискіпливіше стежити за тим, аби земля відводилась заздалегідь. Феодосій (Макаревський) навів цілу низку фактів гальмування єпархіальним керівництвом процедури. Виключенням були випадки, коли дозвіл на закладення споруд у поміщицьких маєтностях давався Никифором раніше отримання повідомлення про відмежування.

Феотокі, разом із тим, не дав повністю скасувати слідство, яке проводилось перед наданням “благословительної грамоти” на зведення церкви. І в 1779 – 1781 рр. духовні правління подавали консисторії відомості про стан парафії майбутнього храму. Втім, зміст цих документів впливав на негативне рішення архієрея майже виключно в одному випадку — все того ж невідмежування землі.

Від того, наскільки швидко буде відведена ділянка, значною мірою залежав термін, який проходив з моменту подання поміщиком чи громадою клопотання і до освячення новозбудованої споруди. В умовах, коли межовиків не вистачало і вони мали виконувати великі обсяги робіт, відмежування нерідко доводилось чекати роками. І тут велике значення відігравало те, хто був власником маєтності, де планувалось звести храм.

Стосовно ж терміну безпосередньо будівництва, то із тих церков, які були закладені протягом 1775 – 1781 рр. і час закладення та освячення яких відомий, у рік закладки було освячено близько чверті, через рік — близько 28%, через 2 роки — також близько чверті, зведення ж решти затягнулось на більш тривалий час.

Велике значення мала спроможність парафіян (у тому числі і поміщиків) влаштувати релігійну споруду, а також ступінь, на якій знаходились підготовчі роботи на момент освячення місця під храм. У тих нечисленних випадках, коли церква все ж закладалась до відмежування, освячення вже влаштованої релігійної споруди відкладалось до часу відведення землі, і тоді знову ж таки термін освячення визначався діями межовика.

Матеріальні можливості парафіян визначали тривалість зведення більшості споруд через те, що держава брала на себе фінансування лише у досить нечисленних випадках. Було визначено, що з казни мають надаватись кошти на влаштування по одній церкві в містах та фортецях, причому мешканці передмість, якщо бажають, повинні самі шукати гроші для будівництва, так само як і поміщики [252].

Пріоритети держави обумовлювали фінансування будівництва церков у першу чергу для військових, деяких категорій іноземних переселенців, а також для мешканців адміністративних центрів. (хоча і в мінімально можливій кількості). То ж з казни мали бути виділені кошти на будівництво храмів у фортецях, у місці оселення греків [253], на соборну кам’яну церкву в Кременчуці [254], церкви в Катеринославі [255]. У кількох населених пунктах будівництво велось спільними внесками парафіян і казни [256], або ж губернська канцелярія видавала поселянам цільову позику [257].

В єпархіальної влади власних коштів на будівництво не було. Архієрей міг надати лише архіпастирську грамоту та зашнурну книгу для збирання пожертв на влаштування храму. Практика збирання таких коштів була поширеною і до 1775 р., і для реґіону це новиною не стало.

Не стала новиною і заповзятість у зведенні церков тепер уже колишніх запорожців. Були доведені будівництвом споруди, які почали зводитись за кошти окремих козаків ще до ліквідації Січі. Між іншим, так з’явилась Воскресінська церква в Могильові, фундатор якої, запорозький осавул С. Білий уже невдовзі отримав чин прем’єр-майора [258]; Миколаївська церква в Бабайківці [259]. Були завершені кілька споруд, розпочатих військовим коштом, серед яких найвеличнішим був самарський Троїцький собор.

Добудовані і споруди, що почали влаштовуватись за часів Нової Січі запорозькою старшиною, пізніше засланою до монастирів. Зокрема писар І. Глоба виділив 5000 крб. на влаштування церкви в Гупалівці, після ж арешту за рахунок конфіскованого у нього майна Азовською губернською канцелярією було виділено 1621 крб. для добудови церкви та дзвіниці [260]. За такою ж схемою вчинили і стосовно започаткованої коштом П. Калнишевського Георгіївської церкви в містечку Петрівці: В. Чертков звернувся до Г. Потьомкіна з проханням видати за рахунок майна колишнього кошового отамана 500 крб., яких не вистачало для завершення будівлі [261].

Колишніми запорожцями була закладена не одна церква і після ліквідації Вольностей [262]. Відзначилось і духовенство, яке колись задовольняло релігійні потреби військового товариства. Колишній “дикий піп” Кирило Тарловський, який користувався великою повагою козаків, влаштував у реґіоні після 1775 р. цілий ряд храмів, залучаючи до цього колишніх запорожців [263].

Знаючи небайдужість козаків до питань віри, російська адміністрація використовувала її для реалізації своїх планів у реґіоні [264].

Примітки

242. Лиман І. Церква в духовному світі запорозького козацтва… – С. 47 – 53; Лиман І. Зведення церков на півдні України в 1775 – 1825 роках // Історія релігій в Україні. Праці ХІІ-ї міжнародної наукової конференції (Львів, 20-24 травня 2002 року). Книга І. – Львів: “Логос”, 2002. – С. 232 – 233.

243. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т.ХІХ. – С. 176 – 177.

244. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 22, арк. 5 – 10.

245. РДІА, ф. 796, оп. 58, спр. 106, арк. 1 – 6.

246. Полное собрание постановлений и распоряжений… – С. 181 – 182; РДІА, ф. 796, оп. 58, спр. 106, арк. 41.

247. РДІА, ф. 796, оп. 58, спр. 106, арк. 41 – 46 зв.

248. Там само, арк. 125 – 129.

249. Бойко А. Південна Україна останньої чверті XVIII століття. Частина 1. Аграрні відносини. – Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 1997. – С. 42 – 46.

250. Там само. – С. 47.

251. Неводчиков Н. Евгений Булгарис… – 1875. – № 12. – С. 392 – 394.

252. РДІА, ф. 796, оп. 58, спр. 106, арк. 42.

253. РДАДА, ф. 16, оп. 1, спр. 689, ч. 1, арк. 206 зв.

254. Там само, спр. 796, ч. 4, арк. 269.

255. Яворницкий Д.И. История города Екатеринослава. – Днепропетровск: “Промінь”, 1989. – С. 31.

256. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 566.

257. Яворницький Д.І. До історії Степової України… – С. 129.

258. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 451.

259. Там само. – С. 442.

260. Там само. – С. 448.

261. РДАДА, ф. 16, оп. 1, спр. 797, ч. 6, арк. 305.

262. Мурзакевич Н. Афанасий Федорович Колпак, Новороссийский колонизатор // ЗООИД. – Одесса, 1881. – Т. ХІІ. – С. 463; Ястребов В. Запорожское захолустье // Киевская старина. – 1885. – Т. 13. – № 12. – С. 728; Манжелей А. Летопись Вознесенской церкви села Петрова // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1861. – № 5. – С. 777.

263. Лиман І. Тарловський Кирило // Українське козацтво: Мала енциклопедія. – Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. – С. 477.

264. Міжконфесійні взаємини на Півдні України XVIII-ХХ століття. – Запоріжжя: РА ”Тандем-У”, 1999. – С.54.