Будівництво і забезпечення храмів

Ігор Лиман

Для розуміння ситуації зі зведенням храмів слід враховувати, що в останній чверті XVIII ст. вимоги стосовно архітектурних якостей релігійних споруд були досить таки простими та демократичними. Пізніше, за Олександра І та Миколи І, спостерігалась чітка тенденція стандартизації вигляду храмів, посилення прискіпливого контролю за ним з боку і духовної, і світської влади, причому не лише місцевої, а й центральної, введення спеціальних посад архітекторів тощо. Поки ж основна вимога формулювалась у “благословительних грамотах”, що видавались єпархіальними архієреями перед закладенням храмів. Ця вимога — дотримання указу Синоду від 13 вересня 1734 р., який був запроваджений з метою запобігання спорудження непропорційних, занадто високих, престолів, оскільки це могло бути небезпечним для священнослужителів. Указ визначав, якої вишини, ширини та довжини мають влаштовуватись престоли у всіх церквах імперії [265].

Отже, всі інші елементи споруди своїми розмірами і матеріалами залежали вже від можливостей парафіян та вміння будівничих. І перші і другі в ряді випадків залишали бажати на краще. Населення, особливо у віддалених частинах реґіону, воліло краще мати непоказне місце, де можна задовольняти релігійні потреби, аніж довго зводити величний храм. Лише коли кількість мешканців ставала такою, що стара споруда була вже занадто тісною, якщо споруда спорохнявіла — розпочиналась справа про зведення на її місце іншої. Стосовно архітектурних характеристик таких старих церков деякі відомості знаходимо у Феодосія (Макаревського). Так, у Деріївці парафіяльна церква була споруджена “без плану та симетрії” [266]. Церква села Калинівського влаштована “з хмизу і в малому виді” [267]; у Таганрозі — похідна, з тонких дощок, “збудована забором в стовпах” [268].

Втім, не лише “спадок” попередніх часів мав часом непоказний вигляд. Уже в роки існування Слов’янської та Херсонської єпархії зводились подібні ж споруди. І архієреї не особливо вагались перед вибором — дозволити богослужіння у не досить пристосованому для цього приміщенні чи залишати населений пункт без релігійної споруди.

Єпархіальне керівництво йшло і на те, аби “легалізовувати” споруди, зведені без його відома. У військовій слободі Михайлівці був влаштований будинок, для якого парафіяни купили похідний іконостас. Усі інші формальності були дотримані — земля відмежована, підписка із зобов’язанням утримувати споруду та її причт дана. Відстань від Михайлівки до найближчої церкви сягала 60 верст, і михайлівці бажали до зведення “коштовнішої церкви” користуватись уже існуючим будинком. Вони звернулись до В. Черткова, той — до Никифора (Феотокі), і в результаті останній дав благословення на закладення (закладення умовне, оскільки реально споруда вже існувала) та освячення будинку “подібного до церкви”. Освячення відбулося вже на наступний день після “закладення” [269].

Без відома єпархіального керівництва була влаштована Троїцька церква в Збур’ївському ретраншементі, але пізніше вона все ж була освячена присутнім Слов’янського духовного правління [270].

Ще більш показовими для розуміння пріоритетів влади стали події навколо Миколаївської церкви Новопетровська. Її майбутні парафіяни, козаки нововербованого полку, були переведені до Російської імперії і зайняли землі по Бугу, причому відстань до найближчої церкви складала близько 120 верст. Як пояснювали переселенці, вони, не знаючи, під чиїм духовним відомством знаходиться ця територія, звернулись до Новоросійського губернатора, і М. Муромцев дозволив будувати “на перший випадок” церкву. Це було зроблено. Після завершення будівництва в споруді почав проводити служби священик А. Міскевич, який знаходився при полку ще під час російсько-турецької війни. Будівля була зведена всупереч усім правилам, без відома архієрея, без проведення слідства і без дозволу на освячення. Причому духовна влада навіть не підозрювала про існування споруди. А. Міскевич протягом 1776 – 1779 рр. проводив богослужіння, поки, врешті-решт, Слов’янське духовне правління не з’ясувало обставин зведення споруди і не повідомило єпархіальному керівництву, що вона діє без іконостаса, царських воріт, а престол та жертовник прибиті до стовпів. Перша реакція консисторії та архієрея була легко прогнозованою: наказано назавжди припинити богослужіння та заборонити називати споруду церквою. Але через кілька місяців поселяни звернулись до архієпископа з проханням дозволити закласти нову церкву, а до її спорудження відновити служби в старій. Напевно, деякі з осіб, які підписали це клопотання, попередньо мали розмову з архієреєм. Адже той нещодавно відвідав Новопетровськ під час об’їзду єпархії. Тоді Никифор вирішив, що споруда “не така гнусна як представлено”, і з огляду на степову безлісу місцевість та віддаленість від інших релігійних споруд після виправлення може бути освячена. Архієпископ 9 липня 1780 р. дозволив закласти церкву, а після виправлення жертовника та престолу у відповідності з пропорціями, передбаченими синодальним указом від 13 вересня 1734 р., і освятити.

Чи був проведений ремонт у тому обсязі, що наказувалось, невідомо, але порушення послідовності, передбаченої розпорядженнями архієрея, мало місце: 16 серпня того ж року споруда була “закладена” (звичайно, формально), а вже через два дні освячена. Звичайно, за два дні виправлення зробити було не можливо [271].

На загальному тлі влаштування досить скромних церков освячення храмів з кількома престолами було помітною подією в житті єпархії. Таких споруд протягом 1775 – 1781 рр. було закладено небагато. Серед них — Святодухівська церква Катеринослава І з боковим вівтарем в ім’я Казанської Божої Матері, Миколаївська церква села Паньківки (Пески) з другим престолом на честь Преображенія Господня, Троїцька церква села Іванівки з престолом Димитрія Ростовського, Успенська церква слободи Бородаївки з другим престолом в ім’я Варвари, Покровська церква Сторожевої із престолом в ім’я Захарія та Єлизавети на хорах. Була добудована закладена в 1773 р. Преображенська церква Аджамки з Покровським престолом на хорах.

Найвеличнішою спорудою південноукраїнського реґіону став трьохпрестольний собор у Самарчику, закладений ще за часів Нової Січі. Перший престол — в ім’я Святої Трійці — був освячений архієпископом Євгенієм у 1778 р., бокові — Петропавлівський та Трьохсвятительський — кількома роками пізніше протопопом Г. Порохнею (колишнім Старокодацьким намісником). Храм був зведений без використання цвяхів і мав 9 бань.

Виключність цієї споруди у порівнянні з іншими церквами реґіону неодноразово привертала увагу дослідників, серед яких помітне місце посідають Д. Яворницький, К. Оранський, Г. Надхін. Вони, між іншим, поширили деякі невірні дані, які пізніше були повторені іншими авторами. Зокрема Д. Яворницький писав, що храм закладений за благословенням Київського митрополита Гавриїла (Розанова) [272], а Г. Надхін [273] та К. Оранський [274] — що собор заклав Слов’янський архієпископ Євгеній. Отже, Д. Яворницький помилково вказав прізвище архієпископа Гавриїла, якому дійсно підпорядковувались південноукраїнські церкви, але значно пізніше — у 1828 – 1848 рр. “Благословительну грамоту” мав давати інший Гавриїл —Кременецький, який і посідав митрополичу кафедру в Києві. Стосовно ж Євгенія (Булгаріса), то, звичайно ж, він не міг закласти храм ні 2 червня 1775 р. (саме цю дату подає єпископ Феодосій), ні в 1773 р. (цей рік вказують Д. Яворницький, К. Оранський і Г. Надхін). Адже тоді ще не існувала сама Слов’янська та Херсонська єпархія і Булгаріса не було в реґіоні. Вірогідно, відбулась плутанина з інформацією про закладення та освячення храму.

Для створення більш повного уявлення про влаштування релігійних споруд у реґіоні слід враховувати факт продовження функціонування старих та влаштування нових каплиць, які давали можливість населенню віддалених від церков місцевостей задовольняти, хоча і не в повному обсязі, релігійні потреби.

Не слід забувати і про використання похідних церков, які неодноразово змінювали місце свого перебування і використовувались доки не зводилась стаціонарна релігійна споруда.

Після “атакування” Січі вивезена з Гарду похідна церква була перевезена до Катерининського шанцю і залишена там за розпорядженням Текелія. Мешканці шанця звернулись до духовного керівництва з проханням залишити церкву в них, обіцяючи протягом шести років влаштувати іншу, капітальну. Яким був вигляд споруди, можна судити з рапорту Єлизаветградського духовного правління Переяславській консисторії від 18 квітня 1776 р.: “похідна церква наметом на пристойному місці розставлена і для захисту від дощу та вітряної негоди кругом новим лісом огороджена і вкрита зверху очеретом” [275]. Із старої церкви лише був забраний похідний антимінс, а з консисторії виданий новий.

Довелось “помандрувати” і влаштованій запорозькими козаками похідній кальміуській Миколаївській церкві. Ще за часів Нової Січі вона була розібрана і перевезена на збереження до Самарського монастиря, звідки була тимчасово віддана мешканцям Кам’янки, у яких згоріла церква. Після того, як під час об’їзду В. Чертковим своєї губернії мешканці місцевості біля Кальміусу звернулись до нього з клопотанням повернути похідну церкву, губернатор надіслав відповідне прохання Євгенію (Булгарісу). І церква була повернута до Північного Приазов’я. Але невдовзі ця місцевість була зайнята греками, які були переведені сюди під проводом митрополита Ігнатія. Останній під час перебування в Петербурзі отримав від Г. Потьомкіна дозвіл забрати похідну церкву. Втім, її колишні парафіяни, які змушені були залишити своє старе місце перебування і переселитися, воліли забрати похідну церкву з собою. Митрополит Ігнатій та грецький суд не наполягали на її залишенні, оскільки за церкву вимагались гроші, а великої потреби в ній не було. Адже цінність представляла не сама споруда похідної церкви, а її іконостас, антимінс, ризи, книги. Більшість з цього греки мали в достатній кількості, привізши з собою із Криму. Тож Миколаївська похідна церква вже вкотре була перенесена, і в 1781 р. облаштована в Павлівську. І там її використання було тимчасовим: уже наступного року в Павлівську заснували стаціонарну споруду [276].

Маємо повідомлення про те, що існувала практика не лише використання старих похідних церков, але і влаштування нових. Це було виправданою мірою в умовах, коли розширення мережі релігійних споруд не встигало за зростаючою кількістю населення. Механізм був простий: похідна церква влаштовувалась за умови, що після початку функціонування у населеному пункті церкви стаціонарної перша буде перенесена на інше місце, де в ній буде нагальна потреба.

Коли йдеться про колонізаційні процеси, які відбувались після ліквідації Вольностей Війська Запорозького, не варто забувати, що у той час як стрімко зростала кількість мешканців одних населених пунктів, у деяких інших вона суттєво скорочувалась, що тягнуло за собою певні зміни в розташуванні релігійних споруд. Зокрема в наслідок втрати фортецями Української лінії свого оборонного значення, ці укріплення були залишені більшістю мешканців. Отже, відпадала потреба в залишенні у фортецях церков. До того ж, якщо споруди були зведені за казенний кошт для ландміліцейських полків, мались підстави повернути гроші до казни. У 1777 – 1778 рр. розглядалась справа про перенесення Михайлівської церкви з Троїчатівської (Єфремівської) фортеці до слободи Привілля, що належала полковнику Мартинову. Архієпископ Євгеній дав необхідний дозвіл. Поміщик вніс до Азовської губернської канцелярії потрібну суму, після чого церква була за описом отримана його управляючим. Для розібрання та збирання споруди був укладений контракт із майстром, і за посередництвом духовних правлінь перенесення та оформлення відповідних зобов’язань нових парафіян відбулося. Звернемо увагу, що як у цьому випадку, так і при перенесенні деяких інших релігійних споруд практикувалась купівля не всього церковного майна. Так, Мартиновим не були придбані антимінс, який слід було віддати в духовне правління, дзвін, одні ризи, кадило та запасні дари [277].

Були перенесені й церкви деяких інших фортець. Зокрема церкву з Васильківської фортеці спочатку планувалось перенести до Катеринослава, влаштувавши її у наметі. Втім, невдовзі рішення було змінене і церква передана в слободу Михайлівку, яка заселялася прем’єр-майором М. Алимовим, на чий кошт і було здійснене перенесення [278]. Оскільки залишилась без парафіян і священно- та церковнослужителів церква в Тамбовській фортеці, вона була передана мешканцям слободи Григоріївки, яка була перейменована на Рождественську, на честь цієї релігійної споруди [279]. Крім того, В. Чертков звернувся до Євгенія (Булгаріса) стосовно перенесення релігійних споруд із Маяцької та Бахмутської фортець відповідно до слобод Троїцької та Петропавлівки. Самі ці населені пункти були влаштовані знову ж таки з волі Черткова, який таким чином налагоджував краще сполучення між Бахмутом і Білівською фортецею, де він перебував. Підстави для перенесення були серйозні: до нововлаштованих слобод переселились пікінери, які раніше збудували ці церкви власними зусиллями [280]. На тих же підставах відбулось перенесення Миколаївської церкви з Тора до слободи Никольської [281]. При перенесенні церков єпархіальна влада дозволяла відмежовувати землю вже після того, як видавалась грамота на закладення споруд.

Практика продажу церков діяла не лише в стосунках місцевої влади з громадами та поміщиками, але і у взаєминах між самими громадами. Могли бути продані як цілі церкви (у випадках, коли парафіяни зводили нову релігійну споруду і тому потреба в старій відпадала) і окремі приділи. Визначальною обставиною було те, за чий кошт споруджено храм. Звичайно, діяла ціла низка обмежень, спрямованих на дотримання церковного благочестя: заборона використовувати деревину, яка залишалась після розібрання храму, не на зведення нового, іншої церковної будівлі або, в разі спорохнявіння, для випічки проскур; обов’язковість отримання згоди духовної влади тощо.

Серед причин високого “попиту” на влаштування нових церков слід згадати абсолютне переважання в реґіоні дерев’яних релігійних споруд. За кілька десятиліть деревина порохнявіла і ремонт міг уже не допомогти. Крім того, лихом для таких будівель були пожежі. Отож, серед церков, що закладались, помітну долю складали ті, які влаштовувались на місці спорохнявілих чи згорілих. Але в деяких місцевостях не лише каміння, але і деревина була в дефіциті. Тож дерев’яна споруда виявлялась найбільшим, на що могли спромогтися парафіяни. Пізніше, коли в 1801 р. Павло І з метою запобігання пожеж запровадив заборону на будівництво дерев’яних храмів, для Південної України дія такого заходу була припинена досить скоро саме через брак тут каміння та потребу в розбудові мережі церков. Тоді як для південноукраїнської єпархії дерев’яні релігійні споруди дозволили будувати вже з 1806 р., в цілому для території російської імперії подібний дозвіл з’явився лише в 1835 р.

Єпархія втрачала культові споруди не лише внаслідок пожежі чи спорохнявіння, але і в результаті зміни своїх кордонів. Між іншим, 21 квітня 1781 р. архієпископ Никифор отримав синодальний указ про передачу церкви слободи Борової зі складу Слов’янської та Херсонської до Білгородської єпархії, оскільки сама слобода відтепер була прийнята до Харківського намісництва і виключена з Азовської губернії [282].

Вагомою складовою церковного будівництва було придбання всього необхідного для функціонування релігійних споруд. І тут єпархіальна влада виявилась досить поблажливою. У “благословительних грамотах” на закладення церков обов’язково містилась вимога дотримуватись положень синодального указу від 9 жовтня 1742 р. Згідно з ним, церковні посудини мали бути виготовлені зі срібла або принаймні з щирого олова, вівтарні шати та священицьке вбрання принаймні з шовку; мали бути в наявності книги всього церковного кола [283].

У принципі, це і всі умови стосовно церковного майна. Не дивно, що в описах, які складались на виконання цього ж указу перед направленням єпархіальному архієрею прохання про освячення церкви, зустрічаємо досить помітні розходження. І при цьому майже неодмінно духовні правління повідомляли, що все необхідне для служіння в церкві виготовлено. Навіть у разі, якщо набір церковного начиння був далеко не повним. Між іншим, не вистачало не лише повного кола книг, але і такої необхідної речі, як купіль для хрещення. На це увага єпархіальної влади не зверталась. Навіть при тому, що в самих деяких проханнях про надання дозволу на зведення церкви підкреслювалось, що споруда потрібна для хрещення немовлят. Такий підхід до оцінки повноти забезпеченості церков необхідним контрастував з тим, що спостерігався пізніше, наприкінці століття, коли архієрейську кафедру зайняв митрополит Гавриїл (Бонулеску-Бодоні). Він призупиняв освячення церкви вже на тій підставі, що в споруді була відсутня купіль [284].

Головна ж мотивація дій єпархіального керівництва в 1775 – 1781 рр. у цьому питанні була все та ж: сприяння розширенню мережі релігійних споруд. Відсутність деяких речей на момент освячення могла бути ліквідована пізніше, вже під час функціонування храму, завдяки активності церковних старост та пожертвам парафіян.

Із скромністю більшості нових релігійних споруд дисонувало багатство, яким володіли деякі церкви, влаштовані раніше. Протягом років, а то й десятиліть, завдяки жертвувачам тут накопичилось стільки церковних речей, що вони в багато разів перекривали ті мінімальні потреби, що існували для безперешкодного виконання духовенством своїх функцій. Чимало коштовностей було навіть при церкві в Гарді, яка, будучи похідною, в принципі, могла задовольнитись і значно меншою їх кількістю [285].

Але беззаперечну першість за багатством майна мала Покровська церква, яка за часів Нової Січі мала статус січової, а отже, головної релігійної споруди Запорозьких Вольностей. Ззовні ця церква мала досить скромний вигляд. Під час її будівництва запорожці, не маючи коштів його завершення, навіть звернулись до імператриці з проханням надати гроші на покриття храму залізом і на платню майстрам. Проте, до 1775 р. тут сконцентрувались уже чималі матеріальні цінності. На початку 70-х рр. запорожці навіть планували звести замість старої дерев’яної кам’яну січову церкву, втім, не встигли цього зробити, оскільки невдовзі припинила існування сама Січ [286].

Про багатство запорозького храму можна судити з опису церковного майна, що зберігається у фонді канцелярії Синоду РДІА [287]. Сам цей документ було складено майже через два роки після ліквідації Вольностей, 18 травня 1777 р. Пересилаючи опис Синоду, архієпископ Євгеній просив наказати взяти з Покровської церкви потрібну кількість речей для архієрейської ризниці, підкреслюючи, що і після цього в храмі залишиться достатньо і священницького вбрання, і інших речей [288].

Євгеній не лукавив, коли писав до Петербурга, що через недавнє заснування Слов’янської та Херсонської єпархії домова архієрейська церква, для якої він і просив речі Покровського храму, перебувала в нестатку. Для її поповнення Булгаріс та його наступник на кафедрі не втрачали нагоди вилучати найкоштовніші речі у залежних від них релігійних споруд. Саме до домової архієрейської церкви, між іншим, була забрана новокодацька ікона Божої Матері, яка вважалась за чудодійну [289]. А запровадженою Никифором (Феотокі) ухвалою консисторії від 4 березня 1781 р. наказувалось вилучити з керченської Іоаннівської церкви і передати для архієрейського служіння срібні ріпіди, які присутні консисторії вгледіли в описі церковного майна [290]. Таким чином, змінювали місцезнаходження не лише релігійні споруди, але й окремі церковні речі.

Примітки

265. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т.ІХ. – С. 407.

266. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 301.

267. Там само. – С. 700.

268. Там само. – С. 848 – 849.

269. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 80.

270. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 138 – 139.

271. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 64, арк. 1 – 7.

272. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків… – С. 285.

273. Надхин Г.П. Церковные памятники Запорожья. – Б. м. и г. – С. 7.

274. Оранский К. Новомосковский Свято-Троицкий собор… – С. 829.

275. Беднов В.А. Материалы для истории церковного устройства на Запорожье (Из архива Екатеринославской духовной консистории) // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. – Екатеринослав, 1908. – Вып. ІV. – С. 126.

276. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 430 – 432, 569 – 570; Гавриил (Розанов). Отрывок повествования о Новороссийском крае… – С. 122 – 124.

277. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 31, арк. 1 а – 1 а зв.; спр. 24, арк. 21 – 44 зв.

278. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 462 – 464.

279. Там само – С. 597 – 600.

280. Там само. – С. 584 – 590.

281. Там само. – С. 590 – 593.

282. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 25, арк. 13 – 13 зв.; РДІА, ф. 796, оп. 62, спр. 71.

283. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т.XІ. – С. 668 – 669.

284. ДАХО, ф. 207, оп. 1, спр. 300, арк. 8.

285. Беднов В.А. Материалы для истории церковного устройства на Запорожье… – С. 124 – 126.

286. Сапожников І.В. Запорозька військова церква Покрова Пресвятої Богородиці // Записки науково–дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII – ХІХ століття. – Вип. 7. – Запоріжжя: РА“Тандем–У”, 2003. – С. 183 – 191.

287. РДІА, ф. 796, оп. 58, спр. 453, арк. 2 – 7.

288. Там само, арк. 1.

289. Лиман І.І. Новокодацька ікона Божої Матері // Українське козацтво: Мала енциклопедія. – Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. – С. 351; РДІА, ф. 796, оп. 59, спр. 373, арк. 2 зв.

290. ДААРК, ф. 118, оп. 1, спр. 5038, арк. 20.