Структура управління до 1775 р.

Ігор Лиман

Зміни, які відбувались на півдні України, вимагали, з точки зору Петербурга, трансформації церковно-адміністративної системи реґіону. Поширена довгий час версія стосовно причин заснування Слов’янської та Херсонської єпархії досить точно відбита в такому формулюванні: “Після завоювання цього краю честь російської зброї вимагала, щоб у завойованому кров’ю російських воїнів Новоросійському краї все було російське: населення, правління, судочинство, мова, освіта, промисловий і торговельний рух. А з російським життям повинна була встановитись тут віра православна” [74]. Як це не здається нелогічним, але вагомий раціональний елемент у цій сентенції є. Де ж ця логіка? Адже як можна казати про прагнення все зробити російським, коли влада доклала чималих зусиль для колонізації краю іноземцями, представниками яких, між іншим, були і перші південноукраїнські єпархіальні архієреї? Логіка в тім, що російською, імперською була церковно-адміністративна система, що тут розвивалась. Російською як у плані чіткого прямого підпорядкування Синоду, явно вираженої спрямованості на обслуговування інтересів імперської влади, так і в методах, які нею використовувались, серед яких одним із провідних залишався метод уніфікації.

Що ж стосується того, що реґіон потребував “установлення” православної віри, то тут, звичайно, автор наведеної цитати чи свідомо, чи не усвідомлено, але вдається до практики замовчування, пересмикування та певного перекручення відомих уже на той час фактів. Православна церква станом на 1775 р. мала на півдні України не лише давні традиції, але і досить розгалужену мережу церковно-адміністративних одиниць. Але ці одиниці не були зосереджені під юрисдикцією одного єпархіального архієрея.

Запорожжя, яке до переходу козаків на початку XVIII ст. під протекцію кримського хана в духовній сфері підпорядковувалось безпосередньо лише ставропігійному Києво-Межигірському монастирю, а через нього — Московському патріарху, після повернення і заснування Нової Січі у вирішенні низки релігійних питань стало залежати від київських єпархіальних архієреїв (в цьому плані помиляється О. Тригуб, пишучи, що Запорожжя “завжди” відносилось до київської митрополії [75]).

Київські владики не мали змоги плідно контролювати територію Запорозьких Вольностей, бо якщо в інших частинах Київської єпархії діяли протопопії та намісні правління, які і служили проміжною ланкою між парафіяльним духовенством і єпархіальним керівництвом, то на Запорожжі тривалий час таких установ не існувало. Тільки на початку 60-х рр. було влаштоване Старокодацьке духовне намісне правління, яке деякою мірою і стало посередником у взаєминах Коша і київських архієреїв у питаннях управління частиною запорозьких церков [76]. Саме запровадження правління було викликане спробою запорожців влаштувати в себе власну архієрейську кафедру, незалежну від київського владики [77]. Втім, ні київські митрополити, ні Києво-Межигірський монастир, ані Старокодацьке духовне намісне правління не лише не стали фактичними керівниками церковною справою на Запорожжі, але не могли навіть ефективно контролювати її, не маючи докладних відомостей про релігійні споруди і духовенство на території Вольностей [78]. Як зазначив Ю. Мицик, лише з ліквідацією Січі Російською імперією була “вирішена” проблема церковної автономії Вольностей [79].

З утворенням Нової Сербії частина церков Запорозьких Вольностей, яка опинилась на її території, вийшла із залежності від Коша, але кілька років релігійні споруди Нової Сербії, як і раніше, ще знаходились під юрисдикцією київського єпархіального архієрея. У 1756 р. Нова Сербія з Єлизаветградом відійшла до складу Переяславської та Бориспільської єпархії. На цей час там діяло три протопопії: Новомиргородська, Криловська та Єлизаветградська [80]. 31 травня 1756 р. частина церков Єлизаветградської протопопії була перепідпорядкована спеціально запровадженому Кам’янському намісному правлінню з хрестовим намісником Артемієм Зосимовичем, який з 1758 р. перейшов у безпосередню юрисдикцію консисторії, відтепер не залежачи від Єлизаветграда. Така конфігурація проіснувала в цій частині реґіону до середини 70-х рр. Хоча у 1758 р. І. Хорват намагався отримати дозвіл Синоду на влаштування в Новій Сербії самостійної єпархії, цей проект реалізований не був [81].

Чергові зміни відбулись лише після того, як у 1773 р. протопоп Єлизаветградської провінції П. Базилевич, посилаючись на відповідний указ Синоду, звернувся до Переяславського єпископа Іова стосовно залишення в Єлизаветградській провінції лише одного протопопського правління. Єпархіальний архієрей з цього приводу 29 травня того ж року виніс резолюцію, якою інші, крім Єлизаветградського, протопопські правління мали бути ліквідовані, а замість них сформовані намісні правління, прямо підпорядковані правлінню Єлизаветградському. У результаті П. Базилевич отримав під свою юрисдикцію призначеного 7 травня 1775 р. для Жовтого гусарського полку намісника В. Скібінського, який став порядкувати справами колишнього Криловського правління, призначеного 30 червня (липня ?) того ж року для Молдавського гусарського полку намісника А. Зеньковського, а також намісника В. Россінського, якому 1 вересня 1775 р. було доручено вести духовні справи Чорного гусарського полку, раніше залежного від Новомиргородської протопопії [82].

До речі, рішення Синоду стосовно залишення в Єлизаветградській провінції лише одного протопопа, на яке посилався П. Базилевич, було прийняте ще в червні 1766 р. Робилось це з огляду на конфірмовані Катериною ІІ у 1765 р. штати Новоросійської губернії, якими і передбачалась наявність саме одного протопопа. Переяславська єпархіальна влада тоді просила Синод залишити існуючу мережу протопопських правлінь, які могли продовжити діяти без фінансування з казни і в яких була потреба з огляду на велику відстань від консисторії. Втім, Синод не став іти всупереч штатам, і підтвердив обов’язковість змін, наполягаючи на затвердженні на протопопській посаді кандидатури С. Сулими. Оскільки ж останній не з’явився до Єлизаветграда, справа зупинилась аж до 1 січня 1773 р., коли замість Сулими був призначений Базилевич. І саме його бажання розширити свою компетенцію стало причиною того, що єпархіальне керівництво все ж розглянуло питання про скасування інших протопопій. До цього Переяславська духовна консисторія не була зацікавлена форсувати виконання рішення Синоду, відсутність же С. Сулими була досить зручним приводом для цього.

І П. Базилевич, і керівництво єпархією чудово усвідомлювали, що без проміжних ланок у системі управління контроль за багатьма віддаленими парафіями ставав проблематичним. Тому і відбулася разом із знищенням протопопських правлінь передача залежних від них парафій під нагляд намісників [83]. Незручність же, пов’язана з відсутністю протягом кількох років у Єлизаветграді протопопа, пом’якшувалась тим, що відповідні обов’язки виконували інші присутні правління. Та й церков у їхньому безпосередньому підпорядкуванні було небагато: після відокремлення Кам’янського намісного правління їх залишилось лише тринадцять.

Збереження довгий час протопопій у Новомиргороді та Крилові а також наявність протопопів у Водолагах та Кобеляках дало головному командиру Новоросійської губернії Ф. Воєйкову підстави звернутись у 1773 р. до Київського митрополита Гавриїла з пропозицією влаштувати протопопію в губернському місті Кременчуці, де на той час уже діяло намісне правління. У травні 1774 р. протопопське місце в Кременчуці отримав Є. Савурський, переведений з посади намісника при Покровській церкві Олександрівської фортеці [84].

Частина церков, які колись залежали від Київського єпархіального архієрея, змінила підпорядкування через переведення у 1756 р. Слов’яносербії під юрисдикцію Білгородського єпископа і залишалась залежною від останнього до 1776 р. [85] (О. Тригуб помилково вважає, що Слов’яносербія залежала від Воронезького архієрея) [86].

Коли на запорозьких землях почали будувати фортеці Нової Дніпровської лінії, за відношенням Військової колегії розпорядженням Синоду керівництво церквами та духовенством цих укріплень також було доручено Білгородському єпископу [87]. Йому ж, між іншим, підпорядковувались і церкви фортець Української лінії.

Бахмутські та деякі інші церкви реґіону залежали від іншого єпархіального архієрея — Воронезького та Єлецького [88].

Таким чином, після ліквідації Вольностей Війська Запорозького землі Новоросійської та Азовської губерній, розширені у своїх кордонах, перебуваючи під єдиним світським керівництвом в особі генерал-губернатора Г. Потьомкіна, у духовних питаннях залежали від чотирьох єпархіальних архієреїв російської православної церкви: Київського, Переяславського, Білгородського та Воронезького. Це створювало низку незручностей для світської влади, змушеної зноситись із питань, які стосувались церковного життя реґіону в цілому, одразу з чотирма преосвященними. Для повноти картини додамо, що церкви Керчі та Єникале не підпорядковувались жодному з цих архієреїв: для заохочення грецьких переселенців останнім було дозволено обрати свого архієпископа, який мав отримувати жалування з російської казни і перебувати в безпосередньому підпорядкуванні Синоду [89].

Примітки

74. Е.К. Церковно-исторический очерк основания в Херсоне викариата и его жизнедеятельности (по поводу его пятидесятилетия). 1853 – 1903. – Одесса: “Славянская” типография Е. Хрисогелос, 1905. – С. 18.

75. Тригуб О.П. Історія заснування Катеринославської та Херсонської єпархії (1775 – 1837) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Вип. VІІ. – Запоріжжя: “Тандем-У”, 1999. – С. 107.

76. Лиман І.І. Старокодацьке духовне намісне правління // Українське козацтво: Мала енциклопедія. – Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. – С. 467.

77. Лыман И.И. Запорожский иерей Анатолий Мелес // Культурная жизнь Юга России. – 2003. – № 1 (3). – С. 34 – 36; Лиман І. Мелес Анатолій // Українське козацтво: Мала енциклопедія. – Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. – С. 312.

78. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей // Українське козацтво: Мала енциклопедія. – Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. – С. 528.

79. Мицик Ю. До питання про особливості церковного устрою Запорозької Січі // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Вип. VІІ. – Запоріжжя: “Тандем-У”, 1999. – С. 73.

80. Покровский И.М. Русские епархии в ХVІ – ХІХ вв., их открытие, состав и пределы. Опыт церковно-исторического, статистического и географического изследования. Т.2. (ХVІІІ-й век). – Казань: Центральная типография, 1913. – С. 494; Гавриил (Розанов). Отрывок повествования о Новороссийском крае, из оригинальных источников почерпнутый. Период от основания в Новороссийском крае Новой-Сербии, до учреждения наместничества Екатеринославскаго с упразднением губерний Новороссийской и Азовской, за коим последовало упразднение и Славянской епархии. С 1751 по 1786 год // ЗООИД. – Одесса, 1853. – Т. ІІІ. – С. 87.

81. Посунько О.М. Історія Нової Сербії та Слов’яносербії. – Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 1998. – С. 51.

82. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 115, 1025 – 1031.

83. Там само. – С. 1025 – 1031.

84. Там само. – С. 1031 – 1033.

85. Посунько О.М. Історія Нової Сербії та Слов’яносербії… – С. 52; Корольков К. Столетний юбилей Екатеринослава. 9-го мая 1787 г. – 1887. – Екатеринослав: тип. Н. Я. Павловскаго. – С. 26; РДІА, ф. 796, оп. 56, спр. 436, арк. 358 – 362.

86. Тригуб О.П. Історія заснування Катеринославської та Херсонської єпархії… – С. 107.

87. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 929 – 930.

88. РДІА, ф. 796, оп. 56, спр. 436, арк. 342 – 352.

89. Покровский И.М. Русские епархии в ХVІ – ХІХ вв… – С. 496.