Готфійська і Кафійська єпархія

Ігор Лиман

Звернемось тепер до іншої церковно-адміністративної одиниці, яка була сформована на півдні України і знаходилась у безпосередньому підпорядкуванні Синоду. Йдеться про Готфійську та Кафійську єпархію.

Згідно з інформацією з синодального архіву, наведеною І. Покровським, питання про організацію такої одиниці було поставлене ще під час російсько-турецької війни, у 1771 р. Як пише Покровський, приводом для цього стало вбивство в Кафі за три дні до приходу туди російських військ православного єпископа. Призначення його наступника знаходилось у компетенції Константинопольського патріарха, але стан війни на деякий час значно ускладнив можливість спілкування кримських церков з Константинополем.

У таких умовах Катерина ІІ і зробила першу, хоча і невдалу, спробу вивести парафії півострова з-під влади патріарха. Посилаючись на те, що не можна залишати церкви без духовенства, Катерина звернулась із запитом до Синоду і Комісії з церковного майна стосовно вирішення питання, звідки зручніше направляти до Криму священно- та церковнослужителів. Причому імператриця сама запропонувала і відповідь на це питання: влаштування нової єпархії в Азові, до якої можна було приписати Таганрог, фортеці Нової Дніпровської лінії і кримські православні церкви. Залишався й інший варіант — приписати згадані населені пункти та релігійні споруди до однієї з уже існуючих єпархій.

Синод, спільно з Комісією з церковного майна, вивчив обидві можливості і прийшов до висновку, що для влаштування нової єпархії в Азові існують серйозні перешкоди. Серед них і перешкода фінансова. Підрахували, що на жалування архієрею слід було б витрачати 1200 крб., а на утримання — ще 1000, на ченців і келійників — 167 крб., служителів — 546 крб., на священнослужителів при соборі, на церковні потреби та ремонт будівель, придбання ризниці — 905 крб., на консисторських приказних служителів та інші витрати — ще 570 крб. Крім того, було зазначено, що в Синода були відсутні відомості про церкви проектованої єпархії, а зібрати їх не було можливості через продовження бойових дій. Тому, на думку Синоду і Комісії з церковного майна, було зручніше підпорядкувати парафії Нової Дніпровської лінії та Криму Воронезькій єпархії, тим більше, що церкви Азова і Таганрога вже, згідно зі спеціальним указом 1770 р., належали саме до неї. Оскільки ж Кафа розташовувалась на далекій відстані від Воронежа, там пропонувалось влаштувати духовне правління, очолене архімандритом, що знає грецьку мову, який би прямо підпорядковувався Воронезькому архієрею. Для оселення цей архімандрит міг би використати будинок колишнього Кафійського єпископа [173].

Тоді справа завершилась нічим, і на деякий час питання про створення окремої єпархії було відкладено. Сам І. Покровський, розмірковуючи над причинами такої ситуації, прийшов до висновку, що ними стали успіхи російської зброї, симпатії до російської влади архіпелазьких та кримських греків і зосередження російської влади на цивільному облаштуванні Новоросійської та Азовської губерній. Такі пояснення можуть бути прийняті лише частково. Так само як і інтерпретація Покровським ситуації, яка склалась у Криму. Річ у тім, що кримські церкви не залишились у 1771 р. без керівництва. Згідно із записками (щоденником) священика Трифілія Карацоглу, який служив при митрополиті Готфійському та Кафійському Гедеоні, ще за кілька місяців до входження російських військ у Кафу, 23 квітня 1771 р. до Георгіївського монастиря в Балаклаві прибув Ігнатій (Газадінов), який через кілька днів уже був у Бахчисараї, у передмісті якого і знаходилась митрополича кафедра [174]. Є підстави вважати, що Ігнатій прибув до Криму як митрополит, призначений Константинопольським патріархом, ще раніше, ніж відмічав Карацоглу. У 1781 р. грецький священик Димитрій Триполит свідчив, що він “у [1]770-му році з’явившись до нововисвяченого в архієрея Готфійського та Кафійського митрополита Ігнатія (який нині в Росії), призначений єпархії його на парафію у селище Каракую до церкви Успенської” [175]. І. Ялі також відмічає, що Ігнатій після висвячення з’явився в Криму як митрополит саме в 1770 р. На жаль, джерело цієї інформації дослідником не вказується [176].

У всякому разі Петербург не мав підстав після входження військ у Кафу вважати, що до кримських церков нікому призначати духовенство. Тому якщо і можна було скористатись порушенням зв’язку Константинопольського патріарха з Кримом і підпорядкувати релігійні споруди структурам, що знаходились під юрисдикцією Синоду, то не всі, а лише незалежні від Ігнатія. Напевно імператриця зорієнтувалась у цій ситуації, хоча і не одразу, тому і не стала наполягати не тільки на створенні єпархії з центром в Азові, але і на підпорядкуванні кримських церков одній із старих єпархій імперії. Позиція Синоду в цьому питанні з огляду на характер залежності російської духовної влади від імператриці вирішального значення не мала. Спрацювали ті самі міркування стосовно недоречності загострення стосунків із патріархом, які пізніше стали одним із аргументів ліквідації в Криму єпархії формально не силою росіян, але руками самих греків.

Надійніше було тримати під контролем кримського православного архієрея. А те, що це було реально, не викликає сумніву. Як повідомляє І. Ялі, саме завдяки старанням російської дипломатії Ігнатій отримав митрополичий сан [177]. Уже восени 1771 р. Ігнатій склав і направив до Петербурга два листи, у яких цілком чітко сформулював свою позицію щодо ставлення до російської влади. У листі Катерині ІІ митрополит висловлював радість з приводу звільнення греків російськими військами від “агарянського тирана” і просив прийняти його та інших греків до складу підданих. У другому листі, адресованому Синоду, Ігнатій просив про прийняття його до собору російських архієреїв, надання йому охорони і можливості перебувати під синодальним захистом. 8 грудня 1772 р. митрополит знову писав імператриці, повторюючи від імені греків прохання російського підданства [178]. А підстави для такої наполегливості в Ігнатія були серйозні. Той самий Трифілій Карацоглу, який був висвячений митрополитом 1772 р. у протопопа і знаходився у тісних службових стосунках з Ігнатієм, писав, що у 1771 р. їм доводилось переховуватись від татар (якщо б знайшли, на шматки порізали б”); у 1772 р. прийшлось рятуватись втечею від розбійника Ширин-Мурзи, який мав намір їх вбити; наступного року сам Трифілій, який їхав виконувати доручення митрополита, ледве не загинув від рук п’яних озброєних татар; у 1774 р. татари перебили охорону з донських козаків і напали на будинок Трифілія, після чого Девлет-Гірей тримав його з митрополитом у себе протягом двох місяців і випустив після уплати 500 червонців; того ж року автор записок знову ледве врятував своє життя [179].

Отже, мотивація проросійських дій Ігнатія зрозуміла. І митрополит був використаний Петербургом як головна рушійна сила переселення православних із Криму. Ігнатій і особисто, і за допомогою ряду відданих йому духовних та світських осіб проводить таємну агітацію серед кримського населення, формулює попередні умови, на яких греки погодились би вийти до Російської імперії. Природно, що серед цих умов важливе місце посідали ті, що стосувались духовного життя потенційних переселенців і статусу митрополита. Очоливши переселенський рух, Ігнатій хотів бути впевненим, що гра того варта і він та його парафіяни отримають більше, ніж втратять.

З’ясуємо за документами, що складались за участю або з ініціативи Ігнатія, який обсяг прав волів і згодом реально отримав митрополит Готфійський та Кафійський.

У квітні 1778 р. стосовно умов греків Ігнатій писав: “…Селища їх будуть особливі, не змішані з іншими націями, що священики і керівничі над ними будуть з них же самих, що митрополит теперішній, залежачи у всьому від Святішого Синоду, жити буде однак до смерті при цих поселеннях…” [180]. Невдовзі у ході подальшого обговорення були випрацювані і додаткові умови. Серед них — надання попередньої грошової допомоги найбіднішим парафіянам, митрополиту та священикам, а також документальне підтвердження їхніх привілеїв [181].

У переданій в липні 1778 р. О. Суворову “Постанові кримських християн”, складеній від імені як православних, так і католиків та григоріан, які діяли через Ігнатія, стосовно прав останнього зазначалось: “Митрополиту Ігнатію до смерті своєї бути при цих поселеннях, залежачи безпосередньо від Святішого Синоду, також і теперішнім священикам, залишаючись всім при своїй єпархії виконувати свої обов’язки за власними звичаями, залежачи у всьому від митрополита Ігнатія, і наново він же висвячує священиків та інших церковників” [182].

Передаючи цей документ Суворову, митрополит зажадав підтвердження спеціальною грамотою імператриці готовності росіян виконувати відповідні умови. Проект такої грамоти був складений уже в серпні. Документ мав адресуватись “преосвященному Ігнатію, митрополиту Готфейському та Кафайському, і всій громаді кримських християн грецького та католицького законів, всякого звання, всім взагалі і кожному окремо”. Четвертим пунктом проекту передбачалось, що Ігнатію довічно доручаються в паству всі, хто з ним вийшов із Криму. Обумовлювалось, що митрополит має знаходитись під безпосередньою юрисдикцією Синоду, священики ж, які прибули з ним, мали залишатись при своїх парафіях і залежати від митрополита. Ігнатій мав отримати право висвячувати нових священно- та церковнослужителів за власним розсудом [183].

Остаточний текст грамоти, підписаний Катериною ІІ 21 травня 1779 р., в основних пунктах збігається з текстом проекту. Разом із тим, стосовно визначення статусу Ігнатія, маємо кілька суттєвих розбіжностей.

По-перше, сама грамота адресувалась, крім Ігнатія, вже не громаді кримських православних і католиків, а лише громаді християн грецького сповідання. І це було правомірним, на відміну від некоректно сформульованого адресування проекту грамоти. Адже в проекті мова велася про Ігнатія як про керівника всього духовенства, що вийшло разом із ним з Криму. Втім, православний митрополит міг очолювати переселення кримських католиків, але не їхню церковну організацію. Це і було враховано в остаточному тексті. Самим же католикам, як уже згадувалось, 14 листопада того ж 1779 р. була дана інша грамота, у якій керівником вказувався вже не митрополит Ігнатій, а патер Іаков.

По-друге, у четвертому пункті Жалуваної грамоти від 21 травня передбачалось, що Ігнатію доручалися в паству не лише ті православні, які вийшли з ним із Криму (як це формулювалось у проекті), але і ті, що будуть виходити в майбутньому [184]. І ця зміна попереднього тексту цілком зрозуміла. Адже проект був складений на етапі активного виведення православних, навесні ж 1779 р. стало зрозумілим, що значний відсоток греків залишився на півострові. Але можливість їхнього переселення залишалась.

Є ще одна відмінність, на яку варто звернути увагу — відмінність у титулі митрополита. У той час як у проекті читаємо “Готфейський і Кафайський”, у Жалуваній грамоті вже пишеться “Готфійський і Кафійський”. У синодальних документах 1779 – 1781 рр. неодноразово зустрічаємо ще один варіант: “Готфейський і Кефайський”. Варіант, який використовувався і в деяких документах, підписаних самим митрополитом Ігнатієм.

У Жалуваній грамоті від 21 травня 1779 р. пункт, який обумовлював церковний устрій православних переселенців, був важливою, але не єдиною складовою. Решта 4 пункти визначали привілеї членів пастви Ігнатія в інших сферах.

Втім, ще раніше, ніж Жалувана грамота, у Петербурзі був підписаний документ, який цілковито присвячено саме врегулюванню релігійного життя переселенців. Йдеться про даний Синоду іменний указ від 14 березня 1779 р., згідно з яким Ігнатій по смерть мав іменуватись митрополитом Готфейським і Кефайським і мати місце під архієпископом Слов’янським і Херсонським. Останнє формулювання не означало, що митрополит Ігнатій мав підпорядковуватись архієпископу Євгенію та його наступникам на Слов’янській та Херсонській архієрейській кафедрі. І в цьому документі спеціально зазначалось, що Ігнатій має довічно залежати безпосередньо від Синоду. Цей пункт іменного указу за формулюванням дуже нагадує відповідний пункт проекту Жалуваної грамоти, складеного в серпні 1778 р. Стосовно ж парафії Ігнатія було записано: “залишивши всіх тих, які виводяться з ним, греків у власній його пастві”. Спеціально обумовлювалось, що на утримання митрополита і його будинку Колегія економії має виділяти 3000 крб. на рік [185].

На виконання указу Катерини ІІ з’явились укази Синоду Московській синодальній конторі, Слов’янському та Херсонському архієпископу та самому Ігнатію. У них більш детально розписувались обсяги повноважень митрополита. У загальних рисах вони були стандартними і відповідали тим, що мали інші єпархіальні архієреї Російської імперії. Підкреслювалось, що у своїй діяльності Ігнатій має керуватись соборними та іншими церковними правилами, Духовним реґламентом та височайшими указами. Обумовлювався порядок зносин митрополита з Синодом: останній у всіх справах, стосовних Готфійської та Кафійської єпархії, мав надсилати Ігнатію укази, митрополит же зобов’язувався повідомляти про всі сумнівні духовні справи донесеннями, а про стан і поведінку його пастви — рапортами, які мав направляти Синоду через пошту. Окремим пунктом обумовлювалось (і в цьому була відмінність компетенції Ігнатія у порівнянні з іншими єпархіальними архієреями) право митрополита давати дозвіл на зведення релігійних споруд, узгоджуючи це попередньо лише зі світською владою, а священно- та церковнослужителів призначати на власний розсуд.

Разом із указом митрополит Ігнатій отримав і документи, які Синод вважав першочергово необхідними для початку функціонування на території Російської імперії нової православної єпархії. Серед них — Духовний реґламент, форма проголошення імен членів імператорської родини, табель для відправлення урочистих молебнів, панахидний реєстр померлих височайших осіб, а також копії з двох ухвал Синоду. Перша, 1732 р. — про заборону приймати священно- та церковнослужителів без звільнення їх з інших єпархій і звільняти підлеглих духовного відомства в інші єпархії без вимоги їхніх єпархіальних архієреїв. Друга, 1737 р. — “про стан і поведінку єпархії, або де яке є невиправлення” [186]. Саме завдяки цим документам архієрей (який хоча і мав неабиякий досвід керівництва, але це не був досвід діяльності під зверхністю Синоду) мав внести в діяльність свою та підлеглого духовенства зміни, пов’язані з переходом з-під юрисдикції Константинопольського патріарха.

Втім, ці документи, звичайно, не були єдиними, якими мав керуватись Ігнатій та його підлеглі. Уже ухвалою Синоду від 18 березня 1779 р. передбачалось, що секретарі зобов’язані спеціально доповідати Синоду про ті укази, які слід направляти митрополиту. А 29 травня того ж року у відповідь на доповідь Московської синодальної контори Синод видав указ, що передбачав направлення копії кожної його, Синоду, ухвали, крім інших архієреїв, ще й митрополиту Готфійському та Кафійському [187].

Згідно з існуючою процедурою після підписання іменного указу від 14 березня про появу в імперії нової єпархії дізнались усі підпорядковані Синоду єпархіальні архієреї, отримавши відповідні синодальні укази.

Ігнатій заходився облаштовувати свою єпархію. Для отримання пристойних ознак архієрейської влади та ризничих речей митрополит звернувся до Г. Потьомкіна. Той знісся з членом Синоду Новгородським і Петербурзьким архієпископом Гавриїлом. У результаті з’явився синодальний указ, якому Гавриїлу наказувалось видати митрополиту Готфійському та Кафійському одну з шапок, які залишились від архімандритів третьокласних монастирів Новгородської єпархії після запровадження нових штатів, а також необхідні Ігнатію ризничі речі [188] (згадаймо, що кількома роками раніше з таких же джерел отримував речі архієпископ Євгеній).

Але набагато важливішим для митрополита було вирішення інших проблем. Для того, щоб мати повноцінну єпархію, треба було влаштувати церкви. Це, у свою чергу, потребувало визначення з місцем постійного перебування переселенців. Сам Ігнатій із наближеними до нього особами деякий час після переходу до Російської імперії мешкав у Самарському Пустинно-Миколаївському монастирі, зробивши його тимчасовою резиденцією [189]. Уже як митрополит, підпорядкований Синоду, влітку 1779 р. Ігнатій, згідно з волею імператриці, поїхав із Самарського монастиря до Петербурга, і там з’ясовував з Г. Потьомкіним питання влаштування переселенців [190] (між іншим, під час перебування в столиці Ігнатій був присутнім на хіротонії нового Слов’янського та Херсонського архієпископа Никифора) [191]. У вересні рішення про місце оселення греків було прийняте. У Північному Приазов’ї формувався Маріупольський повіт, де греки і мали влаштувати місто та селища. 2 жовтня 1779 р. Катериною ІІ була конфірмована карта відповідної частини Азовської губернії [192].

Після цього Ігнатію довелось ще чимало попрацювати, аби переконати своїх парафіян погодитись на облаштування саме на території Маріупольського повіту, а також аби розбудувати тут мережу населених пунктів, а в них — релігійних споруд. Важлива деталь: після переведення греків до Російської імперії Ігнатій формально залишався лише керівником церковних справ, у той час як інші питання знаходились поза компетенцією духовної влади [193]. З метою ж виконання адміністративних, поліцейських і судових функцій на території Маріупольського повіту був сформований грецький суд [194].

Обставини розбудови церковної мережі Готфійської та Кафійської єпархії докладніше будуть розглянуті пізніше, тут же звернемо увагу на територіальні межі компетенції єпархіальної влади. Згідно з Г. Тимошевським “після оселення греків у Маріупольському повіті єпархію Ігнатія склали всі християни, як такі, що переселились із Криму до Росії, так і ті, що залишились у Криму — спочатку в Єникале і Керчі, а після 1783 р. і у всьому Криму. Йому також підпорядковувались і ті греки, які оселились поза Маріупольським повітом, напр. у Таганрозі, Катеринославі та інш.” [195] Це формулювання було повторено і сучасною дослідницею історії приазовських греків [196].

Але таке твердження не відповідає фактам. Йдеться навіть не про те, що в підпорядкуванні Ігнатію знаходились не “всі християни”, а лише православні. Як свідчать консисторські документи Слов’янської та Херсонської єпархії, церкви Керчі та Єникале разом із грецькими священиками у 1780 – 1781 рр. залежали від архієрея саме Слов’янського та Херсонського, а не Готфійського та Кафійського [197]. Досить чіткою була відповідь стосовно складу пастви митрополита Ігнатія, дана 22 грудня 1781 р. В. Чертковим архієпископу Никифору (Феотокі). Азовський губернатор зазначив, що на території його губернії від митрополита Готфійського та Кафійського залежать лише ті греки, які вийшли з ним із Криму і оселились у Маріуполі та слободах Маріупольського повіту, греки міста Катеринослава, а також ті, хто відпущений тимчасово по паспортах та білетах в інші місця [198].

У Катеринославі І дійсно діяла грецька церква, яка перебувала у підпорядкуванні митрополита Ігнатія. Саме її зведення викликало незадоволення з боку Никифора (Феотокі), який не бажав допустити, аби в межах Слов’янської та Херсонської єпархії діяли незалежні від нього церкви. У серпні 1781 р. архієпископ надіслав до Синоду скаргу про те, що греки, які вийшли з Ігнатієм із Криму і осіли в Катеринославі, будували там церкву. Обґрунтовуючи свою позицію, Никифор писав: “Якщо та церква буде залежати від преосвященного Ігнатія, то в одному місці два архієреї і дві православні церкви рівнозалежні знаходитись будуть”, що, на думку архієпископа, не відповідало існуючим правилам. Крім того, Никифор зазначав, що з привілеїв, даних грекам імператрицею, і з указу Синоду від 22 березня 1779 р. (того самого, що з’явився внаслідок іменного указу від 14 березня) не випливає, що Ігнатій може мати в Катеринославі церкву [199]. Але Синод розсудив, що оскільки Жалуваною грамотою Катеринослав призначений місцем оселення колишніх кримських купців і ремісників, греки мають повне право зводити тут для себе релігійну споруду, що не суперечить і церковним правилам [200]. Церква знаходилась у підпорядкуванні Готфійської та Кафійської єпархії до 1786 р., поки не була передана разом із іншими релігійними грецькими спорудами до складу єпархії Слов’янської та Херсонської. Причому, на відміну від церков Маріупольського повіту, вона не поступила в розпорядження Маріупольського благочинного Трифілія Карацоглу [201].

Небачений для Російської імперії мініатюрний розмір єпархії, підпорядкованої митрополиту Ігнатію (за кількістю і церков, і духовенства вона значно поступалась не те що будь-якій іншій аналогічній за статусом церковно-адміністративній одиниці, підпорядкованій Синоду, але навіть і багатьом духовним правлінням) обумовив відсутність у структурі її управління елементів, обов’язкових для інших єпархій. Ігнатій мав можливість особисто вирішувати всі більш-менш важливі справи, пов’язані з духовним життям підконтрольної йому території. У керівництві йому продовжував допомагати економ Трифілій Карацоглу [202].

У порівнянні з іншими у Готфійській та Кафійській єпархії не тільки була простішою структура управління, але і скромнішими умови життя єпархіального архієрея. Перші часи після переходу до Маріуполя Ігнатій задовольнявся досить простою, якщо не аскетичною, оселею. До того ж, і вона в 1780 р. була знищена пожежею. З цієї причини, до речі, митрополит не зміг надати генерал-поручику Ігельстрому відомості про кількість населення і розмір маєтностей селищ, залишених християнами в Криму: архів, вивезений з півострова, згорів разом із будинком Ігнатія [203]. Після цієї пожежі для митрополита було відбудовано більш просторе житло (листування стосовно виділення коштів на будинок архієрея велося ще в 1779 р.) [204].

Готфійська та Кафійська єпархія в структурі російської духовної влади припинила існування у 1786 р. разом із смертю митрополита Ігнатія, великою мірою завдяки зусиллям якого вона тут і з’явилась. Петербург дотримався букви закону, тобто положень іменного указу від 14 березня та Жалуваної грамоти від 21 травня 1779 р., у яких передбачалось довічне перебування єпархії під владою Ігнатія. Але цими документами не обумовлювалась доля грецьких церков після смерті митрополита. І центральна влада не вважала тепер за доцільне збереження цієї церковно-адміністративної одиниці. Адже саме заснування єпархії було виправданим з політичних міркувань, пов’язаних із зацікавленістю російської влади в переселенні кримських греків; для організації ж ефективного управління церквами Північного Приазов’я, за переконанням Петербурга, необхідності в продовженні існування Готфійської та Кафійської єпархії не було.

Так відбувалась розбудова органів єпархіальної влади на південноукраїнських землях. Менш ніж за сім років, які минули після ліквідації Нової Січі, церковний устрій реґіону зазнав трансформацій, які робили його більш контрольованим з боку центральної влади. Формування Слов’янської та Херсонської єпархії, консисторії, мережі духовних правлінь і заказів відповідало інтересам Петербурга, спрямованим на колонізацію Півдня. Ці ж інтереси обумовили створення в реґіоні мініатюрної Готфійської та Кафійської єпархії, яка не потребувала розгалуженої мережі органів влади.

Не мала вона і духовних навчальних закладів та монастирів, які І. Смолич також відносить до органів єпархіального управління [205].

Примітки

173. Покровский И.М. Русские епархии в ХVІ – ХІХ вв… – С. 499 – 502.

174. Серафимов С. Заметки из архива Готфийской епархии в Крыму // ЗООИД. – Одесса, 1867. – Т. VI. – С. 592.

175. ДААРК, ф. 118, оп. 1, спр. 5038, арк. 18.

176. Яли И.А. “К тебе, с тобою и к славе твоея” // Греки Украины: история и современность. Материалы научно-практической конференции “Греки Украины: поиски формирования национальной культуры”. 9 – 19 февраля 1991 г. – Донецк, 1991. – С. 13.

177. Там само.

178. Гедьо А.В. Джерела з історії греків Північного Приазов’я (кінець XVIII – початок ХХ ст.). – К., 2001. – С. 70.

179. Серафимов С. Заметки из архива Готфийской епархии в Крыму… – С. 592 – 593.

180. Калоеров С.А. Заселение Приазовья греками // Межэтнические культурные связи в Донбассе: история, этнография, культура. – Донецк, 2000. – С. 16 – 17.

181. Там само.

182. Гедьо А.В. Джерела з історії греків Північного Приазов’я… – С. 225.

183. Там само – С. 147 – 151.

184. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т.ХХ. – С. 824 – 825.

185. Полное собрание постановлений и распоряжений… – С. 221 – 222.

186. Там само; РДІА, ф. 796, оп. 60, спр. 98, арк. 5 – 6.

187. РДІА, ф. 796, оп. 60, спр. 98, арк. 123.

188. Там само, арк. 138.

189. Феодосий (Макаревский). Самарский, Екатеринославской епархии, Пустынно-Николаевский монастырь. – Екатеринослав: тип. Екатеринославскаго губернскаго правления, 1873. – С. 53 – 54.

190. Серафимов С. Заметки из архива Готфийской епархии в Крыму… – С. 593.

191. Латышев В. К начальной истории г. Мариуполя // ЗООИД. – Т. ХХХІІ. – Отд. ІІ. – С. 44.

192. МКМ – Д – 3354.

193. Гедьо А. До питання про церковний устрій маріупольських греків (80 рр. ХVІІІ – ХІХ ст.) // Грецьке православ’я в Україні. Збірник наукових статей і матеріалів. – К.: Прайм, 2001. – С. 83.

194. РДАДА, ф. 16, оп. 1, спр. 588, ч. 6, арк. 254 – 255.

195. Мариуполь и его окрестности. Отчет об учебных экскурсиях Мариупольской Александровской гимназии. – Мариуполь: типо-литография А.А. Франтова, 1892. – С. 96.

196. Гедьо А. До питання про церковний устрій маріупольських греків… – С. 80.

197. ДААРК, ф. 118, оп. 1, спр. 5038, арк. 6 – 31.

198. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 83, арк. 20.

199. РДІА, ф. 796, оп. 60, спр. 98, арк. 176 – 176 зв.

200. Там само, арк. 177 – 177 зв.

201. ДААРК, ф. 118, оп. 1, спр. 5387, арк. 86 зв. – 87.

202. Там само; Латышев В. К начальной истории г. Мариуполя… – С. 42 – 43.

203. Лашков Ф. Статистическия сведения о Крыме… – С. 136.

204. РДАДА, ф. 16, оп. 1, спр. 689, ч. 1, арк. 89.

205. Смолич И.К. История русской церкви… Ч. І. – С. 268.