Заснування Слов’янської та Херсонської єпархії

Ігор Лиман

За таких умов і було (не без участі все того ж Г. Потьомкіна) вирішене питання про заснування Слов’янської та Херсонської єпархії. В іменному указі від 9 вересня 1775 р. зазначалось, що її утворення має знаменувати розширення кордонів російської держави, яке відбулося в результаті “щасливої війни і славного миру”. Визначався досить високий статус єпархії — вона була піднесена до ступеня першого під Тверською.

Указ мав ще одне дуже важливе положення: ним визначалась особа, яка посідатиме місце Слов’янського та Херсонського архієпископа. Нею мав стати ієромонах Євгеній (Булгаріс) [90].

Грек з болгарськими коріннями Єлевферій Булгаріс народився на острові Корфу в 1716 р. і до призначення на архієрейську посаду в Російській імперії встиг змінити не одне місце перебування. Корфу, Венеція, Янін, Афон, Константинополь, Лейпциг — ось етапні віхи в біографії майбутнього архієпископа. Присвятивши своє життя Богові та науці, Євгеній (саме це ім’я прийняв Єлевферій при висвяченні в сан) шукав найбільш прийнятний ґрунт для самореалізації. Маючи у вдачі чималу частку авантюризму, чернець залишав насиджене місце, якщо відчував, що його ідеї не сприймаються оточуючими. Саме тому були свого часу залишені посади ректора в Афоні і в Константинопольській патріаршій гімназії. На час перебування в Лейпцигу Булгаріс був уже досить відомим у наукових колах. Тоді ж від свого посла в Берліні та від Фрідріха ІІ про Євгенія дізналась російська імператриця Катерина. Вона, захоплена ідеєю реформ у галузі законодавства, доручила вченому ченцю перекласти з французької на новогрецьку “Наказ Комісії зі складання нового уложення”. Євгеній сумлінно виконав це, присвятивши переклад Катерині ІІ, після чого заявив про своє бажання стати її підданим [91]. Імператриця вислала 1000 крб. на подорожні витрати при переїзді з Лейпцига до Петербурга. З’явившись у Росії, Євгеній звернувся до Катерини з промовою, у якій підкреслив, що він “слов’яно-болгарин за походженням, грек за народженням і росіянин за схильністю” [92]. І чернець був осипаний ласками імператриці. Він працює головним бібліотекарем при Катерині і продовжує займатись наукою. І ось йому доручається керівництво єпархією на Півдні.

Чому ж вибір імператриці був зупинений на особі, яка не тільки не була до цього часу в південному краї (що для тогочасної практики ротації кадрів уже стало нормою), але навіть не володіла російською мовою, до того ж, не мала досвіду керівництва єпархіями, і більше того, кілька разів відмовлялася від запропонованої посади? Євгеній влаштовував Катерину ІІ з кількох міркувань.

По-перше, він був особисто відданий імператриці (згадаємо обставини його приїзду до Росії), і вона могла не сумніватись, що жодне прийняте ним рішення не буде йти у розріз з її намірами.

По-друге, захоплена ідеєю переселення до “новоприєднаного” реґіону іноземців, і, зокрема, з земель, які знаходились під владою мусульманської Османської Порти, Катерина ІІ мала підстави сподіватись, що очолення єпархії греком стане важливим стимулом для переселення сюди його одновірців–греків, які могли бачити в Євгенії гаранта захисту своїх інтересів у новій батьківщині. Про те, що такий розрахунок мав місце, свідчив уже сам текст іменного указу від 9 вересня 1775 р. Згідно з ним, ієромонах Євгеній призначався з огляду на переселення до півдня багатьох іноземців, які не знали російської мови, але сповідували православ’я. Сам Євгеній чітко усвідомлював цю мотивацію і демонстрував готовність діяти в дусі відповідної політики імператриці: у тому ж 1775 р. він писав про намір переселити греків на землі Південної України.

Ще з однієї точки зору Євгеній був тією людиною, яку потребувала Катерина ІІ. Ліквідація Вольностей Війська Запорозького, включення нових територій до загальноросійських структур і в той же час територіальне зменшення меж юрисдикції старих українських єпархій відбувались під гаслами цивілізаторської, культурницької місії держави в “дикому степу”. Отже, ніхто не міг би дорікнути, що відомий у багатьох країнах вчений чернець не відповідає задекларованій місії.

Стосовно ж відсутності досвіду, незнання мови, то вони не були в очах імператриці нездоланними перешкодами.

Можна припустити, що активна розбудова церковного устрою реґіону одразу після проголошення створення тут нової єпархії і не входила до планів Катерини. В умовах ламки структури, що склалась тут за часів Нової Січі, і поширення тут загальноімперського устрою збереження деякий час існування церковної організації могло стати заспокійливим фактором для незадоволених вчорашніх запорозьких козаків, створити ілюзію збереження певних традицій. У цьому ключі стає зрозумілим той непоспіх, який спостерігався у налагоджені діяльності єпархії протягом більш ніж року після офіційного проголошення її створення. Такий непоспіх не може бути пояснений суто неповороткістю імперської бюрократичної машини, яка, звичайно ж, мала місце, або ж віддаленістю реґіону від Петербурга. Структури світської місцевої влади півдня України формувались оперативніше, ніж структури влади духовної. Є підстави стверджувати, що розбудова церковної організації свідомо йшла на крок позаду розбудови світської організації.

28 вересня 1775 р. воля імператриці і благословення Синоду на призначення його Слов’янським і Херсонським архієпископом були офіційно доведені до відома Булгаріса синодальним обер-секретарем Наумовим (через незнання Євгенієм російської довелося користуватись послугами перекладача). Булгаріс висловив подяку і згоду. 1 жовтня в Московському Миколаївському грецькому монастирі він у присутності Катерини ІІ синодальними членами Московським архієпископом Платоном, Псковським архієпископом Інокентієм і Крутицьким єпископом Самуїлом був хіротований в архієпископи [93].

Через кілька днів вийшов іменний указ Колегії економії, який мав уладнати питання фінансування організації нової єпархії. Згідно з ним Євгеній мав отримати 2000 крб. на проїзд до єпархії і облаштування архієрейського дому, розміри утримання якого повинні відповідати передбаченому штатами 1764 р. утриманню архієрейських домів старшого класу. Крім того, за Євгенієм зберігалась пенсія в розмірі 1500 крб. на рік, призначена йому ще указом від 23 липня 1771 р. [94]

Але новопризначений архієпископ не поспішав залишати Москву і відправлятись до своєї єпархії. Його довге перебування в Москві викликало запитання Колегії економії. У березні 1776 р. Синод розглянув її донесення про те, що на перше півріччя після прийняття рішення про влаштування Слов’янської та Херсонської єпархії Євгеній отримав пенсію, і, крім того, жалування на себе, на економа, священика, протодиякона, двох келійників і на половину передбачених штатом служителів, на церковні потреби і утримання ризниці. Тепер Колегія жадала від Синоду указу, в якому розмірі виплачувати кошти надалі. Надійшла відповідь: гроші на утримування ризниці виділяти в повному обсязі, оскільки вона має формуватись ще під час перебування архієрея в Москві, а суму на церковні потреби і утримання служителів (яких, згідно з штатом, мало бути 58 осіб) видавати в половинному обсязі [95].

Булгаріс продовжував займатись науковою діяльністю, у той же час ознайомлюючись із особливостями організації управління російською православною церквою. З цією метою він переклав з латини на грецьку Духовний реґламент, плануючи довести його текст і до відома своїх майбутніх підлеглих — грецьких переселенців. У Духовному реґламенті, між іншим, містився спеціальний розділ, присвячений “справам єпископів”, що складався з 15 правил, які в загальних рисах визначали порядок управління, принципи взаємин з підлеглим духовенством, основи діяльності єпархіального суду і нагляду за архієрейськими слугами [96].

Втім, синодальна бюрократична система не ризикувала передати повне керівництво єпархією в руки людини, яка лише на такому рівні була знайома з порядком ведення справ, і, до того ж, за кілька років перебування в Російській імперії так і не оволоділа на задовільному рівні російською мовою. Синод звернувся до Катерини ІІ з доповіддю, якою, між іншим, пропонував призначити на допомогу Євгенію адміністратора, який володів російською, латинською та грецькою мовами і мав досвід у вирішенні єпархіальних справ. Була запропонована і кандидатура — архімандрит Ростовського Яковлівського монастиря Феоктист. 12 липня 1776 р. імператриця іменним указом дала на це згоду. Ухвалою від 18 липня Синод наказав Феоктисту передати монастирські справи та майно казначею з братією і відправлятись до Москви, де на той час все ще перебував Булгаріс.

Оскільки згаданим указом від 12 липня передбачалось, що Слов’янський і Херсонський архієпископ має нарешті відбути до своєї єпархії і тимчасово облаштувати кафедру в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі, Синод зобов’язував Феоктиста вирушити з Москви разом із преосвященним і по приїзді до Полтави бути присутнім у духовній консисторії і при секретарських доповідях архієпископу, розтлумачувати останньому “закони і обряди великоросійські”. При цьому сам адміністратор мав дотримуватись указу від 20 січня 1724 р. про слухняність підлеглих по відношенню до своїх керівників. Визначалась і компенсація Феоктисту за втрату архімандритського місця в Ростові: адміністратор отримував у своє підпорядкування той самий Полтавський Хрестовоздвиженський монастир, настоятелем якого він і призначався. Причому монастирські прибутки повинні були знаходитись у розпорядженні саме Феоктиста, тоді як Євгеній не мав права використовувати їх на утримання себе та своїх служителів. За Феоктистом зберігалось також жалування в тому ж розмірі 300 крб. на рік, що він отримував у Ростовському монастирі [97].

До початку роботи Слов’янської духовної консисторії Синоду треба було визначитись ще з однією посадою — посадою секретаря. Відмітимо, що в останній чверті XVIII ст. вона ще не мала такого вагомого значення, як у першій половині ХІХ ст., коли посилення влади обер-прокурорів супроводжувалось перетворенням секретарів на прямих виконавців волі цих світських можновладців, які за їх допомогою мали змогу контролювати дії не лише консисторії, а й самих єпархіальних архієреїв. Не була ще поширена і практика призначення секретарів самим обер-прокурором. Втім, уже практикувалось зайняття цих місць синодальними канцелярськими служителями. Але цього разу не вдалось знайти серед канцеляристів Синоду гідної кандидатури, яка б володіла латинською та грецькою мовами. Тому все тією ж ухвалою від 18 липня 1776 р. синодальному члену Київському митрополиту Гавриїлу доручалось підібрати відповідну особу в своїй єпархії. Запропонований таким чином кандидат мав бути представлений архієпископу Євгенію, а в разі відсутності заперечень з боку останнього проти його кандидатури — і Синоду [98].

З Київської єпархії Євгеній секретаря не отримав. У рапорті Синоду митрополит Гавриїл повідомив, що в його підпорядкуванні не знайшлося приказних служителів, які б знали латинську та грецьку мови. Тоді Синод зажадав від своїх регістраторів і канцеляристів відповіді, хто з них згоден зайняти секретарське місце в Слов’янській консисторії. Бажаючий виявився лише один — канцелярист Василій Вербицький. В ухвалі Синоду зазначалось, що Вербицький “природою з малоросіян”, священицький син, навчався в семінарії Полтавської єпархії, з 1764 р. працював у Синоді копіїстом, у 1771 р. переведений у підканцеляристи, а в 1775 р. — у канцеляристи. В. Вербицький був приведений до присяги і відправлений у Полтаву з відповідним підвищенням у чині [99].

1 вересня 1776 р. Синодом було розглянуто ще одне питання, пов’язане з новою єпархіальною владою — наказувалось вислати для архієпископа Євгенія по одній архімандритській шапці з Переяславської та Воронезької єпархій, взявши їх із тих монастирів, у яких раніше керували архімандрити, а після запровадження штатів залишились ігумени [100].

Хоча указ Синоду Булгарісу про необхідність відправлятись до своєї єпархії був датований 28 липня 1776 р., Євгеній вирушив з Москви лише 5 жовтня. До Полтави він прибув 23 числа того ж місяця [101]. Синодальними документами не підтверджуються твердження деяких авторів про прибуття Булгаріса до єпархії і заснування консисторії вже в 1775 р. [102]

Полтава розглядалась як тимчасове місце перебування єпархіальної адміністрації. Планувалось, що зі влаштуванням на місці колишньої Нової Січі міста Слов’янська архієрейська кафедра буде перенесена туди. Втім, цей план реалізований так і не був, і Полтавський Хрестовоздвиженський монастир залишався місцем знаходження єпархіальних архієреїв протягом решти правління Катерини ІІ, і лише за Павла І, у зв’язку з переведенням Полтави до складу Малоросійської губернії, єпархіальне керівництво перебралося до Новомиргорода.

По прибутті до Полтави дії Євгенія зосередились на організації діяльності консисторії. Для того, щоб архієпископ не виходив за межі правового поля, 28 жовтня того ж 1776 р. йому були направлені з Петербурга копії з усіх синодальних ухвал, якими слід було керуватись, а також перелік звітностей, які мали надсилатись з єпархії до Синоду [103].

Примітки

90. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т.ХХ. – С. 206 – 207.

91. Неводчиков Н. Евгений Булгарис, Архиепископ Славенский и Херсонский // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1875. – № 11. – С. 362 – 376; Миляновский Ф. Памятная книжка для духовенства Херсонской епархии. – Одесса: тип. Е.И. Фесенко, 1902. – С. XV.

92. РДАДА, ф. 18, оп. 1, спр. 249, арк. 14.

93. РДІА, ф. 796, оп. 56, спр. 436, арк. 3 – 5.

94. Неводчиков Н. Евгений Булгарис… – 1875. – № 11. – С. 375.

95. РДІА, ф. 796, оп. 56, спр. 436, арк. 15 – 15 зв.

96. Смолич И.К. История русской церкви… Ч. І. – С. 269.

97. Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству Православнаго исповедания Российской империи. Царствование государыни императрицы Екатерины ІІ. 1773 – 1784 гг. – Петроград: Синодальная типография, 1915. – С. 161 – 162.

98. Там само. – С. 162.

99. РДІА, ф. 796, оп. 56, спр. 436, арк. 181 – 181 зв.

100. Там само, арк. 197.

101. Там само., арк. 250.

102. Бельский А.В. Единоверчество и единоверческий Корсунский монастырь: возникновение, история и лица // Культура народов Причерноморья. – 1999. – № 6. – С. 76; Горностаев Е.В. По страницам истории православных церквей Херсона. Хронологико-историческое описание. – Херсон, 1998. – С. 11.

103. ДАДО, ф. 106, оп. 1, спр. 1, арк. 1.