Формування органів управління

Ігор Лиман

Треба обмовитись, що і в останній чверті XVIII, і в перші чотири десятиріччя ХІХ ст. не існувало документа, який би чітко визначав статус консисторій, окреслював коло їхніх повноважень. Тому в деякій мірі мав рацію П. Знаменський коли писав, що духовна влада в цей час залишалась патріархально-бюрократичною, із змішанням функцій права і моралі, юридичних і релігійних поглядів; брак законів, які б визначали повноваження влади, був настільки відчутний, що ним обтяжувались і самі архієреї, не маючи норм, за якими могли б спрямовувати діяльність підпорядкованих ним органів, і мали компенсувати цей брак власними інструкціями. Отже, архієреї були не лише правителями і суддями в своїх єпархіях, але і “законодавцями”, так що кожна єпархія при кожному новому архієреї могла мати свій власний, більш-менш новий комплекс “законів”, які запроваджувались за волею архієрея [104].

Щоправда, наведені тези треба сприймати з суттєвою поправкою: єпархіальні архієреї у визначенні правового поля діяльності консисторій мали були настільки самостійними, наскільки давали можливість для цього центральна духовна і частково світська влада. А Петербург продукував чимало документів, якими мали керуватись і консисторії, і самі єпархіальні архієреї. Разом з тим, до системи ці документи були приведені лише з виданням “Статуту духовних консисторій” у 1841 р. Ним визначались групи тих повноважень, які реально ці колегіальні органи виконували і в 1775 – 1781 рр., а саме: 1) Піклування про захист і поширення православ’я; 2) Нагляд за дотриманням правил богослужіння; 3) Опікування будівництвом і облаштуванням церков; 4) Призначення на церковні посади, постриг у ченці; 5) Нагляд за правильністю ведення парафіяльним духовенством необхідної документації; 6) Піклування про господарчі справи, які стосувались єпархіального відомства; 7) Єпархіальний суд. До цього переліку додамо і функцію опіки за духовною освітою, яка в останній чверті XVIII ст. безпосередньо входила до кола основних обов’язків консисторії. У межах кожної із груп обсяг повноважень консисторії сталим не залишався.

В умовах несистематизованої правової бази імперська влада, як засіб для упередження розвитку окремих єпархій шляхом, відмінним від загальноросійського, розвиває практику ротації єпархіальних архієреїв, яка до кінця XVIII ст. набула вже майже всеосяжного поширення. Переведення до реґіону чужинців було надійним засобом уніфікаційної та централізаторської політики, оскільки суттєво обмежувало можливості збереження традицій, притаманних тій чи іншій єпархії.

Для нововлаштованої Слов’янської та Херсонської єпархії роль особи, яка прибула до реґіону з досвідом організації ведення справ, мав відіграти не архієпископ, а адміністратор. Саме за безпосередньою участю Феоктиста формується структура єпархіальної влади, в першу чергу — сама духовна консисторія, яка вже на початку грудня 1776 р. видала указ про проголошення імені Слов’янського та Херсонського архієпископа Євгенія в усіх церквах єпархії [105].

Кількість та персональний склад присутніх консисторії сталими не залишались. Крім адміністратора архімандрита Феоктиста присутніми за Євгенія (Булгаріса) були протопоп І. Яновський, намісник І. Станіславський, ієромонах Никифор (Феотокі), ключар протопоп І. Світайло.

Для провадження справ при консисторії продовжував перебувати на посаді секретаря В. Вербицький. За Євгенія (Булгаріса) йому допомагали канцеляристи М. Павлов, О. Логінов, Г. Богуновський, підканцеляристи І. Величковський, І. Богданович, Г. Саражинович, А. Кедровський, А. Дьяков, М. Тригубов, В. Гамалея, інші канцелярські служителі. Сталим склад не залишався: деякі отримували підвищення, переходячи з підканцеляристів у канцеляристи, інші, пригледівши вакантну посаду при небідній парафії, переходили туди.

Присутні і канцелярські служителі працювали в підрозділах, з яких формувалась консисторія — наказному столі та чотирьох повиттях: Єлизаветградському, Слов’янському, Азовському та Полтавському [106]. М. Неводчиков згадує ще про судний стіл, який входив до складу Слов’янської духовної консисторії, втім, у документах, які вдалось розшукати, прямих вказівок на існування підрозділу з такою назвою немає. Якщо у єпархіальної влади виникала необхідність отримати інформацію про ту чи іншу особу, такі дані збирались саме по наказному столу та чотирьох повиттях. В. Біднов, який опрацьовував архів Катеринославської духовної консисторії на початку ХХ ст., також пише про знайдені за 1777 р. справи, які велись наказним столом і повиттями, нічого не згадуючи про наявність матеріалів судного столу [107].

Оскільки влада консисторії поширювалась на дуже великий за площею реґіон, для ефективної роботи єпархіального керівництва було конче необхідно впорядкувати систему установ, які б залежали від Слов’янського та Херсонського архієрея та консисторії і безпосередньо контролювали діяльність духовенства. Фактично робота в цьому напрямку велася ще до сформування консисторії, хоча розпочалася вона далеко не одразу після підписання імператрицею указу від 9 вересня 1775 р.

Питання облаштування духовних правлінь на території Слов’янської та Херсонської єпархії у історіографії має таку кількість невірних трактувань та елементарних помилок, що є необхідність зупинитись на цьому докладніше. Сама неузгодженість викликана не лише неуважним прочитання деякими дослідниками джерел або робіт попередників (що також має місце), не тільки браком документів, але й обставинами створення єпархії, негнучкістю системи діловодства в духовному відомстві.

Незважаючи на формальне проголошення заснування Слов’янської та Херсонської єпархії у вересні 1775 р., стара система підпорядкування парафій реґіону певний час ще не змінювалась.

В. Чертков, пишучи 10 травня 1776 р. у рапорті на ім’я Г. Потьомкіна про необхідність призначення передбаченого штатами Азовської губернії протопопа і пропонуючи на цю посаду кандидатуру священика Різдвобогородицької церкви Білівської фортеці О. Ханделєєва (Хандалєєва), просив знестись із цього питання з Білгородським єпархіальним керівництвом, оскільки саме останньому продовжувало підпорядковуватись духовенство Старої та Нової ліній. За словами Черткова, містечка Царичанка, Китайгород, Нефороща та колишні запорозькі поселення залежали від Київської, а Бахмут — від Воронезької єпархій [108].

Лише після підписання іменного указу від 12 липня 1776 р. почалась підготовка до переведення релігійних споруд реґіону під юрисдикцію Слов’янського та Херсонського єпархіального архієрея. Цим указом, зокрема, було обумовлено і деякі зміни меж єпархії в порівнянні з тими, які мали бути встановлені згідно з іменним указом від 9 вересня 1775 р.: якщо в останньому велося про влаштування єпархії на землях Новоросійської та Азовської губерній, то тепер уточнювалось, що сюди включаються ті міста і повіти, які нещодавно приписані до цих двох губерній, але, разом із тим, до володінь архієпископа Євгенія не мають входити землі донських козаків, які повинні залишатись, як і раніше, у Воронезькій єпархії [109].

Невдовзі Синод розіслав архієреям Київської, Переяславської, Білгородської та Воронезької єпархій укази з вимогою скласти відомості про релігійні споруди, священно- та церковнослужителів і їхні парафії, духовні правління та їх присутніх і приказних служителів, які повинні були відійти до складу Слов’янської та Херсонської єпархії. Отримання відомостей затягнулось на півроку. У той час як потрібні дані у Переяславської консисторії були зібрані вже 12 вересня, а відомості від Київського митрополита передані Синоду вже 10 жовтня, Воронезький єпископ подав необхідні дані лише 6 грудня, а Білгородський — 1 лютого вже наступного, 1777 року.

Стосовно причини оперативності надання інформації Переяславським єпископом, то вона, вірогідно, полягала не стільки в пунктуальності, скільки в побоюванні за суттєве скорочення меж єпархії. Єпископ негайно звернувся до Синоду з проханням компенсувати втрату церков передачею під його юрисдикцію релігійних споруд Лубенського, Прилуцького та Миргородського полків із складу Київської єпархії [110].

Зміни, які відбулись у складі церков і монастирів єпархій у результаті виокремлення релігійних споруд єпархії Слов’янської та Херсонської будуть розглянуті дещо пізніше, зараз же звернемось до установ єпархіального управління, які опинились під зверхністю архієпископа Євгенія.

Згідно з отриманими Синодом відомостями найбільшу кількість таких установ Булгаріс “успадковував” від Київського митрополита. Це — Полтавське духовне протопопське правління, очолюване І. Яновським, Кобеляцьке духовне протопопське правління на чолі з В. Могилевським, Решетилівське духовне протопопське правління, що управлялось А. Романовським, а також Старокодацьке духовне намісне правління, яке продовжував очолювати з часів його заснування Г. Порохня. Загальна кількість присутніх чотирьох правлінь дорівнювала 10, а приказних служителів — 6 [111].

Переяславська єпархія, у якій не так давно було скасовано кілька протопопських правлінь, втратила зараз лише одне — Єлизаветградське, яким продовжував керувати П. Базилевич. При ньому знаходилось ще два присутніх і 3 приказних служителі [112].

Ще одне духовне протопопське правління отримувала нововлаштована єпархія від Воронезької. Йдеться про правління в Бахмуті, очолюване Н. Александровим, при якому перебували ще один присутній і двоє приказних служителів [113].

Як повідомлялось, Слов’янський та Херсонський архієпископ не отримав жодного міського духовного правління зі складу Білгородської єпархії [114].

Таким чином, згідно з інформацією від єпархій, під зверхністю Євгенія (Булгаріса) опинялись 6 духовних правлінь, при яких діяли 15 присутніх і 11 приказних служителів, що і було зафіксовано в довідці, складеній у канцелярії Синоду на підставі надісланих відомостей. Ці ж дані, згідно з ухвалою Синоду від 10 квітня 1777 р., були повідомлені Г. Потьомкіну [115].

Але ця інформація не була цілком коректною. Із складу Білгородської єпархії під зверхність Євгенія було-таки передане одне духовне правління — Катерининське, розташоване в Нових Водолагах. Про те, що воно реально функціонувало в 1775 – 1776 рр., залежачи від Білгородського єпископа, свідчать документи фонду самого правління, що зберігаються в Державному архіві Дніпропетровської області [116]. У тому ж фонді знаходяться адресовані правлінню укази вже Слов’янської духовної консисторії, датовані 15 грудня 1776 р. [117] Інформацію про передачу з Білгородської до Слов’янської та Херсонської єпархії Катерининського духовного правління навів і І. Покровський (разом з тим, із загального переліку отриманих Булгарісом правлінь він упустив Єлизаветградське) [118].

Але в поданій Синоду з Білгородської консисторії відомості наявність Катерининського правління не зазначена, хоча там записані церкви, які були йому підпорядковані, так само як записані і Нові Водолаги. Щоправда, вони позначені як слобода, тому формально коректним є запис у відомості, що “міських духовних правлінь немає”.

У цьому ж документі не відбито, між іншим, ще одну зміну, яка мала місце в системі управління парафіями, що передавались до складу Слов’янської та Херсонської єпархії. У відомості позначено, що при Різдвобогородицькій церкві Білівської фортеці серед священнослужителів є протопоп А. Локошкін, священики О. Ханделєєв (Хандалєєв), І. Горленський та диякон Г. Роговенко. Відомість складалась за сповідними розписами, на момент написання яких О. Ханделєєв (Хандалєєв) дійсно був священиком. Але за зверненням В. Черткова цей священик був посвячений Білгородським єпископом Аггеєм у Самарського протопопа [119]. Феодосій (Макаревський) пише, що так у межах Катеринославської єпархії (маються на увазі межі, у яких єпархія перебувала за часів самого Феодосія) був закладений початок першої протопопії, першого Самарського духовного правління, підпорядкованого Слов’янській консисторії [120]. Макаревський додав, що Самарському протопопу були передані під управління всі церкви та парафії по Орелі та Самарі до Дніпра, а також Нова Дніпровська лінія, яка до цього залежала від Катерининського правління. Фактично дослівно відповідні сторінки з роботи єпископа Феодосія були повторені Ю. Скалозубом [121].

На час надіслання з Білгородської єпархії відомості до Синоду Самарське духовне правління вже активно включилось у посередництво між підлеглими парафіями та Слов’янською консисторією [122]. М. Неводчиков згадує про архівну справу, згідно з якою присутні правління були призначені єпархіальною владою. Щоправда, датування справи не повідомляється [123]. Разом із тим, самі ранні документи, які були адресовані Слов’янському духовному правлінню чи ним складені, датуються січнем 1777 р., і тому першим за хронологією воно може вважатись лише серед тих, які виникли вже під юрисдикцією Євгенія, а не серед правлінь, з якими почала взаємодіяти новосформована консисторія.

Якщо внесення змін до розподілу парафій між духовними правліннями Азовської губернії було ініційоване В. Чертковим, то ініціатором трансформації мережі правлінь в іншій частині реґіону виступило Новоросійське губернське керівництво. І знову підставою для змін була названа необхідність діяти згідно зі штатним положенням. Уже через два тижні після прибуття до Полтави, 7 листопада 1776 р., Євгеній (Булгаріс) отримав промеморію, якою світське губернське керівництво пропонувало підпорядкувати Кременчуцький та Крюківський повіти губернському протопопу Є. Савурському, Полтавський повіт — Полтавському ж протопопу І. Яновському, Новосанжарський повіт — Кобеляцькому протопопу В. Могилевському, Єлизаветградський повіт — Єлизаветградському протопопу П. Базилевичу, Катерининський повіт — Новомиргородському протопопу П. Буличу. Крім того, для парафій Слов’янської та Херсонської провінцій пропонувалось влаштувати Слов’янську протопопію із місцем перебування її керівництва в Покровському. Отже, згідно з цією пропозицією замість 4 протопопій, “успадкованих” територією Новоросійської губернії від Київської та Переяславської єпархій (Полтавської, Кобеляцької, Решетилівської та Єлизаветградської), мало бути сформовано 6 протопопій (Решетилівська приєднувалась до Полтавської).

Архієпископ Євгеній не став заперечувати проти волі світської влади, і вже через кілька днів наказав вчинити так, як пропонувалось. Але проект викликав незадоволення присутнього консисторії Полтавського протопопа І. Яновського, з-під юрисдикції якого мали вийти деякі церкви. Тому Євгеній призупинив дію свого розпорядження і звернувся до Синоду із запитом, чи слід запроваджувати нововведення або ж залишити стару мережу духовних правлінь [124].

Ухвалою від 25 січня 1777 р. Синод наказав Євгенію чинити згідно з пропозицією губернської влади, але при цьому стежити, аби не створювалось зайвих правлінь, утримання яких могло бути обтяжливим для священно- та церковнослужителів. Скарга ж І. Яновського хоча і була розглянута Синодом, але рішення виявилось не на користь протопопа, який був обвинувачений у тому, що діяв не в громадських, а в особистих інтересах. Слов’янському та Херсонському архієпископу з цього приводу наказувалось “як у Полтаві, так і в інших містах духовні правління до протопопів так, ніби вони обов’язково до їх правління належали, не прив’язувати, а призначати в ті правління присутніми де є з монастирських настоятелів чи ієромонахів, або ж і з білого духовенства хто гідним ним, преосвященним, визнаний буде, яких по розгляду і потребі переміняти залишити в його волі” [125].

Ця ухвала Синоду була відома, до речі, Гавриїлу (Розанову), який, переказавши зміст документа, додав, що “з цього випадку та часу” донесення або доповіді до консисторії стали надходити вже не від протопопів, а від духовних правлінь, так само як на ім’я правлінь стала надсилати укази сама консисторія [126]. Такий висновок викликає заперечення: Слов’янська консисторія спілкувалась із духовними правліннями, адресуючи їм укази, з самого початку свого функціонування. Ухвала ж Синоду важлива в іншому аспекті: вона дала потенційну можливість для перетворення духовних правлінь на органи, які могли дійсно приймати колегіальні рішення і які залежали в більшій мірі не від місцевого протопопа, але від архієпископа.

Стосовно ухвали Синоду від 25 січня 1777 р. звернемо увагу на ще одну деталь: вже до того, як документ був доведений до відома керівництва Слов’янської та Херсонської єпархії, Євгеній почав діяти згідно з пропозиціями Новоросійської світської влади.

Губернатор М. Муромцев пропонував запровадити посаду протопопа Слов’янського з метою посилення нагляду з духовної сторони за колишніми запорожцями, які продовжували жити на території Слов’янської та Херсонської провінцій. У своєму донесенні Синоду Булгаріс, між іншим, писав, що доручив тимчасово керувати церквами цих провінцій наміснику Старокодацького духовного правління Г. Порохні. Тобто релігійні споруди зберігали таке ж безпосереднє підпорядкування, яке мали за часів Вольностей Війська Запорозького. Так мало тривати доти, доки не буде обраний гідний кандидат на місце протопопа Слов’янського. Кандидатура була запропонована самим духовенством, парафії якого знаходились на правій стороні Дніпра, а тому були обмежені в можливостях зносин з правлінням, розташованим по інший бік ріки, на території іншої (Азовської) губернії. Духовенством був запропонований священик Ф. Фомич. До консисторії звернувся і Г. Порохня, повідомляючи, що не може тримати під управлінням віддалені від нього місцевості. Після цього архієпископ 28 січня 1777 р. затвердив ухвалу консисторії про висвячення Ф. Фомича в протоієреї, а 30 січня духовна особа вже отримала новий сан [127].

Так було закладено початок Слов’янському духовному правлінню і в той же час ліквідоване правління Старокодацьке — уламок церковного устрою Запорозьких Вольностей.

Чому ж це не зустріло спротиву? Відповіді слід шукати як у політиці, яка проводилась щодо запорозької спадщини, так і в самих дійових особах, які брали в цьому участь. Старокодацьке духовне намісне правління, насаджене свого часу не з волі козацтва, діяло на землях Запорожжя як інородне тіло, з яким Кіш мирився великою мірою через те, що намісник Г. Порохня більшою мірою залежав від нього, ніж від Києва.

Тепер, коли Січі вже не існувало, із колишньої зв’язки “Кіш — Старокодацьке духовне намісне правління — Київський митрополит” у реґіоні продовжував діяти лише середній ланцюг. Кошове керівництво в особах Калнишевського, Головатого та Глоби було заслане, частина старшини поринула в змагання за отримання привілеїв від нової адміністрації, і тому було далеким від проблем Старокодацького правління. Що стосується рядових запорожців, то вони ніколи і не мали особливого пієтету до структури, влаштованої в Самарчику, спілкуючись більше з ченцями та своїми парафіяльними священиками, а не з намісником. Київський митрополит втратив опіку над реґіоном, а разом із нею і інтерес до долі намісного правління.

Для нової ж влади навряд чи був сенс у збереженні такого “спадку” Вольностей, який протягом п’ятнадцяти років з багатьох напрямків блокував намагання єпархіальних та центральних структур взяти під контроль духовну справу на Запорожжі. Разом з тим, ще змушена рахуватись із потенційною загрозою заворушень серед колишнього козацтва та його виходу за межі імперії влада зробила справу руками самих священиків колишніх запорозьких церков. Священиків, які не просто в переважній більшості служили тут за часів Вольностей: із 51 особи, які записані у датованій 1772 р. “Відомості хрестової Старокодацької Запорозької наміснії про священно- та церковнослужителів, що дійсно служать при дев’яти парафіяльних церквах, які тепер у наявності перебувають”, 33 вийшли із запорозьких козаків [128]. Сам Ф. Фомич, обраний протопопом, теж колишній запорожець, ще з 1765 р. зайняв ієрейське місце при новокодацькій церкві. Так що для тих, хто мріяв про збереження рис чи хоча б пам’яті про церковний устрій Вольностей, це була кандидатура нічим не гірша аніж Г. Порохня.

Цілком влаштовував Ф. Фомич і місцеву адміністрацію: після “атакування” Січі він виказав неабияку лояльність до нового порядку і отримав не один атестат, що це засвідчував [129].

Щодо подання Г. Порохнею прохання про виведення з-під його юрисдикції частини парафій, то можна припустити, що зробив він це не з доброї волі. До того ж Порохня просив про скорочення територіальних меж своєї компетенції, а не про ліквідацію підпорядкованого йому правління.

Практично одночасно з тим, як єпархіальна влада реалізовувала пропозиції керівництва Новоросійської губернії щодо реформування мережі духовних правлінь, ця влада на підставі карти, переданої В. Чертковим, готувала перерозподіл парафій губернії Азовської.

У лютому 1777 р. консисторія повідомляла указами, що доцільно підпорядкувати Самарському духовному правлінню всі церкви від Білівської фортеці до Дніпра; Катерининському — від тієї ж фортеці до Святогорського монастиря, Бахмутському — від цієї обителі до земель Війська Донського. Протопопи цих правлінь зобов’язувались обрати собі в допомогу найздібніших священиків. Священнослужителям же церков Димитрівського, Азовського, Таганрозького та інших повітів, віддалених від Бахмутського духовного правління, доручалось подати до консисторії думку стосовно того, де краще влаштувати правління для них.

Ще не достатньо впевнено орієнтуючись у географії розміщення підлеглих їй релігійних споруд, консисторія, розіславши у правління списки церков, які відтепер залежали від них, додала, що до Полтави можна подати інформацію про інші храми, які доцільно було б підпорядкувати правлінням [130].

Як виявилось, Слов’янська консисторія недарма почувалась невпевнено. Катерининське духовне правління повідомило, що в поданому консисторією списку присутні слободи Гєєвка та Борова, які знаходились у підпорядкуванні Зміївській протопопії Білгородської єпархії. На підставі цього списку Катерининське правління звернулося промеморією до правління Зміївського з вимогою перепідпорядкувати слободи. Відповідь же отримана така, яку і слід було очікувати: без наказу Білгородської консисторії підпорядковане останній правління відмовлялось щось робити. Як з’ясувалось із довідки, складеної в Азовській губернській канцелярії на вимогу Слов’янської духовної консисторії, Борова знаходилась у відомстві Катерининської провінції, а Гєєвка — у складі Ізюмської провінції Слобідської губернії. Слов’янська консисторія з’ясувала також, що слобода Борова присутня в складеному в Білгородській консисторії списку населених пунктів, які відійшли під зверхність архієпископа Євгенія. Тепер Полтава могла вже сміливо наказати Катерининському духовному правлінню зарахувати Борову у своє відомство і повідомити про це Зміївське правління [131].

Чому ж лютневим 1777 р. указом консисторії духовенству Димитрівського, Азовського, Таганрозького повітів наказувалось обміркувати питання про місце розташування духовного правління, якому вони будуть підпорядковуватись? Адже релігійні споруди у цих повітах існували вже досить давно. Річ у тім, що до 20 листопада 1775 р. ці землі залежали в церковно-адміністративному відношенні від духовного правління, що діяло у фортеці Святого Димитрія. У той же день Воронезька консисторія своїм указом ліквідувала установу, передавши її повноваження Черкаському духовному правлінню. Тепер правління залишилось у складі Воронезької єпархії. З огляду на такий стан справ, думка, яку висловило духовенство і з якою погодилась своєю ухвалою від 3 травня 1777 р. консисторія, була зрозумілою: відновити діяльність духовного правління у фортеці Святого Димитрія. Йому ж мали бути передані з Черкаського правління всі документи, які стосувались церков Слов’янської та Херсонської єпархії. Так була вирішена доля Новоростовського духовного правління [132].

Загалом у 1777 р. Слов’янським та Херсонським архієпископом і його підлеглими була звернута пріоритетна увага на розбудову мережі духовних правлінь. Як зафіксовано у довідці, складеній у 1787 р. Катеринославською духовною консисторією у відповідь на запит Катеринославського ж архієпископа Амвросія, “за повідомленням колишньої Новоросійської губернської канцелярії і Азовського губернатора Черткова і згідно із таким, що мав місце з Святішого Правлячого Синоду 1777 року січня 30 дня до преосвященного архієпископа Євгенія колишнього Слов’янського указу, за складеними у консисторії в 1777 році ухвалами і тим преосвященним апробованими” запроваджені такі духовні правління: Кременчуцьке, Новомиргородське, Катеринославське, Новоростовське, Павлівське, Крюківське. Причому зазначено, що ці правління створені додатково до тих, що існували раніше і відійшли до Слов’янської та Херсонської єпархії при її формуванні: Полтавського, Кобеляцького, Кодацького (перейменованого пізніше в Слов’янське), Катерининського, Бахмутського, Єлизаветградського [133].

Як бачимо, до переліку “старих” духовних правлінь не включено Самарське. Це підтверджує висновок про те, що хоча О. Хандалєєв (Ханделєєв) і був призначений протопопом ще Білгородським єпископом, Самарське духовне правління при ньому почало діяти вже за часів функціонування Слов’янської духовної консисторії, вірогідно — з початку січня 1777 р. Що ж стосується відсутності у складеній в 1787 р. довідці згадки Самарського правління, то це пояснюється зміною назви. У Державному архіві Дніпропетровської області зберігся опис вирішених архівних справ Слов’янської духовної консисторії стосовно ряду повітів за 1778 р. (самі справи, на жаль, не вціліли), у якому позначена справа 4 червня “про припис у відомство Катерининському протопопу Іоанну Сулимі всієї Катерининської провінції і про перейменування Самарського духовного правління Катеринославським” [134]. Згідно з Гавриїлом (Розановим), у 1778 р. Самарське правління перемістилось із Білівської фортеці (яку залишив губернатор, перебравшись із канцелярією до Катеринослава І) до Нефорощанського монастиря. У Білівську ж фортецю було переведено Катерининське правління [135].

Згадане у довідці 1787 р. Павлівське правління було створене в Олександрівській фортеці, яка до того знаходилась у підпорядкуванні правління Самарського і мала свого намісника — Ф. Тисаревського (Писаревського) [136]. Відтепер від нового правління залежали церкви Олександрівської, Петровської фортець, Єникале, Керчі, похідна церква в Кальміусі, а також ряд парафій, при яких знаходились лише священики, а церков не було [137]. Сама назва правління пояснюється планами будівництва міста на честь наслідника престолу Павла Петровича. Була влаштована Павлівська провінція, до якої увійшли Павлівський та Олександрівський повіти. Оскільки ж Павлівськ ще збудований не був, адміністративний центр провінції розташували саме в Олександрівську [138]. І в цьому випадку духовна влада послідувала за владою світською.

Симптоматично, що і доля підпорядкування церков Нової Дніпровської лінії, Волководського та Кінсьководського повітів також вирішувалась під диктовку світської адміністрації. Адже у березні 1777 р. В. Чертков пропонував тимчасово не влаштовувати тут спеціальне правління, оскільки ця частина реґіону мала лише кілька церков, а залишити контроль у руках місцевого намісника. Через 5 місяців той же губернатор написав архієпископу Євгенію, що зростаюча кількість населення вимагає влаштування нового правління. І правління з’явилось.

Так формувалась мережа духовних правлінь, підлеглих Слов’янській і Херсонській консисторії. Результати аналізу документів не підтверджують твердження В. Климова про те, що “Старокодацьке правління проіснувало до 1773 р.” [139], а “після 1776 р. в єпархії… діяло шість духовних правлінь: Полтавське, Кременчуцьке, Кобеляцьке, Єлизаветградське, Новомиргородське та Слов’янське” [140], і О. Тригуба, згідно з яким “у 1775 році… було засноване духовне правління Херсонське і Слов’янське” [141].

Спираючись на розбудовані у 1776 – 1777 рр. установи духовної влади, Євгеній (Булгаріс) впродовж решти часу свого перебування на посаді Слов’янського та Херсонського архієпископа вже не вніс до їхньої мережі суттєвих змін. Реально пробувши в єпархії менше трьох років, Євгеній попросив в імператриці звільнення, посилаючись на слабкість здоров’я та глибоку старість [142]. Іменним указом від 5 травня 1779 р. це прохання було задоволене. Напевно, зазначені в проханні про відставку обставини були для Євгенія лише приводом аби позбутись тягаря адміністративної посади, до якої він так і не зміг звикнути. У душі залишаючись науковцем, а не функціонером, і в той же час змушений виправдовувати довіру, виказану йому імператрицею, Булгаріс протягом керівництва єпархією не написав скільки-небудь визначної праці. Тепер же він мав можливість зайнятись тим, що йому було більше до вподоби. Ні “слабкість здоров’я”, ні “глибока старість” не завадили йому прожити ще більше чверті століття і написати цілий ряд наукових праць [143]. Євгеній не поспішав залишати реґіон. Деякий час він продовжував жити в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі, а в 1781 р. переїхав до Херсона.

Примітки

104. Знаменский П. Приходское духовенство в России со времени реформы Петра. – Казань: в Университетской типографии, 1873. – С. 627 – 628.

105. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 443.

106. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 69, арк. 10 – 11; спр. 14, арк. 9 – 10; Неводчиков Н. Евгений Булгарис… – 1875. – № 12. – С. 385 – 386.

107. Беднов В. Из прошлаго Екатеринославской епархии. – Катеринослав: тип. Губернскаго земства, 1907. – С. 61 – 62.

108. РДАДА, ф. 16, оп. 1, спр. 797, ч. 6, арк. 391.

109. Полное собрание постановлений и распоряжений… – С. 161.

110. РДІА, ф. 796, оп. 56, спр. 436, арк. 325.

111. Там само, арк. 334 – 334 зв.

112. Там само, арк. 307.

113. Там само, арк. 352.

114. Там само, арк. 361 зв.

115. Там само, арк. 368, 369.

116. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 21, 22, 23.

117. Там само, спр. 22, арк. 2 – 2 зв., 5 – 9 зв.

118. Покровский И.М. Русские епархии в ХVІ – ХІХ вв… – С. 508.

119. РДАДА, ф. 16, оп. 1, спр. 797, ч. 6, арк. 391.

120. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 118 – 119.

121. Скалозуб Ю.Г. Історія Катеринославської єпархії. 1775 – 1917 роки. – Дніпропетровськ: Січ, 2001. – С. 11 – 12.

122. Яворницький Д.І. До історії Степової України. – Дніпропетровське: друкарня пам’яті “Перекопу”, 1929. –С. 76 – 79, 90.

123. Неводчиков Н. Евгений Булгарис… – 1875. – № 12. – С. 387.

124. РДІА, ф. 796, оп. 57, спр. 472, арк. 1 – 7.

125. Там само, арк. 8 – 8 зв.; Полное собрание постановлений и распоряжений… – С. 177.

126. Гавриил (Розанов). Отрывок повествования о Новороссийском крае… – С. 103 – 104.

127. Беднов В.А. К истории бывших запорожских старшин и козаков. – Екатеринослав, 1915. – С. 11 – 14; Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 119, 138.

128. Яворницький Д.І. До історії Степової України… – С. 35 – 42.

129. Беднов В.А. К истории бывших запорожских старшин и козаков… – С. 9 – 18.

130. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 25, арк. 1 – 3 зв.

131. Там само, арк. 8 – 8 зв.

132. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 119 – 121.

133. ІР НБУ, ф. V, оп. 1, спр. 497, арк. 175.

134. ДАДО, ф. 106, оп. 1, спр. 3, арк. 7.

135. Гавриил (Розанов). Отрывок повествования о Новороссийском крае… – С. 115.

136. ІР НБУ, ф. ІІ, оп. 1, спр. 24161, арк. 2 – 4; спр. 24162, арк. 3 – 3 зв.

137. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 933 – 934.

138. Новицкий Я.П. История г. Александровска (Екатеринославской губ.) в связи с историей возникновения крепостей Днепровской линии (1770 – 1806 гг.) // Очерки истории Запорожья (до 1921 года – Александровска). – Запорожье: РИП “Выдавэць”, 1992. – С. 17; Саенко Р.И. Из истории основания города Мариуполя. – 2-е изд., доп. – Мариуполь: Рената, 2002. – С. 10 – 11.

139. Історія релігії в Україні: У 10-ти т. – Т.3 Православ’я в Україні / За ред. А. Колодного, В. Климова. – К.: Український центр духовної культури, 1999. – С. 98.

140. Там само. – С. 117.

141. Тригуб О.П. Головні напрями діяльності Херсонської єпархії (1775 – 1918) // Наукові праці. Т. ІІ, ІІІ. – Миколаїв: МФНаУКМА, 1999. – С. 11.

142. РДІА, ф. 796, оп. 60, спр. 188, арк. 2.

143. ВР РНБ, ф. 588, оп. 3, спр. 329, арк. 1 – 4; Неводчиков Н. Евгений Булгарис… – 1875. – № 13. – С. 425 – 445.