Єпископ Никифор Феотокі

Ігор Лиман

Шукати гідну заміну Булгарісу довго не довелося. Вже сам перший архієпископ Слов’янський та Херсонський при звільненні запропонував кандидатуру, яка мала низку тих самих якостей, які дали свого часу самому Євгенію можливість бути призначеним Катериною на цю посаду. Мова йде про ієромонаха Никифора (Феотокі) — грека, уродженця острова Корфу (того самого, де з’явився на світ і Булгаріс), який прибув до Полтави за запрошенням Євгенія і виконував обов’язки присутнього консисторії [144]. Пропонуючи Феотокі на затвердження імператриці, Синод писав у своїй доповіді: “Оскільки ця єпархія населена немалим числом іноплемінників, які не знають російської мови, але сповідують православну грецьку віру, через що і архієпископ Євгеній у те звання з греків був призначений, для того Синод і тепер за корисне знаходить, щоб у ній архієрею, крім інших відповідних тому званню чеснот, бути такому, який володіє іноземними, і особливо грецькою, мовами” [145].

Заслуговує на увагу те, що крім Никифора, Синод запропонував на розгляд імператриці і кандидатуру архімандрита Київського Братського училищного монастиря Касіана, який був ректором Київської академії і відповідав зазначеним вище критеріям. Але Катерина ІІ затвердила саме Феотокі. Проти Касіана ж зіграли принаймні дві обставини: те, що в синодській доповіді стосовно нього було зазначено “природою з малоросіян” [146], і відсутність підтримки Г. Потьомкіна, яку мала кандидатура Никифора.

Феотокі мав деякі переваги і в порівняні зі своїм попередником: за час перебування на посаді присутнього Слов’янської та Херсонської духовної консисторії Никифор набув певний адміністративний досвід, до того ж він не потребував, як Євгеній, постійних послуг перекладача, намагаючись розглянути російською.

З огляду на це Феоктист, адміністратор і архімандрит Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, був звільнений з посад. Феоктисту було призначено додатково до отримуваних раніше 300 крб. на рік ще 200, які він одержував, очікуючи вакансії при якому-небудь першокласному монастирі.

Можна припустити, що у справі звільнення Феоктиста не обійшлось без самого Никифора, який не бажав мати при собі цього порадника, що справляв чималий вплив на перші кроки Євгенія як керівника єпархією. Розв’язавши таким чином деякою мірою собі руки, Никифор протягом наступних років неодноразово демонстрував більшу самостійність при прийнятті рішень ніж його попередник. Хоча, звичайно, ця самостійність була умовною, і Никифору час від часу і місцева світська влада, і Синод давали зрозуміти, чого не слід робити. Згадаймо ще про один плюс, який Феотокі отримав у результаті усунення Феоктиста: відтепер Полтавський Хрестовоздвиженський монастир переходив у повне його розпорядження і мав зберігати такий статус до самого зведення архієрейського дому в Слов’янську.

Що ж стосується самого тепер уже колишнього адміністратора, то система не втратила інтересу до такого досвідченого управлінця. У 1781 р. він став настоятелем Тверського Колязіна монастиря, через 3 роки — єпископом Севським, а ще через 3 — Курським архієреєм [147].

Для посвяти в архієпископи Никифор виїхав до Петербурга, де 26 липня 1779 р. заслухав повідомлення про призначення і дав офіційну відповідь, які фактично дослівно повторювали ті, що кількома роками раніше були записані при проходженні аналогічної процедури Євгенієм (Булгарісом). 6 серпня Никифор склав архієрейську присягу [148]. Сама посвята Никифора, як раніше посвята Євгенія, відбулась у присутності Катерини ІІ. Але тепер місцем дії стала соборна церква Преображенського полку [149].

По поверненні до Полтави Никифор міг почуватись значно впевненіше, ніж Євгеній, коли він прибув сюди три роки тому. Адже єпархіальна бюрократична машина вже була запущена і не треба було суттєво перебудовувати ланцюги системи “консисторія — духовні правління — намісники — закажчики”.

Консисторія продовжувала діяти в тому ж структурному складі, хоча і відбулись зміни в контингенті присутніх і канцелярських служителів. З виходом у відставку Феоктиста і переміщенням колишнього присутнього Никифора на більш високу посаду, після зміни єпархіального керівника серед консисторських присутніх зустрічаємо, крім намісника І. Станіславського та тепер уже ректора семінарії І. Яновського, які були тут і за Євгенія, імена Нефорощанського ігумена Лукіана та намісника ієромонаха Созонта. Серед осіб, які працювали під безпосереднім керівництвом незмінного секретаря В. Вербицького, були канцеляристи В. Гамалея, Р. Порохневський, підканцеляристи А. Савицький, А. Шаковецький, М. Тригубов, Ф. Карлицький, копіїсти М. Волчанецький та І. Грудницький.

Про те, що і Никифор, і місцева світська влада вважали створену за Євгенія мережу духовних правлінь прийнятною, свідчить той факт, що до кінця 1781 р. вона залишалась у тому ж складі, що Никифор “успадкував” від свого попередника. Хоча указом Синоду від 30 квітня 1781 р. і було наказано у всіх єпархіях перенести духовні правління, розташовані у слободах, селах чи інших населених пунктах, крім міст [150], Никифор запровадив таке нововведення лише ухвалою від 22 листопада 1784 р., яка передбачала перенесення правлінь з містечок Нових Водолаг, Глінська та Кобеляк, фортець Святого Димитрія та Олександрівської [151].

Збереження правлінь не означало, що не перерозподілялись територіальні межі їхніх повноважень. Зростаюча кількість населення та релігійних споруд вимагала деяких коригувань. Причому важливішою була не чисельність церков у тому чи іншому правлінні, а відстань від нього до певної релігійної споруди. Єпархіальна влада була зацікавлена, аби її розпорядження доставлялись до парафій якомога оперативніше, так само як і передавались з місць папери до консисторії, тому політика змін підпорядкування релігійних споруд залишалась гнучкою. Типовою можна вважати ситуацію з улаштуванням Миколаївської церкви в селі Тягінці. Власник цього населеного пункту бригадир М. Висоцький звернувся до Никифора з проханням підпорядкувати храм Херсонському протопопу І. Богдановичу, який перебував на відстані сорока верст від Тягінки, а не Слов’янському духовному правлінню, від якого був призначений тягінський священик, оскільки відстань до цього правління сягала триста верст. Реакція консисторії була досить оперативною: Тягінку виключено з-під юрисдикції Слов’янського і передано Єлизаветградському духовному правлінню, якому прямо і підпорядковувався І. Богданович [152].

Великі відстані між парафіями, що підпорядковувались духовним правлінням, нерозвиненість інфраструктури і обмеженість фінансування змушували шукати оперативного і в той же час дешевого способу передачі документів. За таких умов набула поширення передача паперів правліннями чи закажчиками в одному примірнику за спеціально визначеними дистанціями: від парафії до парафії, з нарочними та запечатуванням, з обов’язковим зняттям копій і відміткою на оригіналі про отримання та передачу. Таким чином, зробивши коло, документ повертався до керівництва [153]. Зрозуміло, що ця система мала цілу низку вад, і затримання документа в будь-якому пункті ставало причиною несвоєчасного надсилання правлінням потрібних відомостей до консисторії, а звідти — до Синоду. Коли такі ситуації виникали, керівництву залишалось лише в черговий раз підтверджувати обов’язковість негайної передачі паперів (така обов’язковість позначалась і на самих документах) і погрожувати покаранням за зволікання [154].

Склад духовних правлінь як Південної України, так і Російської імперії в цілому продовжував залежати не від центральної, а від місцевої єпархіальної влади. Виступаючи в ролі одного з ланцюгів у вертикалі взаємин архієрея і консисторії із парафіяльним духовенством, духовні правління при вирішенні більшості питань не мали самостійного значення і виконували головним чином посередницькі функції. Тож у центральної влади не було великої потреби брати під свій повний безпосередній контроль цю інституцію. Втім, в умовах розбудови державно-бюрократичної системи і духовні правління не могли бути обійдені увагою Петербурга, який визначав загальні принципи формування цих установ. У 1768 р. було визначено, між іншим, що в духовних правліннях має бути представлене не лише чорне, але і парафіяльне духовенство. А в 1778 р. було наказано перевести такі присутні місця з приватних будинків до чоловічих монастирів [155]. Як зазначив П. Знаменський, це автоматично означало, що на чолі правлінь мали стати настоятелі монастирів, а білому духовенству залишалась лише другорядна і маловпливова роль членів цих присутніх місць. У цьому знаходила прояв загальноімперська тенденція адміністративного домінування чорного духовенства над білим [156]. По відношенню до духовних правлінь Південної України, втім, ця теза коректною не була. Адже нечисленність же тут монастирів стала причиною того, що в керівництві правлінь переважало саме біле духовенство, а не ченці.

Сам порядок формування духовних правлінь не був сталим і варіювався єпархіальним керівництвом: тоді як склад одних правлінь консисторія наказувала обирати самому духовенству, до інших присутні призначались [157].

Завдяки ухвалі Синоду від 25 січня 1777 р., якою передбачалось “неприв’язування” духовних правлінь Слов’янської та Херсонської єпархії до протопопів, більший вплив на вирішення справ стали мати інші, крім першоприсутніх протопопів, присутні цих установ. Деяке уявлення про організацію їхньої роботи і їхню роль можна скласти завдяки матеріалам 1780 р., які стосуються присутнього Єлизаветградського духовного правління І. Волчанецького. Його діяльність почала перевірятись Слов’янською консисторією через те, що присутній не підписався на ухвалі свого правління по справі про виділення священиком І. Карповим частини прибутків на утримання дружини священика Ф. Григор’єва, який перебував під слідством. Посилаючись на відсутність підпису І. Волчанецького, І. Карпов відмовився виконувати ухвалу, не вважаючи її законною. Звернемо увагу, що ще кілька років тому документи правлінь підписувались самими протопопами, і це було нормою. Тепер же непідписання присутнім ухвали викликало розслідування, і консисторією було наказано навести довідки по повиттях та наказному столу стосовно всіх справ і рапортів, які надійшли з Єлизаветградського духовного правління без підпису І. Волчанецького. Варто підкреслити, що таке рішення було прийняте саме через відмову І. Карпова діяти згідно з ухвалою правління. Якби не це, на відсутність підпису Волчанецького навряд чи була б звернута увага. Адже, як з’ясувалось із наведених довідок, з січня по листопад 1780 р. присутній не підписав 34 справи. Звісно, тепер Волчанецький був викликаний до консисторії для дачі пояснень. Як з’ясувалось, присутній сумлінно виконував свої обов’язки, яких, до речі, було чимало: йому, як і іншим присутнім, доводилось поєднувати розгляд справ у правлінні зі служінням при церкві, виконанням доручень тощо. Волчанецький пояснив, що не підписував документи через супроводження преосвященного під час його подорожі, через хворобу, проведення за чергою служб у храмі, виконання за дорученням світських установ обов’язків щодо задоволення духовних потреб в’язнів, хворих, які перебували в лазаретах, головному шпиталі, особового складу батальйонів.

Ухвала ж стосовно І. Карпова не була підписана принципово. Як пояснив Волчанецький, через служіння літургії він зміг прийти до правління, коли там уже завершили розглядати справу І. Карпова. Протопоп П. Базилевич спитав його згоду, щоб Карпов виплатив 40 крб., які вимагає Григор’єва. Оскільки ж складений останньою реєстр прибутків Карпова не був ніким підписаний, Волчанецький висловив свої сумніви щодо справедливості вимог і заявив, що слід отримати точні дані. Але наступного дня, прибувши до правління, присутній побачив, що протопоп уже склав ухвалу щодо виплати Григор’євій навіть не 40, а 60 крб. Причому П. Базилевич сказав: коли Григор’єва подасть реєстр навіть на 1000 крб., він, протопоп, неодмінно накаже Карпову без всякого розгляду виплатити ці гроші. Тоді вже Волчанецький заявив про свою відмову підписувати ухвалу.

Навіть беручи до уваги, що присутній міг, що називається, згустити фарби, аби виправдатись, вірогідно, що описана ним ситуація в загальних рисах відповідала дійсності. Протопоп П. Базилевич, який вже з часу призначення на посаду в 1773 р. виказував прагнення сконцентрувати у своїх руках більше влади (згадаємо обставини ліквідації незалежних від Єлизаветграда протопопій і створення намісних правлінь, залежних саме від Базилевича), не звик зважати на думку присутніх.

Показово, що консисторія не зайняла бік протопопа, не стала карати Волчанецького, а, навпаки, наказала навести докладні відомості про прибутки священика Карпова, щоб правильно визначити розмір виплати, на який мала право претендувати Григор’єва [158].

Діяльність у духовних правліннях накладала на їхніх присутніх додаткові, порівняно з підлеглим їм духовенством, обов’язки, і питання матеріальної компенсації стояла досить гостро. Передбачені штатами губерній протопопи та священнослужителі при них отримували гроші з казни. Той же Базилевич ще з 1773 р. мав одержувати по 120 крб. на рік, двоє священиків — по 60 крб., двоє дияконів — по 30 крб. [159] Із казни Азовської губернії з самого початку на протопопській посаді отримував жалування О. Ханделєєв (Хандалєєв) [160].

Разом із тим цілий ряд інших протопопів і присутніх гроші з казни не отримували. Їхнє головні офіційні джерела утримання залишались ті ж самі, що і в рядових парафіяльних священиків (зараз не йдеться про “неофіційне джерело” — хабарництво, практика використання якого набула широкого розмаху в Російській імперії).

Вирішення питання фінансування правлінь центральна влада переклала на керівників єпархіями, лише іноді згадуючи про нього. Єпархіальна ж влада, сама обмежена в коштах на утримання консисторії, не знаходила кращого виходу ніж утримувати правління за рахунок самих парафіян і парафіяльного духовенства. У 1778 р. на запит Синоду про стан духовних правлінь Слов’янський та Херсонський архієпископ повідомив, що кожне таке присутнє місце на утримання працюючих у ньому та на канцелярські витрати одержує по копійці або по дві з кожного парафіяльного двору [161]. Тоді Євгеній просив Синод розглянути питання, звідки здійснювати фінансування надалі. Яка була дана на це відповідь невідомо, але і за Никифора правління продовжували отримувати такі ж суми з кожного двору. Причому питання не перебувало під суворим контролем консисторії. У своїй довідці остання повідомляла, що не має відомостей ні про суми, отримані кожним правлінням з цього джерела, ні про їх використання. Консисторії навіть не було відомо, чи ведеться запис таких надходжень у відповідній книзі [162]. Але те, що такі гроші дійсно передавались до правлінь, документами зафіксовано [163].

Не утримувались із державної казни (якщо не були священиками штатних церков) і представники нижньої ланки єпархіального управління, що діяли як посередники між духовними правліннями та парафіянами — закажчики (пізніше — благочинні).

Документи 1775 – 1781 рр. зафіксували діяльність на території Слов’янської та Херсонської єпархій Старокодацького закажчика В. Ілліча, який підпорядковувався Слов’янському духовному правлінню [164]; залежного від того ж правління Кам’янського священика В. Григор’єва [165]; такого, що перебував у слободі Протопопівці закажчика Д. Варвинського, залежного від Катерининського духовного правління [166], закажчика в селі Павлівському А. Зенківського, підпорядкованого Новомиргородському духовному правлінню [167]; Дніпровокам’янського закажчика А. Зосимовича, залежного від Крюківського духовного правління [168]; Царичанського закажчика Слоновського [169]; заказів у Китайгороді, Катеринославі, які підпорядковувались Катеринославському духовному правлінню [170]; вже згадуваного протопопа І. Богдановича, який йменувався Херсонським закажчиком і діяв під зверхністю Єлизаветградського духовного правління [171].

Хоча архієпископ Євгеній ще 4 лютого 1777 р. у рапорті Синоду писав про свій намір об’їхати єпархію з метою визначення, де краще влаштувати благочиння [172], більше згадок ні самого терміна “благочиння”, ні “благочинний” у документах 1775 – 1781 рр. не знайдено.

Такою була структура, за допомогою якої здійснював керівництво єпархією архієпископ Слов’янський і Херсонський.

Примітки

144. Скворцов В. Никифор Феотоки, второй Архиепископ Славянский и Херсонский // Полтавские епархиальные ведомости. Часть неофициальная. – 1878. – № 6. – С. 290 – 310.

145. РДІА, ф. 796, оп. 60, спр. 188, арк. 2 зв.

146. Там само.

147. Неводчиков Н. Евгений Булгарис… – 1875. – № 13. – С. 425 – 426; О Полтавском Крестовоздвиженском монастыре // Полтавские епархиальные ведомости. Часть неофициальная. – 1865. – № 21. – С. 286.

148. РДІА, ф. 834, оп. 1, спр. 1101.

149. Там само, ф. 796, оп. 60, спр. 188, арк. 35; Гавриил (Розанов). Отрывок повествования о Новороссийском крае… – С. 118 – 119.

150. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т.ХХІ. – С. 116 – 117.

151. ІР НБУ, ф. V, оп. 1, спр. 497, арк. 175 зв. – 176.

152. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 96, арк. 20 – 23.

153. НКМ КП – 25092 / Арх – 8302; КП – 25116 / Арх – 8326.

154. НКМ КП – 25116 / Арх – 8326.

155. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т.ХХ. – С. 757.

156. Знаменский П. Приходное духовенство… – С. 626 – 627.

157. Неводчиков Н. Евгений Булгарис… – 1875. – № 12. – С. 387.

158. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 69, арк. 8 – 38 зв.

159. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 1031.

160. РДАДА, ф. 16, оп. 1, спр. 797, ч. 6, арк. 391 – 391 зв.

161. НКМ КП – 24971 / Арх – 8181; ІР НБУ, ф. V, оп. 1, спр. 497, арк. 177 зв.

162. ІР НБУ, ф. V, оп. 1, спр. 497, арк. 177 зв.

163. Яворницький Д.І. До історії Степової України… – С. 95.

164. НКМ КП – 25116 / Арх – 8326.

165. Неводчиков Н. Евгений Булгарис… – 1875. – № 12. – С. 393.

166. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 45, арк. 4 зв. – 6, 7, 15.

167. ДАОО, ф. 37, оп. 2 а, спр. 1, арк. 182; оп. 4, спр. 1, арк 195.

168. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 301.

169. ДАДО, ф. 106, оп. 1, спр. 3, арк. 7.

170. Яворницький Д.І. До історії Степової України… – С. 95; ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 18, арк. 15 – 15 зв.

171. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 96, арк. 22 зв.; спр. 103, арк 8.

172. РДІА, ф. 796, оп. 58, спр. 106, арк. 5.