Особливості релігійності соціальних груп

І.І.Лиман

Велику роль відігравали особливості соціального і професійного складу мешканців. І в цілому по Російській імперії, і стосовно Півдня неодноразово відмічались невисокі побожність і благонравність найманих робітників і робітниць промислових підприємств. Поширене переконання висловив підполковник Чирков, який в описі містечка Нікополя, складеному в 1860 р., зазначав, що та „відвага”, під впливом якої знаходяться всі жінки і дівчата-городянки нижніх верств у Херсоні і Олешках, в Нікополі не спостерігається. „Не дай Боже, — писав Чирков, — щоб ці нещасні властивості колись проникли і вкорінились у Нікопольчанському; нехай краще вони будуть неписьменні і не рукодільниці, нехай будуть звичайні господарки, але при цьому тільки залишаються такими ж скромними, релігійними і благонравними, якими вони є в теперішній час; а для цього, дай Боже, щоб у Нікополі ніколи не було жодного вовномийного заводу, оскільки вони призвели херсонських і олешківських жінок до такого згубного і аморального стану, в якому до душевної скорботи людства вони перебувають” [1622].

Певну специфіку мала релігійність привілейованих верств. На матеріалах, які стосуються південноукраїнських православних, у цілому підтверджується теза, сформульована С. Жуком таким чином: якщо „простонародна” культура є більш традиційною і тривалостабільною, то „великосвітська” культура — по-сучасному динамічна і гнучка [1623] (разом із тим, не можна повною мірою накласти на ситуацію на Півдні тезу, згідно з якою, „простонародна” культура змінювалась головним чином у просторі, від місцевості до місцевості, а культура „великосвітська” — не стільки в просторі, скільки в часі [1624]: ми вже неодноразово звертали увагу на вплив історичної ситуації на зміни рівня релігійності населення). Привілейовані верстви дійсно значно швидше реагували на нові тенденції в ставленні до релігії, сприймали нові віяння (звичайно, як і в інших випадках, ні в якому разі такий висновок не слід абсолютизувати і накладати його на кожного представника цієї групи населення — мова йде виключно про тенденції). Знову ж таки, сільські мешканці значно поступались у конформізмі городянам: дворянин-поміщик, який рідко залишав свій маєток, був набагато менше відкритий для нових поглядів, аніж дворянин з якого-небудь приморського міста, коло спілкування якого було значно ширшим.

Окремо варто зупинитись на релігійності купців. При тому, що важко виокремити якісь об’єктивні, однозначні і беззаперечні критерії побожності, звернемо увагу на два показники, два зовнішні вияви ревності до православ’я — пожертви і служіння в якості церковних старост. Перше передбачало „доказ” побожності переважно наданням коштів, друге — витратою часу й енергії. В обох сферах сáме південноукраїнське купецтво виявляло неабияку активність.

Що стосується благодійництва, то вивчення чисельних справ із фондів духовних консисторій і правлінь, які містять списки жертвувачів, ознайомлення з опублікованими матеріалами про зведення церков, влаштування монастирів, діяльність благодійних закладів дає підстави стверджувати, що купецтво жертвувало частіше і систематичніше, ніж представники інших верств. Причину тут не можна шукати виключно в заможності купців, у наявності в них капіталів. Південноукраїнське дворянство, яке також було не без грошей, у цілому не було таким активним у питанні жертвування. Більшість дворян не поспішала жертвувати, хоча статус їхньої верстви в суспільстві, що називається, „правила доброго тону” змушували їх час від часу виступати організаторами збирання коштів, вносити певні суму за підписками тощо. Лише досить обмежене коло дворян належало до послідовних жертвувачів, віддаючи цій справі і душу, і кошти, і час (прикладом такого подвижництва на ниві благодійництва є діяльність О. Стурдзи і Р. Едлінг [1625]).

Подібні спостереження можна зробити і при порівнянні участі різних верств у діяльності на посадах церковних старост (титарів). Щоб зрозуміти, наскільки відповідальним та обтяжливим було виконання обов’язків титаря, слід розглянути статус відповідної інституції, запровадженої в Російській імперії іменним указом від 28 лютого 1721 р. Етапними в регламентації діяльності титарів стали укази Синоду 1723, 1747 рр., іменний указ 1791 р., затверджена імператором 17 квітня 1808 р. доповідь Синоду „Про збереження і прирощення церковної суми, та про переваги церковним старостам”, а також „Інструкція церковним старостам”, підписана Синодом 11 червня того ж року [1626].

Згідно з останніми документами, староста визначався як „повірений парафіян церкви, обрана із числа їх, довіри гідна людина, для зберігання і використання церковних грошей, і взагалі для збереження всього церковного майна” [1627].

Коло обов’язків титарів було досить широким. Зокрема вони займались продажом свічок, причому мали на це своєрідну монополію, оскільки будь-яким іншим особам, навіть членам причту, заборонялось реалізовувати воскові церковні свічки як у самих храмах, так і поруч із ними, за виключенням продажу в оптових крамницях на ринках. Старости мали наглядати за запалюванням свічок під час богослужіння, а також за їх гасінням. Важливою функцією було збирання під час богослужінь грошей від жертвувачів, у гаманці і карнавки, а також прийняття речей, „що служать для церковного використання”. Крім того, старости мали збирати гроші за оренду розташованих на церковній землі крамниць, будинків, льохів. На титарів покладалось завдання купівлі потрібних церкві речей і продуктів — воску, червоного вина, борошна для проскур тощо. Старости мали укладати підряди на ремонт церкви, контролювати дотримання строків і якості проведення ремонту, опікуватись питаннями влаштування й утримання будинків для священно- та церковнослужителів. Крім того, титарі опікувались дотриманням чистоти в церкві.

Зрозуміло, що при такому обсязі обов’язків і при ретельності контролю, який мав виключити можливість зловживань, посада церковного старости була хоча й почесною, але досить обтяжливою. Особи, обрані на неї (один термін перебування на посаді становив 3 роки), фактично повинні були чи не щоденно знаходитись при храмі, що звичайно, перешкоджало заняттю іншими справами. Лише в 1808 р. була запроваджена низка заходів для заохочення старост, яка, втім, передбачала головним чином не підвищення матеріальної зацікавленості, а надання почесних відзнак [1628].

Результати вивчення чисельних документів про обрання церковних старост, клірових відомостей південноукраїнських церков останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. показують, що в разі наявності в складі парафіян купців саме серед них найчастіше обирались особи на титарські посади. У цьому була своя логіка — функції старост у ряді аспектів були подібними до професійних функцій купецтва; купці мали джерела прибутку, які дозволяли виконувати обов’язки титарів, не сподіваючись на матеріальний зиск від цього. Але в той же час „прив’язаність” до церкви обмежувала можливості купця займатись своєю безпосередньою комерційною діяльністю: купецтво не належало до тих, хто мав багато вільного часу — в цьому плані те ж дворянство знаходилось у більш вигідному становищі.

Чому ж саме купецтво, як відмічено й у „Військово-статистичному огляді…”, особливо відрізнялось „суворим дотриманням релігійних обрядів, благочестям і благодійністю; пожертвами цієї верстви збудовані і прикрашені майже всі церкви в містах” [1629]? Одну з причин слід шукати в самій християнській етиці, що базувалась, зокрема, на положенні Біблії, згідно з яким шанси багатих потрапити до раю порівнювались із можливістю верблюда пройти крізь вушко голки. На це свого часу звернув увагу М. Вебер, доводячи, що саме невідповідність християнських догматів „духу капіталізму” стала причиною формування протестантської етики, яка нарешті легітимізувала наживу, проголосивши її вищим благом [1630]. Поки ж зберігався зв’язок „капіталістичних кіл” із церковною традицією, вони, за формулюванням М. Вебера, розглядали свою діяльність як щось у кращому разі морально індиферентне, терпиме, однак, водночас, і сумнівне з точки зору спасіння душі. Тому і надходили чималі суми, як „покаянні гроші”, до церковної скарбниці після смерті таких заможних людей. Навіть скептично налаштовані і далекі від церкви люди прагнули, оскільки вважалось за краще запобігти непевності становища душі після смерті, виконувати зовнішні ритуали, помиритись із церквою, віддаючи до її скарбниці гроші [1631]. Така концепція в цілому може бути прикладена і до оцінки дій південноукраїнського православного купецтва. До цього слід додати ще один важливий фактор — за своєю сутністю купецька діяльність була ризикованою справою (згадаймо чисельність банкрутств представників цієї верстви), яка великою мірою залежала від випадку. Тут від самої спритності, вміння прораховувати всі можливі варіанти, старанності та інших особистих якостей купця залежало далеко не все. Тож логічним було звернення до заступництва небесних сил, а щоб „заслужити” таке заступництво, слід було робити добрі справи по відношенню до церкви.

Треба звернути увагу на наявність відмінностей релігійності особового складу окремих військових формувань, які оселились на півдні України. У першу чергу мова йде про козацькі війська, що існували в регіоні в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. Після того, як офіційно було ліквідоване запорозьке козацтво, релігійність якого мала цілу низку специфічних відмінностей, формування яких було обумовлене, зокрема, самими умовами козацького життя [1632], запорозька релігійна традиція не зникла і певною мірою була продовжена в інших козацьких формуваннях. Простежуються схожі специфічні риси і в народній релігійності козацтв, що діяли на Півдні в останні десятиліття XVIII ст., і в релігійності військ першої половини ХІХ ст. Важливим фактором збереження таких традицій стала народна пам’ять, оскільки до складу нових військових формувань входили, між іншими, ті ж колишні запорожці, шукаючи можливості відтворити звичні для них умови життя, у тому числі і в релігійній сфері. Певні передумови для цього створював і сам козацький статус. Разом із тим, умови, в яких діяли козацькі війська, сформовані після 1775 р., багато в чому вже відрізнялись від умов часів Запорожжя. Це впливало на трансформацію традиційних виявів релігійності, на їхнє пристосування до нових реалій [1633].

Суттєво відрізнялось від козацького релігійне життя мешканців військових поселень. Аналіз наявних архівних документів багато в чому підтверджує тезу, наведену священиком А. Манжелеєм, автором літопису Вознесенської церкви села Петрове, яке тривалий час входило до складу округу військових поселень. Згідно з Манжелеєм, побудова життя поселень „на військову ногу” значно вплинула на релігійно-моральні особливості населення. Поселянами зверталась увага на зовнішні вияви релігійності, але в той же час це більше пригнічувало, аніж „співчувало духу народного життя”. У результаті розвинулись лицемірство, крайня приниженість, підозрілість, байдужість і холодність до релігії, хоча і збереглася прив’язаність до церкви [1634]. Важливо, що „забитість і недовіра” ще довго зберігались і після ліквідації військових поселень, що було відмічене, зокрема, В. Постніковим, який, роблячи опис селянських господарств Мелітопольського повіту, з подивом писав про відмінності відкритого характеру селян Запорозького краю, знайомих із вільними козацькими традиціями, і характеру селян півночі Херсонської губернії, які досі з гіркотою згадували часи військових поселень [1635].

Усі зазначені вище розбіжності, специфіку окремих груп населення Півдня слід враховувати при розгляді загальних тенденцій, які спостерігались стосовно народної релігійності в краї останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. Релігійність залишалась головною світоглядною ознакою абсолютної більшості населення. До ситуації на Півдні може бути прикладена характеристика, дана К. Ясперсом: релігія була пов’язана зі всією сукупністю соціальних умов; життя кожного дня йшло в руслі релігії; вона була така, що сама собою розумілась, завжди властива людському життю атмосфера [1636]. Але, знову ж таки, не слід ототожнювати народну релігійність з тією ідеальною моделлю, яку воліла бачити офіційна церква. „Народне християнство” (М. Грушевський) значною мірою являло собою синкретизм офіційного православ’я і натуралістичного світогляду, сформований під впливом знань (переважно поверхневих) християнських догматів, сприйняття обрядовості під час участі в християнських відправах, пристосування віровчення до своїх інтересів і потреб, дотримання перейнятих з діда-прадіда традицій і обрядів, багато з яких мали ще язичницькі коріння. З таким характером релігійності духовенству доводилось мати справу і в інших регіонах України [1637].

Посилання

1622. Анцишкін І.В. Опис містечка Нікополя 1860 року // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII – ХІХ століття. — Вип. 7. — Запоріжжя: РА „Тандем – У”, 2003. — С. 149.

1623. Жук С.И. Немецкая диаспора XVIII в. и колонизация Приднепровья (теоретические аспекты социокультурной истории) // Вопросы германской истории. Украинско-немецкие связи в новое и новейшее время. Межвузовский сборник научных трудов. — Днепропетровск: Издательство ДГУ, 1995. — С. 20.

1624. Там само.

1625. Романюк В.П., Ершов Л.А. Быть, а не казаться: Александр Стурдза и его время. — К.: „Автограф”, 2004. — 296 с.

1626. Лиман І.І. Вищі органи державної влади… — С. 126 – 127.

1627. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 729. — Арк. 4.

1628. Лиман І.І. Статус церковних старост на початку ХІХ ст. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Випуск VІІ. — Запоріжжя: РА „Тандем – У”, 1999. — С. 139 – 146.

1629. Военно-статистическое обозрение Российской империи. Издаваемое по Высочайшему повелению при 1-м отделении Департамента Генерального Штаба… — С. 172.

1630. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму / Перекл. з німецької О. Погорілого. — К.: Основи, 1994. — С. 50.

1631. Там само. — С. 66.

1632. Лиман І.І. Oсобливості релігійності запорозьких козаків // // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна ХVІІІ – ХІХ століття. — Випуск 2. — Запоріжжя: РА „Тандем – У”, 1996. — С. 78 – 86.

1633. Лиман І. Церковний устрій… — С. 138 – 153; Міжконфесійні взаємини на півдні України XVIII – ХХ століття… — С. 65 – 84; Маленко Л.М. Риси традиційно-побутової культури козацького військового населення ХІХ століття // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII – ХІХ століття. — Вип. 7. — Запоріжжя: РА „Тандем – У”, 2003. — С. 263 – 264; Лиман І.І. Релігійний аспект діяльності Задунайського козацтва і Азовського козачого війська // Украинское (Азовское) отделение Академии Экономических наук и предпринимательской деятельности. Бюллетень № 5. — Мариуполь, 2000. — С. 9 – 10.

1634. Манжелей А. Летопись Вознесенской церкви села Петрова… — С. 783.

1635. Лиман І.І. Релігійний синкретизм та господарський розвиток півдня України // Республіканська студентська науково-методична конференція „Історія державності України (проблеми вивчення у ВУЗі)”. 15 – 17 квітня 1992 року. Тези доповідей. — Ч. І. — К., 1992. — С. 142.

1636. Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М.: Издательство политической литературы, 1991. — С. 145.

1637. Історія релігії в Україні… — С. 256 – 258.