Шанування ікон

І.І.Лиман

З кінця XVIII ст. на півдні України (у багатьох інших частинах імперії цей процес розпочався раніше) чітко простежується акцентованість дій духовної влади на викоріненні тих рис народної релігійності, які не відповідали ортодоксальній візантійсько-московській формі православ’я. Причому уніфікація велася одразу за багатьма напрямами.

Народне бачення релігії здавна певною мірою знаходило втілення в іконопису, причому „своєрідний струмінь народної художньої творчості” [1638] до ХІХ ст. був досить помітним і на Півдні, і в інших українських землях. Ікони, написані тут у XVII – XVIII ст., значно відрізнялись від російських (що пояснювалось, зокрема, слабким контролем з боку церкви), так що по відношенню до багатьох ікон України канадський дослідник іконопису С. Плохій застосував уже знайомий нам термін „heterodoxy” [1639]. Свої особливості мали ікони, які знаходились на землях Війська Запорозького — в літературі описана ціла низка зображень на образах святих у козацькому вбранні і безпосередньо запорожців [1640], що відбивали релігійне світосприймання козацтва і його бачення ролі світських осіб у церковному житті.

Після ліквідації Запорозьких Вольностей спостерігалося посилення уваги з боку духовного керівництва за тим, що саме і як саме зображувалось на іконах. Тут передбачалось досягнення комплексної мети, яка включала і деклароване опікування пристойністю зображень, упередження появи ікон у старообрядницькому стилі, і, що не проголошувалось, але розумілось — насадження іконопису за російськими зразками.

Поступово була запроваджена система заходів по контролю за іконописом. Ікони, які не відповідали нормам, із храмів стали вилучатись. Важливим етапом у посиленні контролю запровадження положень резолюції архієпископа Платона від 20 листопада 1807 р. і складеного на її виконання указу Катеринославської духовної консисторії, згідно з якими на майбутнє на території єпархії парафіяни мали укладати контракти з іконописцями лише з відома і під наглядом духовних правлінь, які мали випробовувати майстерність виконавців, направляти і самі контракти, і вже написані ікони на розгляд консисторії, без дозволу якої заборонялось навіть розпочинати роботу [1641]. Іконописці, які, за думкою духовної влади, виявлялись невправними, піддавались штрафуванню і усувались від роботи.

Карались і священнослужителі, які приймали до церков ікони, написані з порушеннями передбачених норм. Зокрема після присудження до направлення терміном на 3 місяці до архієрейського будинку священика Космодем’янівської церкви села Білокузьминівки А. Брагіна за прийняття і розміщення в храмі ікони святого Іоанна Воїна з „непристойним” зображенням на ній різних тварин і птахів, човна з людьми і з написаними багатьма іменами, архієпископ Іов (Потьомкін) у 1820 р. наказав оголосити всім підлеглим заборону приймати подібні ікони під загрозою такого ж, а то й більшого покарання. Ікону ж Іоанна Воїна дозволялось повернути до храму після того, як на ній будуть замальовані „непристойні” зображення [1642]. Як випливає із згадок про цю справу в „Катеринославських губернських відомостях” і „Київській Старовині” (щоправда, тут, на відміну від документів ДАХО, пишеться про „сільце Космодем’янськ” і його „Білокузьминівську церкву”), на іконі був зображений сад і будинок поміщика, і, вірогідно, реальні особи, які мешкали в населеному пункті [1643].

Народ був схильний шукати в іконах чудодійні сили. У принципі, це кардинально не суперечило позиції офіційної церкви, але при одному важливому застереженні: чудодійність кожної конкретної ікони мала бути визнана духовною владою. А народна думка і позиція церкви співпадали не завжди. Варто згадати ситуацію з Новокодацькою іконою Божої Матері, яка вважалась козаками за чудодійну, через що в 1770 р. кошовий П. Калнишевський наказав перенести ікону з вівтаря і помістити в спеціально зробленому кіоті. Було наказано записувати випадки чудодійного зцілення і залишити при іконі всі привіски, що приносили хворі. Таке розпорядження було виконане, незважаючи на діючі положення церковного права, згідно з якими і заборонялось визнавати ікони чудодійними, якщо вони не засвідчені духовним керівництвом. Лише після ліквідації Запорозьких Вольностей повідомлення про Новокодацьку ікону було надіслане до консисторії, а до того намісне правління не наважувалось зробити це через заборону кошового отамана. Євгеній (Булгаріс) розпорядився повернути ікону на старе місце, а молитовні співи при ній припинити. Це викликало хвилю невдоволення та ремствування серед населення Нового Кодака. Невдовзі для припинення чуток про чудодійність ікона була забрана до Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, а пізніше разом із єпархіальним керівництвом переміщена до Катеринослава. У 1808 р. на прохання управляючого Самарським монастирем ікона була передана цій обителі і поміщена там у кіоті, що було з великою радістю сприйнято місцевим населенням, в якому ще була жива пам’ять про чудодійні властивості ікони [1644].

І надалі духовне керівництво було вкрай скептичним щодо чуток про виявлення мирянами чудодійних властивостей ікон. Типовими були дії влади за справою 1817 р. про „поновлення” ікони в домі селянина херсонського повіту Ф. Устименка. Волосне правління повідомило про чутки стосовно ікони Херсонському нижньому земському суду, а той звернувся до місцевого духовного правління з пропозицією відрядити депутата для проведення розслідування. Відряджений правлінням священик повідомив, що разом із членами нижнього суду провів „найтонше вивчення”, в результаті якого з’ясувалось: стара ікона, на якій уже не було видно зображення, стала блищати і на ній проступили ліки святих через те, що її протерли мокрим рукавом, а після того в хаті був сильний дим і перед іконою стояла свічка. При цьому священик писав, що, дізнавшись про ікону раніше і роздивившись її, зрозумів справжню причину „поновлення” і розцінив за непотрібне повідомляти про такий „маловажливий випадок” своєму керівництву, а тому просто заспокоїв парафіян, а щоб не допустити незаконних чуток, забрав ікону до себе. По отриманні звіту депутата духовне правління звітувало до консисторії, після чого за розпорядженням останньої зобов’язало священика доставити ікону до неї для припинення „зловживань і спокуси” [1645].

За правління Миколи І, коли в населенні вже було помічене охолодження до віри, духовна влада стала дещо поблажливішою в питанні дозволу вшанування ікон, які парафіяни вважали за чудодійні. І це зрозуміло: чутки про такі ікони певною мірою відновлювали побожність і зміцнювали віру. Тож була визнана чудодійність ікони „плачучого Спасителя” в Катеринославі [1646], Касперовської ікони Божої Матері [1647].

Але й тепер чудодійні ікони вилучались з будинків мирян і поміщались у сакральні місця — храми, так що їхнє вшанування мало знаходитись під контролем духовної влади.

Посилання

1638. Сумцов Н.Ф. Культурные переживания // Киевская Старина. — 1889. — Т. 24. — № 3. — С. 677.

1639. Plokhy S. Tsars and Cossacks. A study in iconography. — Cambridge: Harvard University Press, 2002. — Р. 19 – 20.

1640. Р-в А. Небесные архистратиги в образе запорожцев // Киевская Старина. — 1887. — Т. 19. — № 11. — С. 587 – 588; Старая икона, поднесенная в дар Херсонскому археологическому музею // Киевская Старина. — 1900. — Т. 68. — № 1. Документы, известия и заметки. — С. 20; Сумцов Н.Ф. Культурные переживания… — 1889. — Т. 24. — № 3. — С. 678 – 679; Эварницкий Д.И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. — Ч. ІІ. — СПб., 1888. — С. 53 – 54.

1641. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 722. — Арк. 1 – 1 зв.; ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 467.

1642. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 1372. — Арк. 1 – 1 зв.

1643. Библиография // Киевская Старина. — 1889. — Т. 24. — № 1. — С. 286 – 287.

1644. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 59. — Спр. 373. — Арк. 1 – 3; Феодосий (Макарьевский). Краткие сведения о местно-чтимой иконе Божией Матери, находящейся в Самарском Пустынно-Николаевском монастыре Екатеринославской епархии // Екатеринославские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. — 1872. — № 18. — С. 288 – 296; № 19. — С. 303 – 311; № 20. — С. 319 – 327; Св. Икона Божией Матери, именуемая „Самарскою”, находящаяся в Самарском Пустынно-Николаевском монастыре, Екатеринославской епархии // Екатеринославские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. — 1894. — № 3. — С. 59 – 67; Лиман І.І. Новокодацька ікона Божої Матері // Українське козацтво: Мала енциклопедія.-К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. — С. 351.

1645. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 1242. — Арк. 1 – 9.

1646. Машуков В. Воспоминания старожилов об иконе „плачущего Спасителя”, находящейся в городе Екатеринославе в кафедральном Преображенском соборе // ЛЕУАК. — Екатеринослав, 1910. — Вып. 6. — С. 132 – 143; Машуков В. Краткое сказание об иконе „плачущего Спасителя”, находящейся в кафедральном Преображенском соборе города Екатеринослава // ЛЕУАК. — Екатеринослав, 1910. — Вып. 6. — С. 144 – 147.

1647. Петровский С.В. Касперовский чудотворный образ Богоматери. — Изд. 3-е. — Одесса: Одесский кафедральный собор, 1894. — 47 с.; Серафимов С. Историческое описание Херсонского Успенского собора… — № 4. — С. 115 – 117.