Дислокація червоних

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Оперативним наказом М.Фрунзе Північна група військ була об’єднана під командуванням Р.Ейдемана лише 15 грудня 1920 р. До цього часу її частини не отримували жодних повідомлень від штабу В.Лазаревича протягом кількох днів. Кінні роз’їзди червоноармійців не заходили далі як на 30 верст від місць постою й привозили в штаби виключно гіпертрофовану інформацію на кшталт того, що махновці в кількості ста тисяч чоловік оперують десь на півдні біля Чорного моря [724].

У новостворене угрупування входили: Окрема зведена Заволзька бригада, Зведена киргизька бригада 2-ї Туркестанської кавалерійської дивізії, 19-а бригада військ ВНУС і Богучарська бригада Донецької дивізії ВНК. На додачу до вищезгаданих військ, 15 грудня в район с. Керменчик підійшов також «загін Покуса» нез’ясованої якості й кількості бійців.

Так само, як і в Андріївському побоїщі, головним героєм подій стала 42-а стрілецька дивізія РСЧА, так у Федорівському бою з’єднанням, що відіграло ключову роль у подіях, стала Окрема зведена Заволзька бригада. Вона була створена спеціально для боротьби з махновськими повстанцями і сформована в районі села Павлівка Херсонської губернії 4 жовтня 1920 р. Командування Заволзької бригади вважало підлеглих бійців «малонавченими і малодосвідченими в політичному й бойовому відношенні» [725].

Складалася бригада, як і було заведено, з трьох полків: 1-го Заволзького стрілецького полку, резервного полку й Заволзького гусарського полку. Останнім керував комполку Ватман, колишній царський кавалерійський офіцер.

На таке диво, як «червоні гусари», варто було подивитися. Вони були обмундировані, як у повсякденну, в парадну форму колишнього царського 1-го Сумського гусарського полку, конфісковану в революційні часи з полкового цейхгаузу. Бійцями полку носився на голові блакитний з червоним околишем кашкет з жовтими випушками, а в холодну пору року хутряна шапка з металевою підборідною лямкою [726]. На тіло одягався блакитний доломан з блакитним же стоячим комірцем, блакитними обшлагами, жовтими латунними шнурами й ґудзиками на грудях. Наплічні шнури все-таки довелося зняти, аби чимось відрізнитися від старорежимних гусар-офіцерів. Знизу «червоні гусари» були одягнені в червоні крапові гусарські чикчири з галунами, й взуті в чоботи з екзотичними гусарськими латунними розетками спереду, в районі колінної чашечки. Озброювалися гусари шашкою та гвинтівкою, а також, подекуди, старорежимною пікою з червоно-блакитним вимпелом на кінці. Гусарські командири були одягнені у френчі, які тоді входили у військову моду, а замість червоної зірки носили на кокарді кавалерійську емблему із зображенням підкови, чорної конячої голови й двох схрещених шабель. Кожен ескадрон мав свій значок, що носився на червоній піці: наприклад, червоний верх, жовтий низ тощо. Свого часу при формуванні полку йому з полкового цейхгаузу сумських гусар було видано, для подачі сигналів, 25 срібних труб, якими колись «за бойові заслуги» був нагороджений 1-й Сумський гусарський полк [727].

Крім цих підрозділів, до бригади входила «бригадна школа резерву», кулеметна команда на тачанках і артилерійський дивізіон, що мав звичайну, гаубичну та гірську батареї та загін прикриття.

15 грудня 1920 р. командування Північної групи нарешті отримало від В.Лазаревича офіційну інформацію, що махновці оточені в районі сіл Андріївка – Попівка, і тому групі наказувалося підійти ближче до цих місцевостей на лінію с. Воскресенка – ст. Гайчур – Темрюк, створивши третю (М.Фрунзе вважав, що четверту – Авт.) лінію оточення на допомогу першій. Уже затемно, о 18.00, бригади Північної групи військ почали виступати з с. Керменчик у напрямку найближчої залізничної станції, коли розвідка донесла, що РПАУ/м/ удень зайняла с. Федорівку і стала там на відпочинок. М.Рибаков, який залишив докладний опис Федорівського бою, зазначив з цього приводу: «Стало зрозуміло, що оточення знову зазнало краху. Махно прорвав його безкарно…» [728]

Вирішено було зупинити війська, які знаходились на марші, й кинути їх на Федорівку. Проте, після більш докладного аналізу обстановки «червоному» командуванню Північної групи стало зрозуміло, що 19-а бригада ВНУС уже встигла відійти занадто далеко від Федорівки, і надіятись на її участь у бою проблематично. Проте всі інші бригади, в принципі, можна було вчасно «підгребти» до місця махновської ночівлі. Розвідка доносила, що махновців – 5000 – 7000 чоловік, при більш як 100 кулеметах та 12 – 15 гарматах. Без 19-ї бригади «червоні» війська Північної групи складали 4500 багнетів і близько 1000 шабель, при приблизному паритеті в гарматах і набагато меншій кількості кулеметів. «Червоне» командування, як слід поміркувавши, цілком логічно зробило висновок, що їх сил більше, бо розвідка й дані місцевого населення традиційно перебільшували чисельність махновців.

Щоправда, значна частина підрозділів Північної групи вже була бита махновцями під час Гуляйпільської операції в кінці листопада – на початку грудня 1920 р., а значить, деморалізована, але Р.Ейдеман вирішив дати бій. По-перше, в тилу ненадійних частин можна було поставити надійні, по-друге, далі на північ ніяких «червоних» частин взагалі не було. Н.Махно виходив на оперативний простір, і Р.Ейдеман добре розумів як наслідки цього прориву, так і можливість стати «крайнім» у розслідуванні причин провалу Азовської операції. Тому було вирішено напасти на с. Федорівку зі сходу й північного сходу силами Заволзької та Киргизької бригад, а із заходу та північного заходу – силами Богучарської бригади (4 піхотних та 1 кавалерійський полк) [729]. «Загін Покуса» залишався в резерві. 19-а бригада ВНУС при підході, якщо Бог дасть, повинна була напасти на село з півдня. Командування розуміло експромтний характер операції. Наприклад, 19-а бригада знаходилася в 40 км на схід від Федорівки і могла своїм ходом досягти місця бою лише через добу. Тому Р.Ейдеман випрацював програму максимум і програму мінімум. Максимум – застосовуючи принцип тактичного оточення, затиснути махновців у вузьке вогневе кільце й знищити. Мінімум – не пустити махновців на північ, а погнати їх назад, на південь, на багнети прорваної першої лінії оточення, що вже була розвернута В.Лазаревичем фронтом на північ [730]. Щоправда, де та лінія є конкретно, ніхто не знав, але вона мусила бути десь недалеко, не могли ж 5000 махновців перебити її усю, в десятки раз більшу їх за чисельністю.

На ніч з 15 на 16 грудня 1920 р. частини Північної групи займали наступні позиції. «Богучарці»– район села Марфополь – єврейської колонії Межиріч. «Загін Покуса» – с. Святодухівка [731], 19-а бригада ВНУС – село Нова Каракуба [732]. Р.Ейдеман для кращої координації бойових дій особисто виїхав у район Святодухівка – Марфополь.

Полки Заволзької та Киргизької бригад рушили на Федорівку з півночі, з проходом через єврейську колонію Красноселівку (Блюменфельд). Не доїжджаючи сім верст до населеного пункту, «червоні» командири побачили в західному напрямку відблиски гарматних пострілів. Канонади чутно не було, бо сильний північно-східний вітер зносив її звуки убік. Це о другій годині ночі [733] відбулося перше зіткнення махновців з «червоними». Частина махновців вирішила в ніч з 15 на 16 грудня 1920 р. зайняти колонію Межиріч (№ 4), в 12 км на північний захід від Федорівки, де зіткнулася з кавалерійським полком Богучарської бригади. Почався нічний бій, в результаті якого махновці відступили назад, до Федорівки, а богучарські кіннотники замість того, аби переслідувати супротивника, розташувалися в колонії на ночівлю.

Зайнявши Красноселівку, «заволзці» вислали в бік Федорівки кінну розвідку, якій вдалося без жодного пострілу підкрастися до махновської застави на сході села й безкарно порубати її всю, за винятком «контрольного» (так у роки «громадянської війни» називали більш традиційних для нас «язиків»). Останнього о третій годині ночі привели на допит до Блюменфельду. Полоненим махновцем виявився росіянин із червоноармійців-перебіжчиків. Пручатися «контрольний» не став і одразу ж дав свідчення. За його словами, в селі стояли головні сили махновців (до 5000 чол., 8 – 10 гармат та 100 кулеметів). Штаб і командарм розташувалися в хатах біля церкви, в центрі села. Махновці ж розійшлися на постій, в основному в західній та північно-західній частині села. За словами полоненого, охорону села у вигляді застав несуть в основному місцеві селяни, яких «язик» називав «хохлами», і застави ці зі східного боку селища досить рідкі.

На підставі цих свідчень командири Заволзької бригади сіли за випрацювання остаточного плану операції. Навчені гірким досвідом попередніх невдач, вони ретельно працювали дві нічні години. З Н.Махном, нарешті, стали серйозно рахуватися. Почали з аналізу місцевості. З півночі та сходу с. Федорівка огороджена низкою бугрів різної висоти, перерізаних балками. Найбільшою висотою, яку можливо назвати командною, в районі Федорівки є так звана могила Піка – курганний могильник у трьох верстах на схід від Федорівки. Ряд більш низьких «могил» ішов за самим селом із півночі. Вирішили, що така місцевість, у принципі, сприяє таємному підходу до села, але для дій кавалерії та пересувної артилерії вона невигідна, бо скрізь були зорані поля з піднятими догори мерзлими пластами чорнозему. Саме село було перерізане кількома глибокими ярами й розкидане на узгір’ї та в долині річки Гайчур. Сучасники відзначали, що Федорівка вкрита перелісками, садками й невеликими городами з черешневим чагарем на межах, що мусило ускладнити дії піхоти. Значить, піхоти треба побільше, і тут «червоні» почали вагатися, чи вистачить у них сил для вуличних боїв. Було визнано, що у разі, якщо махновці упруться і займуть кругову оборону, то навряд чи у них вистачить піхоти, аби самотужки подолати повстанців у вуличних боях. Тут треба було сподіватися на вчасний підхід підкріплення, а це вже було справою проблематичною і випадковим фактором. Викликав занепокоєння і факт наявності на півдні та сході Федорівки двох глибоких балок (Лозовенької та Широкої). По останнім можна було відступити на південь, заховавши в них живу силу, непомітно для нападників. При цьому командири абсолютно не звернули увагу на ще одну глибоку й широку, Яцикову балку, що тяглася, загинаючись за село з північно-західної околиці, яка й відіграла визначальну роль у розгортанні подальшого бою.

Примітки

724. Рыбаков М. Махновские операции в 1920 г. // Красная армия. – 1922. – № 12. – С. 11.

725. Там само. – С. 16.

726. Дерябин А.Н. Гражданская война в России 1917 – 1922: Красная армия. – М., 2000. – С. 21.

727. Історія бойових дій «червоних гусарів» з махновцями навдивовижу драматична і заслуговує окремої розповіді. Бої червоногусарського полку з махновцями йшли безперервно до березня 1921 р. з великими втратами для заволзців. На 1 лютого 1921 р. у полку залишилося всього 120 бійців. Урешті-решт гусарський полк був остаточно розбитий повстанцями в бою під Балаклеєю на початку 1921 р. Свідки оповідали, що махновці в якості трофеїв здирали з убитих і поранених «червоних гусар» червоні чикчири.

728. Рыбаков М. Махновские операции в 1920 г. // Красная армия. – 1922. – № 12. – С. 11.

729. Богучарська бригада Донецької дивізії ВНК була сформована в Богучарському повіті Воронезької губернії. У ході боротьби з махновцями отримувала поповнення з Росії, Білорусії, Татарстану та Башкирії.

730. В.Лазаревич планував зайняти с. Федорівку Зведеною дивізією курсантів 18 грудня 1920 р.

731. Святодухівка нині називається селом Любимівкою Гуляйпільського району Запорізької області.

732. Нова Каракуба пізніше перейменована на селище Червона Поляна (Донецька область).

733. Аршинов П. История махновского движения. – Запорожье, 1995. – С. 181.