Бій

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Лишень почало світати, о 5 годині ранку, розгорнувшись у ланцюги, Заволзька бригада почала наступ на Федорівку з півночі та сходу. Західніше дороги з Федорівки на Блюменфельд наступ «заволзців» повинні були підтримувати три полки Богучарської бригади. Уночі вони вже підійшли на відстань 6 – 7 верст до села. Але «заволзці», підступивши до Федорівки, помітили, що сусідів на західному фланзі немає. Тому вони були вимушені зупинитись на півгодини і розтягти фланг. Лише після цього кінна розвідка «заволзців» намацала на півночі 3-й зведений полк Богучарської бригади. До села встиг підійти тільки його нечисленний авангард, близько двох рот, що продовжив правий фланг «заволзьких стрільців». Основні ж сили полку спізнилися на початок загального наступу і, фактично, опинилися в тилу ланцюгів, що наступали. Спокійно сприйнявши це повідомлення, 3-й Богучарський продовжував повільно йти колоною, тягнучи за нею обоз і нікуди не поспішаючи.

Установивши контакт із сусідами, артдивізіон Заволзької бригади відкрив по сонному селу гарматний вогонь, а її піхота кинулася в атаку. Півгодини йшла вона з криками «Вперед!», зайняла дві третини села, але ніде ворога не зустріла. «Червоні» гармати спочатку перейшли на одиночні постріли, а потім, наче в здивуванні, замовкли зовсім. Резервний полк «заволзців» підійшов до північно-східної окраїни села і став на перепочинок під вітряками. Полк «червоних гусарів» зайняв сусіднє с. Якимівку [734], трохи вище по течії р. Гайчур. Один із гусарських ескадронів помчав через річку в район с. Крутого [735], але й там махновців не виявили. Проте гусари побачили в бінокль, що махновці «великими купами» покидають село з північного заходу, і оскільки ніякої канонади з того краю не чути, це означало, що й ніяких «червоних» частин із того боку села немає.

Як сніг на голову впали ці вісті на командування Заволзької бригади. Усі плани відразу виявилися переплутаними. Усього лише півгодинне запізнення наступу через відставання 3-го Богучарського полку не дозволило зненацька «застукати» махновців. Сполохані обстрілом повстанці, які ще з ночі трималися нашорошено, кинувши частину обозів, організовано відступили на захід села, в глибоку Яцикову балку, де терміново почали приводити себе в порядок і готуватися до бою. Згідно з «червоними» планами, в цій місцевості вже повинні були чекати на махновців як мінімум три полки (кавалерійський і 1-й та 2-й зведені піхотні) Богучарської бригади, але жодна з цих частин наказу не виконала і на місці їх не було. І це при тому, що «на їх головах» у Марфополі «сидів» сам Р.Ейдеман! Усім стало зрозуміло, що оточення провалилося. Махновці могли одразу ж на світанку піти на північ, і ніхто їх уже не був в силах стримати на цьому напрямку. Але Н.Махно, порахувавши покинуті в селі припаси і, що найголовніше, артилерію, вирішив перейти в контрнаступ і повернути собі багаті трофеї Кінських Роздор.

Поставивши частину кінноти сторожувати західний напрямок, де зовсім недалеко, в єврейській Межирічі, хропли богучарські кіннотники, Н.Махно послав «синків» у тил «червоним» позиціям. Близько 7 години ранку кіннота махновців, ховаючись в Яциковій балці, помчала нею на схід, наскочивши прямо на колону 3-го зведеного піхотного полку Богучарської бригади, що досі пленталася до села по дорозі з Блюменфельду. Перші її дві роти вже вступили до Федорівки, але хвіст колони ще тягнувся до горизонту. Махновці атакували колону з тилу та флангу, зім’яли її й цілком захопили в полон. Червоноармійці в паніці кидали гвинтівки, командний склад кинувся тікати. Махновці доганяли його й стинали шаблями.

«Заволзці» теж вступили в бій своїм правим флангом, що спочатку виткнувся з села в степ, а потім почав відступати назад до його центру. Лівий фланг (2-й батальйон Заволзького стрілецького полку), який, не знайшовши ворога, обійшов майже всю східну частину села, теж поспішив на звуки бою. В цей час махновці, встановивши на обох схилах Яцикової балки сім гармат, відкрили вогонь по «червоним» ланцюгам, резервам та артбатареям, які ще не встигли увійти до села. Вогонь був неприцільний і великої шкоди «червоним» не завдав, але під звуки гарматних пострілів пішла в наступ, злізши з тачанок, махновська піхота. Почався вуличний бій із застосуванням кулеметів і гранат. На головній площі села стояли покинуті махновцями чотири гармати і підводи, навантажені гарматними й рушничними набоями, охналями [736], обмундируванням, цукром, хлібом і різним іншим добром. Тричі ходили сюди махновці в атаку, але відбити скарб їм так і не вдалося.

У самий розпал бою за підводи з крамом «червоне» командування побачило, що до його позицій з півдня, прямо в тил, наближається кавалерія чисельністю до двох ескадронів. Це були передові підрозділи 5-ї Кубанської кавдивізії, яка, захекавшись, гналися за махновцями сто кілометрів від самої Андріївки. Назустріч їм виїхала гусарська кінна розвідка. Розфуфирені вершники були прийняті кубанцями за махновців, що теж іноді дозволяли собі гротескно одягатися, і обстріляні кулеметним та рушничним вогнем.

Після подібних агресивних дій з боку кавалерії, яка наступала, командування Заволзької бригади прийняло кубанську кінноту за махновців, які вже встигли здійснити обхідний маневр і знаходилися буквально в кілометрі від села. Можливо було також, що це якийсь окремий махновський загін, який тільки-но підійшов з півдня. Тому на «махновців» кинули полк «червоних гусар».

Почався ганебний для будь-якої армії, в будь-які часи, бій своїх зі своїми. Багато бійців 5-ї кавдивізії були одягнені в шапки-кубанки, бурки й черкески з газирями, так що аби прийняти їх за махновців, треба було добре постаратися. «Червоних гусар» частини 5-ї дивізії так почастували кулеметним вогнем, що ті відступили до р. Гайчур і попросили підмоги. На підмогу їм дали дві гірські гармати на кінній тязі, що відкрили по наступаючій кінноті вогонь, і та була змушена хутко втекти за горизонт у південно-західному напрямку. Відступаючі підрозділи 5-ї кавдивізії були впевнені в тому, що догнали махновців, і послали вістових за підкріпленням. Рухаючись на Федорівку, вони обігнали бронезагін (кілька панцерників, змонтованих на рамах вантажних автомобілів), який і було вирішено використати, аби дати засілим у Федорівці «махновцям» доброго прочухана.

Тим часом справжні махновці десь близько 10 години ранку для демонстрації своєї присутності залишили в західній частині села лише один полк кавалерії з кулеметами, а головні свої сили провели Яциковою балкою на схід. Вискочивши з балки, махновці основною своєю масою атакували батареї Заволзької бригади, її правий фланг і тил у районі «північного» кладовища. Авангард 3-го Богучарського полку, який раніше встиг вскочити до села й цим вберігся від полонення, був розбитий і здався. Цей успіх дозволив повстанцям вийти у фланг і тил «заволзцям».

Також була захоплена важка тригарматна гаубична батарея [737], яку потягли на західну частину села. Махновці завжди перевозили при маневровій групі резервних артилеристів, які миттєво могли використати захоплену в бою ворожу артилерію. Інша батарея відступила на схід і зупинилася біля могили Піка. Відстояти ці гармати «червоним» допомогли ефективні дії кулеметної команди 1-го Заволзького стрілецького полку. Дванадцять кулеметних тачанок своїм вогнем хоч і не завдали махновцям важких втрат, проте змусили їх повернути коней назад [738]. У наступну атаку на батареї махновська кіннота вже не пішла. До села з півночі саме підійшла й розверталася в лаву, загрожуючи лівому флангу махновців, Зведена киргизька кавбригада.

Більш екзотичного підрозділу в складі Червоної армії кінця 1920 р., аніж Киргизька кавбригада, відшукати було важко. По-перше, провідним етносом у бригаді були не киргизи, а казахи, яких комсклад називав киргизами виключно через своє невігластво. Кавбригада була сформована з кочовиків Сирдар’їнської області і слабо обмундировувана. «Киргизи», яких махновці традиційно називали «бусурманами», воювали у своєму домашньому одязі: халатах, шапках і чоботах. Перший час «червоні» казахи навіть ходили в атаку з криками «Аллах акбар!», і їх командирам довелося докладати певних зусиль, аби вершинки почали вигукувати більш правильне в даній обстановці «Ленін акбар!». Характеризуючи бригаду, «червоне» командування відзначало природний розум і чесність «киргизів» [739]. На жаль, крім природного розуму й чесності, похвалитися було нічим. Боєздатність підрозділу була низька, про що, зокрема, свідчить його розгром і полонення махновцями 3 грудня 1920 р. у с. Комарь. Через тринадцять днів опісля цієї, без перебільшення, ганебної поразки «киргизів» встигли так-сяк одягти (знущаючись над «бусурманами», махновці роздягли усіх полонених на голяка), озброїти й знову кинути на махновців відмиватися від ганьби.

Здавалося, не тільки фронт, а й сама історія перевернулася з ніг на голову у пригайчурських степах. У другому десятилітті ХХ століття нащадки українських козаків знову билися на шаблях зі степовою ордою одягнутих у малахаї, запашні халати, сидячих у підігнутих сідлах номадів.

При одному лише вигляді лав махновської «кавалерійської групи», яка, вимахуючи шашками, з дикими вигуками пішла в атаку, деморалізовані казахи в паніці кинулися тікати на схід. Далеко втекти, правда, не вдалося. На відстані чотирьох кілометрів у їх тилу стояла спеціально поставлена «бригадна школа», бійці якої, аби зупинити джигітів, відкрили по них вогонь на враження. «Киргизів» тільки частково вдалося зібрати до купи. Значна частина номадів таки розбіглася. Участі в бою вони вже явно брати не могли [740].

Тим часом біля «північного» кладовища махновці погнали 1-й батальйон «заволзьких стрільців». Дві його роти вже шпурляли гвинтівки на землю й здавалися в полон. Здавалося, махновський маневр повністю вдався. Правий фланг Заволзької бригади був оголений, і махновці одразу ж завдали рішучого удару, спрямованого до центральної площі села, до покинутих гармат із знятими панорамами. Трьома колонами кінноти, за якими виднілися ланцюги махновської піхоти з розгорнутими чорними прапорами, йшли повстанці на заволзьких стрільців. За якусь мить ще три роти останніх біля «північного» кладовища були зім’яті.

У такому становищі «червоному» командуванню треба було вже думати не про знищення махновців, а про свій власний порятунок. Фронт перевернувся. «Богучарці» саботували бій, 19-а бригада ВНУС так і не підійшла, «киргизи» знаходилися в жалюгідному стані й частково розбіглися. Весь тягар бою впав на стрілецький полк Заволзької зведеної бригади. Все казало про те, що полк «червоних гусар» треба кинути на місце «киргизів», але «червоне» командування боялося оголяти тил. Відігнані «махновці» могли знову з’явитися з-за південного виднокраю. І тоді все. Повний розгром. Резервний полк Заволзької бригади теж не було можливості використати. Спочатку він спиняв казахів, які втікали, а тепер біля могили Піка [741] відбивав скажені атаки кінних махновців. Завдяки артилерійській підтримці вдалося відбити чотири махновські атаки. Часом здавалося, що вже все. Махновська кіннота не доходила до «червоних» ланцюгів на якихось 40 – 60 метрів, але артилерія «заволзців» щоразу відганяла ворога пострілами прямою наводкою.

Об 11 годині ранку командування кинуло «заволзьких стрільців» у відчайдушний наступ на кінноту, що за правилами часів «громадянської війни» вважалося мало не виявом божевілля. Але саме цей відчайдушний хід врятував затиснуту в селі Заволзьку бригаду. Махновська кіннота відступила. 1-й батальйон Заволзького стрілецького полку було визволено з полону. Колишні полонені розібрали покидані ними в купи гвинтівки й разом з 2-м батальйоном кинулись в атаку. Махновці явно не чекали настільки відчайдушного опору. За 45 хвилин заволзьким стрільцям вдалося відбити у ворога весь простір від початку Яцикової балки до північної окраїни Федорівки. Махновці похапцем відступали на північ. У цьому відступі вони навіть не встигли забрати з собою кулемети полонених богучарців, кілька підвод з патронами (основну частину таки забрали), коней. Заволзці відбили у махновців 500 чоловік полонених 3-го Богучарського полку [742] і 100 полонених червоноармійців 42-ї дивізії, яких махновці завезли сюди аж з-під Андріївки. Напевно, це були ті, хто перейшов на махновський бік в Андріївському бою, а в Федорівці, рятуючи життя, просто видавав себе за полонених.

Після цього відступу махновська артилерія замовкла, поспішно знялася з позицій й рушила під прикриттям на північ вздовж дороги на Красноселівку (Блюменфельд). Махновці отримали інформацію, що з півночі до Федорівки рухається добре знайома їм Інтеркавбригада, і не захотіли знову опинитися в лещатах. На кінськороздорські трофеї махнули рукою. Окрилені успіхом «заволзці» вирішили погнатися за махновцями, практично повністю покинувши територію Федорівки. Погоня тривала сім верст навпростець, по мерзлій ріллі, аж поки червоноармійці не зрозуміли, настільки це була погана ідея. Гусарські коні змучилися, кінногірська батарея намертво застрягла в мерзлій ріллі. Через цю ріллю переламалося й багато ресорних тачанок з кулеметами. О 15.00 бій фактично закінчився. Крім підвод з крамом та гармат, сполохані обстрілом махновці залишили в селі прапор з написом «З пригнобленими на гнобителів завжди». Відомо, що такий напис був на головному стязі махновського руху, але він був втрачений ще під час Кримського походу РПАУ/м/.

І от, коли переслідувачі вже поверталися назад до Федорівки, з півдня до села приїхав 30-й кавполк 5-ї кавалерійської дивізії [743] з бронемашинами, що з Кінських Роздор рушив по слідам Н.Махна. Тут тільки й прояснилося, що стріляли по своїх, але «заволзці» відперлися тим, що від В.Лазаревича про підхід 5-ї кавдивізії їх ніхто не повідомляв. 30-й кавполк, натомість, послали ловити вітру в полі, гнатися далі за Батьком [744]. Таким чином, Н.Махну вдалося без особливих втрат вийти з Азовської операції. Для того, аби закінчити шедевр військового мистецтва, Н.Махну залишалося зробити останній штрих.

Комкор 3 М.Каширін 15 лютого 1920 р. кинув Інтеркавбригаду на Федорівку й вона, рухаючись з-під Царекостянтинівки, зробивши доброго гака, підходила до села з півночі в другій половині дня 16 грудня. По темпах пересування це, мабуть, був найшвидкохідніший підрозділ РСЧА. За даними розвідки, в селі не було ні махновців, ні «червоних», що добре характеризує якість цієї служби. Стояла страшна холоднеча, мороз досягав 17 градусів. Льодяний сухий вітер підіймав із землі чорну пилюгу й сухий сніг, який випав вчора. Очі бійців застилала суцільна пелена. Зморені коні важко тягли гармати й кулеметні тачанки. Десь збоку до села мала підходити колона 5-ї кавдивізії. За десять кілометрів до Федорівки інтеркавбригадівці побачили збоку від себе обриси якоїсь колони, що рухалася в протилежному напрямку. Це махновці відступали з Федорівки на Красноселівку. Інтернаціоналісти, однак, подумали, що це просто якась «червона» частина збилася в негоду зі шляху й суне бозна-куди. Командир ескадрону Габор з двома кавалеристами поскакали до колони, «що рухалася назустріч у зразковому порядку». Остаточно «червоного» угорця ввели в оману червоні ескадронні прапорці на піках, тільки-но відібрані махновцями в «червоних гусар».

Комеска, під’їхавши, запитав, яка це частина. «5-та Кубанська дивізія, товаришу командире, – відповів один із вершників. – Наблизьтесь до мене». Габор під’їхав упритул, і тут ззаду до нього підскакав інший вершник і напрочуд вправно висмикнув з кобури «червоного» командира револьвер. Миттєво були схоплені та обеззброєні й інші бійці. Полонених повели до Н.Махна, де їх зустріли також дружина Батька Г.Кузьменко і якийсь махновець-мадяр. Останній почав переконувати Габора перейти на службу до РПАУ/м/, обіцяючи життя. Проте фанатично налаштовані комуністи відмовилися. Тоді махновці роздягли їх на морозі до натурального вигляду й знову запропонували переходити до них. Габор гидко вилаяв Батька, й той наказав порубати комуністів. Але зробити це виявилося не так уже і просто. Коні боялися підходити до оголених людей, іржали й крутилися на місці. З горем пополам порубали. Один із рядових бійців підставив руку під удар шашки і впав, утративши свідомість. У нього було залляте кров’ю обличчя, і ця обставина його врятувала. Махновці подумали, що він убитий, і від’їхали геть [745].

Одночасно з цим з боку Федорівки вчулися шалена стрілянина й важкі вибухи гаубичних снарядів. Командування Інтеркавбригади вирішило, що у Федорівці йде бій і з гармат стріляють саме «червоні» [746]. Та ось вітер ослаб і видимість покращилася. Вдалині показалося село. Роз’їзд повернувся від околиць Федорівки й повідомив, що в селі стріляє захоплена махновцями важка гаубична батарея, а на околиці Федорівки невеликі групи бандитів строчать з кулеметів по роз’їздам і головним силам бригади.

Підтверджуючи слова розвідників, гаубичний снаряд вибухнув поряд з командирами Інтеркабригади і важко поранив одного з них – комполку І.Куца, який згодом вислужиться в РСЧА до звання генерал-майора. Після цього Інтеркавбригада понеслася на Федорівку. Охорона махновців на краю села була зім’ята. Важка гаубична артилерія захоплена. Тут тільки й з’ясувалось, що махновці ще раніше знали про маршрут Інтеркавбригади. Захопленою важкою гаубичною батареєю вони інсценували оборону села. Користуючись поганою видимістю, головні їх сили пройшли повз Інтеркавбригаду в зворотному напрямку й вискочили з кільця [747].

Примітки

734. Територія села Якимівки нині входить до складу с. Чубарівка і при цьому становить його південно-східну окраїну на північному березі р. Гайчур.

735. Територія сучасного села Чубарівка на південному березі річки Гайчур. На деяких картах початку ХХ століття позначалася як окремий населений пункт.

736. Охналі – спеціальні гвинти для вкручування в кінські підкови, для посилення їх зчеплення з ґрунтом в умовах зледеніння й товстого снігового покриву, так звана «гостра перековка». Один із найбільш дефіцитних виробів у роки «громадянської війни».

737. Куц И.Ф. Годы в седле. – М., 1964. – С. 147.

738. Волковинский В. Махно и его крах. – М., 1991. – С. 194.

739. Белый П.Ф., Дышлевой П.С. Единство действий в защиту завоеваний революции: боевое содружество трудящихся Украины и России в борьбе против кулацкой вооруженной контрреволюции (конец 1920 – 1922 гг.). – К., 1988. – С. 85.

740. Згодом, у квітні 1921 р., незадоволене боєздатністю «киргизів» «червоне» командування розформувало цю бригаду, а її бійців було влито до складу 7-ї та 9-ї кавалерійських дивізій 3-го кінного корпусу.

741. На початку ХХ ст. гострий за формою курган, висотою до 3 м. Розташований на схід від Чубарівки, діаметром близько 40 м. Раніше складався з трьох насипів, нині з одного. Активно розорюється.

742. Старожили села Федорівки (Чубарівки) ще в кінці ХХ ст. згадували полонених богучарців, які, втративши зброю, надовго затримались у селі. Богучарці виділялися зачуханим зовнішнім виглядом, були одягнені в обдертий одяг і, головне, носили погано пошиті й вичинені, а тому неймовірно смердючі, шапки з козячої шкіри.

743. 5-та Кубанська кавалерійська дивізія. Сформована наказом РВР 9-ї Кубанської армії від 2 вересня 1920 р. з частин 1-ї Кавказької кавдивізії, Окремої кавбригади й 1-ї Таманської кавбригади. До 17 вересня 1920 р. називалася просто Кубанською кавдивізією. Дивізія уславилася своїми подвигами проти білогвардійських формувань генерала-майора М.Фостикова на Кубані, потім у складі 13-ї армії в боях проти врангелівців біля Бердянська, Маріуполя та Генічеська. Брала участь у Перекопсько-Чонгарській операції, в зайнятті Феодосії та Керчі.

744. Рыбаков М. Махновские операции в 1920 г. // Красная армия. – 1922. – № 12. – С. 16.

745. Стрельбицький И. Ураган. – М., 1977. – С. 148.

746. Куц И.Ф. Годы в седле. – М., 1964. – С. 147.

747. Там само. – С. 146 – 148.