Оцінка бою

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Таким чином, махновці прорвалися через усі три кільця червоноармійського оточення. Це було щось неймовірне. Давид побив Голіафа. Анархіст В.Волін все-таки мав деяке підґрунтя заявляти, що «махновська кіннота була, без сумніву, однією з кращих у світі. Відбити її блискавичні атаки було неможливо» [748]. Азовська операція Н.Махна та В.Білаша закінчилася в тому ж місці, де й почалася, в с. Федорівка, на північ від якого махновці вирвалися, нарешті, на оперативний простір. Оцінюючи наслідки Федорівського бою, М.Рибаков, один із командирів Заволзької бригади, в 1922 р. назвав цю операцію «невдалою через повну її непідготовленість» [749]. Подібні висновки підтримував і начдив 42 М.Єфімов, який вважав «подальші дії проти Махна (після Андріївського прориву – Авт.) безрезультатними… Його не могли піймати наші кавалерійські частини» [750].

Але у вищого командування РСЧА була своя думка щодо оцінки наслідків Федорівського бою. Намагаючись виправдатися за провал операції, воно почало безсоромно дезінформувати партійне начальство, видаючи Федорівський бій за вражаючу перемогу над махновцями. Тон у цьому неблагородному занятті задавав головнокомандувач військ України й Криму М.Фрунзе, якого за подібний вчинок, за брехню і введення в оману вищого державного керівництва, за всіма правилами військової служби слід було зняти з посади й віддати під трибунал. 17 грудня 1920 р., вже повністю володіючи інформацією про події, М.Фрунзе надіслав особисту телеграму В.Леніну, в якій заявив, що «махновщині завдано смертельного удару». Копія телеграми надсилалася іншому грізному начальнику, якого теж планувалося пошити в дурні – голові РВР Республіки Л.Троцькому.

М.Фрунзе сповіщав:

«Сьогодні остаточно визначилися результати напружених боїв з Махном. Махно, прорвашись 14 грудня через потрійне коло облоги (насправді, тільки подвійне – Авт.), вирушив у кількості до 7000 чол. при 8 гарматах на північ (М.Фрунзе свідомо завищує чисельність махновців – Авт.). У районі Федорівки він був зустрінутий військами 4-ї (!? – Авт.) загороджувальної лінії й після жорстокого бою, що почався з вечора 16 грудня й продовжувався до ночі 17 грудня, був розгромлений (М.Фрунзе сповіщає неправильну дату Федорівського бою – Авт.). Нами захоплено 8 гармат і багато усілякого озброєння, спорядження й полонених [751]. Уся піхота здебільшого знищена, частково ж розсіяна, нині виловлюється…» [752].

Неправдиву реляцію М.Фрунзе підписав член РВР С.Гусєв [753], який замість суворої перевірки заяв полководця розділив із шефом відповідальність за брехню. В.Ленін прочитав і підписав телеграму: «Повернути Троцькому в його архів».

Аби посилити враження від «перемоги», М.Фрунзе почав роздавати нагороди. 19 червоноармійців, командирів і політпрацівників Заволзького стрілецького полку були нагороджені орденами Бойового червоного прапора за хоробрість і високе самоволодіння у вирішальні моменти Федорівського бою. Піхотинці Заволзького стрілецького полку, фактично, виявилися єдиною піхотною частиною РСЧА, яка була здатна протистояти атакам махновської кавалерії. Махновці самі високо цінували бойові якості «заволзців», присвоївши їм прізвисько «чорна танка», бо бійці полку були вдягнуті в однакові шапки з чорним верхом. Але підвищена боєздатність підрозділу вилізла його бійцям боком. Командування й надалі весь час кидало полк у бій проти повстанців та в постійне переслідування маневрової групи РПАУ/м/, так що до весни 1921 р. більшість його бійців через смерть, поранення та обмороження вибули з лав Червоної армії.

У цей же час у повідомленні по ввіреним йому військам М.Фрунзе відзначав, що у Федорівці було захоплено «багато кулеметів, гвинтівок, майже весь обоз, 8 гармат, чорний прапор Махна». Сам Махно з групою вершників у 400 – 500 шабель утік, переслідуваний частинами 5-ї та 9-ї кавдивізій [754]. Якщо відняти 500 від 7000, то з повідомлень М.Фрунзе виходить, що у Федорівці було вбито та взято у полон шість з половиною тисяч махновців. Але ні на вулицях села, ні в полях навколо нього завалів з махновських трупів явно не спостерігалося. Трохи згодом побачив світ огляд оперативного відділу штабу М.Фрунзе, який, нарешті, навів конкретні цифри, більш схожі на правду. Отже, було вбито всього-навсього 300, а не 6000 махновців, і захоплено 5, а не 8 гармат. Кількість захоплених кулеметів досягала 20 штук, що у попередніх реляціях М.Фрунзе визначало поняття «багато» [755]. Але є великі сумніви, що червоноармійці змогли вбити у Федорівці навіть 300 махновців. Трупи в грудні 1920 р. ніхто не перераховував. А «червоні» джерела «традиційно» завищували кількість убитих ворогів, а також часто приписували до цієї кількості згодом розстріляних по селах заручників, які теж проходили по документах як махновці.

Опис Федорівського бою в огляді оперативного штабу М.Фрунзе вражає увагу рівнем фальсифікації подій не менше, ніж переможні реляції його шефа. Згідно з цим документом, махновці ще 15 грудня 1920 р. хотіли залишити Федорівку й попрямували на північ, але в районі с. Красноселівки їх зупинили контрнаступом – хто б ви думали? – частини 42-ї стрілецької дивізії. Саме ці герої і примусили махновців відступити назад у Федорівку. Виходить, що наче за помахом чарівної палички, повністю розбиті, полонені й роззброєні махновцями частини 42-ї дивізії не лише миттєво воскресли у своїй боєздатності, але й, будучи піхотними, встигли за день прожогом промчати 150 км з-під Андріївки аж за Федорівку й розгорнутися в бойові порядки за її північними околицями. Може здатись неймовірним, але на ці нісенітниці як на документальні свідчення посилалися кілька поколінь радянських істориків, а текст їх друкувався в збірках документів, для напучування молодих командирів радянської армії й комсомольців.

Про те, що його обманули, В.Ленін дізнався не одразу, а лише через кілька днів. Покаранням з боку В.Леніна для М.Фрунзе за брехню й безпорадність стало відлучення останнього від персони й заборона з’являтися в Москві до остаточної ліквідації махновців. ЦК РКП/б/ відхилив прохання М.Фрунзе про приїзд на VIII з’їзд Рад до Москви, на якому той розраховував постати тріумфатором, що переміг Руську армію П.Врангеля й переможно закінчив «громадянську війну».

Відчувши момент, викрити М.Фрунзе перед очима високого начальства захотів колишній начдив 42 Єфімов. Заява М.Єфімова була відправлена в конфліктну комісію при ЦК ВКП/б/.

«Свідчення, які отримує центр про повне знищення і розгром Махна, не відповідають дійсності, – пишеться в ній. – Я маю свідчення, що в ЦК партії надійшли доповіді з Південного фронту…, що малюють неправильну постановку усієї операції проти Махна… Фрунзе, не побачивши ніяких результатів задуманої ним операції, вирішив застосувати метод репресій».

Неправдивість переможних реляцій М.Фрунзе підтверджують й інші червоноармійські джерела. Командир артилерійської батареї Інтеркавбригади І.Стрельбицький особисто бачив колону повстанських військ, яка відступала з Федорівки, і вона аж ніяк не була схожа на загін у 400 – 500 чол.

Не говорить про розгром махновців під Федорівкою і командувач 1-ю Кінною армією РСЧА С.Будьонний. Після Азовської операції махновці вторгнулись у район розташування його армії на території сучасної Дніпропетровщини, і це був зовсім не жалюгідний загін у 500 недобитків. Щодо бою біля Федорівки 16 грудня 1920 р. С.Будьонний писав: «Махновці вчинили упертий опір. Кінні загони завдавали одну атаку за іншою. Махно вирвався, залишивши 8 гармат і обози. Бійці Заволзької бригади захопили чорний прапор» (впливи реляцій М.Фрунзе помітні і тут – Авт.) [756]. Проте, вислужуючись перед начальником, М.Фрунзе почали підтримувати його підлеглі. У своєму наказі № 62 Р.Ейдеман заявив, що в районі Федорівки банди Махна були розбиті [757]. Є.Лихаревський через журнал «Армія та революція» в 1921 р. теж запевняв усіх читачів, що в районі с. Федорівка махновцям вдалося завдати «найсильнішої поразки…, чим вдалося компенсувати Андріївську невдачу» [758]. Комполку І.Куц, отямившись через дві доби від контузії, в олександрівському шпиталі написав, що «під Федорівкою бандитів розбили наголову. Покидавши все, Н.Махно із загоном у 400 шабель утік на Янісель» (правильно «на Янісоль» – Авт.) [759]. Цьому дружньому хору попихачів, який оспівував «хведорівську вікторію», повірили й радянські історики. Наприклад, П.Білий та П.Дишлевий. За їх версією подій, у ніч на 16 грудня 1920 р. Заволзька бригада знайшла махновців у с. Федорівці й зненацька атакувала, «вибивши махновців із села». Відступаючи, махновці наткнулися на полк Богучарської бригади й розгромили його. «Але полки Богучарської бригади, які відступили, завдали махновцям поразки» [760]. Наскільки ці історики, м’яко кажучи, говорять неправду, кожен з вас може визначити, прочитавши детальний опис бою, наведений вище. Продовжує вірити М.Фрунзе і сучасний історик В.Волковинський, який у низці своїх праць запевняв, що: «Червоноармійські частини наздогнали махновців біля села Федорівка й завдали їм нищівного удару, перебивши майже всю піхоту. Вирвалась тільки кавалерія на чолі з самим Махном» [761].

Махновці й анархісти, у свою чергу, перебільшували кількість радянських військ у бою під Федорівкою, намагаючись у такий спосіб додатково прославити повстанців. Петро Аршинов писав, що

«Махно був оточений кількома піхотними й кавалерійськими дивізіями. З двох годин ночі до четвертої години дня він вів з ними безперервний бій; потім, прорвавши ланцюг, пішов у північно-східному напрямку» [762].

Зазначимо, що ніяких «дивізій» біля с. Федорівки взагалі не було. «Червоні» нападали на махновців силами окремих бригад. Федорівський бій важко назвати безперервним, бо після нічного зіткнення в колонії Межиріч бойові дії припинилися на кілька годин. Та й відступаючи на північний схід ніякого ланцюга РПАУ/м/ не проривала, якщо не вважати таким «проривом» мало не «дитяче» полонення 3-го Богучарського полку, або обман Інтеркавбригади.

За кілька десятиліть у численних розвідках щодо історії махновського руху, зроблених досить незаангажованими авторами, можна відшукати вдосталь історичних неточностей, неправильно зроблених висновків і відвертого нерозуміння суті подій, що описуються. Наприклад, В.Голованов пише про участь частин 2-ї Кінної армії у Федорівському бою [763], хоча їх там не було взагалі. На нашу думку, не варто погоджуватися й з іншим коментарем В.Голованова, який писав, що частини, очолені Р.Ейдеманом, виявилися, «в сутності, єдиними, які зберегли холоднокровність і здатність до маневру». Це ж хто тут зберіг холоднокровність? Може, бригада «червоних» киргизів? Чи «червоні» гусари? Чи богучарці з внусівцями, які відверто саботували накази командування?

Інший авторитетний спеціаліст О.Скирда вважає, що Федорівський бій закінчився внічию [764]. Думаємо, що це теж неправильна оцінка подій. Махновці таки виграли його, навіть відступивши з села й не розбивши війська Р.Ейдемана, тому що це було лише допоміжне оперативне завдання. Основним же завданням бою було вирватися на оперативний простір, що Н.Махно й проробив під Федорівкою просто блискуче. Разом з тим, Азовська операція РПАУ/м/ переможно закінчилася.

Примітки

748. Волин В.М. Неизвестная революция. 1917 – 1921. – М., 2005. – С. 416.

749. Рыбаков М. Махновские операции в 1920 г. // Красная армия. – 1922. – № 12. – С. 16.

750. Ефимов Н.А. Действия против Махно с января 1920 по январь 1921 г. // Сборник трудов Военно-научного общества при военной Академии РККА. – 1921. – № 1. – С. 219.

751. Із телеграми хитрого М.Фрунзе випливає, що захоплені полонені це, звичайно ж, махновці, хоча насправді це були «захоплені» «червоні» полонені, яких напередодні в полон захопили махновці, а потім їх відбили свої.

752. Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918 – 1921: Док. и мат. – М., 2006. – С. 561.

753. Гусєв Сергій Іванович (насправді – Драбікін Яків Давидович) (1874 – 1933) – радянський партійний та військовий діяч, єврейського походження. Соціал-демократ з 1896 р., «більшовик» з 1903 р. Учасник революції 1905 – 1907 рр., жовтневого перевороту 1917 р. у Петрограді, секретар Петроградського ВРК. У роки «громадянської війни» – член РВР армій та фронтів, комісар польового штабу РСЧА. У 1921 – 1922 рр. – член РВР Республіки й начальник Політуправління РСЧА. У 1920 – 1923 рр. – кандидат у члени ЦК РКП/б/. У 1923 – 1925 рр. – секретар і член Президії Центрального контрольного комітету, член колегії Робітничо-селянської інспекції. У 1925 – 1926 рр. – завідувач відділом друку ЦК ВКП/б/. З 1929 р. – член Президії виконкому Комінтерну.

754. М.В.Фрунзе на фронтах гражданской войны: Сб. док. – М., 1941. – С. 464 (№ 479).

755. РДВА. – Ф. 25899. – Оп. 3. – Спр. 31. – Арк. 245.

756. Буденный С.М. Пройденный путь. Кн. 3. – М., 1971. – С. 178.

757. ЦДАВОВУ. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 732. – Арк. 120.

758. Лихаревский Е. «Андреевский конфуз» // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 115.

759. Куц И.Ф. Годы в седле. – М., 1964. – С. 147.

760. Белый П.Ф., Дышлевой П.С. Единство действий в защиту завоеваний революции: боевое содружество трудящихся Украины и России в борьбе против кулацкой вооруженной контрреволюции (конец 1920 – 1922 гг.). – К., 1988. – С. 96.

761. Волковинський В.М. Нестор Махно: міфи та реальність. – К., 1994. – С. 202.

762. Аршинов П. История махновского движения. – Запорожье, 1995. – С. 182.

763. Голованов В. Тачанки с юга. – Запорожье – М., 1997. – С. 384.

764. Skirda A. Les cosaques de la liberte Nestor Makhno, le cosaques de l`anarchie et la querra civile russe. 1917 – 1921. – Paris, 1985. – Р. 197.