Політика верховної влади

Ігор Лиман

Релігійна історія південноукраїнського реґіону не може бути адекватно сприйнята без її розгляду в зв’язку з процесами, що відбувались в інших сферах життя як Півдня, так і Російської імперії в цілому. Хоча дана сентенція є справедливою по відношенню до історії кожної конфесії, для вивчення минулого православної церкви вона має особливе значення. Адже в умовах, коли церква не була відокремлена від держави, коли саме православ’я було визнане за “панівну” віру, церковні інституції не просто розвивались у тісній взаємодії з інституціями світськими, але і знаходились у значній залежності від останніх, мали обслуговувати інтереси, які виходили далеко за межі інтересів суто релігійних.

З огляду на це зрозуміло, що всебічний і докладний аналіз історичних умов розвитку православної церкви на півдні України має бути майже тотожним із створенням узагальнюючої праці з історії реґіону. Перед даним оглядом не ставиться такого широкого завдання. Тому звернемо увагу на ті аспекти, що справили найбільший вплив, аспекти, без розуміння і врахування яких процеси, що відбувались всередині православної церкви, можуть здатись позбавленими внутрішньої логіки.

Перебуваючи в складі Російської імперії, Південна Україна не могла не відчути на собі зміни, що відбувались у характері взаємин центральної світської та духовної влади. А цей характер у XVIII ст. зазнав кардинальних трансформацій. Реформами Петра І була значно змінена система управління православною церквою. Нововведення вже не просто діяли (хоча і не в повному обсязі), але і встигли вкорінитись у свідомості більшої частини і духовенства, і мирян. Наскільки повно використовувались можливості, передбачені Духовним реґламентом, великою мірою залежало від позиції однієї особи — персони, яка посідала імператорський престол. Абсолютистська форма правління одним із логічних проявів мала те, що підпорядкування церкви державі передбачало безумовний пріоритет монарха в регулюванні духовних питань. Тому для розуміння релігійної політики далеко не останнє значення має врахування ставлення вінценосної особи до православ’я та церкви.

З самого початку свого правління імператриця Катерина ІІ демонструвала відданість православ’ю. Як і Анна Іоаннівна вона не зволікала з коронацією, прагнучи провести обряд якомога скоріше після усунення Петра ІІІ, оскільки це мало забезпечити церковне благословення. У самому маніфесті про переміни на престолі зазначалось, що Катерина стає імператрицею в інтересах Бога, церкви та віри святої. Одразу після коронації Катерина здійснила паломництво до Троїцько-Сергіївського монастиря, і протягом всього царювання не втрачала нагоди виказати свою побожність [1]. Одним із проявів останньої стали тісні стосунки з деякими представниками церковної ієрархії.

Так би мовити, німкеня намагалась стати більшою росіянкою, ніж самі росіяни. А простішим, і в той же час дієвим шляхом для цього була саме показова відданість православній вірі.

У той же час це не означало, що Катерина бачила себе служницею церкви. Ще в 1761 р. вона досить однозначно сформулювала принцип своїх взаємин із останньою: “Поважати віру, але ніяк не давати їй впливу на державні справи” [2]. Не випадково, що імператриця воліла називатись “chef de l’Eglise grecque” (керівницею грецької церкви) та “chef de son Eglise” (керівницею своєї церкви) [3]. І це досить об’єктивно відображало реальну ситуацію в державі. Адже, за висловом А. Амманна, “те, що Петро Великий розпочав під впливом світогляду німецьких протестантів, було розвинуте в повній мірі при Катерині” [4]. Це усвідомлювали ті ж православні ієрархи, яких імператриця наблизила до себе. Один з них, Платон (Левшин), так визначив ставлення Катерини ІІ до православ’я: вона втілювала нову світську владу, яка будувалась на розумі та законі, а тому “нас ставлять ні в що і не тільки хочуть підпорядкувати собі, але і вже вважають підпорядкованими”. Певний сенс має твердження Л. Андрєєвої про те, що на відміну від Петра І, який не любив церковної ієрархії та обрядовості, але залишався віруючою людиною, Катерина, дотримуючись обрядовості, була внутрішньо вільною від соціальної міфології православ’я і, ймовірно, від самого православ’я [5]. Разом з тим, на відміну від Петра І, Катерина змогла (у тому числі і завдяки тій самій показовій побожності), діючи в дусі просвіченого абсолютизму, налагодити взаємини з православною церквою без такого демонстративно образливого, відверто насильницького втручання в її справи, яке спостерігалось у першій чверті XVIII ст.

Кажучи про погляди Катерини ІІ на місце церкви в державі, необхідно згадати відмічену ще дослідниками ХІХ ст. тенденцію відсунення імператрицею на задній план українських ієрархів, які традиційно мали в імперії неабиякий вплив, і заміщення їх росіянами, які не так ревно відстоювали принципи невтручання світських інституцій у духовні справи. Ця тенденція означала не лише прихід на місця єпархіальних архієреїв та присутніх Синоду слухняних виконавців намірів світського уряду [6], але і досить прохолодне ставлення центральної влади до старих українських єпархій, у першу чергу Київської, яка зазнала змін під впливом нової генерації російського освіченого духовенства та світської влади [7]. Логічною складовою відповідної політики імперської влади до старих українських єпархій стали проведені скорочення їхніх кордонів, внаслідок чого, між іншим, і отримала більшу частину своїх церков нововлаштована Слов’янська та Херсонська єпархія.

Погляди Катерини ІІ на необхідний характер балансу між світською та духовною владою вплинули на діяльність Синоду. Вже маніфестом Петра І від 21 січня 1721 р. визначалось, що цей колегіальний орган був позбавлений самостійності в законодавчій функції: “однак робити це повинна Колегія духовна не без нашого дозволу”. Поставлений з часу заснування в залежне становище Синод не став установою, що концентрувала у своїх руках повноваження, обсяг яких можна було б порівняти з повноваженнями патріаршими. Такого і не могло статися, адже це суперечило інтересам тогочасної абсолютистської держави. Звідси, між іншим, випливала і чітко виражена тенденція бюрократизації системи, формально очолюваної Синодом.

Згідно з тим самим маніфестом Петра І від 21 січня 1721 р., Духовним реґламентом, пізнішими узаконеннями, які визначали статус Синоду, цей орган центральної влади мав брати участь у призначенні та переміщенні єпархіальних архієреїв, настоятелів і настоятельниць святих обителей, керівників духовних навчальних закладів, позбавленні сану, підвищенні в сані, нагородженні, наданні дозволу на церковне будівництво, розпорядженні рухомим та нерухомим церковним майном, контролі за діяльністю духовних навчальних закладів, органів єпархіальної влади тощо. Важливою сферою діяльності Синоду визнавалось виконання функцій вищої духовної судової влади. Обсяг повноважень, які мав Синод у зазначених сферах, не залишався сталим; ряду трансформацій він зазнав і впродовж 1775 – 1781 рр. І ці трансформації були великою мірою спрямовані на обслуговування інтересів саме світської влади. Тож й ініціатива змін часто виходила не від самого Синоду чи його підлеглих, але від імператриці чи інших світських можновладців.

Діяльність Синоду як колегіального органу, його стосунки з імператрицею мають розглядатись у тісному зв’язку із функціонуванням синодальних обер-прокурорів — світських осіб, які, згідно з інструкцією від 13 червня 1722 р., представляли інтереси монарха, стежачи за роботою підконтрольного їм органу. Цією інструкцією обер-прокурор, який проголошувався “оком государя” і “стряпчим у справах духовних”, отримав потенційно великі можливості, які могли забезпечити його фактичне верховенство над церковними ієрархами, присутніми Синоду. Але за Катерини ІІ інститут обер-прокурорства ще не розвинувся настільки, щоб реалізувати такий потенціал у повній мірі.

З цього приводу дослідник генези обер-прокурорської влади в XVIII – першій половині ХІХ ст. Ф. Благовидов писав, що причинами такої ситуації були відсутність чітко встановленого порядку зносин вищого органу духовного управління з верховною владою, збереження практики прямих взаємин Синоду з імператрицею, що було вагомим важелем в руках синодальних архієреїв для небезуспішної протидії обер-прокурорському впливу на хід справ церковного управління [8].

Втім, Ф. Благовидов не дає відповіді на питання, з якої причини була збережена така практика. Адже імператриця чудово розуміла, що це не додає авторитету обер-прокурорам. Відповідь слід шукати в обставинах, які привели Катерину ІІ на російський престол, у шляху, обраному нею для закріплення своєї влади, врешті-решт, у тому самому ставленні імператриці до релігії та церкви, про яке мова велася вище. Заступивши місце Петра ІІІ, Катерина могла розраховувати на відсутність серйозної опозиції лише за умови досягнення порозуміння з тими центральними владними структурами, які дістались їй у спадок. Відвертий цинічний волюнтаризм, характерний для політики Петра І, Катерині не підходив. Разом з тим імператриця, щоб утримати владу, мала йти в тому самому напрямку, що і Петро — напрямку посилення абсолютизму.

Для цього слід було не лише порозумітися зі світським та духовним відомствами, але і поставити їх у більшу залежність. Тому по відношенню до Сенату імператрицею була застосована тактика відволікання уваги цієї колегіальної установи світської влади від серйозних державних справ шляхом навантаження її величезною кількістю дріб’язкових питань внутрішнього управління, їх розподілом між сенатськими департаментами. У результаті імператриця відібрала в Сенату більшість основних повноважень, якими він володів до того [9].

Стосовно ж до духовного відомства, очолюваного Синодом, Катерина застосувала метод підриву економічної могутності шляхом проведення секуляризації із збереженням зовнішньо шанобливого ставлення до православних ієрархів і церкви. Приборкавши незадоволення деяких представників духовного відомства, імператриця не стала надалі загострювати ситуацію відвертим підпорядкуванням церкви, наявним проявом чого і стало б виконання в повному обсязі обер-прокурорами тих функцій, які були передбачені даною їм за Петра І інструкцією. Катерину ІІ цілком задовольняла ситуація, коли синодські члени були покірними виконавцями лише її, а не обер-прокурорської, волі. У цьому імператриця залишилась вірною принципу, відміченому в її діях М. Геллером: Катерина намагалась все робити сама, керувати самодержавно, власно [10]. Самих же православних ієрархів тішило те, що їм вдалось зберігати паритет між своїми правами і реальною компетенцією обер-прокурора.

Саме тому Синод виконував розпорядження С. Акчуріна, який, згідно з указом від 12 травня 1774 р., став виконуючим обов’язки обер-прокурора, а 20 липня 1775 р. був остаточно затверджений на обер-прокурорській посаді, переважно в тих випадках, коли ці розпорядження давались за безпосереднім наказом верховної влади. Якщо ж Акчурін намагався діяти самостійно, у межах компетенції, даної йому обер-прокурорською інструкцією, члени Синоду зберігали можливість ігнорувати його волю [11].

Характер взаємин Синоду з обер-прокурорами, обсяг реальної влади останніх відбилися, між іншим, у документах центральних органів влади, що стосувались православної церкви на півдні України. Серед 50 законодавчих документів, які були прийняті у червні 1775 – грудні 1781 рр., збереглись у фондах українських архівів та музеїв і частково увійшли до Повного Зібрання законів Російської імперії, стосовно жодного не зазначено, що він переданий обер-прокурором чи складений за ініціативою цього посадовця. І в наступні роки активність обер-прокурорів не була занадто великою.

Серед згаданих 50 законодавчих документів далеко не всі були видані Синодом, хоча вони і регулювали ті чи інші аспекти саме церковного життя. У той час як 30 із 50 документів являли собою синодальні укази, 11 вийшли з Сенату, а решта 9 — від самої імператриці. До того ж, ініціатива стосовно цілої низки указів Синоду виходила не від духовного відомства, а від Катерини ІІ, Сенату, південноукраїнської світської влади.

Невисокий рівень впливу обер-прокурорів відбився і в указах Синоду, які збереглися у фонді канцелярії цієї установи. Жодна з 97 справ, розглянутих Синодом потягом червня 1775 – грудня 1781 рр., що прямо стосувались питань церковного життя переважно Південної України, не була ініційована обер-прокурором [12]. У фонді ж канцелярії самого обер-прокурора за цей період збереглося лише 74 справи, причому жодна з них не велася стосовно виключно південноукраїнського реґіону [13].

Щодо уваги, яка приділялась синодальною владою розбудові південноукраїнської єпархії, то її рівень може бути проілюстрований документами того самого фонду синодської канцелярії. Із 503 справ, що були розглянуті Синодом у 1777 р. і збереглися, реґіону стосувались 16. У 1778 р. ці цифри становили відповідно 517 і 19, у 1779 р. — 505 і 24, у 1780 р. — 520 і 15, у 1781 р. — 630 та 16 [14].

Здавалось би, увага влади до півдня України була незначною. Втім, для оцінки наведеної статистики необхідно враховувати деякі обставини. По-перше, цілий ряд із цих справ включає десятки і навіть сотні документів, що стосуються питань облаштування єпархій на Півдні. По-друге, якщо брати до уваги, що до зазначеної загальної кількості справ, які розглядались Синодом, входило регулювання церковного життя в імперії в цілому і в кожній з її православних єпархій, а також повідомлення по духовному відомству рішень Сенату, то частка південноукраїнських справ вже не здається такою скромною. Більше того. Підрахунок кількості справ, які стосувались інших єпархій, дає підстави стверджувати, що увага до нових єпархій півдня України з боку Синоду була вищою, ніж по відношенню до більшості інших. Але і це ще не все. Треба зважити, що деякі важливі питання церковного життя, як виключення, були виведені з-під того контролю, який Синод зберігав по відношенню до інших єпархій.

Отже, синодальна влада навіть за умов обмеження її повноважень щодо Слов’янської та Херсонської і Готфійської та Кафійської єпархій приділяла досить помітну увагу реґіону. У цьому Синод йшов у фарватері політики імператриці.

Саму ж політику Катерини ІІ щодо Півдня доцільно розглядати в контексті реалізації широкомасштабних геополітичних проектів, на які, у свою чергу, значний вплив справило захоплення імператриці ідеями фізіократів (популяціоністів). Такий підхід не є новим, але саме він дає можливість пояснити багато з тих змін, які відбувались у церковному устрої реґіону.

Ще до зайняття престолу Катерина перейнялася ідеєю, яка в Західній Європі набула розвитку й у сфері теоретичній, і в площині практичного втілення. Ідеєю, квінтесенція якої була пізніше сформульована імператрицею в наказі Комісії зі складання проекту нового уложення і була доволі простою: оскільки силу держави становлять люди, а не гроші, правитель повинен дбати про розмноження народу, щоб велика кількість людей була в державі [15].

Н. Полонська-Василенко, яка досить переконливо висвітила вплив реалізації цього кредо на процеси на півдні України, писала: “…Якщо від числа підданців залежить сила держави, то правитель повинен усіма засобами збільшувати число підданців. Головних же шляхів, щоб досягти цієї мети, було двоє: один шлях — охорона тієї людності, що єсть, шляхом природного приросту, звідси піднесення народимості, охорона дитячого життя, а другий шлях — притягнення чужоземних колоністів” [16]. До цих двох шляхів ще повернемось. Зараз же звернемо увагу на те, що існував і третій, досить важливий і ефективний, шлях — приєднання до держави нових територій. Катерина ІІ не просто не випускала його з поля зору, але зробила одним із пріоритетів у своїй політиці. У цьому російська імператриця не була оригінальною і не стала виключенням. Згідно з М. Геллером, за три століття царювання династії Романових підпорядкована їй держава розширювалась зі швидкістю 140 км2 на день. Територіальні придбання, які отримала імперія за Катерини ІІ, перевищили ті, що були зроблені завдяки завоюванням Петра І. Ще суттєвішим був приріст населення [17].

Звичайно, прагненням збільшити кількість підданих зовсім не обмежується той складний комплекс причин, який визначив агресивну політику імперії, спрямовану на приєднання нових земель. Причому захист православних, який офіційно проголошувався аргументом територіальних придбань катерининських часів, був скоріше картою, що розігрувалась у політичній грі, аніж головною спонукальною причиною. Але ця карта була козирною, і саме вона справила істотний вплив на історію церкви на півдні України.

1775 – 1781 рр. стали часом закріплення Російської імперії на новопридбаних південно-західних і західних територіях і одночасної підготовки до чергових розширень кордонів. Завершення в 1774 р. російсько-турецької війни означало для реґіону не лише передбачене умовами Кючук-Кайнарджийського договору перенесення кордонів на Південний Буг, до Азовського узбережжя від гирла Берди до гирла Єї (до цієї території Є. Дружиніна некоректно вживала термін “Таганрозька затока” [18]), отримання на Кримському півострові Керчі та Єникале. Завершення війни означало і початок нового етапу, етапу підготовки до нових територіальних придбань. Адже результати російсько-турецької війни не задовольнили апетитів Петербурга. Плани останнього були значно грандіознішими і широко розрекламовані як усунення турків-османів з Європи під гаслом звільнення православних народів з-під влади мусульман. Так званий “грецький проект” передбачав створення на території турецьких провінцій Молдавії, Бессарабії та Валахії держави Дакії, яку мав очолити князь-правитель Г. Потьомкін. Кордони Російської держави повинні були відсунутись на захід від гирл Дніпра та Бугу до берегів Дністра. Землі Тракії, Македонії, Болгарії, Албанії та Північної Греції мали увійти до складу імперії онука Катерини ІІ, Костянтина, із столицею в Константинополі, таким чином відродивши Візантійську державу [19]. Зараз не йде мова про те, чи дійсно Петербург розраховував реалізувати ці плани в повному обсязі, або ж використовував їх як засіб тиску на уряди Західної Європи з метою отримання скромніших, але реальніших придбань — Криму, Кубані та придунайських князівств. В обох випадках Південна Україна мала стратегічне значення для втілення в життя наміченого. Тут мав бути створений надійний плацдарм, на який можна було спиратись. Плацдарм із чисельним населенням, лояльно налаштованим до влади, централізованою системою управління, господарськи освоєною територією, адміністративно-територіальний і церковно-територіальний устрій якої давали б можливість оперативніше вирішувати поставлені завдання. На момент укладення Кючук-Кайнарджийського договору Південна Україна аж ніяк не відповідала таким критеріям. Великою мірою — через існування тут Вольностей Війська Запорозького.

Ще одним напрямком зовнішньополітичної активності Російської імперії, спрямованим на розширення кордонів, який суттєво вплинув на розвиток православної церкви в південноукраїнському реґіоні, був напрямок польський. Імперія і тут розігрувала карту захисту православ’я. І знов це робилось у першу чергу для вирішення політичних завдань, тоді як самі конфесійні інтереси не були пріоритетними. Росія не зупинялась перед тим, щоб у разі необхідності жертвувати ними. В. Шеретюк у результаті дослідження історії православ’я на Правобережній Україні в контексті політичних взаємин Росії та Речі Посполитої прийшов до висновку, що під виглядом боротьби за відновлення прав православного населення Правобережжя російське керівництво, ігноруючи існуючі міжнародно-правові норми, нав’язало Речі Посполитій закони, які фактично підпорядкували її Петербургу. Після того, як не без “допомоги” Росії у 1768 р. польський сейм, зацікавлений у припиненні Коліївщини та в послабленні позицій папства на Правобережжі, скасував ряд дискримінаційних обмежень щодо православних, які тепер формально були зрівняні в правах із католиками, російська влада вдалася до деяких поступок польській стороні, пішовши на нове звуження обсягу прав православного населення Правобережної України з метою стабілізації російсько-польських відносин [20].

Деклароване царською владою невтручання у церковні справи Польщі з одночасним проведенням антиуніатських заходів на включених до складу імперії білоруських землях підштовхнули шляхту та католицьке духовенство до нового наступу на православних, покатоличення та спольщення населення Правобережжя, у першу чергу Київщини та Брацлавщини. Тільки в 1776 р. на Правобережжі було обернуто на унію більше 800 православних парафій.

Не останню роль у цьому відіграла ліквідація запорозького козацтва, яке до того служило стримуючим фактором, знаходячись на сусідніх з Правобережною Україною землях [21].

Одним із наслідків політичної гри Петербурга стало те, що з 1772 р. у Речі Посполитій були відсутні православні єпископи, а православна церква на її території знаходилась під духовною владою єпископа Переяславського. Саме його єпархія через кілька років стала однією з тих, які були позбавлені частини церков задля формування єпархії Слов’янської та Херсонської. Вона ж стала і одним з основних “постачальників” південноукраїнських земель парафіянами та іноземним православним духовенством: священно- та церковнослужителі, ченці, які не могли протистояти утискам католиків та уніатів, залишали свої домівки і перебирались до Південної України.

Слід сказати, що допущення Петербургом послаблення позицій православ’я на Правобережжі зовсім не означало, що цей реґіон випав із поля зору російської влади. Остання готувала ґрунт для подальшого посилення контролю за Річчю Посполитою. Причому ця підготовка була прямо пов’язана з ім’ям всесильного Новоросійського та Азовського генерал-губернатора Г. Потьомкіна, який починає свою політичну гру з метою поставити Правобережжя під власний контроль [22].

Примітки

1. Смолич И.К. История русской церкви 1700 – 1917. Часть І. – М.: изд. Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1996. – С. 116, 513.

2. Карташев А. История Русской Церкви. Т.2. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2000. – С. 638.

3. Смолич И.К. История русской церкви… Ч. І. – С. 116.

4. Ammann A.M. Church Affairs // Catherine the Great. A profile. – New York: Hilland Wang. – P. 290.

5. Андреева Л.А. Религия и власть в России. Религиозные и квазирелигиозные доктрины как способ легитимизации политической власти в России. – М.: Ладомир, 2001. – С. 147.

6. Знаменский И. Положение духовенства в царствование Екатерины ІІ и Павла І. – М.: тип. М.Н. Лаврова и Ко., 1880. – С. 45.

7. Спінул О. Київський митрополичий дім у кінці XVII – XVIII століттях. – Автореф. дис. кандидата історичних наук: 07.00.01. / Київський університет імені Тараса Шевченка. – К., 1998. – С. 13.

8. Благовидов Ф.В. Обер-прокуроры Святейшаго Синода в ХVІІІ и первой половине ХІХ столетия (Развитие обер-прокурорской власти в синодальном ведомстве).Опыт историческаго изследования. – Казань: тип. Императорскаго Университета, 1899. – С. 259.

9. Бойко А. Південна Україна останньої чверті ХVІІІ століття. Аналіз джерел. – К., 2000. – С. 53 – 55.

10. Геллер М. История Российской империи: в 2 т. – М.: изд. “МИК”, 2001. – Т. 2. – С. 91.

11. Благовидов Ф.В. Обер-прокуроры… – С. 255 – 259.

12. РДІА, ф. 796, оп. 56 – 62.

13. Там само, ф. 797, оп. 1.

14. Там само, ф. 796, оп. 56 – 62.

15. Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1965. – Т. І. – С. 171.

16. Там само. – С. 169.

17. Геллер М. История Российской империи… – С. 111.

18. Дружинина Е.И. Северное Причерноморье в 1775 – 1800 гг. – М.: изд. Академии наук СССР, 1959. – С. 49.

19. Шиян Р.І. Козацтво Південної України в останній чверті XVIII ст. – Запоріжжя: РА “Тандем У”, 1998. – С. 9; Усенко П.Г. Віхи “грецького проекту” на попелищі козацьких вольностей // Запорозьке козацтво в пам’ятках історії та культури. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Запоріжжя, 2 – 4 жовтня 1997). – Секція III, IV, V. – Запоріжжя: РА “Тандем–У”, 1997. – С. 129.

20. Шеретюк В.М. Православна церква Правобережної України в контексті політичних відносин Росії і Речі Посполитої кінця XVII – XVIII ст. – Дис. кандидата історичних наук: 07.00.01. / К., 2001. – С. 208; Chodkiewicz A. Organizacja Kościоłów chrześcijańskich na ziemiach Ukrainy і Białorusi (1772 – 1945) // Chrześcijanin w Świecie. – 1988. – № 8 – 9. – S. 149.

21. Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: Навч. посібник: У 3-х книгах. Кн. 3. Кінець XVI – середина ХІХ століття. – К.: Либідь, 1994. – С. 119 – 120.

22. AGAD, Archiwum Krolestwa Polskiego, K. 357, № 90.