Переселення греків

Ігор Лиман

Переселення греків, про яке В. Кабузан згадував як про один із головних проявів державної колонізації, дійсно займає особливе місце в історії залюднення Південної України. І не лише тому, що воно справило вплив на зміни національного складу населення реґіону. Грецькі громади отримали від держави такі права та привілеї, у тому числі і в релігійній сфері, які поставили їх в особливе положення в порівнянні з іншими переселенцями.

Окремо слід зупинитись на переході (переведенні) до реґіону греків, оскільки вони сформували тут Готфійську та Кафійську єпархію — церковно-адміністративну одиницю, незалежну від єпархії Слов’янської та Херсонської.

Спрямованість зовнішньополітичної активності Російської імперії на отримання широкого виходу до Чорного моря, яка чітко простежувалась і задовго до приходу на престол Катерини ІІ, і ще в більшій мірі при цій імператриці, значною мірою визначила інтерес російських можновладців до долі православного населення, яке перебувало на землях Османської імперії. Особливо гострим став цей інтерес під час війни 1768 – 1774 рр., коли російські збройні сили перебували на Архіпелазі та Кримському півострові. У цій війні частина архіпелазьких греків воювала на боці Росії і досить непогано себе зарекомендувала. Непогано для Росії. З турецького боку ці герої після укладення Кючук-Кайнарджийського договору не могли розраховувати на доброзичливість. За таких обставин стало цілком логічним звернення осіб, які служили на російському флоті під командою графа Орлова, перейти під захист православної імператриці. Наслідком цього звернення став іменний указ від 28 березня 1775 р. про дозвіл грекам оселитись у Керчі та Єникале [59]. Для самої Російської імперії таке розгортання подій було, що називається, на руку. В умовах нестійкої ситуації в Криму, яка склалась після завершення війни, перебування там греків, вірних Петербургу і отримуючих за це чималі привілеї, могло впливати на грецьке населення, яке знаходилось під зверхністю мусульман, виступаючи додатковим стимулом для поширення проросійських настроїв. Не слід не брати до уваги і ту саму спрямованість політики Катерини ІІ на збільшення кількості населення в кордонах імперії. Саме розташування грецьких збройних переселенців у Керчі та Єникале було потрібне Петербургу і з військових міркувань. Ці фортеці Керченського півострова були зайняті російськими військами в ході бойових дій влітку 1771 р. Стратегічне значення фортець не зменшилось і після укладення Кючук-Кайнарджийського договору, оскільки вони стали єдиними укріпленими пунктами Російської імперії в Криму. Постало завдання зробити фортеці взірцем військових поселень, мешканці яких у разі необхідності були готові організовано виступити зі зброєю в руках, а в мирний час займались би господарською діяльністю. Перевірені в боях греки, для яких звичними були заняття рибальством, садівництвом, виноградарством, торгівлею, цілком підходили для реалізації цього завдання.

Для переселенців до Керчі та Єникале дійсно передбачались значні привілеї. Втім, реалізація положень іменного указу від 28 березня 1775 р. була задовільною далеко не по всіх пунктах, і греки зазнали поневірянь, оселяючись на Керченському півострові. На думку Ю. Пряхіна, причинами цього стали: непідготовленість фортець до прийому переселенців; недоброзичливість татарського населення, яка розпалювалась прихильниками Османської імперії, мусульманським духовенством, агентами турецьких властей, угрупуваннями, що змагались за владу; непорозуміння між керівництвом Грецького (Албанського) війська, сформованого з переселенців, і керч-єникальською військовою владою. До того ж, у перші часи мали місце значні складності з отриманням коштів, що виділялись на облаштування. Як наслідок, з’являються скарги греків, починаються втечі з фортець [60]. За таких умов російська адміністрація, у першу чергу в особі самого Г. Потьомкіна, заходилася більш активно реалізовувати пункти указу від 28 березня 1775 р., але на цьому відбився й інший фактор — початок здійснення плану генерал-губернатора щодо переселення греків у район Таганрога. Такий захід мав на меті як господарське освоєння цієї частини Північного Приазов’я, так і формування тут нової військової одиниці — Грецького піхотного полку. Ці плани були викладені Г. Потьомкіним у листі Никифору (Феотокі): полк не мав стати регулярним, у мирний час по черзі частина греків повинна була перебувати на службі, а частина — займатись господарством; сотні, з яких складався полк, мали бути названі на честь “славних у давнину народів”; при полку повинні були діяти священик, школа. “Словом, — писав Потьомкін, — Таганрог буде колонія грецька військова і називатиметься Спарта” [61].

Бажаючих переселитись виявилось небагато. Поява самого листа генерал-губернатора до Слов’янського та Херсонського архієпископа була викликана повідомленням не просто про небажання мешканців Керчі та Єникале переселятись до Таганрога, але й про їх намір залишити територію Російської імперії і повернутись до Туреччини, щоб не бути примусово записаними до Грецького піхотного полку [62]. Г. Потьомкіну довелося застосувати чимало аргументів, не виключаючи, природно, й аргумент релігійний, аби запобігти такому небажаному для Російської імперії кроку.

Події навколо переселення до Таганрога розгортались на тлі набагато масштабніших переміщень християн з Кримського півострова до Північного Приазов’я і облаштування тут ними нових населених пунктів, з нагоди чого в Російській імперії були навіть викарбувані спеціальні медалі [63]. Тут у деяких рисах повторились обставини переселення архіпелазьких греків до Керчі та Єникале.

Історіографія виходу з Криму християн під проводом митрополита Ігнатія на сьогодні є набагато більш представницькою, аніж історіографія будь-якого іншого аспекту колонізації реґіону в 1775 – 1781 рр. Основними темами, яким присвячено дослідження, є політична ситуація на півострові; причини, ініціатори та цілі переселення; процес підготовки переселення та його хід; питання, добровільно чи під примусом відбувався вихід; обставини зимівки в Новоселиці, заснування Маріуполя та інших населених пунктів в Азовській губернії; господарсько-майнове положення греків; шкода, спричинена виходом, Кримському ханству; інші наслідки переселення; висвітлення ролі окремих осіб [64].

Більшість дослідників сходиться на такій версії підготовки та реалізації планів переселення. На початку 1778 р. російська влада розпочала неабияку активність у питанні переселення, одним із проявів якої став рескрипт Катерини ІІ від 9 березня 1778 р. командуючому російською армією П. Рум’янцеву та указ від того ж числа Г. Потьомкіну про підготовку переходу християн із викладенням плану подальших заходів. У квітні відбулися переговори між, з одного боку, уповноваженими грецьких общин на чолі з митрополитом Ігнатієм, а з іншого, — російським резидентом при дворі Кримського хана А. Константиновим. Греки сформулювали умови, на яких вони погодилися б залишити кордони ханства. У липні розпочалося саме переселення, яке відбувалось під наглядом російських військ на чолі з О. Суворовим. Умови, висловлені греками, у більшості випадків своєчасно не виконувались. Новоприбулим довелося зазнати значних поневірянь, втративши кілька тисяч осіб під час зимування у різних населених пунктах Азовської губернії. 21 травня 1779 р. Катериною ІІ була підписана Жалувана грамота, якою грекам надавалась ціла низка привілеїв, серед яких помітне місце займала як певна адміністративна, так і духовна автономія. У вересні–жовтні того ж року визначено місце постійного перебування греків: ним повинен стати новостворюваний Маріупольський повіт, який мав бути заселений у 1780 р. Не всі греки бажали йти саме сюди; почали поширюватись настрої щодо повернення під владу хана. І все ж весною–літом 1780 р. більшість православних осіла в повіті, облаштувала тут ряд сіл та місто Маріуполь.

Одним із найбільш дискусійних питань, стосовно якого ламають списи дослідники, є визначення, хто був ініціатором виведення: митрополит Ігнатій, самі грецькі громади, або ж перший крок зроблений російською владою. Розглядаючи єпархіальну систему управління, ще повернемось до цієї проблеми. Тут же зауважимо, що набагато важливішим для розуміння ситуації є те, які інтереси мала кожна зі сторін. Зацікавленість російської влади була комплексною. Крім все того ж збільшення чисельності підданих імперії, господарського освоєння південноукраїнського реґіону, послаблення Кримського ханства, проглядали й інтереси, пов’язані безпосередньо з релігійною сферою. Утім, ці інтереси не мали самостійного значення і служили реалізації більш прагматичних, у першу чергу зовнішньополітичних, цілей. Гасло захисту православних від мусульман, під яким відбувалося переселення, мало продемонструвати світові готовність православної імперії служити опорою всіх одновірних народів, що в контексті “грецького проекту” було досить прозорим натяком на зазіхання Росії на землі, що знаходились під владою мусульман. Разом із тим має сенс версія, аргументована кримським істориком Ю. Катуніним. Згідно з нею, в разі приєднання Кримського півострова до Росії (що Петербург не лише припускав, але й готував), особливу роль тут мала відіграти російська православна церква. Але вона б була досить обмежена у своїх повноваженнях, адже парафії Готфійської єпархії, що діяла на півострові, підпорядковувались не Синоду, а Константинопольському патріарху. Питання про підпорядкування цих парафій виникло б негайно після приєднання Криму, і це могло викликати ускладнення стосунків “Другого Риму” та Петербурга, що, у свою чергу, підірвало б авторитет Російської імперії як захисниці всіх православних. Виходом із такої ситуації було припинення існування Готфійської єпархії ще під час перебування Криму під ханською владою. Причому єпархія формально мала бути ліквідована саме в інтересах захисту православних від іновірців. І очолити процес мало саме керівництво Готфійської єпархії, тобто митрополит Ігнатій [65].

Стосовно мотивації, якою керувались самі кримські православні, то можна погодитись із тими дослідниками, які кажуть про побоювання переслідувань з боку турків і татар, прагнення уникнути лиха військового часу, зберегти свою окремішність. Але звернемо увагу, що самі ці мотиви з’явились не без “допомоги” Російської імперії. Політика, яка проводилась останньою в Криму, певною мірою і викликала те негативне ставлення з боку мусульман, яке відчували на собі православні. Ще один суттєвий момент. Хоча православ’я на півострові і не було домінуючою релігією, його адепти мали досить широкі можливості задовольняти свої духовні потреби в розгалуженій мережі релігійних споруд, частина з яких не була підпорядкована місцевому ієрарху, маючи ставропігійний статус, тобто залежачи безпосередньо від Константинопольського патріарха. З іншого боку, не було непримиримим протистояння православ’я ісламу у свідомості багатьох мешканців Криму. Сотні років взаємодії з мусульманською культурою суттєво вплинули на греків, які стали давати своїм дітям імена тюркського походження [66], переймали мову сусідів та їхні звичаї, у тому числі і ті, що суперечать законам православної церкви [67]. Додамо сюди і той немаловажний фактор, що у греків у Криму склалось досить місце господарство, втрачати яке, переселяючись у надії отримати обіцяну російської владою компенсацію, було досить ризиковано.

Зважаючи на таку ситуацію, зрозуміло, чому багато хто з греків вагався, не бажав переходити з насиджених місць, а деякі приймали іслам, аби залишитись у Криму [68]; чому ті, хто вже вийшли в межі Російської імперії і не побачили тут обіцяного, намагались повернутись до старих домівок.

У певному сенсі ситуація, в якій опинились греки, нагадувала ту, що спостерігалась у середовищі запорозьких козаків після ліквідації Вольностей: вони постали перед необхідністю вибору. Причому російська влада доклала чимало старань, аби, якщо не можна взагалі позбавити можливості вибору, то принаймні підштовхнути в напрямку, вигідному імперії.

Про те, що маніпуляції кримськими греками, які здійснювались російською владою, були спрямовані на досягнення в першу чергу політичних, а не релігійних цілей, свідчать наслідки переселення для православної церкви на півострові. Православ’я в Криму зазнало втрат, які давали ознаки ще десятки років. У приєднаному до Росії Криму станом на 28 грудня 1783 р. було нараховано лише 58 церков, 25 з яких виявились зруйнованими [69]. Протоієрей Лебединцев пізніше так охарактеризував цю ситуацію: “В якому стані знаходилось в Криму християнство під час приєднання цього краю до Росії? Правильніше буде сказати, що 1783 р. ми знайшли тут тільки сумні сліди його” [70]. Більше того. Після залишення значною частиною греків півострова стан православ’я тут був би ще жахливішим, якби хан не попіклувався про відновлення богослужінь у деяких релігійних спорудах [71].

При дослідженні розвитку православної церкви на півдні України необхідно враховувати, що велика увага, яка приділялась російською владою іноземній колонізації південноукраїнських земель, зумовила збільшення в реґіоні не лише кількості православних, хоча останні продовжували становити переважну більшість. На колишні землі Вольностей Війська Запорозького був відкритий шлях адептам католицизму, протестантизму, ісламу, іудаїзму, інших сповідань. Між іншим, євреям було дозволено оселитись навіть на місці колишньої Січі, у містечку Покровському. Переселення відбулось згідно зі спеціальним розпорядженням Г. Потьомкіна [72]. Керуючись багато в чому тими ж міркуваннями, що і при наданні Жалуваної грамоти кримським православним грекам, 1 листопада 1779 р. Катерина ІІ підписала “Жалувану грамоту таким, що вийшли з Криму в Азовську губернію на поселення християнам римсько-католицького закону ” і “Жалувану грамоту таким, що вийшли з Криму християнам вірменського закону” [73]. Остання була дана тим самим вірменам-григоріанам, про яких писав В. Кабузан. Втім, слід відмітити, що оселились вони головним чином в округах фортець Святого Димитрія та Азовської, а також при урочищі Полуденці, де було засноване місто Нахічевань. Тобто за межами реґіону, який за історіографічною традицією прийнято розуміти під Південною Україною.

На завершення зазначимо, що при розгляді умов, у яких відбувався розвиток православної церкви в південноукраїнському краї, увага акцентувалась на тих із них, які справляли найбільший вплив на релігійне життя. Але ними далеко не обмежується той широкий спектр факторів, що так чи інакше відбивались на формуванні єпархіальних структур влади, церковному будівництві, положенні різних груп православного духовенства, виконання підлеглими духовного відомства своїх функцій, взаєминах духовенства з парафіянами.

Примітки

59. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т.ХХ. – С. 101 – 104.

60. Пряхін Ю. Поселення архіпелазьких греків у Керч-Єникале (кінець XVIII – середина ХІХ століття) // Записки Історико-філологічного Товариства Андрія Білецького. – Вип. І. – К., 1997. – С. 107 – 113.

61. РДАДА, ф. 16, оп. 1, спр. 689, ч. 2, арк. 29 – 30.

62. Там само, арк. 19 зв.

63. МелКМ КВ –1912 / МКМ – О – М – 109.

64. Араджиони М.А. Греки Крыма и Приазовья: история изучения и историография этнической истории и культуры (80-е гг. XVIII в. – 90-е гг. ХХ в.) – Симферополь: Издательский Дом “Амена”, 1999. – С. 49 – 55.

65. Катунин Ю.А. Из истории христианства в Крыму: Таврическая епархия (вторая половина ХІХ – начало ХХ века). – Симферополь: Таврия, 1995. – С. 12.

66. Чернухін Є., Галенко О. Імена й прізвиська за матеріалами поминальників православних парафій греків Криму першої половини XVIII ст. // Записки Історико-філологічного Товариства Андрія Білецького. – Вип. І. – К., 1997. – С. 35.

67. Джуха И.Г. Одиссея Мариупольских греков: очерки истории. – Вологда: “ЛИС”, 1993. – С. 40 – 43.

68. Араджиони М.А. Греки Крыма и Приазовья… – С. 51.

69. Лашков Ф. Статистические сведения о Крыме, сообщенныя каймаканами в 1783 году // ЗООИД. – Одесса, 1886. – Т.ХІV. – С. 119.

70. Лебединцев А. Столетие церковной жизни Крыма. 1783 – 1883 // ЗООИД. – Одесса, 1883. – Т.ХІІІ. – С. 204.

71. Катунин Ю.А. Из истории христианства в Крыму… – С. 13 – 14; Панагия или Успенский скит // Отдел неофициальный Таврических епархиальных ведомостей. – 1890. – № 6. – С. 240 – 241.

72. Иванов П.А. “Дело о выходящих из-за границы в Новороссийскую губернию жидах” в Екатеринославском архиве губернскаго правления // ЗООИД. – Одесса, 1894. – Т.ХVІІ. – Отд. ІІ. – С. 163 – 164.

73. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т.ХХ. – С. 878 – 879.