Утворення місцевих органів влади

Ігор Лиман

Адміністративний устрій реґіону сталим не залишався. Уже наступного року та частина земель колишніх Запорозьких Вольностей, яка знаходилась по лівому березі Дніпра, була передана зі складу Новоросійської до Азовської губернії. Карта південної України протягом 1776 – 1781 рр. зазнала й інших змін. Змін, які полягали і в перерозподілі кордонів адміністративно-територіальних одиниць, що знаходились у межах Новоросійської та Азовської губерній, і в коригуванні зовнішніх кордонів останніх. Між іншим, у 1780 р. До Новоросійської губернії приписано ряд населених пунктів Ізюмської провінції, а наступного року був чіткіше визначений кордон між цією губернією і так званою Польською Україною [50]. Втім, були визначальними саме внутрішні зміни: кількість адміністративно-територіальних одиниць у реґіоні збільшувалась у першу чергу за рахунок влаштування нових населених пунктів, а не завдяки їх виключенню зі складу сусідніх губерній. Оскільки ж саме від збільшення чисельності населених пунктів переважно і залежало розширення мережі релігійних споруд, попередня теза є справедливою і при оцінці значення приєднання нових територій для розвитку церковного устрою Південної України у червні 1775 – грудні 1781 рр.

Разом із розвитком мережі адміністративно-територіальних одиниць відбувалися зміни і в місцевих органах управління Новоросійської та Азовської губерній. Формувалась система, очолювана генерал-губернатором, при якому діяла власна канцелярія. У безпосередній залежності від генерал-губернатора перебували Новоросійський та Азовський губернатори, яким підпорядковувались губернські канцелярії (Новоросійська — у Кременчуці, Азовська — до червня 1778 р. у Білівській фортеці, потім — у Катеринославі І). При губернських канцеляріях діяли, між іншим, Межові експедиції, що було свідченням особливого ставлення Петербурга до реґіону (існування таких експедицій суперечило положенням, що реґламентували діяльність межових інституцій, і на місцях зазвичай дозволялось засновувати лише контори та канцелярії, але не експедиції, які мали більш широкі повноваження). В Азовській губернії, крім того, діяла й експедиція Дніпровської лінії.

Губернським органам влади були підпорядковані провінційні, воєводські та повітові канцелярії, втім, у деяких малонаселених повітах останні не створювались, а управління здійснювалось земськими комісарами. Формувались органи управління містами [51]. Поступово був сформований інститут наглядачів, що діяли як у слободах, так і на рівні округів [52]. Саме наглядачі були особами, на яких уряд міг покластись у керівництві державними слободами. Адже запроваджені в реґіоні общини, як орган самоорганізації населення, не стали такими, якими їх воліла бачити російська адміністрація, а тому виявились малопристосованими до виконання функцій, які на них покладались [53].

Окремі відомства будували власну вертикаль влади в реґіоні. Серед них — і “відомство” духовне.

При виконанні своїх повноважень вони мали взаємодіяти з інституціями, зазначеними вище. І всі вони, навіть у разі непідпорядкування de-jure генерал-губернатору, de-facto знаходились у залежності від цього можновладця. Г. Потьомкін, і перебуваючи в Петербурзі, і виїжджаючи з столиці, залишався повновладним правителем Південної України. І не лише її. З 1775 р. Григорій Олександрович був не тільки Новоросійським та Азовським, але й Астраханським, а з 1780 р. — і Самарським генерал-губернатором (саме тоді Астраханська губернія була поділена на дві частини). Діяльність Потьомкіна суттєво вплинула на розвиток православної церкви на півдні України в початковий період функціонування Слов’янської та Херсонської єпархії. Ця особа ще до отримання в управління запорозьких земель була досить близько знайома із специфікою взаємин світської та духовної влади. І мова йде не тільки про навчання в Смоленській семінарії, а потім — у Московському університеті, де молодий Потьомкін неодноразово висловлював товаришам своє бажання стати або архієреєм, або міністром [54]. І. Смолич повідомляє, що невдовзі після входження на престол Катерина ІІ мала намір призначити Потьомкіна до Синоду. Григорій Олександрович отримав “місце за обер-прокурорським столом” із перспективою “дійсного по цьому місцю вправляння” [55].

Отримавши під свою юрисдикцію південноукраїнський реґіон, Потьомкін допоміг домогтися низки обмежень компетенції Синоду в питаннях управління церквою на цих землях. Великою мірою саме завдяки генерал-губернатору відтепер деякі напрямки церковного будівництва більше залежали від місцевої світської влади та єпархіальних архієреїв. Перша знаходилась у залежності від Потьомкіна згідно з його статусом. Другі, при формальній самостійності від нього, реально також суттєво залежали від улюбленця Катерини ІІ. Між іншим, саме за підтримки Потьомкіна Никифор (Феотокі) отримав посаду єпархіального архієрея, а пізніше через зміну ставлення Григорія Олександровича втратив її.

Для духовенства півдня України, як це не парадоксально, концентрація реальної влади над церквою в руках влади світської, яку й уособлював Г. Потьомкін, не стала новиною. У певному сенсі можна навіть стверджувати, що це вже було традиційним для реґіону. Адже і за періоду Нової Січі духовні особи, які знаходились на території Вольностей Війська Запорозького, перебували в реальній залежності від світської влади в особі Коша [56]. Інше питання, що Кіш являв собою орган демократичної влади, обирався самим запорозьким козацтвом, тоді як генерал-губернатор був поставлений Петербургом.

На розбудову системи адміністративно-територіальних одиниць, формування органів управління, на церковно-адміністративний устрій реґіону вплинуло переважання поміщицької колонізації над державною. А. Бойко, розглядаючи три основні джерела (напрямки) утворення категорії поміщицьких підданих у реґіоні — вербоване населення Правобережної України, що складалось переважно з поміщицьких селян і втікачів із Росії; втікачі безпосередньо до Південної України; колишнє населення Запорозьких Вольностей, — зазначає, що поселяни більш воліли оселятись саме в поміщицьких маєтках, аніж у державних слободах [57]. Категоричніше висловився В. Кабузан. Згідно з ним, “без греків та вірмен колонізація Новоросії в цей період була вже виключно поміщицькою, відтіснивши пануючу до 60-х рр. державну колонізацію”. Цей же дослідник відмітив нерівномірність темпів заселення різних повітів реґіону: для південних повітів, які до цього були найменш освоєними, показники приросту населення значно перевищували ті, що мали місце стосовно більш освоєних до 1775 р. повітів північних [58]. Серед південних повітів були території колишніх запорозьких паланок — Бугогардівської, Інгульської, Кальміуської, які за часів Вольностей значно поступались за чисельністю населення північнішим територіям, і разом з тим, мали чималу площу.

Примітки

50. Ден В.Э. Население России по пятой ревизии… – С. 272.

51. Циберт В.М. Становлення органів самоврядування міст Південної України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Вип. XVI. – Запоріжжя: “Просвіта”, 2003. – С. 30 – 34; Циберт В.М. Міста в системі державного управління Південної України кінця XVIII – першої половини ХІХ століття // Ідеологія державотворення і суспільствознавча наука. Тези доповідей на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції, присвяченій 10-річчю незалежності України. 31 травня 2001 року. – Запоріжжя: “Просвіта”, 2001. – С. 188 – 189.

52. Савченко І.В. Місцеві органи управління Новоросійської та Азовської губернії // Записки науково–дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII – ХІХ століття. – Вип. 6. – Запоріжжя: РА “Тандем–У”, 2001. – С. 244 – 249.

53. Бойко А.В. Запровадження общинного устрою на півдні України останньої чверті XVIII століття // Записки науково–дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна XVIII – ХІХ століття. – Вип. 1. – Запоріжжя: РА “Тандем–У”, 1996. – С. 72 – 79.

54. Бантыш-Каменский Д. Биографии российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов. В 4-х частях. – М: Издательское объединение “Культура”, 1991. – Ч. ІІ. – С. 57.

55. Смолич И.К. История русской церкви… Ч. І. – С. 152.

56. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734 – 1775). – Запоріжжя: РА “Тандем–У”, 1998. – С. 77 – 97.

57. Бойко А.В. Напрямки колонізації Південної України в останній чверті XVIII ст… – С. 251 – 252.

58. Кабузан В.М. Крестьянская колонизация Северного Причерноморья (Новороссии) в XVIII – первой половине ХІХ вв. (1719 – 1857) // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. 1964 год. – Кишинев: “Картя Молдовеняскэ”, 1966. – С. 320 – 321.