Ставлення уряду до запорозького козацтва

Ігор Лиман

Повертаючись до інших, крім приєднання нових територій, шляхів поповнення населення Російської імперії та її південного реґіону, а саме до іноземної колонізації та збереження і примноження людності, яка вже знаходилась на цій території, звернемо увагу, що їх слід розглядати у зв’язку з адміністративно-територіальними змінами, які відбувались на півдні України. Саме останні йшли на крок попереду трансформацій церковно-адміністративного устрою і значною мірою обумовлювали їх.

До червня 1775 р. основною перешкодою для поширення уніфікаційних тенденцій на південноукраїнські землі залишалось існування тут Вольностей. Адже вони в адміністративно-територіальному, військовому, господарському, релігійному та цілому ряді інших аспектів зберігали свою окремішність і, м’яко кажучи, не зовсім вписувались у загальноімперську систему.

Разом з тим, протягом періоду Нової Січі (1734 – 1775 рр.) ця окремішність не залишалась незмінною і в умовах тиску з боку імперської влади, який значно посилився зі сходженням на престол Катерини ІІ, Кошу та підпорядкованому йому козацтву довелося докладати все більше зусиль для її збереження.

Із утворенням Нової Січі запорожці вважали своїми значні площі Південної України, які на півдні межували з татарськими землями, а на півночі закінчувались “Новими Кодаками… і степом по р. Самарі в 25 верстах від її гирла” [23]. У 1740 р. “інструментом”, прийнятим при Великому Інгулі, були визначені кордони Запорозьких Вольностей. Західний рубіж проходив від гирла Синюхи вниз до Ташлика, звідси через ріки Мертві Води і Малий Інгулець до ріки Кам’янки; східний кордон проліг від гирла Кінських Вод до Мокрої Московки, звідси до верхів’я Берди і далі до місця впадіння останньої в Азовське море [24]. Такі кордони з татарськими кочів’ями збереглися до 1774 р., коли були внесені корективи у зв’язку із завершенням російсько-турецької війни.

Не такою була ситуація з кордонами Вольностей із прилеглими частинами Російської імперії. У 1751 р. на північно-західній окраїні запорозьких земель оселились серби на чолі з І. Хорватом, які заснували тут Нову Сербію. Тоді ж імператриця наказала утворити на кордоні Запорожжя поселення Слобідського Малоросійського полку, яке мало бути розташоване на 20 верст нижче новосербського кордону. У 1753 р. з Австро-Угорщини до Запорожжя прийшли серби, які зайняли північно-східні землі Вольностей і заснували Слов’яносербію. Таким чином, запорожці втратили територію, що лежала між річками Луганню, Північним Дінцем і Бахмутом.

Ці землі, так само як і Українська лінія з ландміліцейським корпусом, були виключені з-під юрисдикції Коша. 1764 р. знаменував нові адміністративно-територіальні перетворення на півдні України. Була утворена Новоросійська губернія. До її складу входили Нова Сербія, Новослобідське козацьке поселення, Слов’яносербія, Українська лінія, 13 сотень Полтавського і 2 сотні Миргородського полків, Бахмутський повіт. У подальшому кордони губернії зазнали низки змін, найсуттєвішою з яких стало виділення у 1775 р. Азовської губернії. До останньої, згідно з указом від 14 лютого 1775 р., увійшли Азов, фортеця Святого Димитрія, Таганрог, Черкаськ, із населеними пунктами Донського війська, Нова Дніпровська лінія, Керч і Єникале, Кінбурн із межиріччям Дніпра та Бугу, Бахмут із його провінцією та територія Слов’яносербії [25].

Протягом існування Вольностей Війська Запорозького наступ російської влади на їх територію вівся шляхом формування адміністративних одиниць, не підпорядкованих Кошу, не лише на кордонах, але і в межах самих козацьких земель. Запорожцям доводилось миритись із розташуванням тут російських військ, існуванням Новосіченського ретраншементу, будівництвом тих самих фортець Нової Дніпровської лінії. Російська влада доклала чимало зусиль, аби населення незалежних від Коша територій Півдня зростало якомога швидше.

У період Нової Січі не залишився незмінним і адміністративний устрій самих Вольностей. Після повернення у 1734 р. запорожців на ці землі тут було влаштовано п’ять паланок: Бугогардівська, Інгульська (Перевізька), Кодацька, Самарська і Кальміуська [26]. У 1768 р. були засновані Орільська та Протовчанська, а трохи пізніше — восьма, Прогноївська паланка. Є відомості, що в останні часи існування Нової Січі були виокремлені ще дві паланки — Барвінківська та Личківська [27].

Розширення паланкової мережі було обумовлене в першу чергу зростанням населення Запорозьких Вольностей: кошове керівництво в останнє десятиріччя існування Нової Січі ясно усвідомлювало, що широка колонізація запорозьких земель населенням, підпорядкованим Кошу, допоможе протистояти втручанню російської адміністрації. Але така колонізація, яка не просто була непідконтрольна державній владі, але і поповнювала лави негативно до неї налаштованих, яка проходила великою мірою за рахунок втікачів з інших реґіонів імперії, не могла задовольнити Петербург. Тут прагнення влади примножувати населення держави зіштовхнулось із не менш важливим пріоритетом — тримати це населення під контролем. Врешті-решт, друге прагнення перемогло. Тим більше, що існувала більш вигідна альтернатива — проведення колонізації за сценарієм, розробленим російською владою.

Наведені короткі відомості про перекроєння адміністративної карти реґіону за часів Нової Січі є важливими не лише для кращої орієнтації у тих трансформаціях, яких пізніше зазнав церковно-адміністративний устрій Півдня. Вони дають можливість більш глибоко зрозуміти причини опозиційності значної частини запорожців до дій російської влади, і в той же час поступового звикання населення Вольностей до необхідності рахуватись із імперськими структурами. Таке розуміння, у свою чергу, допомагає пояснити історію запорозької спадщини (у тому числі і в духовній сфері) після ліквідації Нової Січі.

З ліквідацією Запорозьких Вольностей, для того щоб успішно реалізовувати плани Петербурга в реґіоні, треба було брати в розрахунок настрої колишнього козацтва, у тому числі і релігійні. Самі запорожці у своїх настроях єдиними не були. Мова йде не про те, що частина козацтва негативно ставилась до російської адміністрації а інша частина — позитивно. В умовах, коли держава вже продемонструвала свою силу, набагато важливішим було те, який спосіб буде обраний для існування в нових реаліях. Необхідність вибору постала перед запорожцями вже при оточенні Січі військами П. Текелія. Тоді ж наочно проявились розбіжності, які існували всередині козацтва. Незважаючи на явне чисельне переважання російських військ, частина запорожців наполягала на збройному опорі. Інші ж, представлені переважно старшиною та заможним козацтвом, які побоювались за долю своїх зимівників та іншої власності, не були такими радикальними. Для них слідування заклику січового архімандрита Володимира Сокальського не проливати єдиновірної крові і скоритись було більш прийнятним.

Альтернатива у тепер уже колишніх підлеглих Коша залишалась і після того, як Січ була здана без бою. Навіть не альтернатива, яка передбачає два варіанти дій, а можливість обрати принаймні один з шляхів: еміграція, збройний виступ проти існуючої влади, включення в російські структури або ж намагання ізолюватись від світу, що змінювався, ведучи господарство в зимівниках (причому останній шлях не протиставляється другому: зимівники могли стати центрами опору владі). Ще більш радикальним способом ізоляції міг стати відхід до монастиря.

Одним з найнебажаніших для російської влади шляхів, беззаперечно, було саме переселення запорожців на турецькі землі. Небажаним великою мірою вже через те, що суперечив тому самому прагненню збільшити кількість населення держави. А про те, що ідеї популяціоністів не полишали правлячі круги імперії, свідчить той самий маніфест від 3 серпня 1775 р., у якому серед причин ліквідації Запорозьких Вольностей поряд із запрошенням козацтвом до своїх лав людей “всякої віри” названа безшлюбність запорожців, які діяли “всупереч наміру самого творця в розмноженні роду людського”.

Частина козацтва скористалась можливістю емігрувати. Щоправда, як з’ясувала в процесі свого дослідження С. Каюк, організований вихід п’яти тисяч запорожців одразу після “атакування” Нової Січі був не більше ніж легендою. Тоді за Дунай пішли переважно запорозькі рибалки, які щороку влітку направлялись до Чорного моря і розпорошувались по узбережжю, займаючись звичайними промислами. Дізнавшись про події на Запорожжі, вони вирішили, що повернення додому вже не можливе. Переселення ж інших козаків відбулось поступово, невеликими загонами [28]. Найбільш активно запорожці залишали кордони імперії впродовж 1776 – 1778 рр., внаслідок чого емігрувало від 7 до 10 тисяч осіб [29].

Не можна погодитись із припущенням, висловленим П. Івановим і частково підтриманим С. Каюк, що до липня 1776 р. жоден із керівників реґіону не знав про втечі козаків за межі імперії, а російське командування особливо не турбувалось про долю запорожців [30]. Проти цього свідчить уже та увага, яка приділялась із червня 1775 р. контролю за населенням запорозьких зимівників [31]. 16 березня 1776 р. Г. Потьомкін в ордері до Азовського губернатора В. Черткова писав про необхідність як останньому, так і П. Текелію вжити заходів для утримання колишніх запорожців від утечі за кордон. Причому сам цей ордер з’явився як реакція на відповідний рапорт Азовського губернатора [32]. Не залишала поза увагою нова адміністрація і пересування колишніх запорожців, яке могло виявитись підготовкою до збройних виступів. У фондах Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького зберігається протокол допиту писаря Р. Ребрикова, затриманого за пересування без потрібних документів. Двома основними питаннями, які цікавили, були чутки стосовно проїзду 25 лютого 1776 р. через Самару Царгородського митрополита, який нібито їхав до Петербурга рятуючись від переслідувань мусульман, а також інформація про концентрацію козаків за Дніпром та Прутом. Причому саме дані про запорожців становили найбільший інтерес для влади [33]. Сама С. Каюк (Могульова) в одній із своїх статей згадує висловлене свого часу Н. Полонською-Василенко припущення, що причиною засудження кошового отамана П. Калнишевського, судді П. Головатого та писаря І. Глоби на довічне ув’язнення в далеких монастирях було те, що російським урядовцям стало відомо про наміри запорожців шукати допомоги в іншій державі. Тому Г. Потьомкін у листі до Катерини ІІ та липневому 1775 р. ордері П. Текелію і казав про провини старшин [34].

Що стосується причин протурецької орієнтації частини запорожців, то серед них згадаємо створення Портою умов, аби козацтво не відчувало дискомфорту на землях Османської імперії. У тому числі — дискомфорту релігійного. Ісламський уряд не став на заваді збереженню переселенцями своєї віри. До самої присяги на вірність султану 30 серпня 1778 р. в Очакові козаки були приведені православним волоським священиком [35]. Як і за часів Запорозьких Вольностей релігійні потреби частини задунайських козаків задовольняли ченці (але тепер уже з молдавських монастирів). Крім того, козаки мали можливість відвідувати церкви. Одна з них діяла в Очакові вже на час згаданої присяги [36]. Є відомості про те, що в тому ж 1778 р. з дозволу паші козаки збудували в урочищі Кагалєє над Дністровським лиманом церкву на честь Покрови. Ця споруда через півтора року була перевезена козаками за Дунай. Згодом її повернули на старе місце [37].

Те, що на турецьких землях козаки могли задовольняти свої християнські потреби, ставало додатковим аргументом для еміграції і в той же час змушувало російську владу використовувати у своєму арсеналі засобів по боротьбі із переселенням за кордон і розширення мережі релігійних споруд на півдні України.

Доводилось рахуватись російській адміністрації і з загрозою збройного опору частини колишнього козацтва. А така загроза була реальною, хоча і не вилилась у широкомасштабні виступи. Конкретизувалась вона, між іншим, у створенні козацьких роз’їздів для захисту запорозьких зимівників, які підлягали конфіскації, а також у поширенні чуток про похід для відновлення Січі 60-тисячної армії запорожців, донців і калмиків, яких нібито організував такий собі Метелка. До речі, за поширення цих чуток був заарештований колишній писар Опанас Фрідріх, якого прогнали через 1000 шпіцрутенів чотири рази, після цього він і помер під вартою [38]. Йдеться про того самого Фрідріха, який напередодні зруйнування Січі вимагав від священика за межами Вольностей, аби той під час служб згадував запорозьку старшину.

Загроза як еміграції, так і збройних виступів спонукала російську адміністрацію створювати умови для обрання козаками, у першу чергу старшиною, третього шляху — співробітництва з новою владою, яка закріплювалась на колишній території Вольностей. Для цього почали складатись іменні списки запорозької старшини, яка була вірною уряду. І це в багатьох випадках спрацьовувало. Представники старшини стали подавати прохання про надання їм російських військових рангів і привілеїв. Вони отримували можливість як покращити власний добробут, ведучи господарську діяльність на закріплених за ними землях, так і отримати російське дворянство [39]. Лояльні до влади козаки призначались осадчими, опікувались заселенням колишніх запорозьких маєтностей, десятськими та отаманами, які мали наглядати у селах і доповідати головному командирові колишньої Січі та Новосіченського ретраншементу підполковнику Інгерманландського піхотного полку П. Норову про всі ворожі до уряду дії. Як повідомив О. Рябінін-Скляревський, сам П. Норов був колишнім запорожцем, Самарським полковником [40].

Досить показовим в оцінці ставлення частини козацтва до старшини, яка почала вислужуватись перед новою адміністрацією, була висловлена все тим же Фрідріхом думка про можливі наслідки походу Метелки на Січ. Колишній писар зауважив, що у випадку, коли до Метелки приєднаються кримські козаки-запорожці, “старшинам нашим серед живих не бути” [41].

Для спрямування енергії козаків у потрібне російській владі русло використовувалось формування на теренах Південної України нових військових одиниць. У цьому плані реґіон зберігав свою мілітарну спрямованість, і відсоток озброєних осіб у загальному складі населення тут перевищував той, який мала більшість інших складових мілітаризованої Російської імперії. Втім, якщо для земель Новоросійської та Азовської губерній в кордонах, які вони мали до червня 1775 р., докорінних змін у принципах організації збройних формувань не відбулося, то на колишній території Вольностей зміни були значно суттєвішими. Про комплектацію із запорожців нових козацьких військ (до чого прийшли у 1780-х рр.) ще не йшлося. Натомість у доповіді імператриці 31 жовтня 1776 р. Г. Потьомкін зазначав: “З причини знищення колишньої Січі Запорозької слід цих козаків зайняти по схильності їх якою-небудь службою, то замість таких, що були там 4 гусарських і 4 пікінерських, які у досить великому некомплекті знаходяться, полків, як з тих самих, так і з переведених туди ж на поселення, які залишились після створення 7 польових гусарських полків Сербського, Волоського, також ескадронів Угорських, Грузинських і Московського легіону, запроваджуються тепер поселені 9 гусарських і 6 пікінерських полків”. У складеному тоді ж “Установленні” конкретизувалось, що у реґіоні мають знаходитись Слов’янський, Іллірійський, Сербський, Болгарський, Далматський, Волоський, Молдавський, Македонський, Угорський гусарські полки, а також Дніпровський, Єлизаветградський, Луганський, Катеринославський, Полтавський і Херсонський пікінерські полки, причому два останні повинні бути наново сформовані саме з колишніх запорожців [42]. Але, як відмітив дослідник історії козацтва Південної України останньої чверті XVIII ст. Р. Шиян, ці формування не набули популярності серед місцевого, здатного до служби населення. Пасивний спротив колишніх запорожців затягував комплектацію нових бойових одиниць і переведення поселень до складу військових слобод [43].

Для тих козаків, які не наважувались залишити межі Російської імперії, але й не бажали йти на службу новій адміністрації, певний час зберігалась можливість залишатись у їхніх зимівниках, намагаючись дистанціюватись від змін, які відбувались навколо. До 1779 р. влада мирилась з існуванням цих адміністративно-господарських одиниць, вважаючи за недоцільне застосовувати радикальні заходи для їх знищення або трансформації у більш прийнятні для імперії населені пункти. Вважала за недоцільне через те, що такі дії посилили б опозиційність колишніх запорожців. Але наприкінці 70-х рр., коли внаслідок зовнішньополітичних змін імперія укріпила свої позиції на півдні України, вона почала рішучий наступ на зимівники. Причому цей наступ був комплексним і включав каральні заходи, економічні санкції проти непокірних волі владі і в той же час переконання, заохочення переселятись [44]. Серед інших аргументів, які використовувались при переконанні зимівчан перебратись до слобод, називалась і наявність в останніх церков, тоді як залишення у зимівниках обмежувало можливості задовольняти релігійні потреби [45].

З “атакуванням” Січі і підписанням Катериною ІІ маніфесту від 3 серпня 1775 р. адміністративно-територіальна карта реґіону набула нового вигляду. Це було більше ніж чергове перекроєння кордонів. Ліквідація Коша мала відкрити шлях для розбудови і всього реґіону в напрямку, що диктувався Петербургом.

Уже 8 вересня 1775 р. головний командир Новоросійської та Азовської губерній Г. Потьомкін зробив подання Сенату з пропозиціями щодо територіального устрою південного краю. В основу документа було покладено думку, складену за розпорядженням Потьомкіна П. Текелієм, Новоросійським губернатором М. Муромцевим і Азовським губернатором В. Чертковим. Важлива деталь: подання зроблене за день до підписання іменного указу про заснування Слов’янської та Херсонської єпархії, в якому обумовлено, що нова церковно-адміністративна одиниця влаштовується в Новоросійській і Азовській губерніях.

Кордони ж самих цих губерній, згідно з поданням Г. Потьомкіна, мали зазнати змін. Оскільки саме вони повинні були визначити територіальні межі компетенції південноукраїнського єпархіального архієрея, є сенс навести цитату з подання: “Кордони Новоросійської губернії… пропоную я починати від гирла ріки Тясміни, де вона впала в Дніпро, і до гирла Синюхи, по тій черті як тепер Єлизаветградська провінція від Польщі відділяється; від гирла ж Синюхи, де вона впадає в Буг, униз Бугом до гирла, де той впадає в Дніпро, і за Дніпром фортеця Кінбурн з її округом, тому що від гирла Бугу прямо на російську землю, що належить до Кінбурна, проїжджати не можна, отже, і зв’язок її з Новоросійською губернією бути повинен. Якщо ж цій фортеці як такій, що по ліву сторону Дніпра лежить, належати б до Азовської губернії, через те, що комунікацію з нею розділяють татарські землі, ця незручність і перешкоджає їй бути в тій губернії. Від гирла Бугу продовжується кордон Новоросійської губернії уверх Дніпра по лівому березі Лиману, а потім від Дніпра і входить у гирло Кінської і йде до самого Великого Лугу лівим берегом за течією Кінських Вод, як і у минулому колись запорожці володіли і мали по обидва береги Дніпра і Кінської свій перевіз. Від нижнього ж краю, враховуючи за течією Дніпра Великого Лугу, який повинен бути в Азовській губернії, де той Великий Луг згаданим нижнім краєм торкається Дніпра, кордон йде вгору Дніпром, розділяючи острови з лісом між обома губерніями по рівній частині до самого володіння Дніпровського пікінерського полку, де воно примикає до Дніпра, і весь згаданий полк повинен належати до Новоросійської, отже і такі, що входять в середину його містечка Малоросійського Миргородського полку Поток і Омельник з їхніми округами. І оминувши Дніпровський пікінерський полк кордон тієї губернії примикає від Власовки до гирла Тясміни, звідки вона взяла свій початок, і Дніпро з обома вже берегами від початку до кінця, де до нього згаданий Дніпровський пікінерський полк прилягає, входить до Новоросійської губернії, рівно і від гирла Бугу до Великого Лугу. А між ним і Дніпровському пікінерському полку належними місцями, до рибних ловель, користуватись спільно Новоросійській і Азовській губерніям.

В Азовській губернії бути теперішньому Донецькому пікінерському полку, Бахмуту з повітом і з поселеними там Бахмутським гусарським і частково Луганським пікінерським полками, так само і зі всіма тими поселеннями, які поза кордоном того повіту зайняті, землі між Старою та Новою лініями, так само вся Нова лінія від фортеці Олександрівської до річки Кінських Вод і по ній до нижнього краю Великого Лугу, від фортеці ж Петровської по узбережжю Азовського моря до гирла Кальміусу, також фортеці Таганрозька, Святого Димитрія Ростовського, Азов, Керч, Єниколь з їх повітами, та і всі землі Донських козаків. А при тому чи не зволіє Правлячий Сенат рештку Полтавського полку, з якого деяка частина під правом Новоросійської губернії вже перебуває тепер, відділивши від Малоросійської приєднати до цієї губернії, так само і містечко Нові та Старі Водолаги, які з давніх часів Новоросійській губернії належали, залишити за розташуванням їх в Азовській, а не в Слобідській, губернії, також містечко Тор з повітом, який за розташуванням своїм між такими, що відділяються до Азовської губернії, землями знаходиться, якого мешканці майже всі знаходяться і з підпомічником їхнім у Луганському пікінерському полку, маючи поселення своє в тому повіті, зважаючи на що чи не буде ласка і його для зручності з повітом його зі Слобідської губернії приписати до Азовської” [46].

20 жовтня 1775 р. складена за поданням Г. Потьомкіна доповідь Сенату була затверджена імператрицею. Причому затверджена і в тій частині, що стосувалась передачі до складу Азовської губернії рештки території Полтавського полку, містечок Нових і Старих Водолаг і Тору з повітом [47].

Оскільки маніфестом від 3 серпня 1775 р. було заборонено вживати саму назву запорозьких козаків, Г. Потьомкін в ордері В. Черткову від 13 вересня “радив” не використовувати термін “Запорозька Січ”, а колишні землі козаків називати провінціями. Втім, через відсутність докладних відомостей про ці території до кінця 1775 р. продовжував зберігатись традиційний розподіл колишніх запорозьких земель на паланки. Лише наприкінці року в інструкції секунд-майору П. Горлинському було передбачено, що запорозькі селища по лівому березі Дніпра між Старою Українською лінією та річками Бердою і Конкою, які входили до Самарської, Протовчанської, Личківської, Барвінківської та Кальміуської паланок, відтепер повинні були належати до новостворених повітів. Але таке нововведення носило формальний характер. Адже обумовлювалось, що нові територіальні утворення слід називати Самарським, Протовчанським, Личківським, Барвінківським та Кальміуським повітами [48]. Мав місце своєрідний компроміс: при дотриманні букви закону (маніфесту від 3 серпня) зберігались звичні для козацтва назви, тим самим сприяючи поступовій адаптації населення колишніх Вольностей до нових умов. Та й на чолі повітів були поставлені представники вчорашньої старшини. Згідно з даними, наведеними О. Рябініним-Скляревським, утвореними на землях Вольностей повітами керували колишні запорожці: Білий, Бершадський, Шульга, Чернявський, Побігайло [49].

Примітки

23. Яворницкий Д.И. Топографический очерк Запорожья. – М., 1877. – С. 9.

24. Скальковский А. Опыт статистического описания Новороссийского края. – Одесса: тип. Л. Нитче, 1850. – Ч. І. – С. 27 – 31.

25. Ден В.Э. Население России по пятой ревизии. Подушная подать в XVIII веке и статистика населения в конце XVIII века. – М.: Университетская типография, 1902. – Т. І. – С. 272.

26. Надхин Г.П. Память о Запорожье и о последних днях Запорожской Сечи. – М., 1877. – С. 45.

27. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – К.: Наукова думка, 1990. – Т. 1. – С. 160.

28. Каюк С.М. Задунайська Січ (1775 – 1828 рр.). –Дис. кандидата історичних наук: 07.00.01. – Дніпропетровськ, 1999. – С. 61, 68 – 69.

29. Каюк С.М. Задунайська Січ: спроба запорожців продовжити свою історію за межами первісної території // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Вип. VІІІ. – Запоріжжя: Тандем–У, 1999. – С. 256.

30. Каюк С.М. Задунайська Січ (1775 – 1828 рр.)… – С. 69.

31. Бойко А.В. Напрямки колонізації Південної України в останній чверті XVIII ст. // Український археографічний щорічник. – Вип. 5/6. – К., 2001. – С. 243 – 247; Шиян Р.І. Запорозькі козаки після зруйнування Запорозької Січі (1775 – 1787 рр.) // Запорозьке козацтво в пам’ятках історії та культури. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Запоріжжя, 2 – 4 жовтня 1997). – Секція III, IV, V. – Запоріжжя: РА “Тандем–У”, 1997. – С. 143 – 144.

32. Богумил. К истории управления Новороссии князем Г.А. Потемкиным. Ордера 1775 и 1776 года. – Екатеринослав: Типография губернского земства, 1905. – Вып. 2. – С. 45.

33. ДІМ КП – 165060 / АФД – 90.

34. Могульова С.М. Перші кроки задунайського козацтва: про причини переходу запорожців до Туреччини // Записки науково–дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна XVIII – ХІХ століття. – Вип. 2. – Запоріжжя: РА“Тандем–У”, 1996. – С. 111.

35. РДВІА, ф. ВУА, спр. 183, арк. 104.

36. Иванов П. К истории Запорожских козаков после уничтожения сечи // Записки Одесского Общества Истории и Древностей (ЗООИД). – Одесса, 1904. – Т. XXV. – С. 33.

37. Архів Зовнішньої Політики Росії, ф. 90, оп. 90 / 1, спр. 882, арк. 12 – 14 зв.

38. Бойко А.В. Запорозький зимівник останньої чверті XVIII століття. – Запоріжжя: РВП “Видавець”, 1995. – С. 12 – 14.

39. Шиян Р.І. Запорозькі козаки після зруйнування Запорозької Січі (1775 – 1787 рр.)… – С. 144 – 145.

40. Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: материалы к биографии. – Одесса – Киев: “Элтон – 2” – “Гратек”, 2000. – С. 176.

41. Бойко А.В. Запорозький зимівник… – С. 13.

42. Бумаги князя Григория Александровича Потемкина-Таврического. Академика Н.Ф. Дубровина. Сборник военно-исторических материалов. Выпуск VI-й. – СПб.: Военная типография (в здании Главного Штаба), 1893. – Часть 1. – С. 96 – 101.

43. Шиян Р.І. Козацтво Південної України в останній чверті XVIII ст… – С. 14 – 15.

44. Бойко А.В. Напрямки колонізації Південної України в останній чверті XVIII ст… – С. 246 – 248.

45. Беднов В. Материалы для истории колонизации бывших Запорожских владений. – Екатеринослав: тип. Губернскаго Земства, 1914. – С. 40.

46. Бумаги князя Григория Александровича Потемкина-Таврического. Академика Н.Ф. Дубровина… – С. 65 – 67.

47. Ден В.Э. Население России по пятой ревизии… – С. 272; РДІА, ф. 796, оп. 56, спр. 558; ДАПО, ф. 706, оп. 1, спр. 1, арк. 41 – 41 зв.

48. Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина XVIII – перша половина ХІХ століття). – Запоріжжя, 1999. – С. ІІ.

49. Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский… – С. 176.