2.3. Південноукраїнське духовенство, що «окормляло» військових за межами Запорозьких Вольностей
Микола Єременко, Ігор Лиман
На підросійській території півдня України, крім Вольностей Війська Запорозького, за часів Нової Січі діяли й інші адміністративно-територіальні та військові одиниці, які за багатьма параметрами, включаючи церковну організацію, помітно відрізнялись від підтконтрольних запорожцям територій.
До складу земель, що в ХІХ ст. знаходились у межах трьох південноукраїнських губерній, за часів Нової Січі входили й території, певний період підконтрольні Миргородському та Полтавському полкам, хоча Кош і намагався підпорядкувати їх частину саме Запорозькому Війську [299].
На північно-західних кордонах Запорозьких Вольностей, у так званих «Задніпрських (Задніпрянських) місцях», які і за розмежуванням 1705 р., і за трактатом, укладеним при Великому Інгулі в 1740 р. визначались кордоном із землями Османської імперії, імператриця Єлизавета Петрівна в 1743 р. звеліла збудувати фортеці для захисту від можливих ворожих набігів. Справа була доручена Миргородському полковникові Капністу. Як зазначено у «Військово-статистичному огляді Російської імперії», у результаті були засновані «три перші російські містечка або укріплення»: Криловський шанець, Катерининський шанець і Архангелогород, які «вводили Росію у володіння цим краєм» [300]. Утім, звернемо увагу, що, по-перше, шанцями ці укріплення стали називатись дещо пізніше, за часів Нової Сербії (про яку мова піде згодом), а по-друге, на місці того самого Катерининського шанцю запорожці ще в 1676 р. влаштували укріплення Орлик [301].
Чисельні відомості про духовних осіб на території «Задніпрських місць» у 1740-х – на початку 1750-х рр., до створення тут Нової Сербії, містяться в матеріалах, опублікованих А. Пивоваром [302]. У контексті нашого дослідження важливо, що на землях «Задніпрських місць», підконтрольних керівництву Миргородського та Полтавського полків, духовні особи діяли й у військових укріпленнях. Управління духовенством на місцях єпархіальний архієрей здійснював за посередництва вже традиційних для імперії установ – протопопій і «хрестових намісних правлінь». Причому сталою мережа цих установ не лишалась. Зокрема, у складеному в 1752 р. «Екстракті про задніпрські Миргородского полку поселення» зазначено, що «слободка Криловська з приналежними до неї слободками ж здавна належить до Миргородського полку…», а церкви та священики цих слободок перебувають у відомстві Миргородської протопопії [303]. Утім, є відомості, що за зверненням 14 задніпрських священиків до Київського митрополита 13 травня 1750 р. була утворена Криловська протопопія [304], а до того тут діяла Криловська хрестова наміснія [305] (В. Шахов узагалі писав, що протопопія в Крилові існувала з 1746 р.) [306].
У своїй діяльності духовенство дотримувалось порядків, що являли собою результат пристосування старих традицій до нововведень, викликаних петровськими реформами. При цьому влада єпархіального архієрея тут (на відміну від земель, підконтрольних у цей же час Кошу і від тих самих «Задніпрських місць» часів Нової Сербії) була більш дієвою. Зокрема, за спостереженням А. Пивовара, зробленим у результаті вивчення понад 250 справ з архіву колишньої Київської митрополії, як і годиться, процедура призначення духовенства відбувалась паралельно з відкриттям церков, причому в більшості випадків священики висвячувались після освячення новозведеного храму [307].
Разом із тим, з огляду на периферійність і прикордонне розташування «Задніпрських місць», Київський єпархіальний архієрей не міг їх контролювати так само ефективно, як території «старих», більш наближених до Києва складових єпархії. Показово, що прагнучи змінити таку ситуацію, Синод видав указ, яким передбачалась необхідність будівництва на «Задніпрських місцях» «достатнього числа» церков з дозволу Київського архієрея й призначення до них священнослужителів «з Малої Росії з вчених людей». Причому «старання» про виконання цього указу доручалось світському можновладцю – таємному раднику Неплюєву, вимоги якого наказувалось виконувати без зносин із Синодом, «аби через дальність не витрачати час» [308].
Утім, уже в 1751 р. була перегорнута нова сторінка історії «Задніпрських місць», у тому числі – й історії церковної, оскільки в північно-західній частині Запорозьких Вольностей була створена нова адміністративно-територіальна й військова одиниця – Нова Сербія. Відповідне рішення імперської влади, яке офіційно було обставлене як надання допомоги православним народам, що переслідувались за віру, мало на меті створення в регіоні противаги запорозькому козацтву, забезпечення охорони кордонів, формування надійного тилу в подальшій боротьбі з Османською імперією [309].
По духовному відомству Нова Сербія ввійшла до складу Київської єпархії, але через кілька років була переведена до єпархії Переяславської та Бориспільської. Для ефективнішого управління на місцях діяли дві протопопії: у Крилові (протопоп Семен Петрович) і Новомиргороді (протопоп Петро Булич) [310]. Симптоматично, що формування церковної структури слідувало за формуванням військово-адміністративного поділу: дві протопопії охоплювали землі поселень відповідно гусарського й пандурського полків [311]. Протопопи опікувались духовенством і «старих» церков, які були передані переселенцям після депортації місцевого населення, і нових храмів, які зводились у новосербських шанцях (ротах). Коли з переселенців формувались полки, їхні штати передбачали наявність полкових священиків (згідно із жалованою грамотою, жалування від казни виділялось саме на полкових священиків, тоді як утримання іншого духовенства мало здійснюватись коштом самих переселенців) [312]. Отже, формально структура управління церковною справою Нової Сербії не відзначалась оригінальністю.
На відміну від запорозького козацтва, яке, повернувшись на землі Російської імперії і заснувавши Нову Січ, відмовилось від послуг духовенства, яке перебувало при Війську до того, переселенці до Нової Сербії воліли «окормлятись» саме духовними особами, які вийшли разом із ними. Іван Хорват за зверненням підлеглих неодноразово зносився з Київським митрополитом Тимофієм Щербацьким за дозволами «прийняти у відомство своєї митрополії священиків вихідців». А в 1752 р. сербські офіцери надіслали Тимофію Щербацькому доношеніє, в якому клопотали про заміну священиків «малоросів» сербськими духовними особами, які вийшли з ними із Австрії. Підстава для цього називалась наступна:
«Наша мова сербська, хоча з російською суголосна, але більша частина її, через численні іноземні вислови, яких наші батьки та прабатьки, серед іноплемінників мешкаючи, набули, а звідти і ми, не бажаючи набути, змушені були, через особливу свою природню вимову малоросійських людей зовсім не розуміємо, і нас, які сповідуються тутешніми священиками, зовсім не розуміють» [313].
І Київський митрополит з готовністю задовольняв такі клопотання, видаючи підтверджувальні грамоти сербським священикам, «рекомендованим» І. Хорватом і його офіцерами [314].
При удаваній кардинальній різниці в підходах запорожців і вояків Нової Сербії до формування складу духовенства можна помітити чимало спільного: в обох випадках важливим імперативом виступало прагнення мати на своїй території підконтрольне духовенство, яке у своїй діяльності буде вважати за пріоритет догоджання «парафії». У випадку із Новою Сербією таким критеріям, через спільність історичної долі, етнічної приналежності й мови, якнайкраще відповідало саме духовенство, яке прийшло на нові для нього території разом із іншими переселенцями.
Утім, як і у випадку із запорозькими козаками, військові Нової Сербії не могли обходитись виключно «своїм» духовенством (якщо для перших такими попервах були представники ставропігійного Києво-Межигірського монастиря, то для других – земляки-переселенці із-за кордону). Тож тоді як протопопії очолювались переважно балканцями, як були родом із Балкан і передбачені штатами священики сформованих у Новій Сербії Македонського та Болгарського польових гусарських полків, при парафіях діяли й духовні особи з українців і росіян. Крім того, як і запорожці, населення Нової Сербії мало можливість користатись послугами представників чорного духовенства, які приходили на їхні землі, у тому числі й з метою збирання милостині. Причому серед таких прибулих на новосербські землі ченців великою була кількість саме вихідців з Османської імперії та Австрії [315].
Звернемо увагу на абсолютне домінування позитивних рішень київської єпархіальної влади по клопотанням запорожців і новосербців про призначення бажаних ними кандидатів на парафії. Утім, і це питання не було настільки однозначним, як це може здатись, якщо дивитись на самі цифрові дані щодо задоволених клопотань. До того ж, керівництво Переяславської єпархії, під відомство якого була передана Нова Сербія, зайняло вже значно жорсткішу позицію щодо звернень військового керівництва цієї одиниці.
Стосунки військового керівництва із єпархіальною владою не були безхмарними. З боку і запорожців, і новосербців мали місце спроби вивести підконтрольні території з-під влади місцевого єпархіального архієрея. Тоді як Кош намагався це зробити за допомогою Анатолія Мелеса, то командир Новосербського поселення І. Хорват зробив ставку на виписаних з Далмації Симеона Кончаревича й зі Славонії – Геннадія Васича.
Між іншим, тут очільник Нової Сербії виявив ще більшу, ніж кошове керівництво, наполегливість, яка доволі прозоро засвідчувала його прагнення бути «повноправним господарем» новосербських земель, у тому числі – і в духовному аспекті. Не бажаючи, аби «його» духовенство й храми підпорядковувались авторитетному Переяславському єпископу Гервасію Линцевському, який до зайняття цієї кафедри в 1757 р. 9 років був архімандритом при Пекінській місії, І. Хорват удалив від себе обласканого ним раніше сербського вихідця архімандрита Софронія Добрашевича, який проявляв лояльність до Переяславського єпархіального архієрея, як того і вимагала ухвала Синоду.
У дусі свого часу, коли в наслідок петровських секуляризаційних реформ духовне відомство опинилось в підпорядкованому світській владі становищі, І. Хорват з метою реалізації своїх прагнень почав діяти саме через світське відомство, звернувшись до Сенату зі скаргою на єпископа Гервасія, який нібито образливо висловлювався на адресу командира Новосербського поселення. На місце Софронія Добрашевича І. Хорват викликав далмацького єпископа Симеона Кончаревича, маючи намір клопотати про його призначення єпископом у Нову Сербію. Невдовзі генелал-лейтенант І. Хорват у доповіді Сенату вже просив залишити в Новій Сербії при єпископі Симеоні Кончаревичу самозваного екзарха Геннадія Васича, що прибув зі Славонії за листом новосербського світського очільника.
Сенат не бачив перешкод для задоволення такого прохання. Утім, Синод, на розгляд якого була передана справа, заявив, що в Новій Сербії ніякої єпархії поки що не створено, і без імператорського указу створено не буде, а на даний момент новосербські священно- та церковнослужителі перебувають під зверхністю Переяславського архієрея. Та й сам Симеон Кончаревич відмовився від перебування в Новій Сербії і був відісланий до Києво-Печерської Лаври. А отже, і Геннадія Васича не було при кому залишати.
Але І. Хорват на цьому не зупинився. У Новомиргороді 28 лютого 1760 р. зібрався «сход» новосербських штаб- і обер-офіцерів, який висловився, що новосербський «іноземний народ має таку гарячність і щире бажання, аби в Новій Сербії… бути окремій єпархії і при ній єдинонаціональному… єпископу». На посаду єпископа пропонувався все той же Геннадій Васич.
Коли відповідний присуд був переданий Сенатом Синоду, той, пересвідчившись, що на території Нової Сербії діяло менше трьох десятків церков, рішуче виступив проти надмірного втручання І. Хорвата в справи церковного управління, ухваливши, що нову єпархію засновувати недоцільно. Синод висловив переконання, що Новій Сербії слід підпорядковуватись саме «російському» єпископу, оскільки переселенці, які нещодавно осіли в Російській імперії, ще твердо не знали всіх тутешніх церковних узаконень. Якщо ж в Новій Сербії буде представник «національного» духовенства, це може призвести до відхилень новопоселенців від узаконень російської православної Церкви.
Синодом було ухвалено вислати Геннадія Васича за межі Росії, а архімандрита Софронія Добрашевича повернути до Нової Сербії. При цьому спеціально було передбачено «дати знати» І. Хорвату, аби він не втручався в духовні справи і самочинно не усував духовенство від служіння.
Утім, і тепер світський очільник Нової Сербії продовжував діяти за власним розсудом. Через деякий час він повернув Геннадія Васича, а на Софронія Добрашевича став писати єпархіальному архієрею Гервасію Линцевському скарги, вимагаючи перевести його на інше місце. Нарешті, Синод, отримавши від Переяславського єпископа відповідні повідомлення, 22 липня 1762 р. наказав Гервасію Линцевському не допускати Геннадія Васича до священнослужіння і заборонити йому йменуватись архімандритом. До Сенату ж Синод звернувся з проханням знов вислати Геннадія Васича за межі Росії [316].
Звернемо увагу, що особа, за допомогою якої керівник Нової Сербії хотів реалізувати ідею влаштування нової єпархії, як і Анатолій Мелес, мала авантюрну вдачу. Досить промовисто щодо неї висловився І.М. Покровський, пишучи, що Синод переконався, що Геннадій Васич: «не екзарх, а пройдисвіт, авантюрист, який задався цілью у що б то не стало домогтися єпископства в Новосербії» [317].
Цікаво, що Київський митрополит і Переяславський єпископ вели боротьбу проти намагань керівників Війська Запорозького і Нової Сербії вилучити підконтрольні їм території «з-під руки» цих єпархіальних архієреїв фактично паралельно майже в той самий проміжок часу. І обидві справи майже одночасно розглядались Синодом, який, вбачаючи на Півдні загрозливі для уніфікаторської політики Церкви тенденції, в обох випадках, на відміну від Сенату, рішуче виступив за збереження існуючої мережі та складу єпархій. Між іншим, симптоматично, що з боку київської єпархіальної влади такий самий лейтмотив чітко проглядає і в самій справі про передачу Нової Сербії під зверхність Переяславського єпархіального архієрея, коли Київ не погоджувався з доцільністю такого переформатування кордонів єпархій [318].
Намагання І. Хорвата створити на території Нової Сербії власну єпархію стали апогеєм «свавілля» (з точки зору офіційної церковної ієрархії Російської імперії) новосербського очільника в питаннях керівництва духовною справою. Апогеєм, але далеко не єдиним проявом. Достатньо згадати поневіряння того самого Софронія Добрашевича, пов’язані з перипетіями облаштування на території Нової Сербії монастиря [319] (між іншим, у «Описі фонду Новосербського корпусу» значиться: «Нової Сербії про архімандрита Софронія. Справа стосується тяжби архімандрита Софронія з г-м Хорватом з приводу заборони останнім будівництва монастирського подвор’я і храму в урочищі Ухівці при Чорному лісі» [320]).
Та й підлеглі І. Хорвата не поспішали слідувати всім приписам імперської церковної бюрократії. Достатньо згадати про закладку й зведення церкви в шанці Федвар без одержання на це архієрейського благословення [321]. На відміну від попередніх часів, у роки існування Нової Сербії тут уже не дотримувались і порядку, коли священики висвячувались тільки після освячення новозведеного храму.
Попри згоду Київського митрополита, адміністрація Нової Сербії в багатьох випадках не дозволяла церковним громадам, що були змушені зніматись з насиджених місць, відведених під новосербські поселенння, переносити з собою храми [322].
Про ступінь залежності духовенства від військового керівництва переселенців декабрист О. Гангеблов, базуючись, зокрема, на розповідях своєї матері, писав: «Всі ці вихідці з Цесарії керували своїми володіннями з нещадним деспотизмом. Вони підкоряли своїй волі не лише селян, але і місцеве духовенство. Священик починав обідню не інакше як за наказом власника; мало того, він схилявся перед його владою і в справах совісті» [323].
Немає нічого дивного в тому, що деякі священнослужителі не витримували й тікали. Так, серед справ, записаних у «Опис фонду Новосербського корпусу», зустрічаємо «Справу за поданням гусарського Хорватова полку духовного правління про збіглого того полку дев’ятої роти священика і про вийшовшого з полку в ту роту священика ж Іоанна Васильєва» [324].
На діяльність новосербського духовенства значною мірою впливав той фактор, що, як і запорозьке козацтво, склад збройних сил Нової Сербії свідомо обмежувався православними: належність до цієї конфесії була головною умовою прийняття в підданство [325]. Інша справа, що існували розбіжності в причинах такої моноконфесійності. У випадку із сербами, болгарами, волохами, чорногорцями, греками, які сформували склад збройних сил Нової Сербії, сама мотивація переселення полягала в прагненні позбутись переслідувань з боку іновірців і мешкати в православній країні.
Причому це не було просто «офіційним декларуванням». Аналізуючи листи військових поселенців Нової Сербії перших років існування цієї одиниці, В. Мільчев помітив майже в кожному з них ознаки релігійної ейфорії, щирої задоволеності від зробленого на користь православної Російської імперії вибору. У низці листів колоритно змальовується образ «православного Едему» – імперії православної російської імператриці, але, зрозуміло, у контексті безпосередньо новосербських земель [326]. Відповідно налаштованим у цей час було й духовенство Нової Сербії, яке не тільки підтримувало такі настрої серед парафіян, але й передавало їх за кордон, у місцевості виходу переселенців до Нової Сербії. У цьому плані знаковим є зміст листа священика Феодора Булича [327].
Інша справа, що доволі швидко новосербські реалії зумовили зниження ейфорії, охолонили первинний релігійний запал переселенців. Причому йдеться про реалії, що аж ніяк не лежали в суто релігійній площині.
Уже в перші роки існування Нової Сербії на півдні України з’явилась ще одна важлива військово-адміністративна одиниця. Йдеться про фортецю Св. Єлизавети, висунуту на південь від новосербських земель.
У плані церковного підпорядкування фортеця Св. Єлизавети попервах, як і Нова Сербія, входила до складу Київської єпархії, а в 1756 р. перейшла до складу єпархії Переяславської та Бориспільської. У фортеці Св. Єлизавети була створена протопопія на чолі з Іоанном Орловським [328].
Уже в 1855 р. у фортеці була зведена соборна Троїцька церква, при якій, крім протопопа, служили 3 священика, 2 диякона, 4 дячка, 2 паламаря, 1 псаломщик і просвірня з особливими окладами кожному. Важливо, що цей причт мав особливий статус, зумовлений обслуговуванням військових фортеці. Цей статус прирівнювався до того, що раніше був наданий причту Ставропольської фортеці Оренбурзького відомства [329]. Між іншим, тут маємо справу із практикою поширення на військові одиниці (що включали й духовенство) півдня України штатів військових одиниць, розташованих за межами регіону. Практикою, яка в подальшому, із посиленням уніфікаційних тенденцій в імперії, набула значно більшого розмаху.
Фортеця Св. Єлизавети стала місцем розташування верховного командування Новослобідського козацького полку, що був створений на запорозьких землях на південь від Нової Сербії. За формулюванням І.М. Покровського, тоді як Миргород (звичайно ж, тут мається на увазі Новомиргород) зробився центром новосербського поселення, Єлизаветград (себто фортеця Св. Єлизавети) став «зосередженням російських поселень» [330]. Тут мається на увазі, що основу Новослобідського козацького полку склали мешканці «Задніпровських місць», переважно – українці [331], які зі створенням Нової Сербії були змушені залишити насиджені місця й обирати, перебиратись у смугу на 20 верст уздовж новосербського кордону вглиб відібраних у Запорозьких Вольностей територій або ж повертатись у Гетьманщину [332].
Досліджуючи церковну організацію Новослобідського козацького полку, С. Дідик прийшов до висновку, що вона, охоплюючи близько 30 церков із парафіями, мала певні особливості, оскільки паралельно з Єлизаветинською протопопією із центром у фортеці Св. Єлизавети тут діяло духовне намісне правління (слобода Дніпрово-Кам’янка), намісник якого підпорядковувався напряму єпархіальному архієрею [333].
Коли в 1761 р. відбулось реформування адміністративно-територіального та військового устрою полку, кількість сотень, які залишались адміністративними та військовими одиницями полку, була визначена у 20 (до однієї сотні могло включатись кілька поселень), штати ж сотні включали 2 священиків, диякона, 4 дячків і паламарів [334].
Паралельно з Новою Сербією на півдні України, на землях між Луганню, Сіверським Дінцем і Бахмутом у 1753-1764 рр. існувала інша військова й адміністративно-територіальна одиниця – Слов’яносербія, засновниками якої стали колишні австрійські полковники Ж. Шевич і Р. Прерадович [335].
Ми не можемо беззаперечно погодитись із В. Мільчевим, коли він пише, що «у Слов’яносербії не спостерігалося того потягу до церковної автономії, який мав місце у Новій Сербії», причини чого дослідник убачає в меншій кількості балканських поселенців, їхній розпорошеності та в більшому ступені контролю з боку російських державних структур [336].
Справді, до Синоду не надходило клопотань про створення в Слов’яносербії самостійної єпархії. Втім, світські очільники Слов’яносербії все ж намагались поставити Церкву на цій території в «особливе становище». Причому мова йде і про росіян, і про сербів.
У вересні 1754 р. (саме цього року й розпочалося фактичне заселення Слов’яносербії вихідцями із-за кордону) [337] І. Бібіков, призначений як «персона з російських» улаштувати справи «сербів» [338] (насправді етнічний склад переселенців був доволі строкатим, уключаючи, крім сербів, ще й волохів, болгар та ін.), звернувся до Воронезького єпископа Феофілакта з проханням дозволити Бахмутському протопопу «до указу» опікуватись перебуваючими в Слов’яносербії священиками, дати цьому ж протопопу право дозволу на закладення, зведення та освячення храмів (як зі «старими» антимінсами, даними Київським митрополитом, так і з новими, які І. Бібіков просив Воронезького єпископа надіслати до Слов’яносербії). Інженер-полковник І. Бібіков, крім того, просив дозволити проводити соборні молебні в Покровській церкві Бахмута, згадуючи при цьому Слов’яносербію «після царствуючого граду».
Таким чином, очільники переселенців воліли зосередити духовну владу в руках Бахмутського протопопа. Саме цей лейтмотив може пояснити звернення саме до Воронезького, а не до Білгородського єпархіального архієрея, чия резиденція знаходилась не за 500, а за 250 верст від Слов’яносербії.
Воронезький же єпархіальний архієрей скористався цим зверненням, зробив подання до Синоду, і той 11 листопада 1754 р. прийняв рішення, що Слов’яносербією буде керувати Воронезький єпископ на правах єпархіального архієрея, «як керував нею митрополит Київський». При цьому було обумовлено, що храми мають закладатись і освячуватись з благословення Воронезького єпископа, а не тільки з дозволу Бахмутського протопопа.
Таке рішення Синоду не влаштовувало військових очільників Слов’яносербії. У 1755 р. Військова колегія передала Синодові зміст звернення до неї Ж. Шевича, де писалося, що засновані ним поселення «до духовного правління жодному з єпархіальних архієреїв не доручено», і задля оперативності бажано, аби «священні персони його команди» знаходились у «точному віданні» самого Синоду. У питаннях же влаштування храмів і висвячення духовенства Ж. Шевич вважав за доцільне звертатись до Білгородського єпископа. Таким чином, на думку І.М. Покровського, очільник Слов’яносербії намагався «запровадити якусь подвійність в управлінні» [339].
Про те, що і сам І. Бібіков, звертаючись у вересні 1754 р. до Воронезького єпархіального архієрея, не передбачав включення Слов’яносербії до Воронезької єпархії, свідчить те, що вже невдовзі він клопотав про переведення керованої ним військової та адміністративно-територіальної одиниці під зверхність перебуваючого вдвічі ближче Білгородського єпископа. З цим погоджувалась і Військова колегія.
Але Синод не поспішав змінювати своє рішення від 11 листопада 1754 р. і двічі відмовляв у задоволенні звернення керівництва Слов’яносербії. Тут, зокрема, зіграла роль активність Воронезького єпископа, який поспішив подати до Синоду копії Височайших грамот про приписку до його єпархії з Патріаршої області козачих містечок по Донцю, Лугані та інших річках, а також низки фортець, включно із Бахмутською.
Але світські очільники Слов’яносербії все ж домоглися свого. 22 жовтня 1756 р. на вимогу Сенату і за клопотанням генералітету Слов’яносербії ця одиниця була-таки передана Синодом до складу Білгородської єпархії [340].
З огляду на нетривалий період існування Нової Сербії, Новослобідського козацького полку та Слов’яносербії, на який не припало жодної «офіційної» війни в регіоні, духовенству цих адміністративно-територіальних і військових одиниць не судилося сповна виконувати суто військові функції, пов’язані з «окормленням» збройних сил в умовах війни. Це, втім, не означає, що військові і, відповідно, духовні особи цих одиниць взагалі не діяли в бойових умовах. Достатньо згадати про направлення команди зі складу Хорватового та Македонського гусарських полків з території Нової Сербії до Пруссії в ході Семирічної війни, про збройні сутички із польськими загонами і запорозькими козаками [341], про переслідування збройними формуваннями Нової Сербії гайдамаків (при цьому варто відмітити неоднозначність стосунків членів новосербських причтів із гайдамаками.
З одному боку, духовенство мало «окормляти» військових, які боролись із гайдамацтвом, а з іншого, це не заважало прийняттю від гайдамаків дарів на користь церкви. Так, серед справ, записаних у «Опис фонду Новосербського корпусу», міститься датована 1760 р. «Справа за рапортом гусарського Хорватова полку полкової канцелярії про дачу шанця Цибульовського титарю Роману Крилову гайдамаками в церкву мідної кадильниці» [342]). Як і вояки Нової Сербії, козаки Новослобідського козацького полку брали участь у Семирічній війні, у переслідуванні гайдамацтва і в конфронтації із запорозьким козацтвом (досліджуючи військову службу козацтва Новослобідського полку, С. Дідик поділяє її на зовнішню (розвідка) і внутрішню (охорона кордонів, боротьба з гайдамаками, перехоплення безпаспортних осіб тощо), пишучи, що немає відомостей, щоб полк хоча б один раз узяв участь у маневрах, навчаннях чи оглядах військ) [343].
У той же час військові та духовенство Слов’яносербії були задіяні в бойових операціях у значно меншій мірі. Тут, зокрема, давалися взнаки розташування цієї адміністративно-територіальної та військової одиниці далі, ніж Нова Сербія та Новослобідський козацький полк, від кордонів Російської імперії, а також відокремленість Слов’яносербії від земель Вольностей Війська Запорозького Українською лінією та Бахмутським козацьким полком, які перебували під юрисдикцією центральної влади [344].
Навесні 1764 р. відбулась важлива зміна в адміністративно-територіальному устрої регіону – було створено Новоросійську губернію. До її складу, хоча й не одномоментно, увійшли Нова Сербія, Новослобідський козацький полк, Слов’яносербія, Українська лінія, 13 сотень Полтавського і 2 сотні Миргородського полків, а також Бахмутський повіт.
Структура збройних сил, чиїх вояків мало обслуговувати духовенство нової губернії, визначалась вже самими Височайше затвердженими доповідями 22 березня 1764 р. (мова велася про фортецю Св. Єлизавети, а також два гусарські (які отримали назви Чорний та Жовтий) і один пікінерський поселенні полки) [345] і 11 червня 1764 р. (що передбачав, між іншим, переселення на Південь з Києва Молдавського гусарського полку, збереження козацького Бахмутського полку із подальшим його переформуванням у пікінерський, так, щоб через 3 роки налічувалось уже 2 гусарських і 3 пікінерських полки) [346]. Цікаво, що першим із цих документів на головного командира покладався обов’язок назвати кожне ротне поселення ім’ям того святого, у чиє ім’я рота має ротні святі образи «за звичаєм всіх військових Грецького закону служителів», «що може ще служити деяким задоволенням тамтешнього легковажного народу» [347].
У «Штатах Новоросійської губернії і поселенних полків гусарського та пікінерського» була передбачена наявність одного протопопа (з окладом 120 крб. і відведенням 180 десятин землі), 3 попів (кожному – 60 крб. і 60 десятин), 2 дияконів (кожному – 30 крб. і 30 десятин), 2 паламарів (кожному – 20 крб. і 30 десятин), 1 просвірні (оклад – 12 крб.) [348].
Місце регіону в геополітичних планах імперії, наголос на збільшенні як в цілому народонаселення, так і військової присутності на Півдні значною мірою зумовили те, що згідно підписаному 22 березня 1764 р. «Плану роздачі в Новоросійській губернії казенних земель для їх заселення», отримати землю в спадкове володіння могли «всякого звання люди», якщо вони зголошувались стати військовими або ж поселянами. Причому для кожної категорії – військових, поселян і городян – відводились спеціальні округи [349].
За даними Феодосія Макаревського, «Височайше конфірмованими церков і духовенства Новоросійської губернії штатами» передбачалась уже наявність у кожній роті Єлизаветградського пікінерського полку 2 священиків, 1 диякона, 1 дячка, 1 паламаря і 1 титаря без грошового жалування, а тільки з відведенням подвійної в порівнянні із рядовими пікінерами норми землі. Натомість у кожній роті Чорного та Жовтого гусарських полків мали знаходитись 1 священик з окладом 30 крб. і 1 дячок з окладом 7 крб. 50 коп. Дияконам же та можливим додатковим церковнослужителям жалування не передбачалось, і вони мали утримуватись з «доброходного даяння» [350].
Ознайомившись зі справами архіву Катеринославської духовної консисторії першої половини 1770-х рр., які стосувались Чорного та Жовтого гусарських полків, пікінерських полків, поселень Молдавського гусарського полку й запорозького козацтва, В. Біднов записав наступне спостереження: самими цікавими є справи про призначення священиків, які засвідчують, що «виборне начало застосовується в самих широких розмірах» і в полкових поселеннях, і в державних слободах, і в межах Вольностей Війська Запорозького: керівництво цих поселень підтримувало перед єпархіальною владою прохання парафіян, які самі обирали кандидатів на священство і давали їм відповідне письмове посвідчення («вибір») [351].
Духовенство, що «окормляло» військових Новоросійської губернії, усвідомлювало свою реальну залежність від військових командирів і намагалось не діяти всупереч їхній волі або ж без їхнього відома. У цьому плані досить показовою є вже згадувана нами (у контексті з’ясування ролі козацтва в управлінні духовенством) справа запорозького писара О. Фридриха. Тоді священик Єлизаветградського пікінерного полку 15 роти Зеленої Даниїл Михайлов саме через побоювання накликати гнів «своєї команди» не наважився виконувати наказ запорозького писаря про згадування під час літургії імен запорозької старшини [352].
Не менш показово, що військові Новоросійської губернії перебирали на себе деякі функції духовенства. Так, у першій половині 1770-х рр. з’ясувалось, що в низці шанців і слобід церковні книги не велися членами причтів, а складались ротними командирами в ротних правліннях, причому зберігались там же і нікому не видавались, так що духовенство не було навіть знайоме з їхнім змістом [353].
Духовні особи, що перебували при військових формуваннях Новоросійської губернії, виконували свої функції і в умовах ведення військових дій.
Зокрема, духовенству фортеці Св. Єлизавети довелося «окормляти» гарнізон у бойових умовах, коли в ході російсько-турецької війни 1768-1774 рр. цей гарнізон не тільки витримав облогу, але й відбив турецько-татарське військо від навколишніх населених пунктів.
Доволі показовою є біографія полкового священика серба Філофея Владевича, який у 1750-х рр. багато зробив для виведення сербів із турецьких земель до Російської імперії, у 1759 р. служив при Чорногорських ескадронах, з 1760 р. – при сформованому в Новій Сербії Македонському гусарському полку, перебуваючи при ньому і під час війни із Прусією. З переформуванням же в 1764 р. полку в Жовтий гусарський полк Філофей Владевич був призначений туди й «окормляв» його особовий склад під час російсько-турецької війни, зокрема, у поході і при взятті Бендер, Бєлграда та «інших тамтешніх турецьких місць навіть і до завершення війни», про що одержав атестати військових командирів [354].
Кажучи про збройні сили та духовенство, що за часів Нової Січі розташовувались на території південноукраїнського регіону і були непідконтрольні Кошу Війська Запорозького, слід згадати про існування російських залог, що стояли в Усть-Самарському, Новобогородицькому, Микитинському, Биркутському та Сокольському редутах, Новосіченському ретраншементі [355]. А в 1770 р. на південноукраїнських землях почала зводитись Нова Дніпровська лінія фортець [356], що мало на меті захист від турецько-татарських військ і посилення контролю за землями запорозьких козаків.
В указі Військової колегії генерал-поручику М. Дєдєньову від 10 травня 1770 р. повідомлялося, що згідно монаршій волі про влаштування фортець від Московки до Берди, за відношенням Військової колегії та розпорядженням Синоду на цю лінію наказано призначити 8 гідних священиків з Білгородської єпархії. Цим священикам штатами передбачалось жалування в розмірі 100 крб. на рік. Причому направлення духовних осіб на лінію мало відбуватись саме на вимогу генерал-поручика М. Дєдєньова, якому було доручено управління лінією.
Утім, коли місце М. Дєдєньова заступив генерал В. Чертков, він знайшов у Олександрівській фортеці двох священиків, але «не вчених» і не Білгородської єпархії (обидва священики невдовзі померли від епідемії), а в Петровській фортеці – одного «дещо вченого» із Білгородської. Тож військовий очільник лінії взяв справу в свої руки і звернувся до Білгородського єпархіального архієрея з проханням поквапитись із направленням гідних священиків. Більше того, він волів бачити на місці священика Олександрівської фортеці знайомого йому кременчуцького диякона Савурського. Причому В. Чертков планував зробити свого протеже головним начальником духовенства всіх церков Дніпровської лінії, «теперішніх і майбутніх». Оскільки ж Кременчук знаходився в складі Київської єпархії, В. Чертков звернувся до Київського митрополита з проханням поквапитись із звільненням Савурського в єпархію Білгородську. Що й було зроблено митрополитом досить оперативно. У 1772 р. Савурський уже був священиком Покровської церкви Олександрівської фортеці й начальником духовенства всіх фортець лінії [357].
А в 1774 р. В. Чертков писав Білгородському єпархіальному архієрею вже з приводу священика Романа Кошевського, який ще за 2 роки до того був направлений духовним правлінням Катерининської провінції Білгородської єпархії з Преображенської церкви Борисо-Глібської фортеці Української лінії до Покровської церкви Олександрівської фортеці. Як з’ясувалось, духовне правління «відрядило» Р. Кошевського до фортеці Нової Дніпровської лінії без відома єпархіального архієрея. Тож згодом духовне правління, аби виправити ситуацію, писало священику, що той має взяти у В. Черткова письмову ухвалу й з’явитись із нею до правління для одержання грамоти на перебування при храмі Олександрівської фортеці.
Утім, В. Чертков не вважав за можливе навіть тимчасово відірвати Р. Кошевського від виконання обов’язків при лінії для поїздки в духовне правління. І все ж Білгородський єпархіальний архієрей благословив перебування Р. Кошевського в Олександрівській фортеці, про що й видав перехожу грамоту.
З цього листування маємо можливість дізнатись і характеристику Р. Кошевського військовим керівництвом, і скласти деяке уявлення про коло обов’язків, які доводилось виконувати священику на лінії. Генерал-майор В. Чертков писав, що Р. Кошевський є «дбайливим, стану тверезого і порядного» при виконанні священицьких обов’язків «не дивлячись ні на що» як в Олександрівській та Микитинській фортецях, так і при карантині, польовому лазареті та інженерній команді [358].
Звернемо увагу, що в умовах військового часу в регіоні була дислокована чимала кількість різноманітних військових формувань, що прибули з-поза меж Південної України. Між іншим, картину досить строкатого складу таких збройних формувань подає у своїй роботі І.М. Покровський [359]. Тоді як частина цих військ прийшла із власним духовенством, інші були змушені звертатись до місцевих духовних осіб, яких також не вистачало. Саме велике скупчення збройних сил в районі зведення Нової Дніпровської лінії фортець, ще не забезпеченої належним чином духовенством, змусило керівництво лінії поквапитись із заповненням штатів причтів.
Між іншим, серед збройних формувань, що перебували в районі лінії, були і 516 осіб під керівництвом полковника Війська Донського Ребрикова [360]. Слід сказати, що за часів Нової Січі частина південноукраїнських земель, яка зі сходу межувала із територією Вольностей Війська Запорозького, входила до складу земель донського козацтва. У контексті нашого дослідження вельми важливо звернути увагу на схожість низки тенденцій, що спостерігались у стосунках запорозького й донського козацтва з єпархіальною владою в питанні підпорядкування духовенства.
Тоді як запорожці воліли уникнути (згодом – обмежити) залежність від Київського єпархіального архієрея, користуючись ставропігією Києво-Межигірського монастиря, донські козаки, чиї поселення за часів Петра І були включені до складу Воронезької єпархії, уже у 1723 р., скориставшись смертю Воронезького єпархіального архієрея, звернулись до імператора з проханням передати їх у безпосереднє підпорядкування нещодавно створеному Синодові. Однак центральна влада такої згоди не дала.
Тим не менш, і надалі військове керівництво всіляко перешкоджало намаганням Воронезьких архієреїв установити контроль над донськими парафіями. Єпископ Іоаким, який очолював єпархію в 1730-х – на початку 1740-х рр., скаржився Синодові, що донські козаки під загрозою покарання забороняють духовним особам виконувати розпорядження єпархіальної влади й судять їх за своїм звичаєм у козацькому колі, а також, що військовий отаман писав, аби архієрей не втручався в духовні справи донських парафій, бо причти формуються після затвердження їх козацьким колом і старшинами.
Про те, що ця скарга ситуацію не змінила, свідчить, зокрема, той факт, що пізніше, у 1765 р., Синод одержав чергове повідомлення про ігнорування донським козацтвом єпархіального керівництва. Тепер ішлося про призначення 58 духовних осіб козацьким колом без благословіння єпархіального архієрея. Сам єпископ визнавав, що такий «безлад виправити немає ніякої можливості». Згодом єпископ Тихон писав до Синода, що в козацьких храмах не ведуться деякі з церковних записів, а отаман посадив у колодки протопопа військового собору за те, що той наважився поставити владу Воронезького єпархіального архієрея вище козацького кола [361].
В останні часи існування Нової Січі, згідно з указом від 14 лютого 1775 р. адміністративно-територіальний устрій було змінено у зв’язку з утворенням Азовської губернії, що було напряму пов’язано з умовами Кючук-Кайнарджийського миру. До складу Азовської губернії ввійшли, крім земель за межами південноукраїнського регіону (йдеться про Азов, фортецю Святого Димитрія, Таганрог, Черкаськ із населеними пунктами Донського війська), Нова Дніпровська лінія, Керч і Єникале, Кінбурн із межиріччям Дніпра і Бугу, Бахмут із провінцією та землі Слов’яносербії [362].
Таким чином, під зверхністю очільника новоствореної губернії опинились як збройні формування та духовенство «старих» підросійських складових Південної України, так і нові придбання імперії в цьому регіоні, включно з фортецями Керч, Єникале та Кінбурн, організовувати справу «окормлення» військ на території яких (як і опікуватись формуванням самих цих військ) ще належало. І тут, як і у випадку з Новою Сербією та Слов’яносербією, ставка була зроблена на поселення військових формувань та духовенства, що сповідували православ’я і вийши з-під влади іновірців. Тепер це були греки.
Звернемо увагу, що хоча чергова війна з Туреччиною, у ході якої до Російської імперії перебрались греки, які ввійшли тут до складу військових формувань, розпочалася в 1768 р., емісари до православних військових Османської імперії почали засилатись значно раніше. Про це свідчить, між іншим, указ Катерини ІІ 1764 р., в якому повідомлялось про артилерійського офіцера Георгія Папазоглі, направленого до «спартанського і лакедемонського народу, потім до чорногорців, до монтиненців, до чимарців та в інші місця, які могли б бути здатними до заготівлі всього потрібного для ведення війни». В указі зазначалось, що Папазоглі мав об’явити «всім поціновувачам православної віри» намір російської імператриці об’єднати зусилля єдиновірних війск для звільнення православного грецького народу «від полону Оттоманського» [363].
З 1769 р. грецькі «Спартанські легіони» воювали на боці Російської імперії. 28 березня 1775 р. «албанським грекам», які брали участь у походах проти турків, було дозволено поступити в російське підданство і поселитись у Керчі та Єникале. Держава не тільки обіцяла влаштувати для переселенців храми та будинки за рахунок казни, але й дала дозвіл на обрання ними свого грецького архієпископа, який мав підпорядковуватись Синоду і одержував право на жалування з державної казни [364]. Утім, облаштування Албанського війська та його духовенства в південноукраїнському регіоні припало вже на період після ліквідації Вольностей Війська Запорозького.
Таким чином, у проміжок часу між 1734 і 1775 рр. на підросійських землях Південної України справою «окормлення» військових, крім духовенства Вольностей Війська Запорозького, опікувались духовні особи Миргородського та Полтавського полків, Нової Сербії, Слов’яносербії, Новослобідського козацького полку, донського козацтва, збройних формувань, розташованих з 1764 р. у межах Новоросійської, а з 1775 р. – і Азовської губерній, а також духовенство військових формувань, що, знаходячись в межах кордонів Вольностей, не підпорядковувались кошовому керівництву.
У період Нової Січі не лише на Запорожжі, а й на частині прилеглих територій Російської імперії допускались відхилення від уніфікованих «схем» у церковному житті. Адже регіон мав особливе геополітичне значення для офіційного Петербургу, виступаючи форпостом у реалізації планів центральної російської влади щодо експансії на Південь. Тож питання залюднення цих земель і забезпечення умов для перебування тут боєздатних збройних формувань були значно пріоритетнішими, аніж піклування про беззаперечне дотримання в регіоні всіх імперських узаконень, що регламентували діяльність духовенства.
У деякому сенсі вся історії духовенства, яке «окормляло» військових у південноукраїнському регіоні в 1734-1775 рр., може розглядатись крізь призму, з одного боку, намагань єпархіальних керівництв забезпечити свій реальний контроль за духовною справою на території південноукраїнських складових їхніх єпархій, а з іншого, збереження усвідомлення військовим керівництвом розташованих на Півдні адміністративно-військових одиниць своєї зверхності над представниками духовного відомства навіть у вирішенні суто церковних питань. Тоді як єпархіальна влада в своїх праганнях, якщо вони не входили в супереч із інтересами центральної духовної влади, зазвичай знаходила підтримку з боку Синоду, військові очільники збройних формувань Півдня за тієї ж умови могли в більшій мірі спиратись на підтримку Сенату та Військової коллегії, для яких геополітичні міркування щодо ролі регіону і, відповідно, розташованих у ньому збройних формувань були пріоритетнішими за піклування про суворе дотримання тут приписів духовної влади.
Такий характер взаємин світських і духовних команд цілком відповідав умовам секуляризації суспільства, могутній імпульс якій був даний реформами Петра І і яка, з певними видозмінами, продовжувалась за наступних очільників Російської імперії. Це аж ніяк не означає, що мала місце постійна конфронтація між військовим і єпархіальним керівництвом, чи, якщо казати про інший щабель соціальної ієрархії, між особовим складом військових на Півдні й духовенством, яке його «окормляло». Натомість спостерігалось випрацювання різних «алгоритмів» взаємин, які б були прийнятними для обох сторін. Попри секуляризаційні процеси, суспільство в цілому залишалось релігійним, для військових же, що в силу свого роду занять мали ризикувати життям, віра набувала особливого значення.
Разом із тим, релігійні практики військової пастви на півдні України далеко не у всьому відповідали тій ідеальній моделі, яку хотіли бачити церковні ієрархи. Важливим чинником тут була сама специфіка Південної України, пов’язана із доволі обмеженим ступенем інтегрованості регіону часів Нової Січі в імперську структуру, із специфікою складу і військових, і духовенства Півдня. Звичайно, ми кажемо лише про тенденції. На реалії ж діяльності духовних осіб, що працювали з військовими на півдні України, у кожний конкретний момент впливав складний комплекс факторів, починаючи з бачення центральною владою доцільності існування відповідного збройного формування і закінчуючи рисами вдачі військових очільників адмінстративно-територіальних одиниць регіону.
Примітки
299. Яворницький Д.I. Iсторiя запорозьких козакiв. – К.: Наукова думка, 1990. – Т. 1. – С. 41-46.
300. Военно-статистическое обозрение Российской империи. Издаваемое по Высочайшему повелению при 1-м отделении Департамента Генерального Штаба.– СПб.: в типографии Департамента Генерального Штаба, 1849. – Том ХI. – Часть 1. Херсонская губерния. – С. 79.
301. Православна церква на півдні України (1775-1781) / Упорядник: І. Лиман // Джерела з історії Південної України. Том 4. – Запоріжжя: РА «Тандем-У» 2004. – С. 444.
302. Пивовар А.В. до утворення Нової Сербії: в документах середини XVIII століття. – К.: Академперіодика, 2003. – 336 с.
303. Пивовар А.В. Поселення Задніпрських місць до утворення Нової Сербії: в документах середини XVIII століття. – К.: Академперіодика, 2003. – С. 9.
304. Пивовар А.В. Поселення Задніпрських місць до утворення Нової Сербії: в документах середини XVIII століття. – К.: Академперіодика, 2003. – С. 276.
305. Пивовар А.В. Поселення Задніпрських місць до утворення Нової Сербії: в документах середини XVIII століття. – К.: Академперіодика, 2003. – С. 266-278.
306. Шахов В. К описанию православных приходов заштатного города Новогеоргиевска, Александрийского уезда // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1893. – №15. – С. 369-370.
307. Пивовар А.В. Поселення Задніпрських місць до утворення Нової Сербії: в документах середини XVIII століття. – К.: Академперіодика, 2003. – С. 119.
308. Пивовар А.В. Поселення Задніпрських місць до утворення Нової Сербії: в документах середини XVIII століття. – К.: Академперіодика, 2003. – С. 119.
309. Мільчев В.І. Нова Сербія // Українське козацтво: Мала енциклопедія / Кер. авт. колект. Ф.Г. Турченко; Відпов. ред. С.Р. Лях. – Вид. 2-е, доп. і перероб. – К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006. – С. 409;
Посунько О.М. Історія Нової Сербії та Слов’яносербії. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. – С. 13.
310. Покровский И.М. Русские епархии в ХVІ-ХІХ вв. Их открытие, состав и пределы. Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования.– Казань: Центральная типография, 1913. – Т. 2. (ХVІІІ-й век). – С. 494.
311. Мільчев В. Болгарські переселенці на півдні України. 1724-1800 рр. – Київ – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2001. – С. 141.
312. Неводчиков Н. Евгений Булгарис, Архиепископ Славенский и Херсонский // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1875. – № 11. – С. 369-370.
313. Д-ский В. Сербские выходцы в Новороссии и их духовенство // Киевская Старина. – 1904. – Т. 84. – № 3. – С. 107.
314. Д-ский В. Сербские выходцы в Новороссии и их духовенство // Киевская Старина. – 1904. – Т. 84. – № 3. – С. 107.
315. Мільчев В. Болгарські переселенці на півдні України. 1724-1800 рр. – Київ – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2001. – С. 142.
316. Архимандрит Арсений. Софроний Добрашевич, архимандрит Новой Сербии // Киевская старина. – 1884. – Т. 10. – С. 294-302;
Покровский И.М. Русские епархии в ХVІ-ХІХ вв. Их открытие, состав и пределы. Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования.– Казань: Центральная типография, 1913. – Т. 2. (ХVІІІ-й век). – С. 667-672.
317. Покровский И.М. Русские епархии в ХVІ-ХІХ вв. Их открытие, состав и пределы. Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования.– Казань: Центральная типография, 1913. – Т. 2. (ХVІІІ-й век). – С. 670.
318. Вл. П. О расширении пределов Переяславской епархии в 1756 и 1757 годах // Киевская старина. – 1904. – Т. 87. – № 12. – С. 147;
Пивовар А.В. Поселення Задніпрських місць до утворення Нової Сербії: в документах середини XVIII століття. – К.: Академперіодика, 2003. – С. 118.
319. Архимандрит Арсений. Софроний Добрашевич, архимандрит Новой Сербии // Киевская старина. – 1884. – Т. 10. – С. 281-294.
320. Канцелярія Новосербського корпусу / Упорядники: В. Мільчев, О. Посунько / Передмови: С. Гаврилович, С. Лалич, В. Мыльчев, О. Посунько // Джерела з історії Південної України. Том 7. – Запоріжжя, 2005. – С. 184-185.
321. Архимандрит Арсений. Софроний Добрашевич, архимандрит Новой Сербии // Киевская старина. – 1884. – Т. 10. – С. 301.
322. Пивовар А.В. Поселення Задніпрських місць до утворення Нової Сербії: в документах середини XVIII століття. – К.: Академперіодика, 2003. – С. 119.
323. Канцелярія Новосербського корпусу / Упорядники: В. Мільчев, О. Посунько / Передмови: С. Гаврилович, С. Лалич, В. Мыльчев, О. Посунько // Джерела з історії Південної України. Том 7. – Запоріжжя, 2005. – С. 82-83;
Дмитрієв В. Діяльність сербського духовенства в Україні у першій половині XVIII ст. // Український історичний збірник (2004). – Вип. 6. – К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – С. 112.
324. Канцелярія Новосербського корпусу / Упорядники: В. Мільчев, О. Посунько / Передмови: С. Гаврилович, С. Лалич, В. Мыльчев, О. Посунько // Джерела з історії Південної України. Том 7. – Запоріжжя, 2005. – С. 166.
325. Мільчев В.І. Нова Сербія // Українське козацтво: Мала енциклопедія / Кер. авт. колект. Ф.Г. Турченко; Відпов. ред. С.Р. Лях. – Вид. 2-е, доп. і перероб. – К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006. – С. 40.
326. Мільчев В.І. Світоглядні імперативи військових поселенців Нової Сербії (згідно матеріалів епістолярної спадщини) // Студії з історії Степової України. – Вип. 1.–Запоріжжя, 2003. – С. 54.
327. Мільчев В.І. Світоглядні імперативи військових поселенців Нової Сербії (згідно матеріалів епістолярної спадщини) // Студії з історії Степової України. – Вип. 1.– Запоріжжя, 2003. – С. 57.
328. Покровский И.М. Русские епархии в ХVІ-ХІХ вв. Их открытие, состав и пределы. Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования.– Казань: Центральная типография, 1913. – Т. 2. (ХVІІІ-й век). – С. 494.
329. Покровский И.М. Русские епархии в ХVІ-ХІХ вв. Их открытие, состав и пределы. Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования.– Казань: Центральная типография, 1913. – Т. 2. (ХVІІІ-й век). – С. 493.
330. Покровский И.М. Русские епархии в ХVІ-ХІХ вв. Их открытие, состав и пределы. Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования.– Казань: Центральная типография, 1913. – Т. 2. (ХVІІІ-й век). – С. 494.
331. Дідик С.С. Дві моделі колонізації півдня України (З історії Нової Сербії та Новослобідського козацького полку) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. –Запоріжжя: Просвіта, 2006. – Вип. XХ. – С. 38-39.
332. Мільчев В.І., Пірко В.О. Новослобідський козацький полк // Українське козацтво: Мала енциклопедія / Кер. авт. колект. Ф.Г. Турченко; Відпов. ред. С.Р. Лях. – Вид. 2-е, доп. і перероб. – К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006. – С. 414-415.
333. Дідик С.С. Новослобідський козацький полк (1753-1764 рр.): автореф. дис. … канд. історичних наук: 07.00.01. – Запоріжжя, 2009. – С. 14.
334. Дідик С.С. Адміністративно-територіальний та військовий устрій Новослобідського козацького полку після реформування 1761 року // Запорозька старовина. – Вип. 5. – Запоріжжя, 2008. – С. 39, 42.
335. Мільчев В.І., Пірко В.О. Слов’яносербія // Українське козацтво: Мала енциклопедія / Кер. авт. колект. Ф.Г. Турченко; Відпов. ред. С.Р. Лях. – Вид. 2-е, доп. і перероб. – К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006. – С. 541.
336. Мільчев В. Болгарські переселенці на півдні України. 1724-1800 рр. – Київ – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2001. – С. 146.
337. Пірко В. Заселення Донеччини у XVI-XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел) / Український культурологічний центр. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. – С. 50.
338. Канцелярія Новосербського корпусу / Упорядники: В. Мільчев, О. Посунько / Передмови: С. Гаврилович, С. Лалич, В. Мыльчев, О. Посунько // Джерела з історії Південної України. Том 7. – Запоріжжя, 2005. – С. 80.
339. Покровский И.М. Русские епархии в ХVІ-ХІХ вв. Их открытие, состав и пределы. Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования.– Казань: Центральная типография, 1913. – Т. 2. (ХVІІІ-й век). – С. 876-877.
340. Покровский И.М. Русские епархии в ХVІ-ХІХ вв. Их открытие, состав и пределы. Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования.– Казань: Центральная типография, 1913. – Т. 2. (ХVІІІ-й век). – С. 877-878.
341. Мільчев В.І. Нова Сербія // Українське козацтво: Мала енциклопедія / Кер. авт. колект. Ф.Г. Турченко; Відпов. ред. С.Р. Лях. – Вид. 2-е, доп. і перероб. – К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006. – С. 409-410.
342. Канцелярія Новосербського корпусу / Упорядники: В. Мільчев, О. Посунько / Передмови: С. Гаврилович, С. Лалич, В. Мыльчев, О. Посунько // Джерела з історії Південної України. Том 7. – Запоріжжя, 2005. – С. 166.
343. Дідик С. Військова служба козацтва Новослобідського полку (1753-1764 рр.) // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. – Т. 18. – К., 2009. – С. 327, 341.
344. Мільчев В.І., Пірко В.О. Слов’яносербія // Українське козацтво: Мала енциклопедія / Кер. авт. колект. Ф.Г. Турченко; Відпов. ред. С.Р. Лях. – Вид. 2-е, доп. і перероб. – К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006. – С. 541.
345. ПСЗРИ. – Собр. І. – T. ХVІ. – С. 657-667.
346. ПСЗРИ. – Собр. І. – T. ХVІ. – С. 795-799.
347. ПСЗРИ. – Собр. І. – T. ХVІ. – С. 658.
348. ПСЗРИ. – Собр. І. – T. XLIII. – Ч. І. – Книга штатов. Отделение первое. – С. 64-65.
349. Дружинина Е.И. Северное Причерноморье в 1775-1800 гг. – М.: изд. Академии наук СССР, 1959. – С. 58-59.
350. Феодосій (Макаревський). Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії. Церкви та приходи минулого XVIII століття. – Дніпропетровськ: ВАТ «Дніпрокнига», 2000. – С. 114.
351. Беднов В. Из прошлого Екатеринославской епархии. – Екатеринослав: тип. Губернского земства, 1907. – С. 58.
352. Беднов В.А. Материалы для истории церковного устройства на Запорожье (Из архива Екатеринославской духовной консистории) // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. – Екатеринослав, 1908. – Вып. ІV. – С.117-118.
353. Феодосій (Макаревський). Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії. Церкви та приходи минулого XVIII століття. – Дніпропетровськ: ВАТ «Дніпрокнига», 2000. – С. 116.
354. Мурзакевич Н. Священник Филофей Вуколин Владевич // ЗООИД. – Одесса, 1872. – Т. VIII. – С. 272-275.
355. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 1995. – С. 134.
356. Молдавський Р.Л. Нова Дніпровська лінія укріплень (1770-1791 рр.) // Запорозька спадщина. Випуск 16. – Запоріжжя: Тандем-У, 2007. – 85 с.
357. Феодосій (Макаревський). Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії. Церкви та приходи минулого XVIII століття. – Дніпропетровськ: ВАТ «Дніпрокнига», 2000. – С. 929-930.
358. ІР НБУ. – Ф. ІІ. – Спр. 24159. – Арк. 1-1 зв.
359. Покровский И.М. Русские епархии в ХVІ-ХІХ вв. Их открытие, состав и пределы. Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования.– Казань: Центральная типография, 1913. – Т. 2. (ХVІІІ-й век). – С. 699.
360. Покровский И.М. Русские епархии в ХVІ-ХІХ вв. Их открытие, состав и пределы. Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования.– Казань: Центральная типография, 1913. – Т. 2. (ХVІІІ-й век). – С. 699.
361. Савельев Е.П. История казачества с древнейших времен до конца XVIII века. Историческое исследование в 3-х частях. – Репринт. воспр. изд. 1915-1918 гг. – Ростов н/Д: ВООПИК, 1990. – С. 161;
Маштафаров А.В. Донская и Новочеркасская епархия // Православная Энциклопедия [] (Дата звернення: 28.01.2013).
362. Ден В.Э. Население России по пятой ревизии. Подушная подать в XVIII веке и статистика населения в конце XVIII века. – М.: Университетская типография, 1902. – Т. І. – С. 272.
363. 293 заседание Императорского Одесского общества истории и древностей 28-го февраля 1895 года. – ЗООИД. – Одесса, 1896. – Т. ХІХ. – С. 44-45.
364. РГАДА. – Ф. 16. – Оп. 1. – Д. 689. – Ч. 1. – Л. 206-208;
Покровский И.М. Русские епархии в ХVІ-ХІХ вв. Их открытие, состав и пределы. Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования.– Казань: Центральная типография, 1913. – Т. 2. (ХVІІІ-й век). – С. 496.