2.2. Склад та функції запорозького духовенства

Микола Єременко, Ігор Лиман

Реалізації прагнень козацького керівництва Вольностей значною мірою відповідала специфіка складу осіб, що задовольняли релігійни потреби запорожців. До нього входили:

– духовні особи, що направлялись до Запорожжя з Києво-Межигірського ставропігійного монастиря;

– ставленики, висвячені до запорозьких храмів київськими єпархіальними архієреями;

– духовні особи, що тимчасово перебували на території Вольностей з метою збирання пожертв на свої монастирі та церкви;

– чорне духовенство монастирів, до яких запорожці ходили «на прощу»;

– духовенство прилеглих до Запорозьких Вольностей непідконтрольних Кошу територій;

– священики, що висвячувались у волоських чи уніатських ієреїв;

– «мандрівні дяки»;

– представники самого військового товариства, які, у разі відсутності духовних осіб, на певний час перебирали на себе частину їхніх функцій.

Приймаючи до себе духовенство з Києво-Межигірського монастиря, козацтво обмежувало термін їхнього перебування на Запорожжі, практикуючи , переміну складу ченців. Причому кошове керівництво зберігало за собою право дострокового відсилання ченців до Межигір’я (підставами для чого виступали переважно непристойна поведінка й непокора волі керівництва Війська) або ж, навпаки, залишення їх у себе на більш тривалий період (згадаймо, що той самий Володимир Сокальський був начальником січових церков принаймні у 1760-1762 і 1767-1774 рр., і далі залишившись на Січі, але вже у більш високому статусі).

Кількість межигірців на Запорожжі не залишалась незмінною. Майбутній архімандрит Леонтій (Лука Яценко-Зеленський), який в середині XVIII ст. кілька разів їздив до Січі, у 1750 р. писав, що з Межигір’я туди присилались «один соборний старець – начальником церковних служителів, два ієромонахи, з яких першого йменували підначальним, а останнього третяком; два ієродиякони, яких звали першого уставником, а другого безіменним дякуном, і один простий чернець для виготовлення на продаж воскових свічок» [248].

Уже наступного, 1751, року ця чисельність була іншою: у фонді «Київська духовна консисторія» за цей рік зберіглася справа «Про заміну ієромонахів та ієродияконів, що відбули термін служби в церквах Запорозької Січі», де архімандрит Києво-Межигірського монастиря Іоасаф звертається за архіпастирським благословінням для намісника Феодорита Рудкевича, трьох ієромонахів і трьох ієродияконів, які направлялись на Січ як зміна, що посилалась «по завершенні двохрічного часу за давнім звичаєм» [249].

За підрахунками О. Кузьмука, на початку 1762 р. кількість межигірських ченців у Запорозькій Січі становила 8 осіб (начальник січових церков, 4 ієромонахи, 2 ієродиякони, 1 чернець), у середині 1768 р. – 23 (начальник січових церков, 16 ієромонахів, 5 ієродияконів, 1 чернець), на початку 1770, 1771 і 1772 рр. – 13 (начальник січових церков, 8 (8; 7) ієромонахів, 3 (3; 4) ієродиякони, 1 чернець), на початку 1773 р. – 16 (начальник січових церков, 10 ієромонахів, 4 ієродиякони, 1 чернець), і, нарешті, на початку 1775 р. – також 16 (але тепер же начальника січових церков, підпорядкованого Межигір’ю, не було, а діяли 10 ієромонахів, 4 ієродиякони і 2 ченця) [250].

Не слід забувати, що з Межигір’я чернецтво направлялось не лише безпосередньо до Січової Покровської церкви, але й до низки інших храмів Війська та до Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря.

В умовах збільшення чисельності населення Вольностей і пожвавлення храмового будівництва на обширній, підконтрольній Кошу, території запорожці, як вже згадувалось, почали приймати й представників білого духовенства, висвячених до їхніх храмів київською єпархіальною владою. При цьому запорожці зберігали за собою право не тільки пропонувати духовній владі бажаних ними кандидатів на зайняття посад при храмах, але й усувати священно- та церковнослужителів від парафій. Показовою в цьому контексті була справа ієреїв села Кам’янського Дем’яна та Власія, які в 1761 р. рішенням Коша були усунуті, а на їхнє місце парафіяни обрали запорозького козака Опанаса Шелеста. Причому в Дем’яна та Власія запорожцями було відібране і рухоме, і нерухоме майно, а самі вони примушені залишити територію Вольностей. Попри скарги усунутих священиків і припущене Кошом перебирання на себе права суду над представниками духовного відомства, митрополичій консисторії не вдалося відстояти права своїх підлеглих [251].

Тоді як причиною усунення Дем’яна та Власія були дії останніх, що суперечили інтересам Війська [252], Кош залишав за собою і право змінювати членів причтів і в порядку «перезміни». Причому остання стосувалась не лише ченців, але й представників білого духовенства, церковнослужителів, титарів. Показово, що тут застосовувався той самий підхід, що й при заповненні світських посад у Війську. Вельми промовистим у цьому контексті є формулювання промеморії Коша Київській консисторії, датованої 26 жовтня 1771 р.:

«Здавна у Війську Запорозькому як по заслугах, і тим більше на розсуд кожного до чого здатності у всі місця володіння цього Війська визначаються і відправляються з Кошу щорічно, а в деякі місця і двічі на рік чесні, поважні і заслужені грунтовні люди на кондиції, а саме в паланки полковниками, писарями та осавулами, а до перевозів шафарями та писарями ж, також до церков дяками та паламарями, а до деяких титарями» [253].

Зрозуміло, що тут вже не спрацьовує аргументація О. Кузьмука, яка пояснює перезміну духовенства виконанням чернечого послушання [254].

«Окормленням» Війська займались і духовні особи з монастирів і храмів як Російської імперії, так і інших країн, що у великій кількості приходили до Вольностей Війська Запорозького задля збирання пожертв [255]. Знаючи щедрість членів військового товариства до храмів Божих і перебуваючи тут, як правило, доволі тривалий проміжок часу, вони встигали відвідати не лише багатолюдні слободи, але й козацькі зимівники. Завдяки цьому створювались додаткові можливості для задоволення духовних потреб запорожців, чим ті широко користувались.

З іншого боку, мала місце пратика ходіння запорожців «на прощу» до київських та інших монастирів.

Можливості для задоволення духовних потреб козаків давало і сусідство Вольностей із іншими адміністративно-територіальними складовими Російської імперії, частина яких свого часу була виведена з-під контролю Кошу. Зокрема, відомо, що запорожці користувались послугами духовенства Нової Дніпровської лінії, що на початку 1770-х років почала влаштовуватись від гирла Берди до Мокрої Московки.

Важливо, що запорожці в багатьох випадках продовжували сприймати землі, що раніше входили до складу Вольностей, як свої, і козацька старшина вважала за можливе давати розпорядження духовенству цих територій. Збереглася виписка з журналу Переяславської духовної консисторії, в якій йдеться про запорозького писаря, який примушував, застосовуючи і фізичну силу та лайку, священика Єлизаветградського пікінерного полку 15 роти Зеленої Даниїла Михайлова згадувати під час літургії імена запорозької старшини [256].

Задовольняли духовні потреби запорожців і священики, що висвячувались у волоських чи уніатських ієреїв. Приймаючи їх, Кош взагалі не зносився з київською єпархіальною владою. І це не дивлячись на підтвердження в 1759 р. суворої заборони приймати й тримати в себе священно- та церковнослужителів, «крім указно визначених від єпархіального свого архієрея» [257].

Не влаштовувало єпархіальну владу, яка намагалась вести з цим боротьбу, і служіння на Запорожжі так званих «мандрівних дяків» – студентів, які під час канікул ішли на землі Вольностей «за прохарчуванням». «Мандрівними» їх іменували, оскільки вони «вештались», часто навіть не маючи відповідного дозволу в «пашпорті», «дяками» ж – за їхній подібний до дяківського одяг, а також тому, що вони часто влаштовувались до храмів для тимчасового виконання дяківських обов’язків [258].

На території Вольностей мало місце і явище «дикого попівства», коли окремі запорожці, прийнявши рішення присвятити себе Богові, зводили скити, ставили ікони і, не маючи сану, служили Господу «в силу власного розуміння». Зокрема, доволі відомим серед козаків став колишній запорозький осавул Дорош, який переселився до лісу, влаштувавши каплицю з іконою Миколи. Там він читав для зимівчан, що приходили до нього «на бесіди», Святе Письмо, а по суботах за допомогою ієромонахів Самарського монастиря служив відкриті панахиди [259]. Разом із тим, слід обмовитися, що під «дикими попами» інколи розуміли й представників духовенства, які свого часу були висвяченими єпархіальним архієреєм, але потім «мандрували». Саме до таких осіб належав «дикий піп» Кирило Тарловський, який користувався великою повагою серед запорозького козацтва [260].

Яценко-Зеленський, уступивши в заочну полеміку з козаками, що часто доволі зневажливо ставились до духовенства, записав у свої подорожні записки так: «запорозькі козаки, що живуть по степах, по зимівниках, постригшись у дураки, самі собою робляться нелюдьми, часто бувають і попами. На дике попівство їх я, якби не був сам трьох куренів козак, не забарився б одразу ж надрукувати патент, гідний їхньої не превелебності самочинства». Далі ж майбутній архімандрит Леонтій подав вельми колоритну характеристику релігійних практик «наших пересмішників», описуючи, зокрема, як вони на Водохреща старою святою водою кропили козацькі хати; читали «очинаші» над горілкою, рибою, щербою, тетерею і галушками; лазили на верби виглядати Великодня; «цалувалися» на Великодень вареними раками тощо [261].

У багатьох ситуаціях, не маючи поряд духовних осіб, козаки були змушені самі виконувати їхні функції. Йдеться, зокрема, про поховання померлих від епідемій або ж убитих козаках. З цього приводу Яценко-Зеленський писав про козаків: «вони бувають, щоправда, по нужді, однак попами» [262]. Д. Яворницький наводить слова козацької думи про те, що запорожці, яких під час морських походів застигла буря, не маючи поруч духовної особи, «сповідувались богу, Чорному морю і своєму отаману кошовому» [263].

При висвітленні питання складу запорозького духовенства важливо звернути увагу на соціальне походження членів причтів Вольностей.

Як зазначає дослідник соціальної історії запорозького козацтва В. Мільчев, у традиційній уяві запорожців тогочасне суспільство було стратифікованим на духовний, лицарський і посполитий стани (із віднесенням самого козацтва, звісно ж, до стану лицарського) [264]. Але ці стани не були закритими, й існувало чимало можливостей для соціальної мобільності. У тому числі – із козацтва в духовенство.

Вельми важливо, що серед запорозького духовенства були доволі широко представлені вихідці із самого запорозького козацтва. За підрахунками І. Лимана, із 51 духовної особи, відомості про яких увійшли до складеної в 1772 р. «Відомості хрестової Старокодацької Запорозької намеснії про священно- та церковнослужителів, що дійсно служать при дев’яти парафіяльних церквах нині в наявності перебуваючих», 33 вийшли із запорозьких козаків, тоді як лише 10 були синами духовних осіб із Лівобережжя та самого Запорожжя, 6 були вихідцями з посполитих і 1 прийшов з Чернігівського полку (походження ще однієї духовної особи не зазначено) [265]. На превеликий жаль, ми не маємо можливості встановити відсоток вихідців із запорозького козацтва серед всього духовенства Вольностей, оскільки, як вже зазначалося, під владою Старокодацького духовного намісного правління, стосовно якого й зроблені подані вище підрахунки, знаходилось лише близко 1/6 запорозьких релігійних споруд.

Наведемо дані лише про кількох духовних осіб-колишніх запорозьких козаків, які не входили до складу згаданих вище 33 підпорядкованих Старокодацькому духовному намісному правлінню священно- та церковнослужителів.

У 1774 р. у священики Миколаївської церкви села Бабайківка був висвячений Нестор Таран. Ще в 1755 р. він був військовим канцеляристом, наприкінці 1750-х рр. – писарем Самарської паланки, у 1772 р. – писарем Кодацької паланки [266].

Як значиться у цитованому В. Бідновим при описі матеріалів архіву Катеринославської духовної консисторії документі, майбутній протопоп Феодор Фомич був висвячений у 1765 р. у священики Миколаївської церкви Нового Кодаку, до того будучи «курінним Левушківським» [267], хоча у «Відомості хрестової Старокодацької Запорозької намеснії про священно- та церковнослужителів, що дійсно служать при дев’яти парафіяльних церквах нині в наявності перебуваючих» щодо нього позначено: «з духовних писарів; батько був при Полтавській духовній протопопії писарем» [268].

Цікаво, що в джерелах зафіксовані й випадки, коли військовими священиками згодом ставали родичі колишніх запорозьких козаків, що прийняли сан. Зокрема, Роман Порохня, який доводився сином або ж племінником колишньому запорозькому старшині, а згодом – очільнику Старокодацького духовного намісного правління Григорію Порохні, став священиком Чорноморського козацького війська [269].

Разом із тим, мала місце і соціальна мобільність у зворотньому напрямку, із духовної верстви в козацтво. Як приклад наведемо Федора Бурсака, який у 1750 р. народився у священицькій родині, навчався в Київській бурсі, але потім утік до Запорозької Січі й встиг взяти участь у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. [270]

До духовного стану належали родичі багатьох запорожців [271]. Достатньо згадати, що, за деякими даними, рідний брат кошового отамана Петра Калнишевського Семен був священиком Миколаївської церкви в містечку Сміла [272]. В. Грибовський наводить аргументи на користь того, що й сам кошовий отаман походив із священицької родини [273].

Специфіка складу запорозького духовенства до певної міри впливала на його діяльність.

Щодо виконання духовенством Війська Запорозького Низового своєї основної «військової» функції, пов’язаної із «окормленням» козаків безпосередньо під час походів і ведення бойових дій, то на період Нової Січі припали дві російсько-турецькі війни (1735-1739 і 1768-1774 рр.), під час яких запорозькі панотці в силу можливостей не залишали свою паству без задоволення релігійних треб.

Дослідник військових походів запорозького козацтва часів Нової Січі Г. Шпитальов пише, що під час війни головний козацький загін завжди очолювався кошовим отаманом, при якому знаходились військовий писар, військовий осавул, військовий обозний, військові служителі, що всі разом становили так званий Похідний Кош. Крім того, Похідним Кошом козаки називали і все Військо, що знаходилось у поході й скеровувалось кошовим отаманом із військовою старшиною [274]. Супровід Похідного Коша був одним із головних обов’язків начальника запорозького духовенства.

Коли 9 червня 1769 р. Кош одержав ордер П. Рум’янцева, згідно якому кошовий отаман разом із усім військом мав виступити до фортеці Св. Єлизавети, де розміщувалась головна квартира Другої армії, кошовий П. Калнишевський вирушив до вказаної місцевості, маючи під орудою начальника січових церков Володимира Сокальського та трьох ієромонахів, що мали обслуговувати виступивших у похід 14 військових старшин, 17 полковників, 31 полкового старшину, 36 похідних курінних отаманів, військового гармаша із 105 канонерами, військового довбиша і 7350 козаків від 36 куренів. Утім, це все ж таки не було «все військо», адже на самій Січі кошовий залишив загін піхотинців при військовому судді І. Бурносі, а на форпостах – ще 1260 запорожців під началом військового старшини Андрія Порохні [275] (між іншим – брата хрестового намісника Старокодацького духовного правління).

Як випливає зі складеного І. Мандром по завершенні кампанії 1772-1773 рр. реєстру дунайської команди запорожців, до Січі з походу тоді повернулись 788 осіб, серед яких були й 2 ієромонаха, 4 дяка й 2 титаря [276].

У складеній у 1774 р. відповіді духовного собору Києво-Межигірського монастиря на запит Київської духовної консисторії зазначалось, що на час російсько-турецької війни кілька похідних («рухомих») церков були «через небезпеку» зняті зі своїх місць, а їхні священнослужителі переведені до Січі. Тоді як ці церкви залишались на Січі «в збереженні» впродовж всього військового часу, їхні священнослужителі «при Війську Запорозькому в різних партіях відправлялись у похід щорічно перемінні» [277].

Перед походами запорожці складали присягу на Євангелії, причому вона стосувалась і суто матеріальних питань, таких як розподіл майбутньої здобичі: «У разі, якщо я, будучи в нинішньому поході з паном старшиною військовим та іншими панами старшинами… від здобичі, при розгромі супротивника і, де трапилось мені отримати, утаю і оної для розділу не пред’явлю, то скарай мене, Боже, у цьому і наступному віці…» [278].

У військовий час запорозьке духовенство служило вдячні молебні на честь перемог. Зокрема, 23 серпня 1770 р. військовий суддя Тімофєєв, пишучи кошовому про стан справ на Січі, згадує й проведення в церкві при 7-ми пострілах із мортир вдячного молебню з приводу перемоги над ворогом [279]. Восени ж 1770 р. військовий суддя Тімофєєв писав, що з приводу взяття Бендер у Січовій Покровській церкві був відслужений молебень із пальбою з гармат і рушниць. Для того ж, аби про цю перемогу знали по всій території Вольностей, Кошом було «у всі паланки та команди запропоновано» провести вдячні молебні там, де діяли церкви [280].

До Січової Покровської церкви відсилались поіменні списки козаків, які загинули в бою або померли від ран. У церкві ці імена вписували в поминальну книгу, з якої служили панахиду [281]. У вже згадуваному вище листі військового судді, написаному восени 1770 р., повідомлялось, що ієромонаху Феоктисту, який залишився виконувати обов’язки «начальника», було наказано відслужити в Січовій церкві панахиду по запорозьких козаках, що загинули під Очаковом, і відправляти річний сорокоуст. Паралельно з цим наміснику Старокодацького духовного намісного правління Григорію Порохні було «запропоновано» ордером організувати відповідні панахиди і в інших храмах Запорозьких Вольностей [282].

Не слід забувати, що в умовах «Великого Кордону» бойові дії, в яких брали участь запорожці, далеко не обмежувались самими лише «офіційними» війнами. Адже співіснування бік-о-бік з тими ж ногайцями й татарами зумовлювало широкий спектр контактів запорожців із цими мусульманськими сусідами, складовою якого були і взаємні набіги. Утім, як зазначає дослідник історії ногайців і запорозького козацтва В. Грибовський, хоча здобичництво й допускалось у порубіжній смузі на рівні ініціативи окремих осіб, у ньому за часів Нової Січі вже не були задіяні ні вся військова система Запорожжя, ані улусна організація ногайців [283].

А це, зокрема, означає, що кошове керівництво не відряджало духовних осіб спеціально для супроводу учасників таких збройних конфліктів. З іншого боку, останнє наше твердження зовсім не має на увазі, що запорозьке духовенство у всіх випадках знаходилось осторонь таких бойових дій. Хоча б тому, що деякі з них напряму зачепали козацькі храми. Так, під час найбільшого за період між двома російсько-турецькими війнами часів Нової Січі ногайського набігу листопада 1747 р. мусульмани демонстративно осквернили запорозьку церкву в Гарді, розтрощили й сплюндрували ікони, пограбували храмове начиння. Гардівського титаря та козаків загін єдисанців Дзуян-мурзи вивів в урочище, роздягнув, відшмагав батогами й відпустив, не повернувши одягу [284].

На іншому кордоні Запорозьких Вольностей, східному, збройне протистояння відбувалось уже із православними сусідами – донськими козаками. Додамо сюди збройні сутички запорожців із новоприбулим військовим населенням тих територій, які були виключені з-під юрисдикції Кошу за часів Нової Січі, а також участь запорозького козацтва в подіях Коліївщини, і тоді можна буде наблизитись до розуміння обсягу роботи, яку доводилось виконувати духовенству Війська безпосередньо у зв’язку зі своєю «військовою» функцією.

Утім, у цілому за часи існування Нової Січі запорозьке духовенство «окормляло» свою паству здебільшого в мирних умовах. При цьому більшості духовних осіб доводилось мати справу не тільки з членами військового товариства, але й з посполитими Вольностей.

Цілком зрозуміло, що тут перелік функцій духовенства Запорожжя в основних пунктах збігався із тим, що мали духовні особи йі за межами Запорозьких Вольностей. Адже це зумовлювалось самим призначенням духовної верстви. Інша справа, що ознайомлення з джерелами та літературою дає підстави стверджувати, що при виконанні цих функцій запорозьке духовенство одним із домінуючих імперативів мало догоджання своїй специфічній «парафії», навіть якщо це йшло в розріз із настановами духовних властей.

Фактично, така тенденція простежується при вивченні практично кожної складової практики пастирської діяльності на Запорожжі: здійснення таїнств і треб, облаштування храмів, ведення церковної документації, організації збирання пожертв тощо.

Звичайно, специфіка парафій визначала й певні аспекти специфічності діяльності душпастирів. Скажімо, в Січовій Покровській церкві не здійснювали таїнство шлюбу, зважаючи на давню традицію недопуску жінок на територію Січі. Натомість січове духовенство виконували низку інших функцій. Зокрема, до 1760 р., доки не був призначений професійний лікар, ієромонах Січової церкви разом із військовим суддею займався організацією протиепідемічних заходів [285].

Начальник січових церков супроводжував кошове керівництво не лише під час військових походів, але й в інших «подорожах», тим самим додаючи кошовому керiвництву (і в цьому можна погодитись із І. Лиманом) ще бiльшого авторитету в очах козацтва й запорозького духовенства [286]. Цьому ж сприяли й такі аспекти діяльності начальника січових церков, як молитви за здоров’я кошового отамана, судді, писаря і всього Війська, влаштування урочистих прийомів для керівництва Кошу тощо [287].

Утім, так само, як і у відповідних молитвах іншого, окрім січового, запорозького духовенства, тут не варто вбачати унікальності. Адже слід згадати, що молитись за світських можновладців, включно із «вінценосними особами», було обов’язком православного духовенства аж ніяк не лише на території Вольностей і аж ніяк не починаючи з часів існування Нової Січі. У цьому ж ключі напучення пастви в дусі покори владі, між іншим, можна розглядати й дії Володимира Сокальського, коли він під час повстання на Січі в 1768 р. умовив запорожців коритись кошовому отаману, а в 1775 р., під час «атакування» Січі військами П. Текелія, знову ж таки умовив козаків не чинити збройного опору виконанню волі тепер уже імперських можновладців.

Духовенство Січової церкви, з огляду на особливість статусу цього храму для Війська, забезпечувало збереження в ньому під престолом скрині з військовими клейнодами, а в спеціальних схованках – коштовних речей козацької старшини. Причт на Січі брав участь в урочистих зустрічах у церкві поважних гостей Війська, у церемоніях, що супроводжували обрання запорозького керівництва [288]…

У джерелах зафіксована ціла низка фактів порушень запорозьким козацтвом у Січовому храмі правил церковного благочестя, аж включно до пролиття крові під час виборів кошового керівництва [289]. У таких випадках перед причтом, і в першу чергу начальником січових церков, стояла доволі складна задача, з одного боку, дотриматись приписів щодо збереження церковного благочестя (зокрема, у разі окровавлення церкви запечатати її), а з іншого, не налаштувати проти себе кошове керівництво і Військо.

Храм для запорожців виступав і місцем, де могло бути прийняте рішення про покарання злочинців. Причому мова йде не про духовний суд, що здійснювався духовною же владою, а про віднесені дослідником звичаєвого права запорожців І. Грозовським до «ганебних покарань» догану й громадський осуд, що виносились при зібранні Коша або в церкві. Винний козак тоді в храмі присягав надалі «ніякого свавільства не чинити» [290].

Запорозьке духовенство у своїй діяльності здебільше слідувало волі пастви та світських можновладців і в питанні влаштування та переміщення храмів.

Між іншим, у 1763-1764 рр. розроблявся й план перенесення Січової церкви разом із Підпільненською Січчю в цілому до контрольованішого російськими імперськими структурами Микитинського перевозу. Ідея належала російським світським високо посадовцям, і її реалізація розглядалась як крок на шляху поетапної ліквідацій автономії Війська Запорозького. У 1764 р. план було згорнуто, знову ж таки, з ініціативи світських можновладців з міркувань несприятливої зовнішньополітичної ситуації [291]. Цю справу, коли питання розміщення козацького храму ініціювалось світською владою за межами Запорожжя, можна розглядати в одному ряду зі справами про переміщення релігійних споруд з територій, вилучених з-під юрисдикції Коша в наслідок звуження кордонів Вольностей. У той же час самі запорозькі козаки ініціювали більшість питань щодо влаштування та переміщення релігійних споруд у межах Вольностей.

Запорозьке духовенство виконувало щодо парафіян і освітню функцію, опікуючись школами, що діяли при Січовій церкві, Самарському монастирі й парафіяльних храмах [292]. Разом із тим, та сама Січова школа виконувала функцію підготовки запорозьких козаків до виконання обов’язків священно- та церковнослужителів при парафіях Вольностей, де, як писав один з авторів «Київської старовини», «при сприянні Коша гарному дячку неважко було «видряпатися» в ієреї», тоді як в той час на Гетьманщині для зайняття відповідного місця треба було одержати освіту в «латинських школах» [293].

На характер взаємин духовенства із запорозьким козацтвом певною мірою впливала система матеріального забезпечення духовних осіб. Навіть у тих нечисленних випадках, коли духовні особи одержували жалування з казни, вони в більшій мірі залежали від «ласки» козаків [294].

Підкреслимо, що при виконанні своїх функцій запорозькому духовенству доводилось мати справу із парафіянами, що мали доволі специфічні уявлення щодо дотримання християнських чеснот (В. Ульяновський пише про те, що стихійно-побутова релігійність запорожців була «складним переплетенням в свідомості начал християнства, побутової традиції, пересудів і певного «полегшеного» ставлення до всіх сфер життя, в т.ч. релігії» [295]). Між іншим, на цьому ж наголошується і в статті «Століття Катеринославської єпархії», опублікованій у «Катеринославських єпархіальних відомостях» у 1876 р.: «Запорозькі козаки, хоча завжди православні і частина – щиро релігійні, але під впливом історичних обставин такі, що склали у себе в душі свої власні моральні уявлення, які далеко розходились із чистим християнським уявленням про моральність» [296].

При цьому ми можемо погодитись із В. Мільчевим, що однією з головних характерних рис етосу запорозького козацтва було самоусвідомлення Війська як захисника всього православного, а ширше – і всього християнського світу від мусульманської загрози. Причому, що вельми важливо в контексті нашого дослідження, така самооцінка не в останню чергу формувалась у козаків під впливом проповідей запорозького духовенства [297]. Якщо ж у цілому казати про результативність «окормлення» Війська духовенством, то тут нам імпонує позиція О. Олійника, коли він пише, що взагалі постановка питання про рівень релігійності запорожців є дуже загальною й тому не зовсім конкретною, оскільки слід розрізняти ставлення парафіян до віри як такої, до дотримання канонів обрядовості, ставлення до релігійних споруд і до окремих священно- та церковнослужителів. Серед запорожців були різні люди, які по-різному ставилися до окремих питань віри [298].

Таким чином, склад осіб, що задовольняли духовні потреби Війська за часів Нової Січі, був доволі строкатим, уключаючи як духовенство, що офіційно направлялось сюди ставропогігійним монастирем і київським єпархіальним архієреєм саме з метою «окормлення» запорожців, так і цілу низку категорій духовних і навіть світських осіб, відповідна діяльність яких на Запорожжі не була санкціонована духовною владою. Це, у сукупності із задоволенням духовних потреб за допомогою перебуваючих на запорозьких землях «прошаків» подаянь і духовенства суміжних із Вольностями територій, забезпечувало козацтво широким спектром можливостей здійснення релігійних практик.

У період Нової Січі спостерігався процес адаптації цих практик до нових реалій, коли імперські структури активно діяли в напрямку розширення свого впливу на землі Вольностей, використовуючи для цього й церкву. У цьому контексті до певної міри можна розглядати й процес досить активного, у порівнянні з часами до 1734 р., храмового будівництва: саме цей процес багато в чому зумовив необхідність звернення запорожців за послугами, наряду з ченцями Межигір’я, і білого духовенства, що висвячувалось київським єпархіальним архієреєм. Попри це, кошовому керівництву багато в чому вдавалось зберігати свої ключові позиції в керівництві духовною справою, для чого ефективно використовувалась і специфіка складу осіб, що «окормляли» Військо.

На характер функціонування запорозького духовенства суттєво впливало те, що часи Нової Січі, на відміну від XVII – початку XVIII ст., були для козацтва помітно «спокійнішими» в тому плані, що тепер були значно тривалішими періоди, коли Військо не брало участь у бойових діях. Тим не менш, бути готовим до «окормлення» Війська в бойових умовах, під час походів залишалось важливим обов’язком членів причтів і безпосередньо Січової церкви (включно із начальником запорозьких церков), і храмів за межами Січі. При виконанні функцій важливим лейтмотивом запорозького духовенства залишалось прагнення догодити своїй специфічній пастві, від чиєї «ласки» духовні особи залежали в питаннях і матеріального забезпечення, і переміщення.

Примітки

248. Архімандрит Леонтій (Лука Яценко-Зеленський). Подорожі на Запорозьку Січ у 1749-1750 і 1751 рр. / Упорядники: В. Грибовський, В. Мільчев. – К., 2012. – С. 22.

249. ЦДІАК України. – Ф. 127. – Оп. 1020. – Спр. 1871. – 4 арк.

250. Кузьмук О. Начальники січових церков (До історії церковного устрою Нової Січі) // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Вип. 8/9. – Т. 11/12. – К. – Нью-Йорк, 2004. – С. 568.

251. Левицький О. Церковна справа на Запорожжi у XVIII в. // Записки Українського наукового товариства в Київі. – 1912. – Т. Х. – С. 66.

252. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. – С. 66.

253. Яворницький Д.І. До історії Степової України. – Дніпропетровське: друкарня пам’яті «Перекопу», 1929. – С. 31.

254. Кузьмук О. Начальники січових церков (До історії церковного устрою Нової Січі) // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Вип. 8/9. – Т. 11/12. – К. – Нью-Йорк, 2004. – С. 571.

255. Лиман І.І. Збирання милостині на Запорожжі // Історичний Агропром: Тези доповідей аспірантів і студентів кафедри історії України ЗДУ. – Запоріжжя, 1996. – С. 11-13.

256. Беднов В.А. Материалы для истории церковного устройства на Запорожье (Из архива Екатеринославской духовной консистории) // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. – Екатеринослав, 1908. – Вып. ІV. – С. 117-118.

257. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. – С. 61-62.

258. Микитась В. Ваганти та мандрiвнi дяки // Київська старовина. – 1992. – № 5. – С. 99-108.

259. Лиман І.І. Дорош // Українське козацтво: Мала енциклопедія / Кер. авт. колект. Ф.Г. Турченко; Відпов. ред. С.Р. Лях. – Вид. 2-е, доп. і перероб. – К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006. – С. 164;

Феодосий (Макарьевский). Краткие сведения о местно-чтимой иконе Божией Матери, находящейся в Самарском Пустынно-Николаевском монастыре Екатеринославской епархии // Екатеринославские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. – 1872. – № 20. – С. 320-321.

260. Мацеевич Л. Нечто о диком попе // Киевская Старина. – 1886. – № 4. – С. 821-826;

Л.А. Ещ? сведения о «диком попе» // Киевская Старина. – 1887. – № 11. – С. 577-580;

Эварницкий Д.И. Дикий монах // Екатеринославские губернские ведомости. – 1888. – № 41. – С. 3-4;

К памятникам недавней старины в г. Козельце // Киевская Старина. – 1898. – Т. 63. – № 12. – С. 413-424;

Лиман І.І. Тарловський Кирило // Українське козацтво: Мала енциклопедія / Кер. авт. колект. Ф.Г. Турченко; Відпов. ред. С.Р. Лях. – Вид. 2-е, доп. і перероб. – К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006. – С. 561.

261. Архімандрит Леонтій (Лука Яценко-Зеленський). Подорожі на Запорозьку Січ у 1749-1750 і 1751 рр. / Упорядники: В. Грибовський, В. Мільчев. – К., 2012. – С. 51.

262. Архімандрит Леонтій (Лука Яценко-Зеленський). Подорожі на Запорозьку Січ у 1749-1750 і 1751 рр. / Упорядники: В. Грибовський, В. Мільчев. – К., 2012. – С. 51.

263. Яворницький Д.I. Iсторiя запорозьких козакiв. – К.: Наукова думка, 1990. – Т. 1. – С. 262.

264. Мільчев В. Соціальна історія запорозького козацтва кінця XVII-XVIII століття: джерелознавчий аналіз. – Запоріжжя: АА Тандем, 2008. – С. 294.

265. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. – С. 127-128.

266. Старік О.В., Ходас В.О. Село Бабайківка і його мешканці козацької доби (за писемними та археологічними джерелами // Січеславський альманах. Збірник наукових праць з історії українського козацтва. – Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2011. – Вип. 6. – С. 100-101.

267. Беднов В. Из прошлого Екатеринославской епархии. – Екатеринослав: тип. Губернского земства, 1907. – С. 54.

268. Яворницький Д.І. До історії Степової України. – Дніпропетровське: друкарня пам’яті «Перекопу», 1929. – С. 39.

269. Сапожников И.В. Священники Черноморского казачьего войска докубанского периода // Культурная жизнь юга России. – 2002. – № 1. – С. 39-40.

270. Ложешник А. Бунчукові та значкові товариші у козацьких військах Південної України (кінець XVIII – початок ХІХ ст.) // Чорноморська минувшина: Записки Відділу історії козацтва на півдні України Науково-дослідного інституту козацтва при Інституті історії України НАН України. – Вип. 5. – Одеса, 2010. – С. 18.

271. Ластовський В. Духовенство Переяславсько-Бориспільської єпархії та Запорозька Січ у XVIII ст. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – Вип. 7. – К., 1998. – С. 62.

272. Кривошея В.В. Монастирські синодики як джерело до історії запорозького козацтва // Січеславський альманах. Збірник наукових праць з історії українського козацтва. – Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2010. – Вип. 5. – С. 57.

273. Путем Апостола Андрея. Очерки истории Православия в Запорожском крае. К 20-летию Запорожской и Мелитопольской епархии / Лыман И.И., Грибовский В.В., Стойчев В.М. и др. / Под ред. Высокопреосвященнейшего Луки, архиепископа Запорожского и Мелитопольского. – Запорожье, 2012. – С. 128-129.

274. Шпитальов Г. Питання військової організації і тактики запорозького козацтва періоду Нової Січі у контексті російсько-турецьких війн XVIIIст. // Чорноморська минувшина. Записки Відділу історії козацтва на Півдні України Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України: Зб. наук. пр. – Вип. 2. – Одеса: Фенікс, 2007. – С. 39.

275. Шпитальов Г.Г. Запорозька кіннота в російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна XVIII-ХІХ століття. – Вип. 5. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2000. – С. 72-73.

276. Шпитальов Г. Запорозька флотилія в російсько-турецькій війні 1768-1774 років // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна XVIII-ХІХ століття. – Вип. 4 (5). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1999. – С. 139.

277. Кузьмук О. Начальники січових церков (До історії церковного устрою Нової Січі) // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Вип. 8/9. – Т. 11/12. – К. – Нью-Йорк, 2004. – С. 593.

278. Шпитальов Г. Питання військової організації і тактики запорозького козацтва періоду Нової Січі у контексті російсько-турецьких війн XVIIIст. // Чорноморська минувшина. Записки Відділу історії козацтва на Півдні України Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України: Зб. наук. пр. – Вип. 2. – Одеса: Фенікс, 2007. – С. 42.

279. Новицкий Я.П. Материалы для истории Запорожских казаков // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. – Екатеринослав, 1909. – Вып. 5. – С. 45.

280. ІР НБУ. – Ф. ІІ. – Спр. 24904-24908. – Арк. 87-87 зв.;

Новицкий Я.П. Материалы для истории Запорожских казаков (Из Запорожского Сечевого архива за 1770 и 1771 гг.). – Екатеринослав: Тип. Губ. земства, 1909. – С. 80.

281. Шпитальов Г. Питання військової організації і тактики запорозького козацтва періоду Нової Січі у контексті російсько-турецьких війн XVIIIст. // Чорноморська минувшина. Записки Відділу історії козацтва на Півдні України Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України: Зб. наук. пр. – Вип. 2. – Одеса: Фенікс, 2007. – С. 42;

Шпитальов Г. Запорозька флотилія в російсько-турецькій війні 1768-1774 років // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна XVIII-ХІХ століття. – Вип. 4 (5). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1999. – С. 138.

282. Новицкий Я.П. Материалы для истории Запорожских казаков (Из Запорожского Сечевого архива за 1770 и 1771 гг.). – Екатеринослав: Тип. Губ. земства, 1909. – С. 80.

283. Грибовський В.В. Запорожці і ногайці в контексті Великого Кордону // Козацька спадщина: Альманах Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН Укравїни. – Вип. 1. – Нікополь-Запоріжжя, 2005. – С. 123-124.

284. Грибовський В.В. Запорожці і ногайці в контексті Великого Кордону // Козацька спадщина: Альманах Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН Укравїни. – Вип. 1. – Нікополь-Запоріжжя, 2005. – С. 124.

285. Андрєєва С.С. Організація боротьби з чумою на запорозько-татарському прикордонні за часів Нової Січі // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна XVIII-ХІХ століття. – Вип. 4 (5). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1999. – С. 147.

286. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. – С. 87.

287. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. – С. 86-87.

288. Яворницький Д.I. Iсторiя запорозьких козакiв. – К.: Наукова думка, 1990. – Т. 1. – С. 164;

Мандрика М. Останнi часи Сiчi Запорозької i початок козацького вiйська чорноморського. – Катеринодар, 1919. – С. 31;

Полонська-Василенко Н. Майно запорізької старшини як джерело для соціяльно-економічного дослідження історії Запоріжжя // Нариси з соціяльно-економічної історії України. Працi комiсiї з соцiяльно-економiчної iсторiї України. – К., 1932. – Т. 1. – С. 107;

Швидько Г.К. Актові джерела до історії Запорозької Січі // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна XVIII-ХІХ століття. – Вип. 5. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2000. – С. 11.

289. Андриевский А.А. Материалы для истории Южнорусского края в XVIII столетии (1715-1774), извлеченные из старых дел киевского губернского архива. – Одесса: Изд. Императорского Одесского общества истории и древностей, 1886. – С. 141-142;

Андриевский А.А. Запорожские выборы и порядки половины XVIII в. // Киевская Старина. – 1883. – № 5. – С. 136;

Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских казаков. – Владимир, 1903. – Т. II. – С. 1779-1782.

290. Грозовський І.М. Злочини та покарання в Запорозькій Січі // Запорозька старовина. – Вип. 5. – Запоріжжя, 2008. – С. 26.

291. Полторак В. Справа про призупинення проекту перенесення Запорозької Січі у 1764 р. // Чорноморська минувшина: Записки Відділу історії козацтва на півдні України Науково-дослідного інституту козацтва при Інституті історії України НАН України. – Вип. 3. – Одеса: Фенікс, 2008. – С. 155-159.

292. Яворницький Д.I. Iсторiя запорозьких козакiв. – К.: Наукова думка, 1990. – Т. 1. – С. 449-453.

293. О.Л. Один из питомцев Сечевой школі // Киевская Старина. – 1905. – Т. 88. – № 2. – С. 131.

294. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. – С. 90-95.

295. Ульяновський В. Релігія і церква в житті та творчості Д.І. Яворницького // Mappa Mundi: Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. – Львів – Київ – Нью-Йорк: вид-во М.П. Коць, 1996. – С. 760.

296. Столетие Екатеринославской епархии // Екатеринославские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. – 1876. – № 15. – С. 228.

297. Мільчев В. Соціальна історія запорозького козацтва кінця XVII-XVIII століття: джерелознавчий аналіз. – Запоріжжя: АА Тандем, 2008. – С. 334.

298. Олійник О.Л. Запорозький зимівник часів Нової Січі (1734-1775). – Запоріжжя: Дике Поле, 2005. – С. 215.