2.1. Специфіка підпорядкування духовенства Вольностей Війська Запорозького

Микола Єременко, Ігор Лиман

Вольності Війська Запорозького становили ядро південноукраїнських земель, що за часів Нової Січі знаходились у складі Російської імперії. Запорозьке військо не було єдиним збройним формуванням у регіоні. Разом із тим, воно, на відміну від абсолютної більшості інших, перебувало на Півдні впродовж усього періоду існування Нової Січі. І саме воно розглядається в історіографії як чи не останній оплот збереження українських державотворчих традицій у відповідний період. Традицій, що йшли в розріз із централізаторськими та уніфікаторськими тенденціями в мілітарній Російській імперії. З іншого боку, важливо, що весь склад запорозького козацтва традиційно ж дотримувався православ’я, свідомо протиставляючи себе мусульманському та католицькому «світам», на кордоні з якими запорозьке військо знаходилось. За таких умов у контексті вивчення історії православного військового духовенства регіону неабиякого значення набуває з’ясування специфіки підпорядкування духовенства Вольностей Війська Запорозького, ступеню його залежності від козацького військового керівництва і від імперських владних структур, включаючи структури духовного відомства.

В історіографії не існує єдиної точки зору стосовно ступеню специфічності в цілому духовного життя Вольностей Війська Запорозького й системи підпорядкування запорозького духовенства зокрема. Разом із тим, уважаємо некоректним спрощення в оцінці історіографічного доробку, якого припускається О. Кузьмук, пишучи, що «існують дві думки: перша – запорожці були зовсім дикими, невіруючими розбійниками без власного церковного устрою (П. Куліш, М. Слабченко); друга – запорожці були апологетами та оборонцями православної віри з власною оригінальною системою управління Церквою (Д. Яворницький, І. Лиман)» [203]. Адже в тій самій монографії, на яку тут посилається О. Кузьмук, І. Лиман обгрунтовує позицію, згідно з якою не можна слідом за iсторичною традицiєю категорично казати про запорожцiв нi як про лицарiв православної вiри, нi як про «єретичих синiв», людей religionis nullius [204]. Як не можна зводити до двох диаметрально протилежних позицій і весь спектр поглядів на рівень самобутності чи то ординарності характеру управління духовенством Вольностей Війська Запорозького.

Зрозуміло, що перебування Вольностей у складі Російської імперії передбачало включення духовенства Війська до числа підлеглих духовного відомства цієї держави. Утім, реалії підпорядкування духовенства Вольностей Війська Запорозького вельми різнились від законодавчо виписаних правил субординації щаблів духовної ієрархії. Та й останні передбачали різні варіанти побудови вертикалі духовної влади.

Зокрема, правові норми передбачали можливість виключень у загальноприйнятій вертикалі «Синод – єпархіальний архієрей з духовною консисторією при ньому – протопопія – намісники (закащики)». Одне, вельми важливе з таких виключень – існування ставропігійних монастирів, що підпорядковувались безпосередньо Синоду, а не архієрею тієї єпархії, на території якої вони знаходились. І саме «до парафії» одного з таких монастирів, Києво-Межигірського, традиційно, з XVII ст., відносило себе запорозьке козацтво.

Коли Військо повернулось на підросійські землі Півдня й заснувало Нову Січ, кошове керівництво підтвердило свою «прихильність» до цієї обителі й відновило практику прийняття до Січової та низки інших запорозьких церков духовенства саме з Межигір’я. Звідти ж призначався настоятель Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря, що вважався приписним до Києво-Межигірського монастиря, знаходився на території Вольностей і перебував під опікою Війська. Крім цього Києво-Межигірський монастир виконував щодо запорожців цілу низку інших функцій [205].

Мають рацію дослідники, які вбачають одну з вагомих причин прагнення Війська залишатись «в парафії» Києво-Межигірського монастиря саме в його ставропігійному статусі. Адже це давало Кошу можливість бути в низці питань навіть формально непідконтрольним київському єпархіальному архієрею, і тим самим зберігати свою реальну провідну роль у керівництві релігійною справою на землях Вольностей Війська Запорозького, у тому числі – і в питаннях керівництва запорозьким духовенством.

Утім, на момент заснування Нової Січі Військо Запорозьке вже були змушені звертатись із цілої низки церковних питань до київського єпархіального архієрея. Саме до нього Кіш адресував надіслане через київського генерал-губернатора Й. Вейсбаха в 1735 р. прохання дати дозвіл на щорічне направлення до Війська «із монастиря Києво-Межигірського… законників во служіння і духовенство» «з переміною за попереднім звичаєм» по три священики і два диякони [206]. І Київський архієпископ Рафаїл Заборовський не міг не задовольнити прохання кошового керівництва та київського генерал-губернатора [207].

І надалі, в умовах розширення мережі релігійних споруд на території Вольностей і при нестачі межигірських ченців для заповнення вакансій, Запорозьке Військо зверталося до київських єпархіальних архієреїв з питання направлення духовенства до цих храмів. Втім, дослідивши справи про висвячення священиків запорозьких храмів, І. Лиман прийшов до висновку, що відповідна процедура мала доволі формальний характер і в більшості випадків духовна влада погоджувалась із кандидатурами, що представлялись паланковим і кошовим керівництвом [208].

За участі єпархіальної влади вирішувались і питання влаштування самих запорозьких релігійних споруд, судочинства над їх духовенством тощо. Причому і в цих сферах провідну роль прагнуло відігравати (і багато в чому це вдавалося) саме кошове керівництво.

Для розуміння характеру підпорядкування духовенства Вольностей Війська Запорозького і прагнень самого козацтва ключового значення набуває вивчення справи Анатолія Мелеса. Як зазначено в «Екстракті про ченця Анатолія, який називається єпископом Мелектинської єпархії», народжений на території Переяславського полку Мелес у 1743 р. залишив кордони Російської імперії, через 6 років з’явився в Георгіївському монастирі на Афонській горі, де через кілька місяців став архімандритом [209]. Невдовзі, прибувши в цьому сані до Російської імперії (у монографії «Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775)» з цього приводу міститься формулювання «вперше прибув» [210], яке не зовсім коректне, зважаючи на те, що до 1743 р. Анатолій постійно мешкав на території імперії), він упродовж трьох років збирав пожертви на свою обитель. Уже тоді навколо персони Мелеса розгорнувся скандал з приводу використання архімандритом під час богослужінь святинь «сумнівного характеру».

До скандалу були втягнуті високопосадовці, включно з самою імператрицею та членами Синоду. У 1754 р. скандальний архімандрит повернувся до Афону, а наступного року висвячений Константинопольським патріархом на єпископа Мелетинського. Причому і тут не обійшлося без інциденту: низка архієреєв висловила патріарху протест з приводу процедури висвячення владики Анатолія. Через цей протест, а також з огляду на те, що, отримавши у йменування назву «спустілої з стародавніх років Мелетинської єпархії», нововисвяченому владиці патріаршою грамотою дозволялось «архієрейськи там діяти, куди покликаний буде», Анатолій знов поїхав до Російської імперії. Формально він виступав як представник інтересів слов’ян Османської імперії, які воліли перебратись до єдиновірної Росії. Приїхавши через деякий час до Вольностей Війська Запорозького, Мелес був запрошений козаками до служіння в Січовій Покровській церкві. А невдовзі кошове керівництво запропонувало йому, у порушення існуючої традиції, «назавжди» залишитись при цьому головному храмі Війська і очолити духовенство Вольностей. Таким чином, Мелес отримав можливість скористатись патріаршою грамотою, вважаючи себе «покликаним» запорожцями на архієрейство.

Інша справа, що сама Січ на той час в низці питань залишалась під зверхністю вже давно діючого Київського єпархіального архієрея. Утім, Мелес, уважаючи тепер саме себе єпархіальним владикою на військових запорозьких землях, як зазначалось у «Екстракті про ченця Анатолія, який називається єпископом Мелектинської єпархії»,

«в Запорозькій Січі без дозволу духовної влади через допуск запорожців архієрейське священнослужіння проводив з виключенням із виголошення єпархіального архієрея, а замість того згадував своє ім’я, і прибульців із-за кордону волоцюг приймаючи… до священнослужіння допускав» [211].

Розпочалася тяганина, у ході якої Синод наполягав на відібранні в Мелеса виготовленої для нього запорожцями архієрейської ризниці й на висилці Анатолія з території Вольностей. Натомість на боці Мелеса певний час були Сенат, Колегія іноземних справ і, зрозуміло, кошове керівництво. Закінчилась справа тим, що Мелес був-таки взятий під арешт, позбавлений Синодом архієрейського сану та ієромонашества і як «звичайний чернець» засланий до одного з монастирів Сибірської єпархії [212].

Вивчення справи Анатолія Мелеса дає підстави не погодитись з думкою О. Кузьмука, що «значення Мелеса в історії духовного життя Січі перебільшується. Звичайнісіньке непорозуміння було роздмухане істориками та краєзнавцями… мало не до антиурядової акції» [213]. Викликає заперечення не лише певне перекручення в оцінці О. Кузьмуком історіографічного доробку попередників: спроба запорожців створити власну архієрейську кафедру має давню (і достатньо обгрунтовану) історіографічну традицію розцінюватись як намагання козаків вийти з-під зверхності Київського митрополита, але аж ніяк не «антиурядова акція».

Немає достатніх підстав для погляду на справу Мелеса як на «звичайнісіньке непорозуміння». Адже не доречно некритично сприймати «за чисту монету» пояснення, яке дав кошовий отаман («громада… через віддаленість од архієрейських престолів ще ніколи не бачила архієрейського служіння, через гарячковість природну православну, люблячи й утримуючи при Коші Запорозькому ліпоту святої церкви і завжди святе чинослужіння спостерігаючи, прохали цього преосвященного Анатолія в тутешній церкві літургію відправляти» [214]). Можна навести десятки добре відомих випадків, коли кошове керівництво, намагаючись відвернути незадоволення з боку центральної влади, пояснювало свої дії в цьому ж ключі. Що ж до безпосередньо справи Мелеса, то показово, що аналізуючи документи Архіву Коша Нової Запорозької Січі в статті з промовистою назвою «Анатолій Мелес. Прагнення Запорозької Січі до церковної автономії», Л. Сухих робить низку висновків щодо розробленої запорожцями «захисної версії» [215].

На нашу думку, у справі Мелеса на певний час збіглися прагнення Коша Війська Запорозького і авантюрні амбіції самого владики Анатолія. Що ж до останніх, то не слід забувати, що в регіон у другій і третій третинах XVIII ст. доволі часто заходили, крім Мелеса, й інші, щоправда, менш амбіційні і менш вдалі, авантюрні представники закордонного чернецтва, ставлення до яких з боку офіційної російської влади було досить підозрілим. Про те ж, що владика Анатолій мав авантюрну вдачу, свідчать не лише вищевикладені факти його біографії, але й перипетії його долі після заслання, до речі, напряму пов’язані з виконанням ним функцій представника військового духовенства: під час російсько-турецької війни уряд використав Мелеса як духовну особу, що перебувала при флоті, усе для тієї ж справи схилення християн Османської імперії до переселення на землі Російської імперії. Згодом, ураховуючи його заслуги, Синод визнав єпископський чин Анатолія й дозволив йому архієрейське служіння [216].

Між іншим, згадуючи справу Мелеса, Голомбіовський у 1894 р. писав, що винекнення таких «продуктів бродіння», як єпископи-самозванці, пояснюється тодішнім станом Церкви, яка переживала перехідний період: старі упідвалини були розхитані, а нові ще не встигли вкорінитись [217].

Справа Мелеса підштовхнула київську єпархіальну владу до створення на території Вольностей Старокодацького духовного намісного правління. Як планувалось, це мало сприяти посиленню контролю за духовною справою на Запорожжі, адже новостворене правління мало брати участь у процедурах висвячення духовних осіб до запорозьких храмів, заснування тут нових релігійних споруд, у контролі за виконанням запорозьким духовенством митрополичих і синодальних розпоряджень, збиранні відомостей про козацькі церкви й духовенство. Утім, реалії склались так, що Старокодацьке духовне намісне правління залежало більше від самих запорожців, ніж від єпархіальної влади, що зумовлювалося матеріальною залежністю цього правління від «ласки» козаків, необхідністю звертатись до Коша, аби той забезпечував «слухняність» намісницьких підлеглих, а також самою персоною, що займала посаду намісника – колишнім запорозькою старшиною Григорієм Порохнею [218]. До того ж, влада правління поширювалась лише на десяток козацьких храмів і причтів, тоді як на території Вольностей нараховувалось більше 60 релігійних споруд.

Симптоматично, що й до створення Старокодацького духовного намісного правління Київський митрополит намагався організувати контроль за духовною справою Війська за посередництва вже існувавшої за межами Вольностей підпорядкованої єпархіальній владі установи – Полтавської протопопії. Але й тоді це не стосувалось усіх парафій Запорожжя. Зокрема, починаючи з листопада 1751 р. на сповідь до полтавського духовника зобов’язувались приїздити чотири рази на рік і привозити гроші раз на рік священики Нового Кодаку, Старого Кодаку, Кам’янки, Данилівки, Романкового, Старої Самари й Нової Самари. Утім, як випливає з ордеру 1758 р., відповідний указ запорозьким духовенством не виконувався [219].

Подальші ж намагання київської єпархіальної влади вже «під занавіс» існування Нової Січі, у 1774 р., увінчались посвятою начальника січових церков Володимира Сокальського в архімандрита, що знаменувало його перехід із складу підлеглих Києво-Межигірського монастиря до числа осіб, підпорядкованих Київському митрополиту.

Утім, аналіз діяльності Володимира Сокальського дозволяє казати про те, що і до, і після одержання ним архімандритства начальник січових церков у своїх діях реально знаходився в значно більшій залежності від Коша, ніж від Києво-Межигірського монастиря чи то Київського митрополита [220]. Персона отця Володимира задовольняла військове керівництво з багатьох міркувань, тож, навіть коли той у 1773 р. вирішив залишити Запорозькі Вольності і повернутись до Межигірської обителі, йому це не вдалося зробити, попри всю серйозність намірів. На заваді реалізації планів Сокальського щодо залишення запорозької парафії (які він аргументував «слабкістю своєю та давністю перебування в Січі»), встав саме Кош, який попервах, посилаючись на військові обставини, відкладав надання потрібного дозволу, а згодом надіслав панотцю Сокальському й межигірському архімандриту Іларіону Кондратковському листи такого змісту, що Володимиру Сокальському нічого не залишилось, як повернутись до виконання своїх обов’язків при Січовій Покровській церкві [221].

Варто звернути увагу, що в низці джерел йдеться про «начальника січових церков», хоча відомо, що на території безпосередньо Запорозької Січі знаходився лише один храм. Тож логічно стверджувати, що йдеться саме про головного ієрея Січової Покровської церкви, який разом із тим уважався й очільником духовенства Вольностей. Саме тому в інших джерелах і в низки дослідників ідеться не про «начальника січових церков», а про «начальника запорозьких церков» [222]. Між іншим, пише про те, що до 1760-х рр. начальники січових церков «відповідали за всі церкви Війська Запорозького Низового, окрім Самарського монастиря», і О. Кузьмук. Щоправда, тут же він зазначає, що із влаштуванням Старокодацького духовного намісного правління під владою начальника січових церков залишились лише 6 церков (причому 4 з них – похідні). Ці дані варто поставити під сумнів, беручи до уваги чисельність храмів, що перейшли в підпорядкування Старокодацького духовного намісного правління й відомості про загальну кількість релігійних споруд на території Вольностей (Самарський монастир, церкви в 35 населених пунктах, каплиці – в 19, 2 скити, 1 похідна ікона), які, до речі, О. Кузьмук, із посиланням на І. Лимана, наводить у цій же статті [223].

Варто уважно прочитати документ, на який посилається О. Кузьмук, пишучи про 6 підпорядкованих начальнику січових церков. Це – датована 1774 р. відповідь духовного собору Києво-Межигірського монастиря на запит Київської духовної консисторії про кількість церков, що знаходились у підпорядкуванні Володимиру Сокальському. Упадає в очі, що ця відповідь вельми подібна до тих «відписок», які в тому ж 1774 р. і на початку 1775 р. через той самий Києво-Межигірський монастир надсилав до Київського митрополита Кош. Причому йдеться про «відписки» на запити митрополита саме про стан церков і духовенства, підпорядкованих Володимиру Сокальському [224].

Так, у листі Коша зазначалось, що церкви Вольностей «по духовенству» знаходяться під відомством «при першопрестольній тут церкві начальника під єдиним тільки рахунком», а як цей начальник січових церков, так і самі церкви знаходяться «в головному і повному відомі і розпорядженні» Війська Запорозького. Дати ж пояснення про те, скільки саме цих церков і які з них належать до якої єпархії, Кіш уважав «незручним» через обставини недавнього військового часу. Щодо чисельності духовенства повідомлялось: «священнослужителів же часом достатньо, а часом через відрядження буває тільки така кількість,щоб священнослужіння та інші треби не залишити без виконання» [225].

У згадуваній же відповіді духовного собору Києво-Межигірського монастиря писалося, що немає можливості надати інформацію, які саме церкви були підначальними Володимиру Сокальському, коли той знаходився у відомстві монастиря, і скільки в тих церквах священно- та церковнослужителів, з якого часу вони там перебувають, і хто саме. Причиною названі ті самі обставини військового часу і те, що призначення причтів до запорозьких храмів залежить не від Києво-Межигірського монастиря, але від кошового отамана зі старшиною і здійснюється «на їх розсуд»; іноді ж вони замінюються ієромонахами монастиря, які знаходяться на Січі» [226].

Між іншим, те, що призначення духовенства на території Вольностей Війська Запорозького знаходилось у залежності від кошового керівництва, відбито і в інших документах, складених за межами Вольностей. Зокрема, у рапорті священика роти Спаської від 22 квітня 1774 р. зазначалось, що 30 родин парафіян цієї роти втекли в населені пункти Запорожжя, і тепер «християнські треби собі там від визначеного кошом Війська Запорозького священика, який знаходиться в сл. Петровій, отримують» [227].

Наведені спостереження щодо ролі кошового керівництва в управлінні духовенством Вольностей не входить у протиріччя із висловленими В. Ульяновським думками щодо формалізації стосунків козацтва із Церквою та її вищою ієрархією, про все більше проникнення в запорозьке середовище традицій світського життя суспільства барокової епохи, що породжувало барокову ж фасадність, шляхетність у стосунках із Церквою, що не обов’язково свідчило про зростання релігійності [228].

Кажучи про систему управління духовенством Вольностей Війська Запорозького, не слід забувати, що з низки питань керівництва церковними справами Кошу доводилось зноситись із очільниками світських адміністративних структур, зокрема, із київським генерал-губернатором [229], з 1750 р. – із гетьманом К. Розумовським [230], а після ліквідації інституту гетьманства – із президентом Малоросійської колегії генерал-губернатором П. Рум’янцевим. Так, зафіксована участь цих світських можновладців у питаннях судочинства над священиками і мирянами, покараними духовною владою; у розгляді справ закордонного духовенства, що приходило до Запорожжя з тих держав, що перебували в стані війни з Російською імперією, а також справ так званих «мандрівних дяків»; у намаганні поставити під контроль запорозьких ієромонахів, що брали участь у походах у складі діючої армії [231]. Додамо сюди зносини запорожців із Військовою колегією, Колегією іноземних справ, Сенатом. Це зумовлювалось характером системи адміністрування запорозького козацтва владними структурами Російської імперії. Системи, яка за часів Нової Січі зазнала низки трансформацій [232], Причому, що симптоматично, релігійний чинник у цих трансформаціях не відігравав провідної ролі.

Вивчення відповідних справ дає підстави казати про те, що все ж таки зазначені вище світські структури мали доволі обмежене коло повноважень, пов’язаних із духовенством на Запорожжі. Можна погодитись із точкою зору, що хоча представники світської адміністрації й намагались використати свою участь у зазначених справах задля посилення контролю та керівництва життям Війська, що особливо відчутно проявилось за часів Малоросійської колегії, ні цей контроль, ні керівництво не стали тотальними, і Кош зміг зберегти домінуючі позиції в управлінні духовенством на території Вольностей [233].

У контексті пояснення ролі Кошу в керівництві духовенством цікавою є позиція, висловлена Р. Багдасаровим у статті з вельми промовистою назвою «Земний образ ангельського воїнства. Запорозька Січ як православний лицарський орден». Прихильник концепції, до формування якої залучився ще А. Скальковський, пише: «Будучи виборним головою чернечо-лицарської регули, кошовий наділявся й духовною владою» [234].

Щодо безпосередньо військового духовенства у вузькому значенні, то й впродовж усього періоду існування Нової Січі, і після її ліквідації зберігали чинність прийняті Петром І 30 березня 1716 р. «Статут військовий» [235], 13 січня 1720 р. «Морський статут» [236] і 15 березня 1721 р. «Пункти про ієромонахів, що перебувають при флоті» [237].

Згідно з першим документом, у діючій армії при полках мали перебувати священики («полкові попи») [238], а також запроваджувалась посада обер-польового священика, який мав знаходитись при фельдмаршалі або командуючому генералі та на якого покладався обов’язок управління всіма полковими священиками. Це передбачало, зокрема, стеження за діяльністю полкових священиків, замирення конфліктів між ними, доведення до них розпоряджень командуючого генерала щодо надзвичайних або вдячних молебнів [239].

«Морським статутом» визначався статус «начального священика», який повинен був знаходитись на кораблі аншеф-командуючого і управляти всіма священиками на флоті. Щодо «священиків на кожному кораблі», то регламентувались три їхні основні обов’язки: утримувати себе в належному зразковому порядку; справно відправляти службу Божу; піклуватись, аби хворі не вмирали без причастя [240].

«Пункти про ієромонахів, що перебувають при флоті» конкретизували обов’язки флотських обер-ієромонаха та ієромонахів [241].

Між іншим, ми вже згадували, що Анатолій Мелес під час російсько-турецької війни був саме в статусі священика на флоті. Утім, на той час він уже давно не належав до духовенства Вольностей Війська Запорозького.

У контексті ж з’ясування рівня специфічності підпорядкування козацького військового духовенства і ступеня поширеності на землі Війська Запорозького влади імперських духовних структур вельми показовим є той факт, що під час усе тієї ж російсько-турецької війни, у 1769 р. Кіш не погоджувався, усупереч наказу П. Рум’янцева, аби троє ієромонахів, що перебували в поході при війську, підпорядковувались обер-священику діючої армії [242]. В. Климов небезпідставно вбачає в цьому відзеркалення усвідомлення Кошом лише себе главою своєї військової церкви. Розвиваючи цю думку, філософ припускає, що в цьому ж знаходить відображення «первісний принцип творення Січі як незалежної, самостійної інституції», і допущення зовнішніх управлінських структур у будь-яку сферу запорозького життя, у даному випадку – церковну, «означало б небезпеку підриву запорізької автономії» [243].

Тут упадає в очі певна неузгодженість у застосуванні дефініцій «незалежність» і «автономія», яка, утім, до певної міри пояснюється наступними висновками В. Климова: до самої ліквідації Нової Січі церковний устрій Запорожжя залишався фактично незалежним від вищих церковних інституцій імперії, попри чисельні спроби останніх добитись від Вольностей Війська Запорозького безумовної церковно-адміністративної підлеглості. При цьому тут же дослідник пише про «істотні нюанси» цієї тенденції, пов’язані з відмінностями рівня незалежності запорозької церкви часів Нової Січі й XVI-XVII ст., із тим, що поступова руйнація старого козацького устрою супроводжувалась поступовим обмеженням самодержавством і Синодом незалежності функціонування на землях Війська церковних структур [244].

Аналіз реалій організації управління духовенством Вольностей Війська Запорозького дає підстави не погоджуватись із твердженням, що запорожці не внесли нічого нового в систему управління Церквою на своїй території, і немає сенсу казати про особливий церковний устрій Запорожжя [245]. Вельми показово, що в іншій публікації автор наведеного вище твердження є набагато менш категоричним, кажучи, що запорозький «церковний устрій… поступово втратив початкову оригінальність» [246]. У ще одній статті той самий автор пише, що, «зважаючи на автономію Запорожжя та традиційні зв’язки з Межигірським монастирем, тут склалися специфічні умови для управління Церквою» [247].

Вивчення джерел і контраверсійної історіографії дозволяє зробити висновок, що Запорозьке Військо за часів Нової Січі змогло вибудувати таку систему управління запорозьким духовенством, яка, за умов ще не тотальної уніфікації імперської вертикалі церковного управління, включаючи структури цієї вертикалі, усе ж зберігала реальне домінування Коша в керівництві церковною справою в цілому й запорозьким духовенством зокрема.

Наявність ознак оригінальності церковного устрою Запорозьких Вольностей аж ніяк не означає, що Запорозьке Військо знаходилось чи не в оппозиції до офіційної Церкви та її структур. Військо використовувало ці структури. Тим самим йому вдавалось поєднувати збереження своєї провідної ролі у вирішенні церковних питань на підконтрольній території із показовим демонструванням лояльності до імперської влади, артикулюванням свого вже традиційного імперативу оборони православної віри й Церкви. Аби ж встановити ступінь оригінальності порядкування духовенством Запорозьких Вольностей, варто співвіднести відповідну систему з порядками, що існували в часи Нової Січі на інших, не підконтрольних Кошу південноукраїнських територіях, а також із практиками на землях самих Вольностей після ліквідації запорозького козацтва.

Примітки

203. Кузьмук О.С. «Козацьке благочестя»: Військо Запорозьке Низове і київські чоловічі монастирі в XVII-XVIII ст.: еволюція взаємовідносин. – К.: ВД «Стилос», 2006. – С. 58.

204. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. – С. 98.

205. Лиман І.І. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир // Українське козацтво: Мала енциклопедія / Кер. авт. колект. Ф.Г. Турченко; Відпов. ред. С.Р. Лях. – Вид. 2-е, доп. і перероб. – К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006. – С. 520;

Лиман І.І. Спасо-Преображенський Києво-Межигірський ставропігійний монастир // Українське козацтво: Мала енциклопедія / Кер. авт. колект. Ф.Г. Турченко; Відпов. ред. С.Р. Лях. – Вид. 2-е, доп. і перероб. – К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006. – С. 546-547;

Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. – С. 41-57.

206. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775. – Том 1 / Упорядники: Гісцова Л.З., Автономов Д.Л., Дрозд Є.І., Лащенко Х.Г., Омельченко А.Ю., Полегайлов А.Г., Стафійчук В.В., Сухих Л.А. – К., 1998. – С. 115-116.

207. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. – С. 45.

208. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. – С. 61.

209. РГАДА. – Ф. 18. – Д. 218. – Л. 5.

210. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. – С. 69.

211. РГАДА. – Ф. 18. – Д. 218. – Л. 5 об.

212. РГАДА. – Ф. 18. – Д.. 218. – Л. 4-6 об.;

Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. – С. 69-70.

213. Кузьмук О.С. «Козацьке благочестя»: Військо Запорозьке Низове і київські чоловічі монастирі в XVII-XVIII ст.: еволюція взаємовідносин. – К.: ВД «Стилос», 2006. – С. 119.

214. Скальковський А.О. Iсторiя Нової Сiчi, або останнього Коша Запорозького. – Днiпропетровськ: Сiч, 1994. – С. 342.

215. Сухих Л.А. Анатолій Мелес. Прагнення Запорозької Січі до церковної автономії // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Випуск VІІІ. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1999. – С. 275.

216. Лыман И.И. Запорожский иерей Анатолий Мелес // Культурная жизнь юга России. – 2003. – № 1. – С. 36.

217. Голомбиовский А. Греческие епископы-самозванцы в России в XVIII в. // Киевская Старина. – Т. 45. – 1894. – № 5. – С. 341.

218. Лиман І.І. Старокодацьке духовне намісне правління // Українське козацтво: Мала енциклопедія / Кер. авт. колект. Ф.Г. Турченко; Відпов. ред. С.Р. Лях. – Вид. 2-е, доп. і перероб. – К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006. – С. 552.

219. Кузьмук О.С. «Козацьке благочестя»: Військо Запорозьке Низове і київські чоловічі монастирі в XVII-XVIII ст.: еволюція взаємовідносин. – К.: ВД «Стилос», 2006. – С. 118.

220. Лиман І.І. «Начальник запорозьких церков» Володимир Сокальський // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя: Просвіта, 2009. – Вип. XXVІ. – С. 23-27.

221. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775. – Том 1 / Упорядники: Гісцова Л.З., Автономов Д.Л., Дрозд Є.І., Лащенко Х.Г., Омельченко А.Ю., Полегайлов А.Г., Стафійчук В.В., Сухих Л.А. – К., 1998. – С. 144-145, 148-154;

Лиман І.І. «Начальник запорозьких церков» Володимир Сокальський // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя: Просвіта, 2009. – Вип. XXVІ. – С. 125.

222. Яворницький Д.I. Iсторiя запорозьких козакiв. – К.: Наукова думка, 1990. – Т. 1. – С. 269.

223. Кузьмук О. Начальники січових церков (До історії церковного устрою Нової Січі) // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Вип. 8/9. – Т. 11/12. – К. – Нью-Йорк, 2004. – С. 569-570.

224. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. – С. 67-68.

225. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775. – Том 1 / Упорядники: Гісцова Л.З., Автономов Д.Л., Дрозд Є.І., Лащенко Х.Г., Омельченко А.Ю., Полегайлов А.Г., Стафійчук В.В., Сухих Л.А. – К., 1998. – С. 184-185.

226. Кузьмук О. Начальники січових церков (До історії церковного устрою Нової Січі) // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Вип. 8/9. – Т. 11/12. – К. – Нью-Йорк, 2004. – С. 592-593.

227. В.Ч. Некоторые остатки старины в Херсонщине // Киевская Старина. – 1888. – № 9. Сентябрь. – Т. 22. – С. 73.

228. Ульяновський В. Релігія і церква в житті та творчості Д.І. Яворницького // Mappa Mundi: Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. – Львів – Київ – Нью-Йорк: вид-во М.П. Коць, 1996. – С. 763.

229. Иванов П.А. Материалы по истории Запорожья в XVIII веке // ЗООИД. – Одесса, 1897. – Т. ХХ. – Отд. ІІ. – С. 77.

230. Молчановский Н.В. Пререкания ведомств по поводу Запорожья в 1751 г. // Киевская Старина. – 1898. – Т. 60. – № 1. – Отд. ІІ. – С. 4-7.

231. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. – С. 77-84.

232. Мільчев В.І. Особливості адміністрування Запорізького / Чорноморського козацтва владними структурами Російської держави впродовж XVIII ст. // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. – К., 2011. – Випуск 52. – С. 145-148.

233. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. – С. 95.

234. Багдасаров Р. Земний образ ангельського воїнства. Запорозька Січ як православний лицарський орден // Людина і світ. – 1997. – № 3 (березень). – С. 20.

235. ПСЗРИ. – Собр. І. – T. V. – С. 203-453.

236. ПСЗРИ. – Собр. І. – T. VІ. – С. 2-116.

237. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. VI. – № 3759. – С. 370-371.

238. ПСЗРИ. – Собр. І. – T. V. – С. 316, 322-324.

239. ПСЗРИ. – Собр. І. – T. V. – С. 240.

240. ПСЗРИ. – Собр. І. – T. VІ. – С. 42-43.

241. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. VI. – № 3759. – С. 370-371.

242. Скальковський А.О. Iсторiя Нової Сiчi, або останнього Коша Запорозького. – Днiпропетровськ: Сiч, 1994. – С. 114.

243. Історія релігії в Україні: У 10-ти т. – Т. 3 Православ’я в Україні / За ред. А. Колодного, В. Климова. – К.: Український центр духовної культури, 1999. – С. 99.

244. Історія релігії в Україні: У 10-ти т. – Т. 3 Православ’я в Україні / За ред. А. Колодного, В. Климова. – К.: Український центр духовної культури, 1999. – С. 99-100.

245. Кузьмук О.С. «Козацьке благочестя»: Військо Запорозьке Низове і київські чоловічі монастирі в XVII-XVIII ст.: еволюція взаємовідносин. – К.: ВД «Стилос», 2006. – С. 60-61.

246. Кузьмук О. Начальники січових церков (До історії церковного устрою Нової Січі) // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Вип. 8/9. – Т. 11/12. – К. – Нью-Йорк, 2004. – С. 575.

247. Кузьмук О. Межигірський монастир і Нова Січ (1734-1775 рр.) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – Вип. 10. – Луганськ: Шлях, 2001. – С. 142.