Висновки
Микола Єременко, Ігор Лиман
Нами зроблено спробу комплексного вивчення історії православного військового духовенства на півдні України другої третини XVIII – середини ХІХ ст. із урахуванням строкатості складу духовних осіб, які «окормляли» військових у регіоні, і з зосередженням головної уваги на змінах у системі управління й трансформаціях ступеню залежності духовенства від їхніх парафіян, духовного та військового начальства, на порядку формування, діяльності війського духовенства, на його матеріальному забезпеченні. Усі вищезазначені аспекти розглянуті в тісному взаємозв’язку із тими трансформаціями, яких зазнавали впродовж 1734-1853 рр. південь України в цілому, його церковний устрій, склад і статус розташованих тут військових формувань у зв’язку із змінами геополітичної ситуації і відповідно місця регіону в планах офіційного Петербурга, із специфікою поширення на Південь загальноімперських централізаційних і уніфікаційних тенденцій, із коливаннями державної політики в релігійній сфері.
Аналіз стану наукової розробки проблематики із виокремленням у історіографічному процесі трьох основних періодів (XVIII ст. – кінець 1910-х рр.; 1920-ті – кінець 1980-х рр.; кінець 1980-х рр. – сьогодення) та умовним тематичним поділом доробку попередників на чотири групи (праці з історії військового духовенства Російської імперії; розвідки, що стосуються військових формувань Південної України; праці з історії православ’я в південноукраїнському регіоні, що не присвячені вивченню саме військового духовенства; дослідження безпосередньо з окремих аспектів історії духовенства, що «окормляло» збройні формування Півдня), дав можливість не тільки констатувати фрагментарність, мозаїчність вивчення досліджуваної нами проблематики, не тільки визначити наявні лакуни й вузлові контраверсійні питання, але й спиратись на досвід попередників, використовуючи їхні напрацювання у всіх чотирьох тематичних групах із врахуванням історіографічного контексту, в якому відповідні роботи створювались.
Необхідною передумовою досягнення поставленої мети стало формування репрезентативної джерельної бази дослідження, неопубліковану складову якої склали джерела, що зберігаються в державному архіві при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, державному архіві Одеської області, державному архіві Херсонської області, державному архіві Миколаївської області, державному архіві міста Севастополя, державному архіві Дніпропетровської області, державному архіві Донецької області, державному архіві Запорізької області, Центральному державному історичному архіві в м. Києві, Інституті Рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, Російському державному історичному архіві, Російському державному архіві Військово-морського флоту й Російському державному архіві давніх актів.
Важливою складовою актуалізованої джерельної бази стали опубліковані матеріали, які друкувались, зокрема, як у рамках систематизації законодавчих документів з метою забезпечення умов для їх більш ефективного застосування, так і з метою інформування читачів про сучасні їм події, а у випадку з археографічними і квазіархеографічними публікаціями – у контексті вивчення історичного минулого.
Аналіз специфіки підпорядкування духовенства Вольностей Війська Запорозького і реалій залежності запорозьких духовних осіб від козацького військового керівництва, парафіян, Синоду, Києво-Межигірського монастиря, Києвських єпархіальних архієреїв, світських очільників за межами Вольностей не дає підстав погодитись із тезою, що запорозькі козаки не внесли нічого нового в систему управління Церквою на своїй території, і немає сенсу казати про особливий церковний устрій Запорожжя. Звичайно, знаходження Запорозьких Вольностей у складі Російської імперії передбачало поширення на духовних осіб, які «окормляли» запорозьке Військо, тих норм, що стосувались православного духовенства держави в цілому. Але фактичний характер залежності духовенства Вольностей від кошового керівництва й військового товариства суттєво дисонував із тим, що передбачався de jure. До того ж, і самі правові норми передбачали різні варіанти побудови вертикалі духовної влади, чим запорожці доволі вдало користувались задля збереження своєї реальної зверхності у вирішенні духовних питань.
Склад осіб, які задовольняли релігійни потреби запорозького козацтва, включав духовенство, направлене до Вольностей з Києво-Межигірського ставропігійного монастиря; духовних осіб, висвячених до козацьких храмів київськими єпархіальними владиками; представників чорного та білого духовенства, які приходили на Запорожжя задля збирання подаянь на свої монастирі та церкви; чернецтво монастирів, до яких козаки ходили «на прощу»; духовенство прилеглих до Вольностей Війська Запорозького територій, непідконтрольних Кошу; духовних осіб, які висвячувались у волоських чи уніатських ієреїв; «мандрівних дяків»; членів самого військового товариства, які на деякий час перебирали на себе частину функцій духовних осіб у разі відсутності останніх. Важливо, що духовний стан не був закритим, тож запорожці користувались можливостями соціальної мобільності з козацтва в духовенство, і вже висвячені в сан «окормляли» своїх вчорашніх братів по зброї.
За часів Нової Січі спостерігався процес адаптації релігійних практик запорожців до нових реалій, коли імперські структури (у тому числі – і церковні) активно діяли в напрямку розширення свого впливу на землі Запорозьких Вольностей. Усупереч цьому, Кошу багато в чому вдавалось зберігати ключові позиції в керівництві церковною справою, використовуючи для цього і специфіку складу осіб, залучених до «окормлення» козацтва. При виконанні своїх функцій, серед яких було й «окормлення» Війська в бойових умовах, запорозьке духовенство одним із лейтмотивів мало прагнення догодити доволі специфічній пастві, від чиєї «ласки» духовні особи залежали в питаннях як матеріального забезпечення, так і переміщення.
Становище південноукраїнського духовенства, яке за часів Нової Січі «окормляло» військових за межами Вольностей (духовні особи Миргородського та Полтавського полків, Нової Сербії, Слов’яносербії, Новослобідського козацького полку, донського козацтва, збройних формувань, що розміщувались у межах Новоросійської, а згодом – і Азовської губерній, духовенство збройних формувань, які не підпорядковувались Кошу, хоча й знаходились у межах кордонів Запорозьких Вольностей) значною мірою визначалось специфікою їхніх паств, характером їхнього складу і тією особливою роллю імперського форпосту, яка відводилась центральною владою Південній Україні і яка обумовлювала допущення видхилень від загальноприйнятих у церковному житті держави практик.
Ліквідація Вольностей Війська Запорозького стала рубіжною подією як у військовій, так і в церковній історії Південної України. Зміни військово-адміністративного та церковно-адміністративного устрою регіону, які послідували за «атакуванням» Січі, безпосередньо вплинули на систему управління духовними особами, які «окормляли» військових на Півдні. На регіональний контекст наклались зміни ступеню залежності військового духовенства від єпархіальної влади та військового керівництва, пов’язані з нововведеннями Павла І. Відтепер у керівництві частиною духовенства, під чиєю духовною опікою перебували військові, провідну роль став відігравати обер-священик.
Упродовж першої половини ХІХ ст. як визначення кола осіб та храмів, які знаходились у підпорядкуванні обер-священикам, так і обсяги повноважень останніх зазнали низки корегувань. При цьому важливим чинником, який впливав на діяльність військового духовенства, залишався персональний склад єпархіальних архієреїв і військового керівницва, обсяги можливостей яких у питаннях управління підлеглими духовного відомства, що «окормляли» військових, de jure та de facto суттєво різнилися.
Зміни, яких зазнавала в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. структура збройних сил, представлених на півдні України, тягли за собою зміни складу військового духовенства. Підходи до формування лав духовних осіб, які служили при козацьких військах, фортецях, у полках, на флоті, при військових шпиталях, військових, адміралтейських поселеннях, у військових навчальних закладах регіону тощо не залишалися сталими, на що впливали як загальноімперські законодавчі нововведення, так і ситуація безпосередньо в південноукраїнському регіоні. Не існувало неподоланного соціального бар’єру між військовим і духовним станами. Це не могло не сказатися на характері взаємин військового духовенства із їхньою паствою.
У період приєднань до Російської імперії нових територій, які раніше були «пустопорожніми» або ж заселеними мусульманським населенням, саме православне військове духовенство разом із військовими першим освоювало ці землі. З кінця XVIII ст. південноукраїнське духовенство виконувало функції, пов’язані з «окормленням» збройних сил у бойових умовах, не в регіоні, а далеко за його межами. Представники військового духовенства Південної України відзначились як в умовах російсько-турецької війни 1787-1791 рр., так і при штурмі фортеці Єревань у 1808 р., під час бойових дій проти наполеонівських військ у 1812-1815 рр., у війні з Туреччиною 1828-1829 рр., під час придушення Польського повстання в 1831 р., у ході «кампанії за кордоном» 1833 р. і військових дій на східному узбережжі Чорного моря 1830-х – 1840-х рр.
При цьому, як і при «окормленні» військових у мирний час, військовому духовенству відводилась особлива роль виховання й підтримки в пастві вірнопідданських почуттів, готовності віддати життя за інтереси імперії. Специфіку, обумовлену роботою саме із військовими, мало виконання військовим духовенством усього комплексу богослужебних і позабогослужебних обов’язків, які покладались і на парафіяльних священно- та церковнослужителів, які опікувались цивільними.
Попри всі зміни і новації, яких зазнавала система матеріального забезпечення діяльності південноукраїнського військового духовенства, упродовж всього досліджуваного періоду найбільш матеріально незабезпеченою категорію залишались церковнослужителі – дячки та паламарі. Рівень же забезпечення священнослужителів (протоієреїв, ієреїв (священиків), ієромонахів, дияконів) суттєво різнився в залежності від статусу збройного формування, з військовими якого вони працювали, від місця його дислокації, від характеру взаємин духовних осіб із їхніми парафіянами і цілої низки інших факторів, включаючи фактор часовий: мала місце, зокрема, тенденція суттєвого відставання динаміки перегляду штатних жалувань від темпів інфляції й відповідно «здорожчання життя»; паралельно з процесом стрімкого залюднення південноукраїнського регіону й скорочення вільних земельних площ відбувалось загострення проблеми забезпечення духовенства, які не отримували жалування й мали користуватись підцерковною землею. Характер матеріального запезпечення частини війського духовенства став причиною чисельних конфліктів із парафіяльним духовенством.