Реаліст і романтик Василь Крижанівський

Ганна Бібєрова

Історична місія чи внутрішній театр особистості?

Кожному, хто колись звертався до історії Бердянська, добре відоме ім’я титулярного радника Василя Костянтиновича Крижанівського. Саме цією прогресивною і надзвичайно діяльною людиною було особисто зроблено багато добрих справ для порту і мешканців нового міста, а також подано безліч важливих ідей і залучено до їх втілення керівників міста і свідомих громадян. Діяльність В. Крижанівського була спрямована не лише на Бердянськ, але й поза його межі – він був активним популяризатором нового міста і порту, увійшовши до історії південноукраїнського краю як «бердянський літописець». До нас дійшли написані ним численні статті і замітки про Бердянськ, надруковані в газеті «Одесский Вестник», а також щоденникові записи [21] про розвиток міста, що велися у 1860-х – 1870-х роках і нині збереглися лише частково. Але предметом інтересу сучасних дослідників історії Бердянська є не лише зміст залишених В. Крижанівським відомостей, але також його особистість як автора і приватної особи.

Виявлені в архівах документи дають уявлення про службу В. Крижанівського, але його індивідуальність вповні розкривається у приватних записах і газетних статтях. Власне, про особливості внутрішнього світу людини часто свідчить сама потреба у літературній діяльності і її факт, а не лише зміст і форма писемного матеріалу, адже текст стає проекцією прихованих бажань і страхів автора, для якого писати – означає увійти у світ інших, відродитися, отримавши статус автономного суб’єкта, вийти з тіні й опинитися у центрі уваги хоча б на певний час. Писання стало для титулярного радника певною реалізацію марнославства, про що у щоденнику, наприклад, свідчить надзвичайно яскравий у своєму егоїстичному вираженні вислів, який відкриває риси характеру і внутрішні потреби автора: «Сегодня великий день – день меня» [22]. Очевидно, він мав потужну внутрішню потребу у монолозі, зверненому одночасно у минуле і майбутнє, а записки надавали можливість розгорнути безліч життєвих сценаріїв, наперед побачивши реалізацію численних «якщо» і «коли»: якщо збудувати залізницю, коли відкриється училище, якщо в саду зробити…, тощо.

Обов’язковою умовою аналізу авторського «Я» через посередництво текстів має бути усвідомлення неможливості повного ототожнення реальної особи В. Крижанівського із відбитим у тексті образом, оскільки під час писання автор суб’єктивує як особисті, так і суспільні події, свідомо чи несвідомо щось перебільшує або приховує. Таким чином, прагнучи розкрити повніше свій внутрішній світ на сторінках, автор усе більше віддаляється від себе реального, перетворюючись на літературного героя.

Маючи канцелярський досвід а, можливо, й звичку, В. Крижанівський ставився надзвичайно серйозно й відповідально як до офіційних, так і до особистих записів, дуже пишався своїми статтями і особливо щоденником, про ведення якого було відомо його знайомим, котрі цікавилися, чи напише він про них. Отже, імовірно, доцільно розглядати щоденники не як приватні нотатки, а як своєрідні хроніки, оскільки у тексті наявні невластиві щоденникам авторська орієнтація на читацьку аудиторію і звернення до неї [23]. До матеріалу ж слід ставитися надзвичайно критично, враховуючи делікатний аспект авторської щирості. Наприклад, з архівних документів випливає, що Василь Костянтинович свого часу мав недоброзичливців, серед яких – начальник міста Г.Н. Черняєв, надзиратель митної застави О.Д. Трандафілов. Однак у щоденниках В. Крижанівський уникає згадування про цих персон, водночас фіксує для нащадків прикрі вчинки нібито приємних йому людей (хабар князя Максутова), з великим задоволенням, замаскованим християнською смиренністю, описує те, як покарані його вороги (племінник Іван Богаєвський і брати Константинови, через яких він втратив свої лавки; міщанка Кангелярі, що позивалася на нього через неправдиве звинувачення).

Розуміння глибинної індивідуальності характеру В. Крижанівського шляхом вивчення текстів вимагає з’ясування мотивації літературної праці цього державного чиновника.

Очевидними є два мотиви – внутрішні духовні потреби і безпосередні реалії, що стимулювали їх виявлення.

Події об’єктивної реальності склалися таким чином, що В. Крижанівський, певною мірою, вважав Бердянськ своїм дітищем. Початок його хронік слід шукати у подіях 30-го січня 1836-го року, коли, за дорученням Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора Михайла Семеновича Воронцова, Василь Крижанівський приїхав із Маріуполя у невеличке селище на березі Азовського моря і відкрив новий порт, присвятивши відтоді свою увагу і сили його процвітанню. З часом, значення цієї події для Крижанівського тільки збільшилося – і в газетних кореспонденціях, і в щоденниках він згадує про відкриття порту за кожної нагоди: пишаючись собою, або ображаючись на громадян, які забули його заслуги, і навіть у зв’язку з днем народження заступника міського голови К.С. Аргіропуло.

Оселившись з 1840 року у Бердянську і, розпочавши довгу традицію друку статей, і, можливо, вже тоді – ведення щоденників, В. Крижанівський майже закохано оповідає про місто: про погоду, культурні заходи, стан торгівлі, роботу порту, здобутки підприємців, зберігаючи у статтях оптимістичний настрій. Розповіді про радощі і проблеми міста за емоційністю наближені до опису власних. Очевидно, він на глибинному рівні свідомості вважав місто частиною себе самого, у чому знайшли своє вираження елементи батьківського нарцисизму.

Іншу причину літературних занять слід шукати у приватному житті Василя Крижанівського. Як відомо із формулярних списків, він походив із дворянського роду на Полтавщині і мав спільний із братами маєток, закінчив повітове училище і відтоді почав свою службу. Як того вимагала існуюча традиція, В. Крижанівський рано покинув свою сім’ю і вже не повернувся на батьківщину. Про рідних братів чи інших родичів у збережених щоденниках не згадується (тут ми не маємо на увазі родичів дружини) – про них можна дізнатись лише із службових документів [24]. Чи спілкувався В. Крижанівський з кимось із своїх рідних і що зумовило припинення зв’язку між ними, не відомо. Імовірно, від’їзд із дому спричинив певний психологічний злам, спровокований конфліктом між бажанням бути з родиною і необхідністю працювати. На певний час служба витіснила приватні інтереси, однак пізніше у В. Крижанівського виявляється надзвичайно велика психологічна потреба у родині, він починає постійно відшукувати у навколишньому світі її аналог. Можливо, саме тому сім’я його дружини стала йому близькою. Імовірно, переїхавши до Приазов’я і одружившись, В. Крижанівський сприйняв родину дружини як власну і приділяв багато уваги новим родичам тому, що вони були поряд. Таким чином, відбулося певне психологічне заміщення, компенсація втрачених родинних зв’язків.

Не відомо про наявність у титулярного радника сестер. Скоріше за все, його стосунки з жінками є проекцією ніжності до матері – В. Крижанівський виявляв надзвичайно шанобливе ставлення до жіноцтва, всіляко сприяв жіночій освіті у той час, коли в Росії тільки починався емансипаційний рух. Ставлення до матері було перенесене також на дружину. З щоденників видно, що радник був надзвичайно турботливим чоловіком, уважним до її життя й інтересів, а її смерть стала для вже немолодого В. Крижанівського серйозним випробуванням, він навіть перервав на кілька тижнів ведення щоденника. Не могла не вплинути на бажання писати відсутність дітей, що обмежувала реалізацію так званого альтернативного існування, «ілюзії безсмертя» як продовження у майбутньому.

Для В. Крижанівського ідеалом людського буття була велика патріархальна родина з мудрим батьком на чолі, що знайшло виявлення у створенні ним для себе певних авторитетів в образах князя М. Воронцова, а також двох російських імператорів – Петра І і Олександра ІІ. Якщо перший створював в уяві В. Крижанівського ідилічне уявлення про Бердянськ як велику родину («Умилительное было зрелище видеть Наместника Кавказского, Светлейшего Князя, самой привлекательной наружности, маститого старца, сидящего за обеденным столом, среди негоциантов, граждан и свиты его, как отца с своей семьей…» [25], то дві наступні постаті слугували символічному об’єднанню усієї імперії.

Саме царі-реформатори – Петро І і Олександр ІІ, викликають найбільший захват у В. Крижанівського, і він прагне наслідувати своїх покровителів і кумирів – Воронцова як доброго господаря Півдня, а імператора – як оберег і символ усієї країни.

Що стосується бачення В. Крижанівським Російської імперії і своєї до неї приналежності, у його свідомості спостерігається розщеплення між «великою» і «малою» Батьківщиною. З одного боку, він виявляє шанобливе ставлення до самодержавства й імператорської родини, робить деяких із них своїми кумирами, бачить у них «батьків» Вітчизни, але з іншого – Росія як така, разом з імператором й іншими атрибутами, виявляється для нього надзвичайно далекою, і є різновидом психологічної компенсації відсутності родини: будучи позбавленим можливості етнічної реалізації, В. Крижанівський як несвідомий національний суб’єкт вдається до імітації задоволення приналежності до імперії. Він усвідомлював свою національну маргінальність і певну ущербність власного «малоросійства» (недосконалість мови, недостатність освіти), перебуваючи на межі між українською і російською духовною спадщиною. Так, зокрема, він постійно протиставляє і Росію, і «Малоросію» українському Півдню, де перебував.

Імовірно, саме відсутність власної держави, де можлива була би етнічна самореалізація, спричинила велику прив’язаність до Бердянська як «малої», але нібито «власної» Батьківщини, і втечу у метафізичну романтику. Перше виявилось у свідомому і надзвичайно плідному господарюванні як способі прив’язати себе до життєвих реалій рідного краю як у власному саду, так у місті й регіоні. Друге спричинило надзвичайну релігійність (відзначення церковних свят, регулярне відвідування усіх храмів міста, строге дотримання постів) і навіть забобонність як виявлення внутрішньої беззахисності і потребу в могутньому покровителі, що простежується у ієрархічній структурі «Кобозев (Максутов) – Воронцов – імператор – Бог».

Оскільки у Російській імперії було неможливе об’єднання народів на національному грунті, велику роль відігравало православ’я, а імператор трактувався як помазаник Божий, спостерігаємо у В. Крижанівського захоплене ставлення до імператорської родини з відтінком імітаційного мазохістського задоволення від згадування про неї за кожної нагоди. Наприклад, він дещо інфантильним способом у надзвичайно солодких виразах висловлює почуття радості з приводу врятування царя: «В память этого невыразимого щастия, общество Бердянское заказывает образ Св. Александра Невского со сребренною ризою в собор наш… Благослови, Господи, и защищай своей Святой десницей такого доброго Монарха» [26], «Сегодня по случаю дня Рождения Государя Императора было молебствие под открытым небом около Церковной площади с коленопреклонением. Площадь была покрыта народом, молившимся за Царя, спасенного Святою десницею от руки гнусного злодея» [27]. Сумуючи з приводу смерті першого міського голови М.С. Кобозева, В. Крижанівський серед заслуг померлого зазначає, що він – «любимец князя Воронцова» і «дом его был осчастливлен назначением квартиры ныне Царствующего Государя Императора, когда был Наследником» [28]. І навіть, згадуючи своє садівництво, радіє, що має сорт груші «Імператор Олександр» – «уже по одному ея имени, драгоценную» [29].

Однак, враховуючи уявне спілкування титулярного радника з читацькою аудиторією, слід зауважити невмотивованість постійних згадувань про імператорську родину, що видається не стільки щирими переживаннями, скільки дотриманням певної психологічної настанови.

Певними взірцями для В. Крижанівського були не лише можновладці, але також Ісус Христос як реформатор, засновник нової релігії, з яким він підсвідомо себе зіставляє. Це виявилося у назві його саду «Гефсиманський», про який згадується і у статті, вміщеній в «Одеському Віснику»: «В Бердянске есть до сего времени уже несколько тысяч виноградных кустов: в городском саду, в саду графа Толстого, в садах г-на Милиновича, Иванчича, Руденка и в Гефсеманском» [30], а також у статтях і щоденниках, задуманих як унікальна хроніка становлення міста, як своєрідний Новий Завіт. Навіть така побутова подія як насадження винограду родичами потрактовано ним з біблійних засад: «Платон Иванович уведомляет, что сын его Ваня уже выучил заповеди. Итак, надо помнить, что когда Ваня выучил заповеди, тогда только папаша его посадил в 1-й раз виноград в своем саду на Безименной косе. Это значит, что будет счастливое дите и хороший хозяин. Когда вырастет дитя это, надо ему это напомнить» [31].

Водночас, поставивши перед собою велику мету, і, вважаючи себе освіченою людиною, представником місцевої інтелігенції, В. Крижанівський не позбавляється успадкованої національної забобонності, яка, можливо, є результатом домашнього виховання. Майже усі події він намагається трактувати метафізично: знайомство вночі – «худой знак» [32]; народження дитини з дощем – добрий знак [33]. Надзвичайне значення для нього мають сни як провісники приємних чи поганих подій.

Будучи не надто заможною людиною, але, слідуючи християнському віровченню, В. Крижанівський займався благодійними справами (подарунки церквам, гімназії, сиротам) і заповів свій будинок місту, а сад – гімназії.

Отже, наслідувати духовний подвиг Христа, бути достойним царів-реформаторів і залишити по собі пам’ять у часі – ось визначена В. Крижанівським для себе історична місія, за яку він несе особисту відповідальність.

Привертає увагу надзвичайна вітальна енергія, якою, судячи із газетних статей і щоденників, був сповнений В. Крижанівський. Але, оскільки можливості для її реалізації були обмежені, очевидно, він не завжди знаходив шляхи для її втілення, а тому був постійно задіяний у якійсь корисній діяльності, навчаючи дітей, лікуючи знайомих або ж займаючись експериментами у саду. В. Крижанівський дивовижним чином поєднував практичність доброго господаря і нескінченну дитячу мрійливість, будучи постійно залучений у втілення надзвичайно корисних для міста ідей, які багатьом здавалися далекими від дійсності. Причому, неймовірна наполегливість і впевненість в успіху мала величезний вплив на оточуючих, які залучалися до багатьох ідей-мрій титулярного радника, надаючи свою допомогу.

Сам В. Крижанівський, напевно, не був задоволений ані своєю посадою, ані становищем у місті. Так, наприклад, він розповідає про вітання одеситами таємного радника О.Є. Врето з ювілеєм служби, у минулому свого колишнього помічника в одеській канцелярії, додаючи: «Какая судьба: он – тайный советник, а я титулярный советник с 1834 года» [34]; або ж час від часу нарікає на невдячність громадян за його старання, зокрема щодо відкриття училища: «А что вы думаете: благодарят ли меня за эту находку, за водрузение знамени, что в Бердянске должно открыть уездное училище? Не помню кто-то из писателей сказал: «все гонят, все кленут: мучителей толпа» Так и мне достается, в особенности от домовладельцев богачей, которым приходится платить на училище каждый год по 50 рублей и более…» [35]. Отже, бачимо гіпертрофовану потребу у людській увазі і, що найголовніше, у вдячності, яка спричинювала постійну потребу в діяльності. Про свої особисті успіхи або корисні для міста ідеї він розповідає постійно і з очевидним задоволенням підкреслює за кожної нагоди – «это моя идея», чого би це не стосувалося. Автор з однаковою втіхою оповідає про досягнення у садівництві, успішне лікування знайомих травами, влаштування сироти Мотрони Сигнаївської до школи, навчання дітей грамоті, врятування диякона Васильківського від вигнання, а також про ввіз солі до азовських портів без сплати акцизу у Керчі, п’ятикопіїчний збір на будівництво молу, заснування училища за рахунок домовласників [36], пожертвування на книги [37], пропозицію щодо земельного торгу [38] тощо. Навіть у газетній статті, не підписавшись, В. Крижанівський від третьої особи описав врятування ним 43 осіб, які були унесені в море. Причому, написавши своє прізвище, про інших двох героїв цієї події скромно згадав: «с двумя его подчиненными». [39]

Як посвідчують джерела, Василь Крижанівський свідомо опоетизував Бердянськ і олітературнив свій власний образ, прагнучи залишити своє ім’я у часі. Він був потужним генератором корисних ідей, які багатьом здавалися непотрібними чи недосяжними, зберігаючи до глибокої старості дивовижну свободу думки. Очевидно, він не був задоволений своєю долею, бажаючи іншого життєвого шляху: кращої посади, слави і визнання.

Водночас саме літературна діяльність уможливила для В. Крижанівського певну психологічну компенсацію як уявну реалізацію внутрішніх прагнень. З одного боку, творення текстів слугувало високій меті – створити для нащадків писемну хроніку розбудови нового міста, з іншого – виконувало певну терапевтичну мету, зменшуючи гостроту негативних переживань. Якщо статті зберігали постійний оптимізм, то настрій і зміст щоденникових записів помітно змінювалися від суспільних інтересів до особистого життя, від ідей і надій до розчарування і образ, підсумовування життєвих досягнень. Але чим би не були тексти Василя Крижанівського для нього самого як автора, в історії Бердянська вони залишаються унікальною пам’яткою, яка, можливо, розкрила ще не всі свої таємниці.

Примітки

21. Баханов К.А., Лыман И.И. Бердянск в дневниках титулярного советника В.К. Крыжановского. Крыжановский В.К. Дневники. – Запорожье: Просвіта, 2002. – 218 с., ил.

22. Там само. – С. 201.

23. Там само. – С. 123, 185, 190.

24. ДААРК. – Ф. 100. – Оп. 1. – Спр. 921. – Арк. Обкл. зв.

25. Баханов К.А., Лыман И.И. Бердянск в дневниках… – С. 79.

26. Там само. – С. 125.

27. Там само. – С. 127.

28. Там само. – С. 119.

29. Там само. – С. 165.

30. Одесский Вестник. – № 64. – 15.VIII.1851. – [С. 2].

31. Баханов К.А., Лыман И.И. Бердянск в дневниках… – С. 161.

32. Там само. – С. 108.

33. Там само. – С. 157.

34. Там само. – С. 193.

35. Там само. – С. 185.

36. Там само. – С. 151.

37. Там само. – С. 134.

38. Там само. – С. 190.

39. Одесский Вестник. – № 17. – 26.II.1847. – С. 85 – 86.