Напад махновців на Бердянськ

Це засідання відбулось лише через п’ять днів після того, як Бердянськ ненадовго опинився в руках махновців. Згодом жорстокостями, заподіяними махновцями в Бердянську та на його підступах, комуністи лякали людей. Традиція живописання «бердянських жахів» має давню і «славну» традицію.

Досить швидко «Бердянський розгром» отримав міжнародний резонанс. Через півроку після самих подій, 19 липня 1921 р., у Москві розпочався Перший міжнародний конгрес профспілок, який у середовищі соціалістів усіх мастей прийнято скорочено називати Профінтерном. Значну частину його делегатів складали люди, які співчували анархізму й анархо-синдикалізму, особливо французька делегація.

Російські анархісти, що сиділи на той час у московській Таганській тюрмі, чекаючи неминучої розправи, пішли ва-банк й оголосили на час роботи конгресу голодування, протестуючи проти їх політичного переслідування. Європейські делегати занепокоїлися: а чи не водять їх за носа товариші комуністи?

Французький анархіст Гастон Леваль зміг пробитися до тюрми, де зустрівся з колишнім головою махновської реввійськради В. Воліним, і той 5 годин на чистій французькій мові вводив його в курс справ. Опісля цього відомі анархісти Е. Гольдман та О. Беркман звернулися з протестом до В. Леніна та Ф. Дзержинського. І комуністи вирішили заспокоїти делегатів Профінтерну, прочитавши їм доповідь про «справжнє обличчя» російського анархізму. Доповідь було доручено підготувати «улюбленцю партії», головному редактору газети «Правда» Миколі Бухаріну. Він повинен був уміло очорнити анархістів в купі з махновцями. Бердянськ у доповіді Бухаріна посів місце одного з убивчих аргументів.

М. Бухарін наводив буцімто «витяги з повідомлень Штабу Українського фронту… «12/ ХІІ. 1920. Бердянськ. Махновські анархісти зарубали й розірвали на частини, під керівництвом самого Махна, 83 комуністів, серед яких одного з кращих працівників на Україні тов. Михаловича (так у тексті), виривали руки, рубали ноги, розпорювали животи, заколювали багнетами, забивали до смерті молотками». Цікаво, що відомий історик П. Щоголєв у своїй передмові до нарису К. Герасименка теж наводить витяги зі зведень штабу «українського фронту», які стосуються 12 грудня 1920 р. Читаємо.

«12/ ХІІ. Нальот на Бердянськ. Анархо-махновці протягом трьох годин під проводом самого Махна зарубали і зарізали 83 комуністів, в тому числі одного з кращих працівників України Махалевича (так у тексті), викручували руки, відрубували ноги, розпорювали животи, заколювали багнетами, зарубували сокирами» (Бухарiн М. Доповiдь перед учасниками Першого мiжнародного конгресу профспiлок 19 липня 1921 р. // Козацтво. – 1993. – № 1. – С. 60).

В обох прочитаннях цього зведення найбільшу цікавість викликають останні словосполучення. Бійці головного махновського з’єднання після цілої низки вдалих нападів на обози червоноармійських частин у грудні 1920 р. були досить добре озброєні та забезпечені. Йти в бій на комуністів з молотком чи сокирою в якості зброї в них ніякої потреби не було. Тут мова йде про селян-поденників із приазовських сіл, які знову пішли з Н. Махном на Бердянськ. До якого ж стану відчаю і ненависті треба було довести комуністам місцевих селян за неповний 1920 р., аби вони при першій же можливості кинулися рубати їх сокирами та гамселити молотками?!

Так все-таки, чим били махновці комуністів – молотками чи рубали сокирами, викручували руки чи виривали їх? Правда це все чи просто пропагандистська вигадка для красного слівця й наївних профспілкових діячів? Що це за штаб українського фронту? Штаб М. Фрунзе? Але ж він носив іншу офіційну назву. Вичерпної відповіді на ці питання немає й досі. Але «звірства» махновців і досі вигулькують на сторінках історичних статей. Зокрема, донецький історик Т. Беспечний указує, що в Бердянську «було по звірячому зарубано 86 чоловік, серед яких 40 комуністів. Червоноармійцям відрубували руки й ноги» (Беспечный Т. При широком поле… // Донбасс. – 1989. – № 5. – С. 90). Директор Бердянського краєзнавчого музею Л. Ноздріна називала у своїх публікаціях ці події не інакше як «кривавою зорею гуляйпільського батька» (Ноздріна Л. Кривава зоря гуляйпільського батька // Південна зоря. – 1989. 22, 25 липня.).

В. Голованов живописав: «Сонце, що зійшло, освітило 82 трупи. Історики істпарта не забувають додати, що 40 загиблих були комуністами» (Голованов В. Тачанки с юга. – Запорожье – М., 1997. – С. 382). Чому саме 82? Адже В. Голованов у описі цих подій явно користувався лише спогадами Єсаулова. А Єсаулов конкретно пише про 86 трупів (Есаулов. Налет Махно на Бердянск // Летопись революции. – 1924. – № 3. – С. 86)? Де ділося чотири трупи? На тій же сторінці В. Голованов пише: «О четвертій годині дня Бердянськ отримав як останню згадку про Махна вісімдесят покійників» (Голованов В. Тачанки с юга. – Запорожье – М., 1997. – С. 382). Де на цей раз поділося ще 2 трупи? Ще одна велика загадка бердянської історії.

За архівними даними, в бою за Бердянськ загинуло до 100 чоловік, серед них 11 комуністів (РДВА. – Ф. 101. – Оп. 1. – Спр. 179. – Арк. 172; Спр. 182. – Арк. 7). Якщо ж взяти дані з доповіді Бердянського повітпарткому «Про становище в місті після нальоту банд Махна» від 16 грудня 1920 р., то «вбитих звезено до 100 чоловік; поранених не з’ясовано… Серед убитих – голова ревкому тов. Михелович і ще до 10 комуністів…» (ДАЗО. – Ф.Р. 73. – Оп. 1. – Спр. 92. – Арк. 6).

У травні 1922 р. Верховний трибунал при ВУЦВК зробив спробу розцінити події 12 грудня 1920 р. як кримінальний злочин, вчинений Н. Махном з його поплічником Удовиченком. Слідчий Харченко звинувачував Н. Махна, що 12 грудня 1920 р. його бандою «при нальоті на Бердянськ на західній стороні міста було зарубано до 100 чол. червоноармійців та радянських службовців, тут же його співучасником Удовиченком було розграбовано багато складів і розбито з гармат шість будівель» (ЦДАВО України. – Ф. 4. – Оп. 1. – Спр. 566. – Арк. 27). Єсаулов писав, що Н. Махно напав на місто, аби

«повідрубувати голови комуністам і прихильникам радянської влади, погромити установи, пограбувати й потішити свій «буйний норов»… Не очевидцю важко собі уявити, що пережив Бердянськ і його 30 000 населення за десять годин перебування в ньому махновців: 86 порубаних і зневічених трупів…, розгромлені та пограбовані Радянські установи, згвалтовані жінки – ось результат махновської прогулянки по Бердянську» (Есаулов. Налет Махно на Бердянск // Летопись революции. – 1924. – № 3. – С. 83).

На додачу до вищесказаного протоієрей М. Доненко додає ремарку, що поряд із комуністами було вбито багатьох городян, яких ніхто не рахував. Місцеві жителі ховали своїх загиблих окремо від комуністів (Протоиерей Николай Доненко. Новомученики города Бердянска. – М.: Изд. Московского подворья Свято-Троицкой Сергиевой Лавры, 2001. – С. 60).

Традиція «бердянських жахів» збереглася і в сучасній російській літературі. Так, автор «історичної хроніки» В. Тєліцин пише про бердянські події наступне:

«Полонених не брали: занадто свіжі ще були в пам’яті розповіді Марченка про кримську трагедію. Особливо безжальні були махновці до «червоних» курсантів і чекістів: їх рубали шашками, поранених добивали багнетами, а трупи підвішували на ліхтарних стовпах» (Телицин В. Нестор Махно. – М. – Смоленск, 1998. – С. 370).

Коментуючи цитату, зазначимо, що можна впевнено казати про те, що жодного «червоного» курсанта в Бердянську 12 грудня 1920 р. не було.

Також не раз і не два писали «червоні», як ще 10 грудня 1920 р. у Новоспасівці махновці «порубали селян, жінок і дітей, не оминули й стариків» (БКМ – Арх: Из личного воспоминания фундатора организации Бердянского Ленинского коммунистического союза молодежи 12 января 1920 года Скорикова Ивана Ивановича. – С. 5). Вірити подібному – зовсім не знати, чим була Новоспасівка для махновського руху.