До читача

Ігор Лиман

І у вітчизняній, і в зарубіжній історіографії вже досить давно існує традиція в передмові до книги хоча б стисло, кількома реченнями згадувати історію її підготовки. І це не випадково. Причиною тому — не лише бажання саморефлексії автора чи упорядника, його певна ностальгія за «славними часами» напруженої, а головне, плідної праці в архівах, бібліотеках або у своєму кабінеті. Не тільки прагнення (яке, скажімо відверто, досить прозоро іноді проглядає в деяких працях) гіпертрофовано змалювати «велич задуму» і зусилля, витрачені на його реалізацію. Не лише цілком природне і шляхетне бажання віддати моральні борги всім тим, хто був так чи інакше залучений до реалізації проекту. Набагато важливішим є те, що викладення самим автором чи упорядником мотивації, з якої він звернувся до вивчення певної проблеми, опис етапів та інструментарію цього вивчення, врешті-решт, згадки про тих, хто своїми порадами чи практичною допомогою зробив внесок у справу підготовки видання, дозволяють читачеві більш адекватно сприймати книгу.

Саме усвідомлення останнього аргументу насамперед і обумовлює те, що і видання, яке Ви, вельмишановний читачу, зараз тримаєте в руках, не відходить від зазначеної традиції і розпочинається викладенням передісторії його публікації.

І розпочати цей виклад варто зі згадки про ще одну традицію, а саме: традицію літочислення історії міста Бердянська. Згідно з нею, «перлина Приазов’я» веде свій початок з 1827 р. Тож неважко підрахувати, що рік 2007 для Бердянська є ювілейним. Не дивно, що ще заздалегідь місто почало готуватись до відзначення своєї 180-ї річниці.

В рамках такої підготовки близько року до того, як ця книга побачила світ, до мене звернувся голова комісії з освіти та науки Бердянської міської ради і одночасно колега по Бердянському державному педагогічному університету Борис Якович Бузов. Сутність звернення цілком логічна: мені було запропоновано підготувати пропозиції щодо складання «Цільової програми з наукового дослідження історії міста Бердянська» на 2007 рік.

На той час я вже мав певні напрацювання в царині історичної регіоналістики, археографії, безпосередньо історії Бердянщини. Ще у 2002 р. було створено Бердянське відділення Запорізького наукового товариства ім. Я.П. Новицького. У цьому ж році спільно з І.М. Бастригою видана книжка «Начала истории Бердянска», а з К.О. Бахановим — «Бердянск в дневниках титулярного советника В.К. Крыжановского. Крыжановский В.К. Дневники». На момент згаданої бесіди з Б.Я. Бузовим вже знаходився у видавництві оригінал-макет археографічного видання «Бердянська чоловіча гімназія (остання третина ХІХ століття) // Матеріали з історії Бердянського державного педагогічного університету. Том І», підготовлений разом із В.М. Константіновою (у тому ж 2006 році книга була опублікована).

Зрозуміло, що ідея складання цільової програми з наукового дослідження історії Бердянська не могла залишити мене байдужим. Тим більше, що мені були добре відомі кілька комплексів джерел, які просто «напрошувались» на першочергове опрацювання і публікацію. А те, що рік, на який мала складатись програма, — ювілейний, певною мірою було запорукою того, що обіцяні на тиражування книг кошти дійсно будуть виділені.

Серед згаданих джерельних комплексів одними з найбільш значущих, об’ємних та інформативних були саме матеріали найпопулярнішої свого часу на просторах від Молдови до Кавказу регіональної газети «Одеський вісник», в якій зафіксовано події і факти з історії Бердянська, починаючи з 1827 року. Тобто з того самого року, який традиційно вважається роком заснування Бердянська. Фактично, публікації газети являють собою своєрідну хроніку історії населеного пункту біля Бердянської коси 1820-х – 1890-х рр.

Додаткової актуальності публікації цього джерельного комплексу надавав той факт, що у світі збереглось лише кілька повних (або більш-менш повних) комплектів підшивок цієї газети, і можливості доступу до них є обмеженими. І не лише для бердянців, для яких кожне тривале відвідання Одеси, Санкт-Петербурга чи Москви пов’язане з чималими фінансовими тратами. У тій самій Одесі в обох бібліотеках, де збереглася газета (йдеться про Одеську державну наукову бібліотеку ім. М. Горького і Наукову бібліотеку Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова), робота з матеріалами «Одеського вісника» дозволяється лише за наявності спеціального відношення, кожне з яких індивідуально розглядається дирекцією.

Адже інтерес до видання надзвичайно великий не лише з боку дипломованих істориків. На її шпальтах пересічні одесити намагаються знайти інформацію про своїх предків, свої будинки; представники підприємств — про заклади, від яких останні відраховують свою історію… Не кажу вже про чисельних краєзнавців, журналістів, для яких матеріали газети є справжнім скарбом. Не кажу і про студентів, які воліють використати статті «Одеського вісника» як джерела для підготовки статей, курсових та дипломних робіт.

Така популярність серед сьогоднішніх читачів неминуче негативно впливає на фізичний стан примірників газети. А це, в свою чергу, змушує бібліотеки поступово ще більше обмежувати доступ до раритетного видання. Серед кроків на шляху цього обмеження варто згадати вже кількарічну заборону видавати читачам Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького підшивки газети за 1891 – 1893 рр. і плановане ще минулого року поширення цієї заборони на ряд підшивок за 1880-і рр. А про можливість копіювати матеріали «Одеського вісника» тут годі й казати! Не те що газети ХІХ ст., а й будь-які книги, видані до 1945 р., в обох бібліотеках Одеси копіювати суворо заборонено. Свого часу, отримавши від Запорізького відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України доручення зняти копію однієї з книг славетного історика козаччини Д.І. Яворницького для її перевидання у двадцятитомному зібранні творів Дмитра Івановича, я безрезультатно витратив кілька днів, намагаючись одержати відповідний дозвіл керівництва Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького. Не допомагали ніякі «зв’язки», ніякі дзвінки. Тоді все ж вдалося позитивно вирішити питання, але лише після направлення до бібліотеки факсу безпосередньо з Академії Наук. Підкреслю, що мова йшла лише про одну книгу обсягом близько 200 сторінок. Мріяти ж про отримання дозволу зняти копії з більш ніж півтисячі статей у великих підшивках, загальна кількість яких наближається до ста, не доводилось.

Перефразовуючи одного з бердянських кореспондентів одеської газети В.К. Крижанівського, скажу щодо обмеженості доступу до цього періодичного видання: «Пишу це, бо сам був свідком подій». Адже до публікацій «Одеського вісника» я звертався (саме в Одесі) і при підготовці книг про того самого «бердянського літописця» Василя Костянтиновича Крижанівського, і про Бердянську чоловічу гімназію останньої третини ХІХ століття. Причому не обмежуючись переписуванням лише тих статей, які безпосередньо стосувались тематики і хронологічних меж вищезгаданих книг. Упродовж кількох років самому та разом з В.М. Константіновою довелось здійснити з півдюжини відряджень до Одеси, аби опрацювати публікації «Одеського вісника» за кілька десятиліть.

Такі витрати часу і енергії (не кажучи вже про витрату на відрядження університетських коштів), а також перспектива принаймні не менших витрат довгий час охолоджували запал здійснити проект завершення проведення суцільної евристики матеріалів «Одеського вісника» і систематизації та видання тих з них, які стосуються історії Бердянська. Але головне, що для натхнення потрібна була зацікавленість з боку самого міста, як то кажуть, «message», що ідея видання наукових досліджень і археографічних праць з історії Бердянська реально, а не декларативно, цікавить не лише професійного історика, але і місцеву владу. Тим більше, що за прикладом такої зацікавленості далеко ходити не доводилось: саме щира підтримка ректора В.В. Крижка дала і натхнення, і змогу підготувати й видати перший том матеріалів з історії Бердянського державного педагогічного університету.

За такий «message» і було сприйняте звернення голови комісії з освіти та науки Бердянської міської ради. Відповідні пропозиції щодо цільової програми були підготовлені, і Борис Якович сказав сакраментальну фразу, що це — справа честі міста, і додав: «Ви сміливо працюйте, а гроші ми знайдемо».

Не чекаючи виділення таких коштів і початку року, на який складалась «Цільова програми з наукового дослідження історії міста Бердянська», була розпочата реалізація наміченого. Поки що, як і раніше, при фінансуванні університетом. До проекту був залучений такий, що подає надії, студент-історик Андрій Піменов. Вже на початку осені він два тижні пропрацював в одеській бібліотеці. Але при напруженій роботі (пізніше і самі бібліотечні працівники, і знайомі мені читачі висловлювали захват усидливістю молодого науковця) Андрію вдалося опрацювати газетні підшивки лише за п’ять років. При таких темпах проект «обіцяв» розтягнутись надовго.

Аж тут з’явилась чудова можливість зробити «прорив», заощадивши масу часу та зусиль. Ця «можливість» з’явилась в образі чудової ж жінки, професора Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова О.А. Бачинської. Досліджуючи історію Південної України, ми з В.М. Константіновою вже кілька років були знайомі з Оленою Анатоліївною, неодноразово зустрічались з нею на захистах дисертацій і наукових конференціях. І ось, дізнавшись про наш проект і про складності в його реалізації, пані Олена пообіцяла спробувати скористатись своїм тривалим партнерством з Науковою бібліотекою свого університету у написанні книжок і отримати дозвіл на фотографування всіх потрібних нам публікацій «Одеського вісника».

Сказано — зроблено. І керівництво Наукової бібліотеки Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова в особі директора Марини Олексіївни Подрєзової та заступника директора Валентини Павлівни Пружиної люб’язно пішло нам назустріч, зробивши жаданий виняток і давши потрібний дозвіл. Залишалось тільки перегорнути кожну сторінку ще не опрацьованих підшивок газет і відмітити номери, в яких містилась інформація про Бердянськ.

А далі — справа техніки. І в прямому, і в переносному сенсі. Озброївшись університетськими цифровим фотоапаратом і ноутбуком, ми впродовж чотирьох днів зробили більше тисячі знімків. При цьому залишалось лише співчувати і дякувати тендітним дівчатам-співробітницям бібліотеки, яким доводилось носити з віддалених сховищ десятки товстенних газетних підшивок (порядок є порядок — до службових приміщень читачам, навіть для надання допомоги в перенесенні літератури, входити забороняється). При цьому треба було бачити, з яким пієтетом, трепетом ставилась до кожної сторінки раритетної газети завідувач сектором відділу рідкісних книжок та рукописів бібліотеки Інна Вікторівна Пігулевська, якій була доручена місія допомагати нам у фотографуванні.

Звичайно, оскільки підшивки «Одеського вісника» за кілька років у Науковій бібліотеці Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова відсутні, мені з Андрієм Піменовим довелось таки попереписувати відповідні статті у відділі рідкісних видань та рукописів Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького. Вже вкотре тут допомогла завідувач цим відділом Тетяна Леонідівна Подкупко.

Далі — майже півроку копіткої роботи з опрацювання привезених із Одеси матеріалів. В рутинному «чорновому» комп’ютерному наборі тексту крім мене, В.М. Константінової і А.М. Піменова взяли участь студенти БДПУ О.В. Гончарук, А.О. Федчиняк, В. О. Мирошниченко, О.В. Янченко і Ю.О. Рябовол. Після цього я вже сам звіряв кожне набране слово з газетним текстом. Так що всі можливі огріхи повністю лежать на моїй совісті.

Щодо самої передачі текстів, зазначу, що матеріали подано мовою оригіналу. Пунктуація наближена до норм сучасного правопису. Збережені орфографія та синтаксис, за винятком явних друкарських помилок.

Старі кириличні літери «і», «ять», «фіта» замінені відповідно літерами «и», «е» та «ф». Твердий знак наприкінці слів опущено.

Коли всі виявлені матеріали «Одеського вісника», які стосуються Бердянська, були зведені в один файл, стало очевидним, що вони не вмістяться не те що в одну, але і в дві книги. Тож публікації за хронологією поділено на три частини, що і відбито в назвах книг, до яких вони увійшли: «Юне місто». Літопис історії Бердянська очима кореспондентів «Одеського вісника» (1827 – 1860 рр.)»; «Кращий порт Азовського моря». Літопис історії Бердянська очима кореспондентів «Одеського вісника» (1861 – 1875 рр.)»; «Повітова столиця». Літопис історії Бердянська очима кореспондентів «Одеського вісника» (1876 – 1893 рр.)». Перша частина назви кожної книги є цитатою, взятою з самих газетних публікацій. Причому кожна з характеристик — «Юне місто», «Кращий порт Азовського моря», «Повітова столиця» — неодноразово використовувалась по відношенню до Бердянська кореспондентами газети і може вважатись знаковою для кожного з виокремлених періодів. Ідентичність же других частин назв трьох книг обумовлена необхідністю підкреслити належність їхніх матеріалів до єдиного джерельного комплексу.

При всій умовності періодизації, при визначенні хронологічних меж кожної книги було враховано одразу кілька чинників. Перший — знакові зміни, що мали місце в цілому в Російській імперії і на півдні України зокрема. Йдеться насамперед, про зміни, пов’язані з модернізацією і проведенням так званих «великих реформ» 1860 – 1870-х рр. Другий чинник — особливості розвитку самого Бердянська на кожному із визначених етапів. І, нарешті, чинник третій — етапність розвитку преси Російської імперії. Згадаймо, що авторитетні російські джерелознавці щодо цієї етапності зазначають: «С начала ХІХ в. стали бурно развиваться как газетная, так и журнальная периодика, но преобладала все-таки журнальная. В 60-е годы существенно изменились как журнальное, так и, особенно, газетное дело, и в 70-е годы газетная периодика начала преобладать над журнальной, что знаменовало начало нового этапа развития этого вида исторических источников». [1]

Аби археографічна культура кожної книги мала належний рівень, публікації супроводжуються науково-довідковим апаратом, який включає коментарі, словники застарілих та рідковживаних слів, іменні та географічні покажчики, списки скорочень. Причому в кожному випадку всі згадані частини науково-довідкового апарату складались індивідуально, відповідно до текстів того чи іншого тому, і не дублюють одна одну.

Звісно, найбільш копіткою виявилась підготовка коментарів. Аби провести хоча б часткову верифікацію інформації, поданої в «Одеському віснику», була проведена евристична робота в Державному архіві Одеської області, Державному архіві в Автономній Республіці Крим, Державному архіві Запорізької області, в Петербурзьких архівах. Крім того, опрацьовувались документи «Полного собрания законов Российской империи», матеріали ряду довідкових видань ХІХ ст., видань Бердянського повітового земства тощо.

На завершальному етапі до участі в проекті були запрошені вищі навчальні заклади — партнери Бердянського державного педагогічного університету: Ростовський педагогічний інститут Південного Федерального університету, Таганрозький державний педагогічний інститут, Невинномиський державний гуманітарно-технічний інститут. Їх науковцям (професору Р.М. Ситько, доцентам О.О. Волвенку, Ж.А. Абрековій) була надана можливість взяти участь у написанні вступних статей до трьох томів. По-перше, оскільки всі міста, в яких розташовані згадані навчальні установи, у ХІХ ст. належали до регіону «Південної Росії» і мали давні зв’язки із Бердянськом, а Ростов-на-Дону і Таганрог — конкурували з ним за першість на Азовському морі. По-друге — аби бердянці переконалися, що, здавалось би, вузькокраєзнавчі, локальні проблеми історії Бердянська можуть бути цікавими і далеко за межами цього приморського міста. Нарешті, по-третє, аби ще раз підкреслити невичерпні інформативні можливості опублікованих джерел: кожен, залежно від своїх світоглядних імперативів, політичної чи іншої заангажованості, рівня професіоналізму, особистих уподобань, життєвого досвіду, врешті-решт, залежно від часу, витраченого на написання статті, може акцентувати увагу на тих аспектах, які ближче саме йому (їй), зробити висновки, які, виходячи далеко за межі запропонованої проблематики, можуть викликати заперечення, що будуть базуватись на тих самих джерелах.

Коректорські функції взяли на себе знавці своєї справи філологи Л.В. Панкевич і М.М. Греб. Неоціненну технічну роботу виконала М.В. Кузнецова. Над оформленням обкладинки та ілюстраціями «мудрували» відповідно С.К. Акімов і С.Г. Нобєлєв.

Паралельно з роботою над підготовкою оригінал-макетів розгортались події навколо питання фінансування цих публікацій, передбачених «Цільовою програмою з наукового дослідження історії міста Бердянська». Б.Я. Бузов був на аудієнціях у міського керівництва і отримав необхідну згоду. В березні 2007 р. при виконавчому комітеті Бердянської міської ради було створено Координаційну раду з питань охорони історико-культурної спадщини, краєзнавства, взаємодії музеїв, істориків-науковців, краєзнавців, учбових закладів міста. У затвердженому рішенням Бердянського виконкому Положенні про цю раду декларувалось, що вона і створюється, зокрема, задля «розширення можливостей для наукового вивчення» історії Бердянська. Головою Координаційної ради стала заступник Бердянського міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради О.В. Лісовенко, заступником голови — начальник відділу культури виконкому Бердянської міської ради О. Д. Чернєва, секретарем — спеціаліст з питань охорони культурної спадщини цього ж відділу Л.А. Бучна. До складу ради був запрошений і я. Публікація книг, передбачених цільовою програмою, викликала жваве обговорення членами Координаційної ради, і вже на її перших засіданнях цьому питанню було приділено чимало часу. Подальші клопоти щодо блукання проекту «коридорами влади» люб’язно взяла на себе саме голова Координаційної ради…

На завершення цієї дещо «неформатної», попри заявлену на її початку традиційність, передмови, яка фактично і зводиться до викладення історії підготовки цієї книги, зізнаюсь, що ще вчора увечері мав намір писати зовсім про інше. Тож перед Вами, вельмишановний читачу, — певною мірою експромт. Втім, підкреслю: лише певною мірою. Те, що написане впродовж одного дня, є лише фіксацією етапів досить тривалого пройденого шляху. Шляху, сповненого і рутинної роботи, і серйозних розмірковувань, і залагодження безлічі організаційних питань. Шляху, вельми симптоматичного для сучасної історіографічної ситуації.

Прошу сприймати цю передмову і як подяку всім тим, хто причетний до виходу книги у світ. Що ж стосується інших аспектів, які традиційно висвітлюються в передмовах до археографічних видань, то про них даю змогу висловитись другому упоряднику цієї книги.

Примітки

1. Данилевский И.Н., Кабанов В.В., Медушевская О.М., Румянцева М.Ф. Источниковедение. Теория. История. Метод. Источники российской истории. — М.: РГГУ, 2000. — С. 453.