Гімназії та університети

І.І.Лиман

Що стосується релігійного виховання на більш високих, ніж парафіяльні училища, щаблях освітньої системи, то ситуація виглядала таким чином. Уже згадуваним Статутом 1828 р. обумовлювалось, що релігійні предмети мають викладатись у всіх трьох класах повітових училищ. У порівнянні з попередніми часами кількість годин на ці дисципліни була збільшена: передбачалось проведення по 3 лекції (кожна — 1,5 години) на тиждень у кожному класі. Перший клас вивчав священну історію Старого Завіту, другий клас — священну історію Нового Завіту, третій — широкий катехізис і основні події церковної історії. З 1853 р. у повітових училищах почав викладатись церковний спів. Вчитель одночасно виступав і духівником вихованців [1565].

У гімназіях на викладання релігійних предметів у 1 – 4 класах відводилось по 3 години, у 5 – 7 класах — по 1,5 години на тиждень; програми Закону Божого для перших трьох класів загалом повторювали програми повітових училищ, будучи лише дещо докладнішими. Перший клас вивчав священну історію Старого Завіту, другий — Нового Завіту, третій — першу половину широкого катехізису, четвертий — другу його половину, п’ятий — основні події священної історії, шостий — Священне Писання з поясненнями, сьомий — обов’язки християнина. У 1840-х – 1850-х рр. програми релігійного виховання в гімназіях були розширені ще більше, причому за рахунок скорочення інших дисциплін [1566].

Південний край за Миколи І, як і раніше, не мав на своїй території університету, але його певною мірою заступав Рішельєвський ліцей — на початку 1830-х рр. йому були підпорядковані навчальні заклади Одеси, а невдовзі — і більшої частини Південної України [1567]. 29 травня 1837 р. був височайше затверджений новий статут ліцею [1568]. Згідно з ним, у закладі влаштовувалась кафедра догматичного і морального богослов’я, церковної історії і церковного права, предмети якої зобов’язувались слухати всі студенти православного сповідання. Серед дисциплін гімназії, яка діяла при ліцеї, мали бути Закон Божий, священна та церковна історія. Причому мали діяти два законовчителі — православний і католицький.

Коло обов’язків православного священика ліцею не залишалось сталим, і деякі нововведення до нього вносились у зв’язку зі змінами політики Петербурга. Зокрема у 1850 р., побоюючись поширення в Російській імперії небезпечних для влади настроїв у зв’язку з подіями в Європі, Микола І наказав обмежити викладання філософії у вищих навчальних закладах логікою та опитною психологією з виключенням цих предметів з відання світських професорів і передачею їх професорам богослов’я або законовчителям, які мали бути призначені для цього Міністерством народної освіти після узгодження з духовним відомством православного сповідання. Крім університетів, указ імператора поширювався і на Рішельєвський ліцей. У фондах ДАОО зберігається справа, розпочата на виконання цієї волі імператора, яка дає можливість одержати докладну інформацію про характер участі православного священнослужителя ліцею у вихованні мирян, у контролі за викладанням Закону Божого в інших навчальних закладах і до, і після 1850 року, про ступінь залежності цієї особи від світської та духовної влади [1569].

На час виходу указу кафедру догматичного і морального богослов’я, церковної історії і церковного права очолював М. Павловський, який з 1833 р. працював на посаді законовчителя ліцею, у 1835 р. був висвячений у священики, у 1838 р. радою ліцею обраний професором богослов’я, тоді ж став завідуючим кафедрою і настоятелем ліцейської церкви, а в 1839 р. отримав сан протоієрея. Показово, що у 1840-х – 1850-х рр. Павловський одночасно викладав ще в кількох навчальних закладах Одеси, з 1837 р. був членом консисторії, після цього з 1844 р. виконував обов’язки духівника жіночого монастиря, цензора проповідей священиків, а з кінця 1840-х рр. був благочинним над законовчителями православного сповідання світських навчальних закладів Одеси, пізніше — ще й членом монастирської ради.

На виконання монаршої волі обер-прокурор звернувся до архієпископа Інокентія (Борисова), доручивши представити висновок, чи має теперішній професор богослов’я достатні знання і здібності для викладання логіки і психології. Впадає в очі, що наголос робився саме на професійному рівні, а не на згоді професора виконувати додаткове доручення. У Синоді вважали, що обіцянка Міністра народної освіти клопотати про підвищення окладів професорів пропорційно збільшенню їхніх обов’язків мала вирішити питання компенсації незручностей, що виникали. Зовсім інший наголос був зроблений архієпископом Інокентієм, з резолюції якого випливає, що його цікавили в першу чергу не здібності викладача (якого він уже добре знав особисто), а згода професора.

Втім, сам Павловський був значно обмежений у свободі вирішення, чи погоджуватись із пропозицією. Відмовлятись від вакансії, яка виникала внаслідок рішення імператора, було нелояльним. До того ж, Синод не чекав на відмову. Тим більше, що справа стосувалась персон викладачів лише 7 навчальних закладів, характеристика кожної з яких таким чином потрапляла на безпосередній розгляд Петербурга. З огляду на це, відповідь М. Павловського була цілком передбачуваною: він писав, що вважає своїм священним обов’язком прийняти нове послушенство згідно з волею імператора. Підкреслимо, що читання нових дисциплін сприймалось протоієреєм саме як послушенство, яке він мав покірно нести. Павловський, скориставшись наданим йому кон-систорією правом сформулювати вимоги, на яких він згоден читати логіку та психологію, досить докладно описав складності, пов’язані з виконанням ним широкого кола обов’язків. Протоієрей зазначав, що його кафедра мала обслуговувати православних вихованців усіх трьох відділень ліцею — юридичного, математичного і камерального. Кількість лекцій на тиждень для професора богослов’я раніше становила 6. Тепер же вона буде значно перевищувати навантаження інших професорів. До того ж, щорічне зростання кількості студентів ліцею було причиною збільшення витрат часу Павловського, адже вступні екзамени із Закону Божого через свою специфіку могли прийматись лише професором богослов’я, тоді як екзамени з інших предметів розподілялись між кількома викладачами кафедри. Якщо до цього додати обов’язки по перебуванню на посаді члена ліцейської ради; проведення в цій раді екзаменів із Закону Божого серед осіб, які шукали права бути домашніми наставниками або наставницями і взагалі права викладання; обов’язки по настоятельству і священицькому служінню в ліцейській церкві, то, писав Павловський, стає очевидним, що викладання логіки і психології збільшить складності його служіння чи не вдвічі. Адже замість 4 предметів тепер слід читати 6, замість 6 лекцій на тиждень — 10, і, до того ж, перебрати на себе обов’язки, які виконував у раді ліцею професор філософії. Протоієрей додав ще один аргумент: складності служіння законовчителя більші, ніж в інших викладачів, бо ті „діють на розуми розумом, законовчитель — на розуми — розумом і разом з тим на серця — розумом і серцем; ті досягають повного результату свого вчення працею і чітким викладанням предмета, а законовчитель, при всій праці і терпінні, ледве встигає посіяти в серцях сім’я віри і добра”.

Усі ці обставини дали М. Павловському підставу висунути перед єпархіальною владою дві вимоги. Перша — виклопотати у Міністра народної освіти нову штатну одиницю для кафедри — ад’юнкта, який мав читати церковну історію і канонічне право. Друга — звільнення від обов’язків члена монастирської ради і духівника монастиря, а також надання помічника для нагляду за правильним викладанням Закону Божого у світських установах.

Архієпископ погодився з важливістю обставин, викладених М. Павловським, і передав їх на розгляд Синоду. Але Інокентій запізнився зі своїм проханням. Ще до того, як воно було отримане, імператор наказав зрівняти утримання професора богослов’я та філософії Рішельєвського ліцею з утриманням інших професорів цього закладу. Цим пільги й обмежувались. Хоча виконуючий обов’язки обер-прокурора і представив пропозицію, передану через архієпископа Інокентія, на розгляд Міністра народної освіти, той, з огляду на волю імператора, не наважився розпочинати перегляд справи. Тож Синод лише доручив єпархіальному архієрею на власний розсуд визначити якісь інші аніж призначення помічника заходи для полегшення становища Павловського. Отже, при подвійному підпорядкуванні професора богослов’я єпархіальному керівництву і Міністерству народної освіти вкотре давалися взнаки неузгодженості в діях духовної та світської влади. Серед „полегшень”, які вдалося отримати професору, було лише надання додаткового часу на складання лекцій, які мали наприкінці кожного року представлятись на розгляд Синоду. М. Павловський і надалі „з покорою і сумлінням” продовжував викладацьку діяльність у Рішельєвському ліцеї (з 1865 р. — Новоросійському університеті), виконуючи паралельно з цим низку інших обов’язків, зокрема — цензора „Херсонських єпархіальних відомостей” [1570]. Лише в 1860 р. з навантаження протоієрея, чиє здоров’я погіршилось, були виключені логіка та психологія [1571].

Прихід на престол Олександра ІІ не приніс негайних змін державної політики в освітній сфері. Як й інші складові „великих реформ”, трансформація системи навчання, незважаючи на очевидну необхідність, готувалась досить довго, і до 1860-х років світська школа кардинальних змін не зазнала.

Що стосується визначення центральною владою ролі духовного відомства в діяльності світських освітніх установ, то воно в другій половині 1850-х рр. багато в чому залишалось традиційним. Така політика знайшла втілення в цілій низці документів, які регламентували функціонування не підпорядкованих Синоду навчальних закладів — „Положенні про жіночі училища відомства Міністерства народної освіти” від 30 травня 1858 р., „Положенні про училища військового відомства” від 10 червня 1858 р., „Штатах гімназій… та повітових училищ Міністерства народної освіти” від 17 квітня 1859 р., „Розписі числа лекцій і програм наук по училищах військового відомства” від 12 червня 1859 р., височайше затвердженому 10 травня 1860 р. „Положенні про жіночі училища відомства Міністерства народної освіти”, положенні від 15 серпня того ж року про влаштування шкіл для теоретичного навчання інженерних військ, „Положенні про училища в Новоросійському козацькому війську” від 16 лютого 1861 р., указі про викладання Закону Божого нижнім військовим чинам православного віросповідання від 24 квітня 1861 р [1572]. У цілому традиційною залишалась у цей час і політика щодо діяльності сільських парафіяльних шкіл. Як наслідок, станом на початок 60-х рр. докорінних змін у діяльності нижньої ланки системи світських освітніх установ не відбулося [1573]. Разом із тим, за Олександра ІІ православне духовенство отримало можливість більш вільно висловлюватись щодо своїх проблем, і, як випливає з листів, опублікованих у „Херсонських єпархіальних відомостях” у перші роки існування цього видання, неможливість організувати належним чином діяльність сільських парафіяльних училищ була серед питань, які найбільше турбували кореспондентів-священнослужителів [1574]. Перелічені нами недоліки початкової освіти миколаївської доби збереглися і в 60-х рр. та відмічались самими духовними особами, про що свідчать і листи до „Херсонських єпархіальних відомостей”, і відгуки, які надходили з єпархій (причому не лише південноукраїнських) до Петербурга [1575].

Загалом у 1855 – 1860 рр. рівень залучення православного населення Півдня до отримання в навчальних закладах знань із релігійних предметів залишався невисоким. За матеріалами, які були в розпорядженні Я. Грахова, на середину 1850-х рр. по Катеринославській єпархії відношення осіб, які навчались у всіх освітніх установах, до загальної чисельності населення становило 1 до 50: нараховувалось 8014 учнів обох статей при близько 405 000 населення [1576]. У цьому Грахов вбачав великий прогрес народної освіти.

Але такі дані не відбивають адекватно ситуацію із залученням православного населення до одержання знань з релігійних предметів. Адже, по-перше, хоча Я. Грахов і писав про наведену цифру 405 000 як про „число мешканців Катеринославської губернії по відомостях, зібраних у дирекції училищ”, ця цифра, напевно, стосувалась лише чоловічого або лише жіночого населення: за даними синодальної статистики на кінець 1850-х рр. в Катеринославській єпархії тільки православних мешканців нараховувалось 449 653 особи чоловічої і 452 064 жіночої статі [1577]. По-друге, за повідомленням самого Грахова 4152 з 8014 осіб навчались в училищах німецьких колоній і ще 371 — в єврейських училищах, де, зрозуміло, вивчення православних догматів і не передбачалось. Та й у інших навчальних закладах не всі вихованці були православними. Таким чином, показник охопленості православного населення освітою був принаймні у 5 разів скромніший, ніж наведене Я. Граховим співвідношення.

Що стосується охоплення початковою освітою при церквах, то на 1860 р. у тій же Катеринославській губернії в школах при храмах і монастирях (при тому, що за даними 1859 р. навчальних закладів не було в жодному населеному пункті, де не існувало релігійної споруди [1578]) навчалось 1507 хлопчиків і 83 дівчини, що становило 0,18% від чисельності православного населення [1579]. Для порівняння, в Київській єпархії у тому ж році цей показник дорівнював 1,06%, Чернігівській — 0,98%, Подільській — 1,54%, Волинській — 0,89% [1580]. За консисторськими даними на території Херсонської і Таврійської губерній на той же час в сільських школах, підвідомчих Міністерству державного майна, навчались загалом 1662 хлопчики і 600 дівчат [1581], тобто 0,2% від православного населення. Тільки в 1861 р. кількість церковних шкіл, а, отже, і відсоток осіб, які навчались у них, почала значно зростати: після проголошення маніфесту від 19 лютого питання влаштування таких закладів було поставлено під особистий контроль імператора, якому слід було щомісячно доповідати про успіхи в цій справі [1582].

Таким чином, впродовж 1775 – 1861 рр. на півдні України не була сформована мережа закладів освіти, яка б охоплювала значний відсоток православного населення краю. Це не означає, що державна влада проявляла індиферентність у питаннях розбудови освітньої системи: витрати на освіту не були пріоритетною статтею розходів бюджету за жодного імператора, але, разом із тим, Петербург чітко усвідомлював, що навчальні заклади можуть і мають служити могутнім важелем впливу на населення в плані виховання в дусі „страху Божого”, вірнопідданських почуттів і покори, підвищення рівня моральності, русифікації та уніфікації (тут ми не кажемо про значення цих установ для професійної підготовки). Логічно, що до діяльності навчальних закладів широко залучалось духовенство, для якого опікування більшістю із зазначених аспектів уже давно стало пріоритетним завданням. Діяльність духовних осіб у навчальних закладах велася в одному руслі з їхньою діяльністю в храмах. Акцент робився більше не на прищеплення глибоких знань, а на виховання, що найбільш помітно спостерігалось у навчальних закладах нижніх рівнів. Особливо важливим це було з огляду на становість світської школи: непривілейовані верстви населення мали можливість відвідувати переважно заклади саме нижніх рівнів, і оскільки релігійним дисциплінам тут приділялась чи не основна увага, значну частину багажу знань, з якими йшли вихованці таких закладів у життя, і становили відомості з катехізису, Євангелія, пізнання про історію церкви. Великою мірою під впливом політичних подій і прагнення використовувати освіту як запобіжний засіб проти поширення небезпечних для держави поглядів релігійне виховання поступово все більше проникало і в навчальні заклади більш високих щаблів, призначені переважно для привілейованих верств. Ставлення ні духовенства, ні мирян до свого залучення до діяльності освітньої системи не було однозначним: умови, в яких мали влаштовуватись і діяти навчальні заклади, далеко не в кожному випадку сприяли прагненню перших викладати, а других — навчатись.

Посилання

1565. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ІІІ. — С. 1104; Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 98.

1566. Грахов Я., Веребрюсов С. Краткий историко-статистический обзор… — С. 151; Локоть Ф. Столетие Екатеринославской классической гимназии… — С. 117; Яковкина Н.И. Очерки русской культуры первой половины ХІХ века… — С. 23; Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 98 – 99.

1567. Покровський О. Стислий нарис історії Рішельєвського ліцею // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII – ХІХ століття. — Вип. 6. — Запоріжжя: РА „Тандем – У”, 2001. — С. 276.

1568. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХІІ. — Отд. І. — С. 343 – 351.

1569. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 1632.

1570. Лиман І.І. Суміщення обов’язків духовними особами Південної України (на прикладі завідуючого кафедрою богослов’я Рішельєвського ліцею професора М.К. Павловського) // Науковий вісник Мелітопольського державного педагогічного університету. Історико-філософська серія. — Випуск 2. — Мелітополь, 2003. — С. 92 – 99.

1571. К пятидесятилетней годовщине священства протоиерея М.К. Павловского… — С. 92.

1572. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХХХІІІ. — Отд. І. — С. 689 – 691, 731 – 744; Т. ХХХІV. — Отд. ІІ. — С. 169 – 191, 254 – 290; Т. XXXV. — Отд. І. — С. 532 – 535; Отд. ІІ. — С. 45 – 57; Т. ХХХVІ. — Отд. І. — С. 108 – 110, 678.

1573. Благовидов Ф. Деятельность русского духовенства в отношении к народному образованию в царствование императора Александра ІІ. — Казань: тип. Императорского Университета, 1891. — С. 4 – 7.

1574. N.N. Картина сельских школ ведомства Министерства государственных имуществ ** уезда // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1861. — Ч. ІІ. — С. 370 – 384; Диаковский Д. Письмо в редакцию Херсонских Епархиальных Ведомостей // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1861. — Ч. ІІ. — С. 603 – 606; Нестеровский М. Ответы на „нужные вопросы”, предложенные редакциею Херсонских Епархиальных Ведомостей // Херсонские епархиальные ведомости. — 1862. — № 10. — С. 72 – 77.

1575. Начальныя народныя училища и участие в них православного духовенства. Извлечение из сведений, доставленных в Высочайше учрежденное Присутствие по делам Православного Духовенства. — СПб.: Синодальная тип., 1865. — С. 158 – 161.

1576. Грахов Я., Веребрюсов С. Краткий историко-статистический обзор… — С. 247.

1577. Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год… — С. 44.

1578. Списки населенных мест Российской империи, составленные и издаваемые Центральным статистическим комитетом Министерства внутренних дел. ХІІІ. Екатеринославская губерния…

1579. Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год… — С. 44, 88.

1580. Там само. — С. 44 – 45, 88 – 89.

1581. Епархиальное управление… — С. 8.

1582. Преображенский И. Отечественная церковь по статистическим данным с 1840 – 41 по 1890 – 91 гг… — С. 85 – 87.