Система народної освіти

І.І.Лиман

Серед сфер взаємодії духовенства з парафіянами особливе місце посідала сфера освітня, що випливало з погляду на релігійне виховання як на одне з найважливіших завдань церкви. Завдань, що ставились як самою церквою, так і світською владою. Освітні установи служили каналом релігійного виховання поряд з храмами і сім’єю. Але, на відміну від храмів, навчальні заклади мали давати більш глибокі знання догматів і таких, що витікали з них, моральних вимог; з іншого боку, на відміну від сім’ї, освітні установи повинні були надавати можливість отримання більш систематизованого і кваліфікованого виховання.

Варто обумовитись, що до початку ХІХ ст. синкретизм церкви й освіти був настільки явно вираженим, що, слідом за В. Климовим, ми можемо лише умовно поділяти навчальні заклади на духовні, які готували кадри священно- та церковнослужителів, і світські, у діяльності яких тією чи іншою мірою брали участь підлеглі духовного відомства [1490].

У цілому для Російської держави теза про незадовільний стан освіти була актуальною і в допетровські часи (про які М. Довнар-Запольський писав, що уряд не ставив шкільної освіти в число своїх завдань [1491]), і в період правління Петра І, і за осіб, які посідали російський престол пізніше. Прихід до влади Катерини ІІ суттєво ситуацію не покращив, хоча під час діяльності Комісії по складанню нового уложення освітні питання жваво обговорювались. Система навчальних закладів у країні залишалась децентралізованою і слабко розвиненою. У цьому контексті навряд чи мають сенс висловлювання про Південну Україну на момент ліквідації Вольностей Війська Запорозького як про „дикий край” тих авторів, які підкреслювали культурницьке, цивілізаторське значення для регіону дій російської влади після підписання маніфесту від 3 серпня 1775 р. Більше того, можна казати про кращий розвиток освіти на Півдні, аніж у багатьох інших регіонах імперії. Адже крім того, що навчанням тут займалось чимало „мандрівних дяків”, церковно-парафіяльні школи діяли при багатьох храмах запорожців [1492]. Згадаймо ту роль, яку відіграла в підвищенні рівня освіченості населення Запорожжя школа при січовій Покровській церкві [1493]. Чимало писемних осіб приходило до краю з сусідніх українських регіонів, де, на відміну від єпархій Росії, мережа парафіяльних шкіл набула значно ширшого розвитку [1494].

Не дивно, що рівень писемності серед запорожців був досить високим: згідно з документами, які знаходились у розпорядженні Д. Яворницького, у 1763 р. в одному з куренів на 15 писемних виявилось 13 неписьменних козаків, а в 1779 р. з 69 осіб, що склали присягу на вірність російському престолу, писемними були 37 [1495].

Традиція функціонування шкіл при храмах зберігалась на Півдні і після падіння Січі. Показово, що розуміючи їхнє значення для виховання, нова адміністрація, яка заступила місце Коша, не мала наміру знищувати ці школи. Навпаки, шукались засоби, аби продовжити існування цих закладів у нових умовах. Так, 26 липня 1776 р. губернсь-кий товариш Л. Алексєєв наставляв Слов’янську провінційну канцелярію, що оскільки причт Покровської церкви та школа при ній втратили свої колишні прибутки від зимівників та млинів, доцільно влаштувати на їхню користь карнавки [1496]. Значення сільських церковних шкіл для отримання знань догматів православної віри, „чого закон християнський вимагає”, підкреслювалось в „Установленні сільського порядку в казенних Катеринославського намісництва поселеннях, директору домоводства підвідомчих”. Цим документом передбачалось, що одним із чисельних обов’язків сільських старшин є піклування, аби парафіяни віддавали своїх 6 – 10-річних дітей до церковних шкіл [1497]. Втім, влада не поспішала фінансувати такі школи, тому матеріальною підтримкою закладів і вчителів опікувались самі парафіяни.

Самі ці школи в ряді населених пунктів зводились одночасно з будівництвом храмів [1498]. Як і в попередні часи, викладачами були члени причтів, а серед предметів навчання — читання, письмо і катехізис. Методи навчання, так само як і його рівень, великою мірою обумовлювались можливостями і схильностями викладачів, а не навчальними програмами.

Складовою політики сприяння переселенню до Півдня православних іноземців було створення умов для отримання останніми освіти. Робилось це переважно шляхом призначення жалування окремим духовним особам, які погоджувались викладати для іноземних переселенців. Ще з 1776 р. два грецькі священики почали одержувати по 80 крб. на рік за викладання у школах для дітей осіб, які служили в албанському війську [1499]. З казни Азовської губернської канцелярії виплачувалось жалування в розмірі 60 крб. ченцю Гофангелову, який виховував малолітніх греків [1500]. Планувалось навіть перенести з Петербурга до Херсона грецьку гімназію для дітей православних іноземців — греків, болгар, сербів і молдаван. Втім, цей план реалізований не був [1501].

Система освіти і на Півдні, і в імперії в цілому мала суттєво змінитись у зв’язку з діяльністю Комісії народних училищ, створеної в 1782 р. з ініціативи Катерини ІІ. 5 серпня 1786 р. імператриця затвердила розроблений Комісією „Статут народним училищам у Російській імперії”, який повинен був стати основою для уніфікації освітньої системи: у вступі до Статуту зазначалось, що виховання повинно здійснюватись в одному певному дусі. Цей „дух” мав полягати в наданні „чистого і розумного поняття про Творця і його святий закон, основні правила непохитної вірності государю та істинної любові до батьківщини і своїх співгромадян”. Передбачалась розбудова мережі „малих” і „головних” народних училищ, які мали влаштовуватись відповідно в повітових і губернських містах. Головні училища повинні були мати 4 класи, малі — 2, які за своїми навчальними програмами відповідали б першим двом класам головних училищ. На проходження кожного з перших трьох класів відводився рік, на проходження четвертого — 2 роки. З огляду на задекларовану мету сприяння релігійному вихованню програми навчальних закладів включали Закон Божий: у першому класі мали викладатись скорочений катехізис і священна історія, в другому — повторюватись священна історія і викладатись широкий катехізис без доказів із Святого Писання. У третьому класі головних училищ передбачалось повторення широкого катехізису, тепер уже з доказами з Святого Писання, а також читання роз’яснень до Євангелія. Лише в четвертому класі мали вивчатись суто світські дисципліни. Цим же документом обумовлювалось, що вчителі домашніх училищ зобов’язуються примушувати учнів ходити до церкви і молитись кілька разів на день [1502].

На півдні України влаштування народних училищ мало розпочатись навіть раніше ніж у більшості інших регіонів імперії. Річ у тім, що проект влаштування в Катеринославі університету вже в 1784 р. пов’язувався зі створенням мережі народних шкіл, які мали „підготувати людей до кращого розуміння вищих наук”. Передаючи розпорядження імператриці, Г. Потьомкін писав І. Синельникову: „Є необхідним умноження народних шкіл, щоб вони в містах Катеринославської губернії і Таврійської області за зразком, прийнятим для С. Петербурзьких народних шкіл, заведені були” [1503]. Передбачалось створення головних народних училищ у ряді південноукраїнських міст. Підкреслимо, що ці плани відносяться до 1784 р., у той час як Статут самих училищ побачив світ лише двома роками пізніше. Знову ж таки, давалось взнаки особливе ставлення центральної влади до південного краю.

Втім, з ентузіазмом розпочаті проекти були реалізовані значно пізніше і далеко не в повному обсязі. Г. Потьомкін зосередив свою увагу на влаштуванні університету (цей план залишився нездійсненим через смерть Григорія Олександровича), а тому проекти заснування народних училищ були відкладені. Попервах було зроблене те, що не потребувало додаткових матеріальних витрат — трансформація вже діючих навчальних закладів у народні училища. Так, за Статутом народних училищ почала діяти батальйонна школа, влаштована в Олександрівському посаді. В організації закладу, поряд з військовим керівництвом, активну участь взяв військовий священик Ф. Кошевський [1504]. Лише в 1791 р. Катеринославський приказ громадського нагляду, не маючи достатньо коштів, звернувся до дворянства з клопотанням про збирання пожертв на користь відкриття в губернському місті головного, а в повітових — малих народних училищ. Із значними труднощами училище в Катеринославі було таки відкрито. У 1793 р. почало діяти і головне народне училище в Акмечеті [1505]. Навчання у цих закладах відповідало програмам, передбаченим Статутом 1786 р. Характерно, що не практикувався порядок, за яким би „предметам християнського закону і добронравія” навчали духовні особи, а решту дисциплін викладали світські вчителі. Щодо соціального складу вихованців, то, як і передбачалось Статутом, він не обмежувався однією верствою і був досить строкатим: у Катеринославі більшість учнів складали діти дворян і обер-офіцерів [1506]; у Олександрівському посаді — діти нижніх чинів, посадських мешканців, різночинців, вихрестів із полонених татар і турків [1507].

Загалом у згаданих училищах освіту одержувало небагато осіб (так, у 1793 р. в Катеринославському училищі знаходилось 65, а в 1796 р. — 103 учні, а в Олександрівському училищі в ці ж роки навчалось по 22 особи), тож і вплив закладів на загальний рівень релігійного виховання населення Півдня значним не був. Ліченими і з нечисленним контингентом вихованців були інші навчальні заклади, влаштовані в краї за Катерини ІІ [1508]. Реальні результати нововведень виявились набагато скромнішими у порівнянні із запланованими. За висловом академіка Сухомлінова, Статут 1786 р., який вимагав припинення викладання приватними вчителями, вбив народну парафіяльну самобутню школу, але не замінив її новою [1509].

За Павла І в багатьох аспектах втрати мережі навчальних закладів півдня України були навіть більшими, ніж надбання. Були розпущені і передані родичам або благодійникам казенні вихованці, переведені раніше з Кременчука до Катеринослава; деякі учні покинули навчання в Катеринославському головному училищі через те, що були позбавлені казенного утримання, а Приказ громадського нагляду почав брати плату за навчання [1510]. У 1797 р. влаштоване в Акмечеті головне народне училище було трансформоване на училище мале [1511].

Мережа світських навчальних закладів Півдня і кількісно, і структурно суттєво змінилась за Олександра І. У краї було відкрито цілу низку нових освітніх установ [1512]. Значною мірою давались взнаки результати проведення олександрівських реформ у сфері освіти. Зміни в політиці Петербурга вплинули на влаштування навчальних закладів, організацію навчального процесу, на характер залучення православного духовенства до викладання. Вже перші роки царювання Олександра були позначені підготовкою до трансформації освітньої системи, які стали складовою всього комплекту реформ цієї доби. У 1802 р. було створено Міністерство народної освіти, на яке і було покладено завдання підготовки та проведення реорганізації ланцюгів системи навчальних закладів. У 1804 р. були підписані імператором „Статут університетів Російської імперії” і „Статут навчальних закладів, підвідомчих університетам”. Цими документами передбачалось створення досить стрункої системи адміністративного управління за схемою „парафіяльне училище – повітове училище – гімназія – університет”. Уся територія імперії була поділена на 6 навчальних округів, за кількістю університетів, які мали діяти в державі. У кожному окрузі ректор університету (Південна Україна в цьому плані підпорядковувалась Харкову) курирував гімназії, які створювались у губернських містах і приходили на зміну головним народним училищам. Директор гімназії, у свою чергу, контролював роботу повітових училищ своєї губернії. Нарешті, наглядачі повітових училищ були зобов’язані опікуватись діяльністю парафіяльних училищ своїх повітів. Уже самими Статутами обумовлювалось, на освіту яких верств був спрямований кожен зі щаблів системи освіти.

Викладання релігійних предметів передбачалось у навчальних закладах двох нижніх щаблів. У парафіяльних училищах, що могли бути розділені на 2 відділення, в кожному відділенні навчання тривало по 3 години на день, 9 годин на тиждень. При цьому в першому відділенні 3 з 9 годин присвячувались вивченню скороченого катехізису і священної історії — по 1 годині на день поперемінно. Катехізису і священній історії в обох відділеннях присвячувалась і 1 година у недільні і святкові дні.

Навчальні програми повітових училищ були насиченими значно більше — будучи розрахованими на 2 роки, вони передбачали 28-годинний навчальний тиждень для кожного класу. З цих годин у першому класі відводилось 4 на Закон Божий і священну історію, ще 4 — на обов’язки людини і громадянина. У другому класі 3 години на тиж-день відводилось на вивчення широкого катехізису і тлумачення Євангелія.

У гімназіях (у Катеринославі, Сімферополі і Херсоні, як губернських містах Півдня, вони були влаштовані відповідно у 1805, 1812 і 1815 рр. [1513]), які заступили місце двох вищих класів головних училищ, релігійні предмети не викладались, оскільки і в самих головних училищах катерининських часів на них відводились години у двох нижніх класах.

Передбачалась можливість створення пансіонів, діяльність яких мала в деяких питаннях знаходитись під контролем директорів гімназій. Викладачі таких закладів зобов’язувались виховувати в страху Божому, примушувати учнів молитися і відвідувати церкву; власники пансіонів мали старатись навчати дітей Закону Божому за сповіданням тієї віри, до якої належали вихованці [1514].

Програми навчальних закладів були піддані ревізії в другій половині царювання Олександра І: в атмосфері панування ідей „загального християнства” релігійній освіті стало приділятись більше уваги. Діяльність Біблійного товариства сприяла тому, що тоді як у минулому релігійне виховання полягало передусім у вивченні скороченого та широкого катехізису, який давав учням основні знання догматів, то тепер головним предметом вивчення стає Євангеліє. З 1819 р. у повітових училищах запроваджено читання Євангелія з коментуванням окремих текстів, а в гімназіях учні зобов’язуються в суботу та неділю по 2 години займатись читанням Нового Завіту. До того ж, з 1821 р. у гімназіях грецький текст Нового Завіту став основою для вивчення грецької мови [1515].

Посилання

1490. Історія релігії в Україні… — С. 271 – 272.

1491. Довнар-Запольский М.В. Реформа общеобразовательной школы при императрице Екатерине ІІ. — М.: тип. т-ва И.Д. Сытина, 1906. — С. 3.

1492. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків… — С. 452 – 453.

1493. Нариси з історії Нікопольського району (від найдавніших часів до початку ХХ століття). — Київ — Нікополь — Запоріжжя: РА „Тандем – У”, 2002. — С. 123 – 125.

1494. Біляшівський Б. Парафіяльні школи Гетьманщини у XVIII столітті за матеріалами полкових ревізій // Український археографічний щорічник. — Вип. 7. — Вид-во М.П. Коць. — К. – Нью-Йорк, 2002. — С. 243 – 248; Посохов С.І., Посохова Л.Ю. Церква і розвиток освіти в Слобідській Україні (XVIII – поч. ХІХ ст.) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей). — Вип. 2. — К.: Рідний край, 1997. — С. 166; Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 90.

1495. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків… — С. 453.

1496. Беднов В. Материалы для истории колонизации бывших Запорожских владений. — Екатеринослав: тип. Губернского Земства, 1914. — С. 32 – 33.

1497. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХІІ. — С. 976.

1498. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… — С. 785, 828.

1499. РДАДА. — Ф. 16. — Спр. 797. — Ч. 8. — Арк. 251.

1500. ЦДІАК України. — Ф. 1576. — Оп. 1. — Спр. 3. — Арк. 14 – 14 зв.

1501. Ляликов Ф. Исторический и статистический взгляд… — С. 331.

1502. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXІІ. — С. 646 – 647, 663 – 664.

1503. Ляликов Ф. Исторический и статистический взгляд… — С. 332.

1504. Бровко А.С., Бровко Б.А. Яків Новицький та його імениті предки. — Запоріжжя: РА „Тандем – У”, 1997. — С. 42; Новицкий Я.П. История г. Александровска… — С. 16 – 17.

1505. Чернявский И.М. Материалы по истории народного образования в Екатеринославском наместничестве при Екатерине ІІ и Павле І. 1784 – 1805 г. — Екатеринослав: типо-литография Губернского Правления, 1895. — С. 3 – 26.

1506. Локоть Ф. Столетие Екатеринославской классической гимназии 1805 – 1905 гг. Краткий исторический очерк. — Екатеринослав: тип. Губернского земства. 1908. — С. 17.

1507. Бровко А.С., Бровко Б.А. Яків Новицький та його імениті предки… — С. 43.

1508. Ляликов Ф. Исторический и статистический взгляд… — С. 331, 333.

1509. Довнар-Запольский М.В. Реформа общеобразовательной школы… — С. 40.

1510. Локоть Ф. Столетие Екатеринославской классической гимназии… — С. 16 – 18.

1511. Ляликов Ф. Исторический и статистический взгляд… — С. 333.

1512. Там само. — С. 333 – 334, 344 – 354; Кузовова Н.М. Визначні події на ниві освіти за час існування Херсонської губернії. Хроніка // Південний Архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. — Випуск 12. — Херсон: Видавництво ХДУ, 2003. — С. 184 – 185; Родзевич Н. Заведение Ланкастерских школ в Новороссии (По данным, извлеченным из архива бывшего Новороссийского генерал-губернатора) // ЗООИД. — Одесса, 1900. — Т. ХХІІ. — Отд. ІІІ. — С. 7 – 15; Мариуполь и его окрестности… — С. 168 – 171; Залюбавский Г. Новомосковские учебные заведения // Киевская Старина. — 1889. — Т. 25. — № 6. — С. 595 – 604; Подов В.И., Курило В.С. История Донбасса. Век ХІХ-й. — Луганск: Альма матер, 2001. — С. 146 – 147; Судковский Г. Историческая Записка об Очаковском Николаевском соборе… — № 22. — С. 767; Михневич И. Исторический обзор сорокалетия Ришельевского лицея, с 1817 по 1857 год. — Одесса: тип. Л. Нитче, 1857. — С. 2 – 5; Грахов Я., Веребрюсов С. Краткий историко-статистический обзор Екатеринославской гимназии и подчиненных ей учебных заведений. — Одесса: тип. Францова и Нитче, 1856. — С. 105.

1513. Ляликов Ф. Исторический и статистический взгляд… — С. 333.

1514. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXVIII. — С. 626 – 647.

1515. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 96.