Ставлення до іновірців
І.І.Лиман
Значною мірою обумовлювалась внутрішньою та зовнішньою політикою держави місіонерська діяльність православної церкви серед представників інших конфесій — мусульман, католиків, уніатів, протестантів, іудеїв тощо.
Суттєво вплинула на таку діяльність політика віротерпимості Катерини ІІ. Імператриця була переконана, що для підпорядкованої їй багатонаціональної країни, яка розширювала свої кордони, саме толерантне ставлення до різних конфесій є найкращим шляхом для „гасіння спорів їх, противних тиші держави і з’єднанню громадян”. До цих міркувань додалося слідування Катериною теорії фізіократів про пряму залежність багатства держави від кількості в ній землеробського населення, що знайшло вираз, зокрема, в заохоченні іноземних представників інших конфесій до переселення в південноукраїнський край. Таким чином, агресивна місіонерська діяльність православного духовенства не відповідала б інтересам центральної влади, а тому і не заохочувалась. Перевага віддавалась не тиску, а переконанню, і то в досить обмежених рамках. Це не означає, що влада не була зацікавлена в поповненні лав православних: світські можновладці з радістю приймали звістки про бажання приєднатись до офіційної церкви. Але таке рішення мало бути прийняте саме за бажанням, а не під примусом. Так, у 1785 р. Г. Потьомкін в ордері правителю Таврійської області В. Каховському писав, що йому дуже приємно було отримати повідомлення про татар, які висловили намір хреститись, і наказував кожного разу рапортувати про кількість таких навернених [1446]. В іншому ж ордері В. Каховському Г. Потьомкін писав про необхідність „ласкою та сприянням приваблювати серця” іновірців, які не знають ні мови, ні звичаїв російських і потребують всілякого захисту [1447]. Напевно, що мався на увазі і захист від спроб насильницького хрещення.
Не тільки не вимагав від православного духовенства місіонерської діяльності, але критично ставився до неї Павло І. Не було сприятливим для активних агресивних дій по наверненню іновірців до православ’я і царювання Олександра І. Діяльність Біблійного товариства щодо перекладу Святого Писання на мови національних меншин імперії могла б бути міцною базою для подальшого навернення, але цьому заважали самі ідеї „загального християнства” [1448]. Суттєво не змінило ставлення до православ’я іудеїв створення Товариства ізраїльських християн [1449] і надання хрещеним євреям землі у Катеринославській губернії [1450]. У місіонерській діяльності конкурентами православного духовенства стали єзуїти [1451], чиї школи та місії, за висловом Тальберга, „поширились Південною Росією від Києва до Сімферополя і від Кам’янця-Подільського і Одеси до Маздоку” [1452], поки у 1820 р. не з’явився іменний указ про вигнання єзуїтів із імперії. Об’єктивно ускладнювала діяльність православної церкви по наверненню і активність на Півдні містиків [1453]. Лише наприкінці правління Олександра І намітились тенденції сприяння посиленню впливу православного духовенства на адептів інших конфесій [1454].
При цьому в останній чверті XVIII – першій чверті ХІХ ст. саме православне духовенство не було індиферентним у питанні поповнення лав адептів „панівної” віри. Духовна влада традиційно заохочувала навернення, а парафіяльне духовенство було в ньому зацікавлене, між іншим, і з міркувань збільшення кількості парафіян, а отже, і своїх прибутків. Але духовне відомство мало бути обережним у своїх діях, щоб вони не йшли врозріз із державною політикою. Коли ж остання давала можливість для активного навернення, духовенство цією можливістю користувалось. Так сталось, зокрема, у результаті розподілів Польщі, коли до південноукраїнського краю прийшла велика кількість переселенців із Правобережної України і звернулась до духовної влади з проханнями про прийняття в православ’я [1455]. У самій же Правобережній Україні лише впродовж 1795 – 1796 рр. у лоно православ’я повернулись майже 1,5 млн. уніатів, було створено понад 2,6 тис. православних парафій [1456].
Деякі духовні особи звертались до центральної влади, намагаючись переконати скоригувати політику щодо співвідношення прав православних і представників інших конфесій, розширити можливості місіонерської діяльності. Православних священиків непокоїла, зокрема, та увага, яка приділялась після приєднання Криму збереженню права мусульман півострова сповідувати свою віру. У 1805 р. протоієрей Самборський пропонував у листі на ім’я Олександра І заходи для навернення кримських татар на християнство, обіцяючи, у разі потреби, присвятити решту свого життя проповіді у поєднанні з переконанням татар займатись хліборобством [1457].
Православним місіонерам вдалося знайти значно більшу підтримку з боку Миколи І, чиї релігійні погляди були набагато сприятливішими для домінування в Російській імперії православ’я над іншими вірами. Впродовж 30 років миколаївського правління була прийнята низка законодавчих документів, що визначали обсяг привілеїв іновірців, які приймали православ’я. Причому передбачались у першу чергу пільги економічні та соціальні. Іновірців спокушали звільненням на деякий час від сплати податків, грошовою винагородою, правом вільного обрання громад, до яких вони б бажали приписатись, тощо.
У дусі миколаївської політики практикувалось надання певних пільг вихідцям з однієї конфесії з подальшим їх поширенням на вихідців з інших конфесій та етнічних груп. Височайше затвердженим 31 липня 1834 р. положенням Комітету Міністрів за відгуком Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора на кримських татар, які приймали православ’я, були поширені пільги, запроваджені раніше для хрещених калмиків. Іменним указом від 24 січня 1836 р. існуючий порядок надання хрещеним євреям-кантоністам грошової винагороди в розмірі 25 крб. асигнаціями наказувалось поширити на кантоністів-мусульман і язичників, які хрестились. Указом Миколи І від 4 червня 1847 р. було запроваджено одноразову виплату хрещеним євреям нижніх чинів по 7 крб. 15 коп. сріблом. 25 жовтня 1850 р. імператором наказано видавати таку ж суму кожному члену родин хрещених євреїв нижніх чинів. 16 червня наступного року Микола І наказав стільки ж грошей давати мусульманам нижніх чинів, які приймали православ’я. З 7 серпня 1854 р. по 7 крб. 15 коп. сріблом стали отримувати і хрещені євреї нижніх чинів, які служили в морському відомстві [1458].
Уніфікації зазнало і регулювання правового статусу представників інших конфесій, яке з виданням Зводу законів 1832 р. набуло більш систематизованого характеру, у той час як раніше правові норми були розпорошені по окремих законодавчих документах [1459].
Миколаївському режиму вдалося завершити справу, яка передбачалась ще указом Катерини ІІ 1794 р. про викорінення унії. Можна погодитись із оцінкою С. Дмитрієвим так званого возз’єднання уніатів як найбільшого і такого, що мав найважливіше суспільно-ідеологічне значення заходу церковної політики миколаївських часів [1460]. Це було зроблено спільними зусиллями світської влади і православної церкви [1461]. 23 червня 1839 р. з’явився сенатський указ, який повідомляв, що за проханням уніатських єпископів і за складеним уніатським духовенством Соборним актом імператором приєднано уніатську церкву до церкви православної [1462]. А іменним указом від 1 жовтня того ж року колишнє уніатське духовенство було зрівняне в правах з духовенством православним, причому Синоду наказувалось асигнувати додаткові кошти на фінансування своїх нових підлеглих [1463]. Ці події мали відлуння і на півдні України. Між іншим, у 1838 р., в самий пік агітації щодо приєднання, зреклися уніатства мешканці двох сіл Херсонської й Таврійської єпархії в кількості 945 осіб. Ювілейна стаття з нагоди сторіччя заснування Катеринославської єпархії відносить цю заслугу на рахунок особистих старань архієпископа Гавриїла (Розанова) [1464].
Православні священнослужителі жалувались нагородами за навернення. Так, одеський кафедральний протоієрей М. Жуковський у 1828 р. за приєднання 139 осіб був нагороджений золотим наперсним хрестом; у 1832 р. за нові навернення сопричислений до ордена святої Анни третього ступеня; через 3 роки за приєднання більше 300 осіб нагороджений річним жалуванням у розмірі 800 крб. асигнаціями; у 1844 р. за переконання приймати догмати офіційної церкви сопричислений до ордена святої Анни другого ступеня [1465]. Причому південноукраїнські духовні особи нагороджувались за навернення і старообрядців та сектантів, і представників інших конфесій [1466].
І все ж конфесійна політика світської влади ні за Миколи І, ні за Олександра ІІ, перші роки правління якого не принесли радикальних змін у цю сферу, не задовольняла деяких представників південноукраїнської церковної ієрархії, які наполягали на ще рішучіших діях. Зокрема архієпископ Гавриїл підтримав ініціативу парафіяльного духовенства стосовно заборони проживання православних жінок-служниць у будинках вірмен-григоріан, аби останні не мали можливостей схиляти адепток „панівної” віри до зміни віри. Особливо актуальною, на думку духовенства, ця заборона була для Мелітопольського повіту, де поселення із вірменами розташовувались поруч із селищами духоборів і молокан. Втім, цивільний губернатор, до якого архієпископ звернувся з листом, не наважився запроваджувати пропоновану заборону, пояснивши, що вона діє (причому в обмеженій сфері) тільки стосовно взаємин православних із іудеями. Губернатор лише запевнив, що застосує силу закону у випадку, якщо дійсно буде помічене схиляння православних до зміни конфесії [1467].
Послідовним у критиці політики віротерпимості був Інокентій (Борисов). Особливо архієпископ наголошував на недостатності дій щодо кримських мусульман. Інокентій наполягав: Крим куплений ціною російської крові, і, отже, його мешканці не мають ніяких прав на особливі переваги, але кримські татари користуються такими пільгами, яких не має жоден російський поселянин. І. Палімпсестов згадував, що Інокентій постійно повторював: „Наймогутніший і притому єдиний засіб привити інородців, які населяють російську землю, до великого древа російського народу — це мова і православна церква”. Архієпископ критикував за релігійну толерантність окремих російських можновладців. Відвідавши палац М. Воронцова в Алупці і помітивши скромність зведеної там православної церкви в порівнянні з мечеттю, Інокентій відмітив: „Князь занадто людинолюбний. Так, це великий недолік у ньому, і не без поганих наслідків” [1468].
Позиція єпархіальних архієреїв, рівень їхньої наполегливості в сприянні наверненню на православ’я поряд з іншими факторами суттєво впливали на динаміку зміни кількості приєднаних до офіційної церкви: у період існування Херсонської і Таврійської єпархії кількість навернень тут представників майже кожного сповідання в кілька разів перевищувала відповідні показники по Катеринославській і Таганрозькій єпархії (див. додаток Т).
Посилання
1446. ІР НБУ. — Ф. V. — Спр. 221 – 448. — Арк. 264.
1447. Тур В.Г. Крымские православные монастыри… — С. 44.
1448. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 202.
1449. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХХІV. — С. 119 – 123; Кондаков Ю.Е. Духовно-религиозная политика Александра І и русская православная оппозиция (1801 – 1825)… — С. 51 – 53.
1450. Там само. — Т. ХХХVІІ. — С. 133 – 134.
1451. Морошкин М. Иезуиты в России, с царствования Екатерины ІІ-й до нашего времени.— СПб.: тип. Второго отделения собственной Его Императорского Величества канцелярии. — Часть вторая. — С. 414 – 417.
1452. Тальберг Н. История Русской Церкви… — С. 779.
1453. Чистович И.А. Руководящие деятели духовного просвещения в России в первой половине текущего столетия. Комиссия Духовных Училищ… — С. 165, 216 – 217, 287 – 288; Морозов П. Мое знакомство с М.Л. Магницким // Русский Архив. — 1875. — № 10. — С. 242 – 243.
1454. Кондаков Ю.Е. Духовно-религиозная политика Александра І и русская православная оппозиция (1801 – 1825)… — С. 60.
1455. Лиман І.І. Переселенці з Польської області в релігійному житті південної України останньої чверті XVIII ст. // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. — Вип. 5. — Херсон: Айлант, 2001. — С. 69 – 75.
1456. Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні… — С. 123.
1457. РДАДА. — Ф. 18. — Оп. 1. — Спр. 335. — Арк. 1 – 7.
1458. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ІV. — С. 317 – 318, 683 – 684; Т. V. — Отд. ІІ. — С. 70 – 72; Т. ІХ. — Отд. І. — С. 744, 801; Т. ХІ. — Отд. І. — С. 82; Т. ХVІІ. — Отд. І. — С. 5 – 6; Т. ХІХ. — Отд. І. — С. 380; Т. ХХІІ. — Отд. І. — С. 521; Т. ХХІV. — Отд. ІІ. — С. 1 – 2; Т. ХХV. — Отд. ІІ. — С. 35; Т. ХХVІ. — Отд. І. — С. 92 – 93, 413; Т. ХХVІІІ. — Отд. І. — С. 199 – 200; Т. ХХІХ. — Отд. І. — С. 729; ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 1989. — Арк. 3 – 3 зв.
1459. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть вторая. — С. 203.
1460. Дмитриев С.С. Православная церковь и государство в предреформенной России… — С. 40.
1461. Bazylow L. Historia Rosji. — Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1983. — T. II. — S. 171; Федоров В.А. Присоединение униатов западных губерний России к русской православной церкви в 30 – 40-х годах ХІХ в. // Acta Universitatis Lodziensis. Folia Historica. 55. Problemy historii Polski i Rosji XIX i XX wieky. — Lodz: wydawnictwo Uniwersytetu Łodzkiego, 1996. — S. 61 – 68.
1462. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХІV. — Отд. І. — С. 576 – 578.
1463. Там само. — Т. ХV. — Отд. І. Прибавление к Т. XIV. — С. 24 – 25.
1464. Столетие Екатеринославской епархии // Екатеринославские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. — 1876. — № 18. — С. 277.
1465. В память о благотворителях Одесской духовной семинарии // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1902. — № 22. — С. 746 – 748; ДАХО. — Ф. 198. — Оп. 1. — Спр. 34. — Арк. 7 – 38.
1466. ДАХО. — Ф. 198. — Оп. 1. — Спр. 34. — Арк. 2 – 6, 168 – 181, 189 – 190, 194; Серафимов С. Одесская единоверческая Покровская церковь… — № 24. — С. 1121 – 1122.
1467. ДАХО. — Ф. 198. — Оп. 1. — Спр. 34. — Арк. 196 – 199.
1468. Полимпсестов И.У. Мои воспоминания об Иннокентии архиеп. Херсонском и Таврическом… — С. 38, 57, 60.