Розмежування військових і парафіяльних священиків
І.І.Лиман
З огляду на геополітичні особливості південноукраїнського краю в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст., збройним силам, розташованим тут, відводилась важлива роль як у забезпеченні безпеки держави, виконанні зовнішньополітичних завдань, так і в колонізації земель. Зважаючи на це, стає зрозумілою та велика увага, яка приділялась забезпеченню військових формувань усім необхідним, у тому числі і в духовній сфері. Створенню умов для задоволення релігійних потреб військових мало сприяти формування мережі церковних споруд та забезпечення збройних сил достатньою кількістю духовних осіб. Останні мали особливий статус, відрізняючись від парафіяльного духовенства і того чернецтва, яке не було залучене до справи „окормленія” військових. Звернемо увагу, що, з огляду на участь ряду ченців у задоволенні релігійних потреб особового складу збройних сил, викликає сумнів коректність розгляду Т. Барсовим військового духовенства як підрозділу духовенства білого [1067].
Представники військового духовенства мали значні відмінності між собою в ступені залежності від духовних правлінь, єпархіальної влади, військового керівництва та обер-священика. З огляду на це, недоречно розглядати слідом за історіографічною традицією всіх духовних осіб, які задовольняли духовні потреби військових, як монолітну групу. Слід розрізняти статус духовних осіб, які служили на суднах, при військових шпиталях, у полках, фортецях, адміралтейських, військових поселеннях, у військових навчальних закладах, козацьких військах тощо. Важливо простежити зміни, які відбувались із характером підпорядкування цих категорій, із порядком їхнього формування, матеріального забезпечення.
Хоча виокремлення військового духовенства розпочалося ще на початку XVIII ст., до часів Павла І представники цієї групи лише у воєнний час не знаходились у підпорядкуванні місцевим єпархіальним архієреям [1068]. У компетенції останніх продовжувало залишатись призначення духовенства до збройних формувань, а також влаштування звільнених від служби. У цих питаннях архієреї взаємодіяли з керівниками відповідних військових підрозділів, функція яких нагадувала ту, що виконували громади та поміщики при влаштуванні духовних осіб до парафіяльних церков.
В одних випадках архієрею пропонувались конкретні кандидати, в інших єпархіальна влада мала сама підбирати кадри. Те, який із двох шляхів використовувався, залежало і від традицій, і від наявності гідних кандидатів, що, у свою чергу, значною мірою обумовлювалось рівнем привабливості духовної служби в тому чи іншому військовому формуванні.
Тоді як козацькі війська традиційно самі опікувались кадровими питаннями, і, зокрема, в докубанський період своєї історії військова ста-ршина Чорноморського війська обирала кандидатів на вакансію [1069], флотське духовенство формувалось іншим шляхом. Напевно, служба на флоті була не особливо привабливою, тож відчувалась нестача духовних осіб, мала місце велика плинність кадрів [1070]. Флотське керівництво не воліло входити із пропозиціями щодо заповнення вакансій, натомість покладаючи вибір на органи єпархіальної влади. Звертаючись у 1778 р. до архієпископа Євгенія (Булгаріса), виконуючий обов’язки головного командира Азовської флотилії і Таганрозького полку П. Каслівцев писав, що коли порт знаходився в складі Воронезької єпархії, передбачені штатами 8 священицьких місць заповнювались саме звідти; тепер же військова влада просила зробити відповідні призначення священиків чи ієромонахів архієпископа Слов’янського та Херсонського. Булгаріс, у свою чергу, доручив вибір кандидатів „стану доброго від таких церков, де є два або три священика”, Бахмутському духовному правлінню [1071]. У консисторському указі херсонському протопопу І. Богдановичу від 12 лютого 1793 р. зазначалось, що імператриця запропонувала синодальному обер-прокурору направити на Чорноморський флот 13 ієромонахів, і з приводу цього Синод наказав надіслати до Катери-нославської духовної консисторії указ із розпорядженням обрати з-поміж заштатних або штатних ієромонахів гідних для виконання на суднах богослужіння осіб [1072]. Надалі в разі звільнення місць питання призначення ініціювало вже флотське керівництво.
Ініціаторами ж звільнення з лав військового духовенства виступали, як правило, самі духовні особи, які звертались до військових командирів з клопотаннями про повернення до парафій за станом здоров’я.
З приходом до влади Павла І характер субординації військового духовенства та єпархіальної влади змінився. Були підписані „Інструкція польовому обер-священику” [1073], синодальні укази про порядок звільнення полкових священиків [1074], про заборону парафіяльним священикам вінчати військових [1075], про порядок нагородження військових свя-щеників [1076], іменний указ про перебування армійських священиків у підпорядкуванні обер-священику [1077], указ про зносини всіх військових чинів по справах, що стосуються духовного відомства, не з консисторіями, а з обер-священиком [1078]. Наступним кроком у цьому ж напрямі була височайше затверджена 1 червня 1800 р. доповідь Синоду, якою створю-вались умови для закріплення спадкового принципу комплектування військового духовенства, оскільки передбачалось, що діти армійського та флотського духовенства, які навчатимуться в армійській семінарії, мають поступати лише на священицькі місця в збройні сили [1079].
Продовженням цієї ж політики став указ від 23 червня того ж року, яким обумовлювалось, що в армійській семінарії могли навчатись лише діти діючого або звільненого за старістю чи за станом здоров’я військового духовенства, а також діти церковнослужителів, які поступили та будуть поступати на військову службу [1080]. Але і такі особи, згідно з синодальним указом від 25 грудня 1802 р., не могли направлятись єпархіальними архієреями до армійської семінарії інакше як за умови отримання попередньої згоди обер-священика армії та флоту [1081].
Іменним указом від 8 квітня 1804 р. було внесено зміну до процедури призначення полкового духовенства: якщо раніше полкове керівництво зносилось із питання заповнення священицьких вакансій із Військовою колегією, то відтепер такі зносини мали відбуватись безпосередньо з обер-священиком, який повинен був негайно робити подання з цього питання Синоду [1082].
У 1806 р. умови щодо підлеглих духовного відомства, які мали право служити в полках, дещо змінились: затвердженою Олександром І 10 серпня доповіддю Синоду передбачалось, що причетники можуть призначатись не лише із здібних нижніх військових чинів, але і з єпархіальних церковнослужителів, вихованців армійської семінарії та з дітей полкових священнослужителів [1083].
Таким чином, результатом змін законодавства кінця XVIII – початку ХІХ ст. стало формування у духовній ієрархії ланцюга, який своїм статусом дещо нагадував статус ставропігій: підпорядковані обер-священику особи виводились із підпорядкування місцевим єпархіальним архієреям, хоча останні і зберігали певні повноваження щодо них.
За обер-священства І. Державіна (1807 – 1826 рр.) вертикаль управління військовим духовенством отримала подальший розвиток і доповнилась польовими і корпусними обер-священиками та головними польовими священиками; набуло поширення призначення корпусних і дивізійних благочинних.
Одним із наслідків усіх цих нововведень кінця XVIII – початку ХІХ ст. став умовний розподіл духовенства, яке задовольняло духовні потреби військових, на дві категорії. Перша в більшості питань зберігала ту залежність від місцевої єпархіальної влади, яку мала і раніше. Друга ж категорія відтепер мала справу з новими структурами, влаштованими у духовному відомстві, і обсяги її взаємодії з місцевими консисторіями та архієреями значно скоротились. Склад і статус категорій не був сталим, і до середини ХІХ ст. неодноразово коригувався.
Як і наприкінці XVIII ст., на початку ХІХ ст. Чорноморські адмі-ралтейські поселення, що облаштовувались у регіоні під зверхністю Морського відомства [1084], продовжували отримувати духовенство за рішенням південноукраїнського єпархіального архієрея. Тут процедура була подібною до тієї, що діяла при заповненні вакансій у населених пунктах із цивільним населенням. Зокрема в травні 1800 – лютому 1801 р. розглядалась справа про вибори священика до адміралтейського селища Воскресенське. Два кандидати на цю посаду, висунуті самими парафіянами, були направлені до єпископа Новоросійського і Дніпровського Афанасія для хіротонії [1085].
У перше десятиліття ХІХ ст., як і раніше, єпархіальна влада контролювала заповнення місць при шпитальних церквах, на власний розсуд виносячи рішення про задоволення чи незадоволення відповідних клопотань [1086]. Хоча іменним указом від 28 лютого 1801 р. і передбачалось, що на священицькі посади при шпиталях у фортецях та інших місцях, де знаходяться військові і фінансування яких здійснюється з військових коштів, не мали призначатись інші особи крім армійських священиків, які кілька років служили у військах і „тому заслужили ці спокійні місця”, а синодальним указом від 15 березня того ж року наказувалось перевести священиків, які не відповідають зазначеним вище умовам, до інших місць, це мало вплинуло на склад шпитального духовенства Півдня. Лише в 1811 р. розпочалась справа про призначення до шпитальної церкви звільненого з армійського духовенства в Катеринославську єпархію священика Я. Грушецького. Як зазначалось у консисторському рішенні з цього приводу, при перебуваючих у єпархії херсонській, богоявленській, таганрозькій і севастопольській шпитальних церквах священицькі місця були зайняті. Причому священики Іоаким Кохановський, Сава Камінський, Федір Друзякін та Іоанн Курковський в армійському духовенстві службу не проходили, а були призначені до згаданих церков відповідно в 1807, 1801, 1793 та 1806 рр. [1087]
Проте, у тому ж 1811 р. всі шпитальні церкви були виведені з-під влади єпархіального керівництва. За відношенням І. Державіна, в якому згадувались положення імператорського указу, всі церкви єпархії, які знаходились при шпиталях і в парафіях яких перебували виключно військові, а священики одержували платню з армійської суми, були виключені з єпархіального відомства і передані під зверхність обер-священика. Через це з-під юрисдикції архієрея вийшли питання призначення до севастопольської, миколаївської, херсонської, одеської, таганрозької та тираспольської шпитальних церков [1088].
Після початку заходів щодо зменшення залежності військового духовенства від єпархіальної влади продовжував залишатись майже без змін порядок призначення духовенства на флот. У червні 1801 р. у відповідь на синодальний указ, яким єпископ Афанасій зобов’язувався обрати в своїй єпархії одинадцять священиків або ієромонахів для перебування на кораблях Чорноморського флоту, архієрей розпорядився, зокрема, вислати до консисторії для відправки на флот благочинного і священика селища Медерівка І. Аврамова. Згоди самого священика ніхто не питав, більше того, в консисторському указі наголошувалось, що ніякі відмовки Аврамова взяті до уваги не будуть. По завершенні кампанії священик повернувся до Медерівки і рішенням консисторії був поновлений на посаді благочинного [1089].
Для того, щоб безперебійно постачати флот духовенством, височайше затвердженою 23 березня 1806 р. доповіддю Синоду було наказано мати в штаті Балаклавського Георгіївського монастиря 13 ієромонахів, які мали служити на кораблях [1090]. Оскільки ж сам монастир знаходився в підпорядкуванні єпархіальному керівництву, то останнє й опікувалось тим, аби відповідну кількість ієромонахів обитель мала. Для цього, зокрема, використовувалась практика звернення до духовенства регіону з пропозицією погодитись на переведення до Балаклави. При цьому обумовлювалось, що ієродиякони можуть бути рукопокладені в ієромонашество [1091]. Коли ж духовні особи вже поступили під керівництво настоятеля Балаклавського Георгіївського монастиря, то саме до нього флотська влада зверталась у міру виникнення потреби в призначенні ієромонаха на той чи інший корабель [1092]. Після повернення останніх до портів духовні особи відсилались назад до монастиря [1093]. Керівництво монастиря направляло духовних осіб, крім кораблів, до фортець, укріплень і гарнізонів Кавказу, шпитальних і полкових церков Півдня [1094]. Причому в 40 – 50 рр. ХІХ ст. в управлінні ієромонахами Балаклавського монастиря склалась ситуація, коли ті з них, хто направлявся до кавказьких укріплень, підпорядковувались через обер-священика Кавказького корпусу обер-священику армії і флотів і звільнялись указами Синоду за його поданням, тоді як флотські ієромонахи підпорядковувались єпархіальному керівництву [1095].
Сказане вище стосувалось не тільки ієромонахів, а й вдових священиків, які добровільно йшли для служіння на флоті, підпорядковуючись монастирському статуту, але не були пострижені в ченці. Вдові священики з’явились у Георгіївському монастирі в 1822 р., у зв’язку з нестачею ієромонахів [1096].
Як і в останній чверті XVIII ст., плинність кадрів духовенства, яке служило на флоті, була високою. Так, станом на 1807 р. замість 13 ієромонахів в наявності був лише 1 [1097]; у 1820 р. — 6 [1098]. Не вистачало кадрів і після затвердження в 1834 р. нових штатів Балаклавського монастиря, якими передбачалось перебування в ньому настоятеля, 22 ієромонахів, 2 ієродияконів і 2 послушників [1099], і після призначення в 1839 р. у зв’язку з будівництвом укріплень на східному березі Чорного моря додаткового штату в 12 осіб [1100]. Із 19 духовних осіб, направлених до монастиря з Херсонської, Калузької, Воронезької, Харківської, Курської єпархій та Києво-Печерської Лаври напередодні Кримської війни, вже в рік прибуття вибуло 7 [1101].
Призначення священно- та церковнослужителів, які задовольняли духовні потреби контингенту військових поселень, також знаходилось у юрисдикції єпархіального керівництва. Згідно з інструкцією дивізіонного благочинного в округах військового поселення кавалерії, ця особа в разі виникнення вакансії мала доповідати єпархіальному архієрею, чи потрібне призначення на це місце іншого. Причому подання стосовно кандидатів мав робити саме дивізіонний благочинний, узгодивши це з місцевим військовим керівництвом [1102]. У 1840-х рр. побачили світ два іменні укази, які стосувались церковнослужителів Новоросійського військового поселення. Указами від 30 листопада 1842 р. і 28 серпня 1844 р. обумовлювалось, що при кожному священику має знаходитись, крім диякона, по два церковнослужителі, які повинні бути призначені зі складу місцевих дячків і паламарів [1103].
На духовенство військових поселень поширювались правила, передбачені височайше затвердженою 27 грудня 1819 р. доповіддю генерала Аракчеєва: священики під час перебування в округах військового поселення підпорядковувались благочинним поселених військ, а ті — єпархіальному архієрею. Але під час походів такий порядок не діяв, і всі духовні особи перебували під командою обер-священика [1104].
Духовенство Окремого Запорозького війська, сформованого з поверненням задунайських козаків до території Російської імперії, попервах поступило під зверхність обер-священика армії і флотів. Але коли після кількарічних скитань по військових квартирах бойова одиниця була переформована в Азовське козацьке військо і осіла на землях Катеринославської губернії, місцеве єпархіальне керівництво почало клопотатись перед Синодом про перепідпорядкування церковних справ азовців саме Катеринославу. З огляду на те, що духовенство всіх козачих, як й інших поселених військ, знаходилось у залежності саме від єпархіальних керівників, Синод у 1833 р. дав такий дозвіл [1105]. Дослідниця історії Азовського козачого війська Л. Маленко вбачає в прагненні консисторії одержати під управління духовенство цього військового формування піклування про отримання церквою більших прибутків, оскільки щедрість козаків до храмів була добре відома [1106]. Але була принаймні ще одна причина — помітне небажання місцевого духовного керівництва мати на території єпархії духовенство і парафіян, не підпорядкованих саме йому.
Представники парафіяльного духовенства призначались і на по-сади законовчителів військово-навчальних закладів. Іменними указами визначались критерії, яким мали відповідати такі особи. Зокрема 19 квітня 1844 р. було обумовлено, що ці посади могли зайняти лише священики й диякони, які мали вчений ступінь і працювали в парафії у відповідному сані 3 – 4 роки [1107]. 31 березня 1850 р. імператор дещо послабив ці вимоги, скасувавши обов’язкову наявність стажу [1108].
Священно- та церковнослужителі кадетських корпусів також не були виключені з залежності від єпархіальної влади. Височайше затвердженим положенням про обов’язки церковного причту кадетських корпусів обумовлювалось, що такі особи, крім залежності від керівництва військово-навчальних закладів, перебували в підпорядкуванні благочинним, а через них — єпархіальній владі [1109].
Що стосується призначення полкового духовенства, то при формальній безумовній зверхності в цьому питанні обер-священика та Синоду єпархіальні архієреї зберігали реальну можливість не направляти на ці посади тих чи інших осіб.
Про те, що Синод своїм рішенням міг вимагати направлення конкретних священиків до полків, свідчить указ консисторії від 24 серпня 1806 р., в якому передавалось синодальне розпорядження на місце священика Севського мушкетерського полку призначити священика села Улянівки Херсонського повіту Ф. Шульженкова [1110]. Але оскільки парафіяльні священики звертались із клопотаннями про направлення в полки не лише до Синоду, а й до єпархіальної влади, остання могла відмовляти в таких клопотаннях. Саме таке рішення було прийняте в 1807 р. Платоном (Любарським) стосовно священика села Березняговатого В. Світайлова, який просив про призначення до одного з піхотних полків [1111]. Через 3 роки той самий єпархіальний архієрей Платон знову відмовив в аналогічному проханні, тепер уже переданому через обер-священика І. Державіна. Останній звертався до єпархіальної влади з повідомленням про звільнення в полк на священицьке місце дячка селища Юріївки А. Косовського. Резолюція Платона була більш ніж красномовною і прозоро висвітлила ставлення архієрея до поповнення лав полкових священиків за рахунок його підлеглих: „Дячка цього як і віку неправильного і малописьменного, але безумно того священства побажа-вшого, не тільки не звільняти, але і покарати на три місяці в Самарському монастирі роботою! А для припинення подібних безпутності і зухвальств, послати в єпархію укази, щоб такими проханнями як обер-священика обтяжувати, так і нас турбувати провадженням не наважувались під загрозою… покарання. Та й взагалі причетникам до полкового священства проситись через значну в тутешній єпархії нестачу заборонити!” [1112]
Питання про підпорядкування церков фортець, шпиталів, батальйонів, а також їхніх священно- та церковнослужителів знову було поставлене на порядок денний на початку 20-х рр. ХІХ ст. (російський дослідник історії військового духовенства С. Чимаров помилково відносить це до початку 1830-х рр. [1113]). Думки членів Синоду з цього приводу розійшлися. Як випливає з аргументів, що наводились, перебування стаціонарних церков під зверхністю обер-священика чітко визначено законодавством не було. Це дало членам Синоду підстави запропонувати повернути релігійні споруди в єпархіальне відомство. Втім, іменним указом від 14 квітня 1826 р. був покладений край таким намаганням: Микола І наказав залишити церкви в підпорядкуванні обер-священику [1114].
У 1852 р. це розпорядження було знову підтверджене імператором, який наказав „до місцевих військових і морських соборів і церков завжди призначати заслужених полкових священиків”. Цим завершився діалог єпархіального та військового духовенства з приводу підпорядкування стаціонарних церков, у яких військові задовольняли свої релігійні потреби [1115].
Посилання
1067. Барсов Т. Об управлении русским военым духовенством. — СПб.: тип. Ф.Г. Елеонского и Ко, 1879. — С. 1.
1068. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 202. — Арк. 2 зв.
1069. Сапожников И.В. Священники Черноморского казачьего войска докубанского периода // Культурная жизнь юга России. — 2002. — № 1. — С. 38; В.Б. Из архивных материалов // ЛЕУАК. — Екатеринослав, 1910. — Вып. 6. — С. 210 – 211.
1070. Православна церква на півдні України (1775 – 1781)… — С. 108 – 109.
1071. ДАОО. — Ф.37. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 1, 10 зв.
1072. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 162. — Арк. 1 – 2.
1073. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXІV. — С. 700 – 702.
1074. Там само. — Т. ХХV. — С. 90 – 91.
1075. Там само. — С. 246 – 247.
1076. Там само. — С. 611 – 612.
1077. Там само. — Т. ХХVІ. — С. 114.
1078. Там само. — С. 155.
1079. Там само. — С. 167 – 168.
1080. Там само. — С. 181 – 182.
1081. Там само. — Т. XXVІI. — С. 411.
1082. Там само. — Т. XXVІIІ. — С. 241.
1083. Там само. — Т. ХХІХ. — С. 687 – 688.
1084. Серединський О.В. Чорноморські адміралтейські поселення у 1790 – 1829 рр. // Наукові праці. Т. І. — Миколаїв: МФ НаУКМА, 1998. — С. 17 – 21.
1085. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 407. — Арк. 5 – 5 зв.
1086. Там само. — Спр. 452. — Арк. 1 – 1 зв.; Спр. 829. — Арк. 1 – 1 зв.
1087. Там само. — Спр. 931. — Арк. 1 – 1 зв., 8.
1088. Там само. — Спр. 943. — Арк. 1, 7 – 7 зв.
1089. Там само. — Спр. 432. — Арк. 1 – 1 зв., 12.
1090. ДамС. — Ф. 20. — Оп. 1. — Спр. 4. — Арк. 37.
1091. НКМ. — КП – 24933 / Арх – 8143; ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 1721. — Арк. 1 – 14.
1092. ДамС. — Ф. 20. — Оп. 1. — Спр. 28. — Арк. 132.
1093. Там само. — Арк. 219 – 219 зв.
1094. Шавшин В.Г. Балаклавский Георгиевский монастырь… — С. 63; Шавшин В.Г. Адмирал М.П. Лазарев и Балаклавский Георгиевский монастырь // Пилигримы Крыма. Осень 98: Международная научная конференция. Материалы. — Симферополь: „Крымский Архив”, 1999. — С. 287 – 288.
1095. Крестьянников В.В. Участие иеромонахов Балаклавского Георгиевского монастыря в Крымской (Восточной) войне 1853 – 1856 гг. // Взаимоотношения религиозных конфессий в многонациональном регионе. Сборник научных трудов. — Севастополь, 2001. — С. 111.
1096. Крестьянников В.В. Участие иеромонахов и священников Балаклавского Георгиевского монастыря в боевых действиях Черноморского флота в первой половине ХІХ века // Проблемы религий стран Черноморско-Средиземноморского региона. Сборник научных трудов. — Севастополь — Краков, 2001. — С. 116.
1097. ДАмС. — Ф. 20. — Оп. 1. — Спр. 4. — Арк. 37.
1098. Там само. — Спр. 28. — Арк. 85.
1099. Там само. — Спр. 86. — Арк. 55.
1100. Там само. — Спр. 68. — Арк. 548 зв. – 552 зв.
1101. Крестьянников В.В. Участие иеромонахов Балаклавского Георгиевского монастыря в Крымской (Восточной) войне… — С. 113.
1102. Патенко С. Город Новомиргород, его храмы и духовное управление // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1880. — № 21. — С. 748 – 749.
1103. ПСЗРИ.— Собр. ІІ. — Т. ХVII. — Отд. ІІ. — С. 168; Т. ХІХ. — Отд. І. — С. 532.
1104. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 103 зв.
1105. Міжконфесійні взаємини на Півдні України XVIII – ХХ століття… — С. 77 – 81; Маленко Л. Азовське козацьке військо (1828 – 1866)… — С. 405 – 406.
1106. Міжконфесійні взаємини на Півдні України XVIII – ХХ століття… — С. 78 – 79.
1107. ПСЗРИ.— Собр. ІІ. — Т. ХIХ. — Отд. І. — С. 263.
1108. Там само. — Т. ХХV. — Отд. І. — С. 204.
1109. Там само. — Т. ХХVІІІ. — Отд. І. — С. 335 – 336.
1110. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 653. — Арк. 1 – 2.
1111. Там само. — Спр. 577. — Арк. 1.
1112. Там само. — Спр. 853. — Арк. 1 – 1 зв.
1113. Чимаров С.Ю. Русская православная церковь и вооруженные силы России в 1800 – 1917 гг. — СПб.: Нестор, 1999. — С. 59.
1114. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. І. — С. 358 – 364.
1115. Чимаров С.Ю. Русская православная церковь и вооруженные силы России в 1800 – 1917 гг… — С. 59.