Конфлікти з парафіяльними священиками

І.І.Лиман

У силу специфіки свого статусу військове духовенство знаходилось у досить напружених стосунках із духовенством парафіяльним [1156]. Особливо багато конфліктів виникало навколо полкових священнослужителів. Через часту зміну дислокації полки не мали можливості влаштовувати стаціонарні храми і тому користувались похідними церквами, які не завжди мали умови для задоволення релігійних потреб. Тож полкові священики були змушені або безпосередньо, або через військових командирів просити духовне керівництво дати дозвіл на користування парафіяльними храмами [1157]. В одних випадках підставою для звернення називались морози, в інших — відсутність приміщення для облаштування похідної церкви.

Єпархіальні архієреї мали створювати умови для задоволення духовних потреб військових у парафіяльних храмах, тому дозволяли полковим священикам відправляти треби по черзі з парафіяльним духовенством. Зрозуміло, що з боку останнього це викликало незадоволення, оскільки негативно відбивалось на його прибутках. Як спроби протидії стали використовуватись недопущення до служб, чисельні скарги єпархіальному керівництву на втручання полкових священиків у справи не своєї парафії, інші утиски духовних осіб, які задовольняли духовні потреби військових.

Зі свого боку скаржилось і військове духовенство. Для залагодження конфліктів єпархіальна влада регулювала чергу служіння парафіяльних і військових священиків. Одна з найбільш детальних регламентацій користування парафіяльними церквами міститься в указі консисторії 1820 р., який став реакцією на чергові скарги священиків розквартированих у Катеринославській єпархії полків польовому 2-ї армії обер-священику І. Яновицькому. Наголошувалось, що оскільки ніякої різниці в богослужіннях, які відправлялись полковими і парафіяльними священиками, немає, військові можуть безперешкодно відвідувати у недільні та святкові дні служби, що проводяться духовенством стаціонарних церков. У однопрестольних церквах у разі необхідності полковий священик міг служити за узгодженням із парафіяльним колегою разом або по черзі. У двопрестольних храмах полковим священикам мали відводити приділи; дозволялось надавати можливість служити у церквах на кладовищах. Крім того, підтверджувалась заборона втручатись у справи не своєї парафії, за виключенням випадків хвороби або відпустки парафіяльного священика. Під час постів представникам двох груп духовенства дозволялось служити разом або по черзі. Але першість у цьому все ж мала належати парафіяльному священику, за виключенням випадків, коли полковий священик був старшим за чином або ж першість йому була передана добровільно. Обумовлювалось, що ці правила поширюються переважно на зимовий період, в інші ж сезони військові мали відвідувати полкові церкви [1158].

Звернемо увагу, що навіть цей детальний указ залишав низку неврегульованих питань, і взаємні скарги полкового та єпархіального керівництва не припинились. Взаємні претензії щодо порушення заборони втручатись у справи не своєї парафії супроводжували і взаємини парафіяльних священно- та церковнослужителів із іншими, крім полкового, категоріями військового духовенства.

Напруженість стосунків підігрівалась дещо зверхнім ставленням з боку представників військового духовенства, особливо якщо вони брали участь у бойових діях, до своїх парафіяльних колег, навіть коли ті були представниками нижніх щаблів єпархіальної влади. Грунтом для такого ставлення було переконання військових священиків, що вони заслужили на краще до себе ставлення пролиттям крові за батьківщину та похідними умовами життя, які протиставлялись спокійному життю парафіяльного духовенства. Давалось взнаки і розуміння своєї більшої залежності від військового, аніж від духовного, керівництва. Показовим щодо ставлення до місцевої духовної влади було поводження священика О. Полонського, обвинуваченого у вінчанні незаконного шлюбу на прохання артилерійської команди. Військовий священик наполягав, що Херсонське духовне правління може викликати його для розгляду справи лише через Херсонську артилерійську команду, у підпорядкуванні якій він знаходився. Пізніше Полонський заявив, що присутні правління ворогують з ним, тому він і не вважає їх неупередженими суддями і побоюється, що вони спричинять йому утиски й образи, а тому просив про присутність військового депутата при розгляді його справи. Показовою є і позиція в цьому питанні військових: артилерійська команда визнала побоювання священика цілком справедливими і відправила його до правління в супроводі свого депутата [1159].

Відмовляючись коритись Херсонському духовному правлінню і його першоприсутньому протоієрею Саражиновичу, звільнений з піхотного полку протоієрей С. Якубович по-військовому прямо писав консисторії: „Духовне правління, ніякої справи до мене не маючи, на майбутнє щоб ніяких паперів не надсилало, якщо ж будуть які папери надіслані, то будуть без відповіді, і повернені будуть; а якщо протоієрей Саражинович на схилі років попросить заступити його місце в духовному правлінні першоприсутнього, якщо здоров’я дозволить, можу місце його зайняти. Бачачи я Саражиновича протоієрея марнославство, та на мої труди лаючись, за батьківщину не маючи знаки військові, не поважаючи високоурочисті дні, перше місце займаючи, і хоче себе перед публікою показати, заслуживши знаки на спокійному місці; а я знаки заслужив у полі, під ворожим вогнем життя втрачав; я не буду себе вихваляти, і я завжди по моїх заслугах на батьківщині знаками відмічений більше ніж протоієрей Саражинович, а для мене спокійне місце приємне, то прошу більше мене не турбувати”. Відповіддю на таке зухвальство стала скарга консисторії обер-священику І. Державіну з проханням пояснити Якубовичу безпідставність його претензій на першість, що ображало єпархіальне духовенство і присутніх у духовному правлінні протоієреїв [1160].

Особливо зухвалою була поведінка деяких із тих військових священиків, які мали права дворянства. Призначений до шпитальної церкви вдовий священик І. Грушецький утримував при собі молоду жінку, яка виявилась збіглою. Коли ж благочинний І. Глобачев нагадав йому, що вдовому священику забороняється мати в будинку інших жінок, крім матері, сестри чи тітки, Грушецький грубо заявив, що „він дворянин і має право утримувати при собі їх і десять” [1161].

Певною мірою потурало виявам непокори місцевим органам єпархіальної влади військове керівництво, яке вважало себе в повному праві втручатись у справи духовенства, яке задовольняло потреби його підлеглих. Рівень такого втручання залежав і від персоналій, і від реального статусу окремих категорій військового духовенства. Зокрема, незважаючи на залишення духовенства військових поселень під зверхністю не обер-священика, а місцевої єпархіальної влади, сáме військове керівництво в багатьох аспектах мало зверхність над причтами і в церковно-богословській, і в побутовій сферах [1162]. Військове керівництво попіклувалось, аби духовенство військових поселень навіть зовнішнім виглядом відрізнялось від їхніх колег, які служили при цивільних парафіях: священики поселених військ мали носити рясу темно-зеленого сукна, колір підбою якої мав залежати від посади і від того, чи духовна особа служила в гренадерському, карабінерному, піхот-ному, єгерському або уланському полку [1163].

Священики, незалежно від їх моральних та ділових якостей, якщо були не до вподоби військовій владі, довго при парафіях не затримувались [1164].

На Півдні сформувалось переконання, що навіть архієпископ Інокентій (Борисов) не бажав зіштовхуватись із військово-поселенським керівництвом, яке надто ревно відстоювало свої квазі-права, тримало у себе лише угідне духовенство, через що й останнє намагалось дистанціюватись від духовенства парафіяльного [1165].

Небезпроблемний характер ставлення військових властей до підпорядкованих їм православних пастирів спостерігався не лише у військових поселеннях і не лише на півдні України. Проблема була актуальною для всієї території імперії [1166].

Таким чином, незважаючи на те, що впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. і спостерігалась тенденція структурування військового духовенства в окрему групу, склад духовних осіб, які задовольняли духовні потреби військових на півдні України, залишався строкатим за статусом і матеріальним положенням. Попри те, що обсяг повноважень Синоду, обер-священиків і єпархіального керівництва у питаннях призначення, переміщення та звільнення військового духовенства змінювався в напрямі звуження компетенції єпархіальних архієреїв, у руках останніх залишалось чимало важелів впливу на ротацію кадрів. Військовий характер держави став причиною того, що військове відомство не було обмежене в спілкуванні з відомством духовним отриманням послуг лише від осіб, підпорядкованих обер-священику; до справи „окормленія” особового складу збройних сил залучались і єпархіальні священно- та церковнослужителі.

Посилання

1156. Лиман І.І. Матеріали Херсонського духовного правління про флотське та армійське духовенство регіону наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. — Вип. 12. — Херсон: вид–во ХДУ, 2003. — С. 149 –150, 152 – 153.

1157. ДААРК. — Ф. 343. — Оп. 1. — Спр. 38, 61, 92; ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 859, 1299.

1158. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 106 – 108 зв.; ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 1351. — Арк. 1 – 7 зв.; Спр. 1354. — Арк. 1 – 3 зв.

1159. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 315. — Арк. 10 – 10 зв., 17.

1160. Там само. — Спр. 1129. — Арк. 6, 8 – 8 зв.

1161. Там само. — Спр. 972. — Арк. 5 зв.

1162. Летопись Архистратиго-Михайловской церкви села Благодатного, Елисаветградского уезда, Херсонской епархии // Херсонские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. — 1914. — № 20. — С. 630 – 631; Лобачевский В. Летопись прихода с. Ольшанки Св. Иоанна Милостивого церкви… — 1891. — № 11. — С. 326 – 328.

1163. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 1375. — Арк. 1 – 2 зв.

1164. Лобачевский В. Летопись прихода с. Ольшанки Св. Иоанна Милостивого церкви… — 1888. — № 23. — С. 711.

1165. Миляновский Ф. Памятная книжка для духовенства Херсонской епархии. — Одесса: тип. Е.И. Фесенко, 1902. — С. LXII.

1166. Чимаров С.Ю. Русская православная церковь и религиозно-нравственное воспитание личного состава армии и флота (1800 – 1917 гг.): Автореф. дис… д-ра исторических наук: 07.00.02. — СПб., 1999. — С. 7 – 8; Невзоров Н. Исторический очерк управления духовенством военного ведомства в России. — СПб.: тип. Ф.Г. Елеонского и А.И. Поповицкого, 1875. — С. 77 – 81.