4.2. Система матеріального забезпечення діяльності південноукраїнського військового духовенства

Микола Єременко, Ігор Лиман

Рівень ефективності діяльності військового духовенства регіону значною мірою залежав від матеріальних умов, в яких йому доводилося працювати. Саме одержання жалування з військових сум називалось у ряді спірних ситуацій як головна підстава для віднесення того чи іншого причту до складу підлеглих обер-священику армії та флоту. Тож для глибшого розуміння як умов діяльності, так і структури духовенства Південної України, яке «окормляло» військових, доцільно звернутись до вивчення джерел утримання цих духовних осіб. Причому простежити це доречно у прив’язці до логіки, за якою ми побудували виклад специфіки складу та порядку формування військового духовенства Південної України.

Звернемо увагу, що попри беззаперечну важливість цього питання, у низці робіт, присвячених саме економічному аспекту історії православ’я в регіоні, специфіка матеріального забезпечення військового духовенства обійдена увагою. Зокрема, навіть не згадується про це в авторефераті дисертації М. Сухарєва «Економічне становище православної церкви в Криму і Північній Таврії в кінці XVIII – середині ХІХ ст.» [628].

У перші часи після ліквідації Вольностей Війська Запорозького для деяких лояльних по відношенню до російської влади духовних осіб, які «окормляли» запорожців, було збережене матеріальне утримання, що вони одержували за доби козацтва. Зокрема, до переведення в листопаді 1775 р. до Києва продовжував отримувати встановлену раніше платню (100 крб. за третину року) архімандрит Володимир Сокальський [629]. Утім, усе ж це було виключенням, і система утримання духовенства, що існувала на Запорозьких Вольностях і базувалась перш за все на «ласці військовій», уже не працювала в тому вигляді, що раніше. Показово, що невдовзі після ліквідації Січі на утримання духовенства колишньої козацької церкви губернаторський товариш надворний радник Л. Алєксєєв уважав за потрібне запровадити карнавковий збір, оскільки раніше це духовенство утримувались від зимівників і млинів [630].

При цьому держава не поспішала перебирати на себе фінансування духовенства і робила ставку на призначення жалування окремим особам, що «окормляли» військових, і в яких російська влада була найбільше зацікавлена.

Серед таких духовних осіб були й представники грецького чорного духовенства, які перебували при збройних формуваннях у Керчі та Єникале. Згадаймо, що й утримання храмів «албанських греків», які брали участь у походах проти турків, поступити в російське підданство і поселитись у Керчі та Єникале, Катерини ІІ обіцяла здійснювати за рахунок казни [631]. Указом імператриці від 9 травня 1776 р. наказувалось щорічно виділяти кожному з чотирьох митрополитів, які перебрались з греками до двох кримських фортець, по 500 крб., а також видати їм єдиноразово по 200 крб. [632]

Утім, зміни пріоритетів стали причиною того, що коли в 1795 р. керченські та єнікальські греки звернулись до Катеринославського, Вознесенського й Таврійського генерал-губернатора П. Зубова з проханням виплачувати з державної казни жалування священикам і церковнослужителям, П. Зубов і за його пропозицією сама Катерина ІІ у цьому відмовили, посилаючись на узаконення від 28 березня 1775 р., яким держава зобов’язалась фінансувати лише зведення храмів, а не утримання духовенства [633]. При цьому російські можновладці воліли не згадувати, що в тому самому іменному указі від 28 березня 1775 р. містився пункт 9 про грецького архієпископа для керченських і єнікальських греків, який мав одержувати жалування від казни [634].

Утім, деякі з представників духовенства, що «окормляли» військові формування з греків у регіоні, жалування все ж отримували. Зокрема, ієромонаху формованого біля Одеси з греків і албанців трьохротного дивізіона штатами було встановлено жалування в 100 крб. на рік [635]. Духовенство ж грецького піхотного батальйону, сформованого під Одесою після розформування Албанського війська й Одеського дивізіону, утримувалось уже переважно за рахунок підцерковної землі [636].

При формуванні в 1788 р. Чорноморського козацького війська передбачений його штатним розписом священнослужитель мав одержувати жалування 105 крб. на рік. У ході російсько-турецької війни з огляду на значення війська штат його духовних осіб був розширений. Станом на 1792 р. протопоп козацького війська одержував жалування 200 крб. на рік, «поп» – 100 крб., диякон – 80 крб., плюс на церковний причт виділялось ще 120 крб. щорічно (для порівняння, кошовий отаман одержував 1000 крб., курінні отамани – по 40 крб. на рік) [637].

На відміну від духовенства Запорозьких Вольностей, на задоволення матеріальних потреб якого козацтвом не відводились підцерковні землі, для абсолютної більшості духовенства регіону «постзапорозького» періоду саме такі земельні ділянки стали основним джерелом утримання. Причому згідно з Межовою інструкцією, земля записувалась не за конкретними духовними особами, а за храмом, а тому духовенство не мало права її продавати, закладати, дарувати, але могло здавати в оренду. Крім того, духовні особи втрачали право користування землею, відмежованою до «старого» храму, у разі переведення на нове місце. Разом із тим, від підцерковної землі відрізнявся статус земель, які дозволялось мати у володінні чи користуванні безпосередньо священно- та церковнослужителям.

Такий порядок стосувався всієї території Російської імперії. Утім, специфіка Південної України наклала свій відбиток на ситуацію із церковним землеволодінням і землекористуванням у регіоні. Уже в перші роки існування Слов’янської та Херсонської єпархії для регіону було зроблено виключення, і замість передбачених Межовою інструкцією 33 десятин на храм дозволено відводити 120 десятин. Це було цілком виправдано для цього етапу колонізації, коли на Півдні, на відміну від інших регіонів, мала місце наявність великих вільних земельних угідь при відносно невеликій щільності населення. Влаштування ж нових храмів розглядалась як важлива складова комплексу умов для забезпечення найскорішого залюднення краю.

Втім, темпи земельних роздач, складності із самим відмежуванням, обумовлені, зокрема, нестачею межовиків і суперечками щодо якості ділянок, що мали відмежовуватись, у комплексі із коливаннями державної політики в цьому питанні мали наслідком те, що далеко не всі храми Півдня мали у відведенні 120 десятин. У подальшому, по мірі зростання чисельності населення і зменшення вільних земельних фондів, ситуація лише загострювалась, що, зрозуміло, негативно впливало на матеріальне забезпечення духовенства [638].

Крім використання підцерковної землі, духовенство користувалось платою за треби, пожертвами, що давали парафіяни, а в деяких випадках – і державною ругою в натуральній чи грошовій формі.

Згадаймо, що в останні чверті XVIII ст. духовенство храмів населених пунктів поселених полків регіону утримувалось переважно за рахунок самих парафіян і користування підцерковною землею. Типовою в цьому плані була справа про влаштування церкви у військовій слободі Михайлівці, мешканці якої попіклувались про відведення 120 десятин підцерковної землі й зобов’язались утримувати храм [639].

Підцерковні землі стали головним джерелом утримання духовенства Бузького козацького війська. Зокрема, у рапорті священика Миколаївської церкви станиці Бузького війська Новопетровської Максима Кушковського повідомлялося, що підцерковна земля для його храму була відведена в 1785 р. [640]. Коли в 1796 р. мешканці станиці цього ж війська Себіної звернулись до єпархіального архієрея за дозволом відокремитись від парафії Миколаївської церкви станиці Новопетровської і влаштувати власний храм, митрополит Гавриїл (Бонулеску-Бодоні) наклав резолюцію, що це можна зробити тільки після відведення на заплановану церкву в Себіній 120 десятин землі [641].

На початку 1807 р. новопетрівський священик скаржився, що його парафіяни, у порушення правил, віддали цю землю в оренду миколаївському купцю, чим позбавили його можливості обробляти цю землю. Максим Кушковський жалівся, що через це, з огляду на кількість душ у його парафії, він тепер ні себе, ні сина, який навчався в семінарії, «утримувати зовсім не міг». На цю скаргу Херсонське духовне правління прийняло резолюцію звернутись до військової Бузької канцелярії і вимагати, аби та наказала новопетрівцям підцерковну землю нікому в оренду не віддавати «і до неї ніякої справи їм не мати» [642].

На користуванні підцерковною землею базувалось і утримання духовенства Азовського козацького війська. Якщо попервах ієромонах Іннокентій, який перебував при козаках, на підставі іменного указу від 6 грудня 1829 р. одержував жалування «нарівні з осавулом», то після облаштування війська в Північному Приазов’ї наказний отаман полковник Й. Гладкий просив дозволити, аби церковні причти і Покровського поселення, і Петровського посаду «не вимагали для утримання себе ніякої допомоги, а задовольнялись би від парафіян і землею» [643].

Важливо, що законодавство щодо церковного землеволодіння та землекористування стосувалось переважно сільської місцевості, тоді як обов’язкове відведення підцерковної землі для міських храмів не передбачалось (інше питання, що саме віднесення населених пунктів до категорії міських поселень впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. зазнавало неодноразових коригувань, і в низці випадків різні відомства використовували не однакові підходи до такого віднесення [644], що ускладнювало проблему відмежування). Тож, зокрема, причти фортець мали утримуватись, як правило, з інших джерел.

Так, тоді як один священик Олександрівської фортеці Нової Дніпровської лінії знаходився на «громадському утриманні», другий одержував з комісаріатської суми штатне жалування [645]. Священики Нової Дніпровської лінії отримували жалування в розмірі 100 крб., а 2 церковнослужителі – по 20 крб. Згідно іменного указу від 28 червня 1794 р. ці суми були переглянуті, і відтепер священик одержував 120 крб. і церковнослужителі по 21 крб. асигнаціями. З цих сум вичитались 2,5 % зі священика і 1 % з церковнослужителів на шпиталь і медикаменти. Крім грошей, на причетників виділявся провіант: «борошна житнього по 3 чверті осьмичетверікових і круп гречаних по 18 гарнців». Священик і причетники одержували дрова та очерет на опалення однієї пічки [646].

25 червня 1795 р. обер-комендант Кирилівської фортеці Є. Таубе повідомляв священика Олександро-Невської церкви Олександрівської фортеці, що він знісся з комендантом цієї фортеці І. Аврамовим з питання видачі провіанту й жалування новопризначеному дячку Кирилівської фортеці [647].

Підцерковних земель Покровський храм Олександрівської фортеці не мав [648].

За оцінкою Я. Новицького, зробленої на підставі вивчення джерел з історії храмів Олександрівської фортеці, «тодішнє духовенство не тільки не користувалось достатком, але жило в крайній нужді і харчувалося впроголодь» [649].

Зрозуміло, що з огляду на специфіку своєї дислокації не могли розраховувати на користування підцерковною землею полкові священики, які зачасту перебували при похідних церквах.

Звернемо увагу, що крім жалування, окремі полкові священики, які відзначились по службі, могли одержувати спеціальну пожиттєву грошову винагороду. Зокрема, уже згадуваному нами протоієрею Трохиму Куцинському за дії при штурмі Ізмаїлу була призначена щорічна виплата в розмірі 300 крб. [650]

Не зупиняючись на аналізі кожного узаконення щодо регулювання порядку утримання полкового духовенства, які побачили світ наприкінці XVIII – у середині ХІХ ст., звернемо увагу лише на кілька з них, зазначивши, що було б некоректно, слідом за О. Желобовським, зараховувати всі нововведення, спрямовані на покращення матеріального стану військового духовенства, на рахунок особистого піклування про це обер-священиків армії та флоту [651], хоча ініціатива щодо низки з них насправді виходила від цих очільників.

Зокрема, уже невдовзі після запровадження посади обер-священика армії та флоту, у 1802 р. були конфірмовані штати кавалерійських і піхотних полків, які передбачали виплату полковим священикам по 140 крб. жалування та раціону на рік [652].

Височайше затвердженою 10 серпня 1806 р. доповіддю Синоду, констатуючи, що армійські священики «всі взагалі передбаченим жалуванням утримувати себе ніяк не можуть», було дозволено робити до жалування надбавки за рахунок полкових церковних сум [653].

6 грудня 1829 р. Микола І визнаючи, що військове духовенство мало вельми обмежене утримання, яке не відповідало «ні поважності їх сану, ні подвигам постійного старання в повчанні військових чинів у правилах благочестя і любові до Престолу і Батьківщини», наказав переглянути оклади, які відтепер для полкових священиків зрівнювались із окладами капітанів відповідних збройних формувань. Старшим дивізійним благочинним, крім того, мало додатково виплачуватись по 50 крб. на рік.

Священикам, які перебуватимуть при військах у закордонних походах, мало виплачуватись жалування не сріблом, а асигнаціями, але в подвійному розмірі [654]. Іменним указом від 9 травня 1831 р. із капітанським було зрівняне й жалування священиків, які перебували при шпиталях 3-6 класів. Раніше ж, як зазначалось у документі, ці духовні особи одержували по 110 крб. жалування і 36 крб. на раціон [655]. Згодом з’явилась ще ціла низка узаконень, що визначали розмір жалування духовенства при шпиталях, при військово-навчальних закладах і при полках.

Розглядаючи ситуацію із матеріальним забезпеченням підлеглих обер-священика В. Кутневича у 1840-х – першої половини 1850-х рр., один із обер-священиків більш пізнього періоду зазначив, що обмежене жалування було недостатнім в умовах поступового здорожчання життя і кочової служби полкових священиків, які, супроводжуючи війська, часто знаходились далеко від своїх родин, будучи змушеними «мешкати на два дома» [656].

Що стосується духовенства фортечних і міських храмів, у парафіях яких були військові формування, слід згадати, що в останній чверті XVIII ст. лише лічені собори південенноукраїнського регіону отримували державну ругу. Їх були одиниці і після того, як синодальним указом від 4 серпня 1799 р. було передбачене влаштування соборів у Одесі, Овідіополі, Очакові, Єнікале, Карасубазарі та Бахчисараї із виділенням додаткових сум на утримання їхніх причтів при залишенні при них парафіяльних дворів. У контексті нашої проблематики вкрай важливо, що серед підстав для такого рішення називалось перебування в краї сухопутних військ та флоту [657]. І за Олександра І список міських храмів на півдні України, чиї причти мали одержувати жалування, кардинально не збільшився [658]. Значно більше нововведень у цьому плані було запроваджено за Миколи І.

Кажучи про зміни штатів військових храмів миколаївських часів, слід мати на увазі, що вони відбувались у контексті більш широких змін, що стосувались як збройних сил імперії, так і системи утримання духовенства. Щодо останнього згадаймо, що в 1842 р. розпочалося переведення парафіяльного духовенства на штати із встановленням жалування для сільських причтів.

Зі зрозумілих причин не мали підцерковної землі корабельні храми. Тож головним джерелом утримання флотського духовенства було жалування. 18 січня 1778 р. виконуючий обов’язки головного командира Азовської флотилії й Таганрозького порту П. Каслівцев у донесенні Слов’янському та Херсонському архієпископу Євгенію (Булгарісу) писав, що восьми священикам, які мали знаходитись на кораблях Азовської флотилії, було передбачене жалування від 60 до 120 крб. на рік, «дивлячись на їхню поведінку і послуги», плюс за кожень місяць перебування в морі вони мали одержувати 4 крб. 50 коп., «а іноді і більше» [659].

Утім, сказане вище не означає, що все флотське духовенство Півдня не користувалось прибутками із землі впродовж усього досліджуваного нами періоду. Адже Балаклавський Георгіївський монастир, визначений із 1806 р. як місце перебування ієромонахів Чорноморського флоту, ще в 1797 р. іменним указом одержав як рибні, так і земельні угіддя [660], а після 1817 р. площа угідь монастиря дорівнювала 904 десятинам 440 сажням [661], хоча більша їх частина була непридатна для землеробства. На утримання ієромонахів використовувалась і частина інших, крім земельних, пожертв монастирю, які були доволі щедрими.

Одержували ієромонахи монастиря і жалування з державного казначейства, розмір якого, за даними В. Шавшина, у 1818 р. був визначений у 6 крб. 86 коп. на рік плюс на довольство 19 ½ коп. на день. Згодом ієромонахи стали одержувати по 24 крб. [662] А іменним указом від 27 серпня 1839 р. семи ієромонахам Балаклавського Георгіївського монастиря було призначене жалування по 500 крб. на рік [663].

Положенням про церкви, що знаходяться у військовому поселенні, були визначені наступні джерела прибутку:

1) карнавковий збір;

2) виторг за продаж свічок і подаяння за виконання треб;

3) пожертви;

4) «образні кошти» поселених і діючих ескадронів;

5) подаяння, що дають нижні чини при одержанні ними жалування;

6) «образні кошти» в шпиталях і гроші по заповітам.

Утім, реально використовувались і інші джерела. Зокрема, у 1842 р. з метою збільшення церковних прибутків була заведена пасіка при Успенській церкві в Новогеоргіївську. З огляду на успішність такого започаткування військово-поселенське керівництво в 1848 р. розпорядилось поширити цей досвід на всі храми [664].

У літопису Михайлівської церкви села Благодатного Єлизаветградського повіту повідомляється, що в перші часи існування військового поселення причт цього храму не був забезпечений, оскільки не одержував жалування і не мав підцерковної землі, обробляючи землю нарівні з військовими поселянами й мешкаючи у власних будинках. У 1834 р. для храму були таки відведені 99 десятин, а у 1838 р. стало виплачуватись казенне жалування священику 208 крб. і диякону 140 крб. асигнаціями (церковнослужителі і тепер жалування не отримували). Розмір жалування незмінним не залишався. Скажімо, у 1841 р. для священика він становив 51 крб. сріблом. У тому ж році вже одержували платню й 2 причетники, щоправда, її сума становила лише 3 крб. 30 коп. сріблом на рік. З 1849 р. припинилось виділення платні на диякона, відтепер не передбаченого штатами. Разом із тим, того ж року військове відомство проявило піклування про житлові умови священика, виділивши йому під помешкання казенне приміщення. Показово, що наводячи ці дані, автор літопису церкви робить висновок, що забезпечення причту «туго йшло» навіть у період військових поселень, коли життя та діяльність духовенства були на виду «у казни», під контролем двох відомств, і вимагало «свого роду подвижництва на полі брані» [665].

Подібна тенденція простежувалась і щодо матеріального забезпечення причту Покровської церкви села Возсиятського, хоча за хронологією зміни тут не співпадали із нововведеннями щодо причту села Благодатного. Підцерковна земля для Покровської церкви у розмірі 99 десятин була відмежована у 1830 р. Вперше жалування виплачено у 1841 р. Втім, тоді його одержував лише священик (24 крб.), церковнослужителям же жалування передбачене не було. З 1843 по 1854 р. священик одержував від казни 24 крб. 29 коп., а дячок 3 крб. 45 коп. на рік. Мешкав причт у власних будинках [666].

Напевно, найбільш оптимістично стан матеріального забезпечення духовенства військових поселень оцінений у «Літопису парафії с. Ольшанки Св. Іоанна Милостивого церкви» (не слід забувати, що священики цього храму мали посаду старшого окружного священика округу). Щоправда, тут також зазначено, що духовенство Ольшанки одержало на причт повну пропорцію землі (99 десятин) тільки «при повному розвитку військових поселень», тобто не одразу. Не одразу після створення військових поселень було запроваджено й виплату жалування. Щоправда, ті суми, які наводить автор «Літопису…» (для старших священиків – по 147 крб., молодших – по 114 крб., штатних дияконів – по 85 крб., дячків – по 36 крб., паламарів – по 17 крб.) [667] скоріш за все стали виплачуватись лише з 1854 р., коли були височайше затверджені нові штати [668]. Раніше ж, затвердженими у 1840 р. штатами округів військових поселень точна сума жалування священнослужителям не зазначалась, а натомість було написано: «залежно від чисельності церков у окрузі та місцевої потреби» [669].

В. Лобачевський пише, що священно- та церковнослужителі, які не мали власних будинків, одержували квартири від військових поселень, які забезпечували і опалення та прислугу (остання складалась із солдат-інвалідів або кантоністів, на кожного з яких щомісячно відпускався провіант). У неврожайні роки духовенству, а також вдовам і сиротам духовного відомства із запасних магазинів військових поселень видавався провіант мукою, і зерно на посів. До того ж, духовенство військових поселень мало право на безкоштовне лікування в місцевих шпиталях [670].

Ще більш проблемним було забезпечення духовенства адміралтейських поселень. У 1826 р. священик Покровської церкви поселення Висунець Антон Глобачев жалівся Херсонському духовному правлінню, що з самого призначення до цього храму, при відсутності підцерковної землі, він змушений займатись хліборобством і скотарством на землі парафіян «з великими складностями» (зокрема, парафіяни виділили для цього ділянку, що знаходилась на відстані аж 17 верст від поселення, причому без сінокосу). З цього приводу управляючий адміралтейськими поселеннями 14 жовтня 1826 р. знісся з губернським землеміром щодо відмежування підцерковної землі для висунецького храму [671]. Але й на початок 1828 р., як зазначалось у виписці з відомості Катеринославської духовної консисторії, у цьому адміралтейському поселенні церковної землі у відводі ще не було [672].

Повітовий землемір провів необхідне відмежування лише в 1833 р., і відтепер два причти Покровської церкви користувались 132 десятинами зручної землі [673]. У 1842 р. начальник Головного морського штабу звернувся до Сенату з повідомленням, що для храмів адміралтейських поселень у 1827 р. було відмежовано по 33 десятини, а тепер, коли зміни законодавства передбачали відведення вже по 120 десятин, із цим виникли складності. Тож адміралтейське відомство домоглося, аби земля нарізалася не лише від нього, а й від населених пунктів цивільного відомства, які теж належали до парафій церков адміралтейських поселень. Але саме відмежування затягнулось на довгі роки і супроводжувалось чисельними суперечками, «буйством та непослухом» поселян [674].

Характер матеріального забезпечення військового духовенства значною мірою зумовив певну конфліктність стосунків із парафіяльним духовенством.

У південноукраїнських архівах відклалась велика кількість справ про взаємні скарги полкового й парафіяльного духовенства щодо проведення хрещення та вінчання мирян не своєї парафії. Згадаймо лише кілька типових прикладів.

У 1794 р. розгорівся конфлікт парафіяльного духовенства і священика Херсонської артилерійської команди Олексія Полонського, який вінчав людей не своєї парафії і при наявності у них іншого законного подружжя [675].

У 1803 р. протоієрей Григорій Саражинович повідомляв, що священик з бойового стогарматного корабля Михайло Волчаницький «завжди… втручається в чужі парафії, і через це парафіяльні священики ображаються». Цікаво, що приводом для такого повідомлення стало звернення священика Херсонського морського шпиталю Федора Морозова про те, що Михайло Волчаницький вінчав міщанку в казармі, а за недопуск його у шпитальну церкву для проведення цього вінчання комісар Погорєлов виніс Федору Морозову догану [676].

Утім, двома роками раніше в духовній консисторії розглядалась справа, де сам священик Херсонського морського шпиталю Федор Морозов фігурував як порушник заборони вінчати людей не своєї парафії [677].

Конфлікти між представниками духовенства різних військових формувань, розміщених у одному населеному пункті, мали місце й раніше.

Так, у 1777 р. намісник священик Покровського храму Олександрівської фортеці Ф. Тисаревський (Писаревський) направив до Самарського духовного правління рапорт зі скаргою на священика Рязького полку Петра, який перебував у фортеці при хворих солдатах, які відстали від своїх полків по дорозі на Перекоп. Намісник Нової Дніпровської лінії писав, що священик Петро та підполковник Путімцев, який був головним наглядачем при цих хворих солдатах, без відома й дозволу консисторії облаштували в Олександрівській фортеці похідну церкву другого Московського піхотного полку «без загальної потреби, а єдине тільки задля своєї догоди і замість домової церкви». Причому цю церкву стали відвідувати військовослужбовці Олександрівської фортеці, а відповідно Покровська церква та її духовенство стали потерпати через різке зменшення прибутків від продажу свічок і карнавкового збору [678].

У 1819 р. уже низка полкових священиків, розквартированих на території Південної України, скаржилась своєму керівництву на те, що парафіяльні священики не допускають їх служити у своїх храмах навіть після відповідних звернень до духовної влади з боку військового керівництва. Причому такі відмови мали місце і в зимовий час, коли не було можливості встановити пересувні полкові церкви. Скаржилось військове духовенство і на неповагу з боку духовенства парафіяльного. Катеринославський, Херсонський і Таврійський єпархіальний архієрей Іов (Потьомкін), який, як вже згадувалось, свого часу сам перебував на військовій службі, зробив спробу владнати ці конфлікти і упередити їхнє виникнення у майбутньому, запровадивши правила допуску полкових священиків до служіння у парафіяльних церквах його єпархії [679].

Доволі показово, що в церковному літопису с. Ольшанки зазначено, що за часів військового поселення розміщені в Ольшанці полкові священики іноді служили в парафіяльних храмах, здійснювали парафіяльні треби й підпорядковувались місцевому єпархіальному керівництву. А певний час навіть їхні формулярні списки вміщувались у місцевих клірових відомостях нарівні з формулярними списками інших священиків [680].

Утім, викорінити конфлікти повністю так і не вдалося [681], оскільки цьому заважала, крім матеріальної зацікавленості духовенства у «втручанні в справи не своєї парафії», ще й специфіка діяльності полкового духовенства, пов’язана зі зміною дислокації їхніх збройних формувань.

Отже, серед джерел матеріального забезпечення військового духовенства південноукраїнського регіону останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. були користування підцерковною землею, «доброхотні подаяння», плата за треби, надбавки за рахунок полкових церковних сум, натуральна руга, жалування тощо. Тут ми не ведемо мову про пенсії, заходи піклування про вдів і сиріт духовного відомства та інші форми соціального забезпечення, які напряму не стосуються безпосередньо забезпечення діяльності духовенства регіону, яке «окормляло» військових.

Економічне підгрунтя мала частина конфліктів як між військовим і парафіяльним духовенством, так і між духовними особами, що «окормляли» різні військові одиниці в одному населеному пункті, адже від кількості парафіян і проведених треб напряму залежало матеріальне становище значної частини духовенства. Намагання духовної влади розмежувати сфери повноважень військового та парафіяльного духовенства так і не змогли покласти край таким спорам за паству.

Вивчення діяльності військового духовенства Південної України дало нам підстави як виокремити специфічні функції, пов’язані із задоволенням духовних потреб військових у бойових умовах, так і простежити специфіку виконання військовим духовенством у мирний час тих функцій, які покладались і на духовенство парафіяльне щодо цивільних осіб. У мілітаризованій Російській імперії військовому духовенству відводилась особлива роль, що було ще більш актуальним для південноукраїнського регіону, який не втратив для Петербурга свого важливого геополітичного значення ні в останній чверті XVIII ст., коли землі Півдня виступали плацдармом для наступу на території, підконтрольні Османській імперії, ні в середині ХІХ ст., що невдовзі яскраво засвідчили події Кримської війни.

Дослідження системи матеріального забезпечення діяльності південноукраїнського військового духовенства дозволяє простежити пошуки владою найбільш прийнятних моделей утримання, які б, з одного боку, давали можливість для ефективного виконання цими духовними особами їхніх функцій, а з іншого, не переобтяжували державну казну. Попри уніфікаторські тенденції, система утримання духовенства, яке «окормляло» військових, залишалась вельми диференційованою, як залишався неоднорідним і сам склад цього духовенства. Це, між іншим, є одним із пояснень наявності відмінних між собою, інколи діаметрально протилежних оцінок стану матеріального забезпечення духовних осіб як в історіографії, так і в джерелах (йдеться в тому числі й про оцінки, що давались самими представниками військового духовенства й керівництвом духовного відомства).

Примітки

628. Сухарєв М.В. Економічне становище православної церкви в Криму і Північній Таврії в кінці XVIII – середині ХІХ ст.: автореф. дис. … канд. історичних наук: 07.00.01. – Запоріжжя, 2011. – 22 с.

629. Лиман І.І. Постать начальника запорозьких церков Володимира Сокальського в історіографії та джерелах // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. – Вип. 7. – Херсон: ХДПУ, 2002. – С. 74.

630. Беднов В.А. Материалы для истории колонизации бывших Запорожских владений. – Екатеринослав: Тип. Губернского земства, 1914. – С. 32-33.

631. РГАДА. – Ф. 16. – Оп. 1. – Д. 689. – Ч. 1. – Л. 206 об.

632. ДІМ КП – 74066 / Арх – 14401;

Православна церква на півдні України (1775-1781) / Упорядник: І. Лиман // Джерела з історії Південної України. Том 4. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 91.

633. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХIII. – № 17.348. – С. 719-724.

634. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХ. – № 14.284. – С. 103.

635. Киреенко Г.К. Ордера князя Платона Александровича Зубова правителю Таврической области // ИТУАК. – 1895. – № 23. – С. 3;

Сапожников И.В., Белоусова Л.Г. Греки под Одессой (Очерки истории поселка Александровка с древнейших времен до начала ХХ века). – Одесса – Ильичевск: Элтон-2 – Гратек, 1999. – С. 150.

636. Сапожников И.В., Белоусова Л.Г. Греки под Одессой (Очерки истории поселка Александровка с древнейших времен до начала ХХ века). – Одесса – Ильичевск: Элтон-2 – Гратек, 1999. – С. 120-121.

637. Сапожников И.В. Священники Черноморского казачьего войска докубанского периода // Культурная жизнь юга России. – 2002. – № 1. – С. 38.

638. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 161-175.

639. Держархів Одеської обл. – Ф. 37. – Оп. 1. – Спр. 80. – Арк. 2 зв.-3 зв.

640. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 690. – Арк. 1.

641. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 274. – Арк. 1.

642. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 690. – Арк. 1-2.

643. Маленко Л. Азовське козацьке військо (1828-1866). – Запоріжжя, 2000. – С. 404-405.

644. Константінова В.М. Джерела з соціально-економічної історії міст Південної України останньої чверті ХVІІІ – 1853 р.: дис. канд. історичних наук: 07.00.06 / Запорізький держ. ун-т. – Запоріжжя, 2004. – С. 121-123.

645. Горбань Г.В. Свято-Покровський собор. – Запорожье: Интербук, 1991. – С. 21-22.

646. Новицкий Я.П. История города Александровска в связи с историей возникновения крепостей Днепровской линии. 1770-1806 гг. // Новицький Я. Твори в 5-ти томах. Т. 1. – Запоріжжя: ПП «АА Тандем», 2007. – С. 230;

Єременко М.М. Інформація про військове духовенство Південної України в спадщині Я.П. Новицького // Наукові записки: Збірник праць молодих вчених та аспірантів. – Т. 22. – К., 2011. – С. 219.

647. ІР НБУ. – Ф. ІІ. – Спр. 24899. – Арк. 2379.

648. Горбань Г.В. Свято-Покровський собор. – Запорожье: Интербук, 1991. – С. 22.

649. Новицкий Я.П. История города Александровска в связи с историей возникновения крепостей Днепровской линии. 1770-1806 гг. // Новицький Я. Твори в 5-ти томах. Т. 1. – Запоріжжя: ПП «АА Тандем», 2007. – С. 230.

650. Бильбасов В.А. Екатерина ІІ и В.В. Каховский. 1791-1793 // Бильбасов В.А. Исторические монографии. – СПб.: Тип. И.Н. Скороходова, 1901. – Т. 3. – С. 466.

651. Желобовский А.А. Управление церквами и православным духовенством военного ведомства. Исторический очерк. – СПб.: тип. поставщиков Двора Его Императорского Величества товарищества М.О. Вольф, 1902. – С. 22-29.

652. Желобовский А.А. Управление церквами и православным духовенством военного ведомства. Исторический очерк. – СПб.: тип. поставщиков Двора Его Императорского Величества товарищества М.О. Вольф, 1902. – С. 24.

653. ПСЗРИ. – Собр. І. – T. XXIX. – № 22.238. – С. 687-689.

654. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – T. IV. – № 3324. – С. 838-839.

655. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – T. VI. – Отд. I. – № 4560. – С. 357.

656. Желобовский А.А. Управление церквами и православным духовенством военного ведомства. Исторический очерк. – СПб.: тип. поставщиков Двора Его Императорского Величества товарищества М.О. Вольф, 1902. – С. 28-29.

657. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХV. – № 19.070. – С. 750-754.

658. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 223.

659. Держархів Одеської обл. – Ф. 37. – Оп. 1. – Спр. 22. – Арк. 1.

660. Шавшин В.Г. Балаклавский Георгиевский монастырь. – Симферополь: Таврия, 1994. – С. 57.

661. Тур В.Г. Крымские православные монастыри ХІХ – начала ХХ века: История. Правовое положение. – Симферополь: Изд-во «Таврия-Плюс», 1998. –С. 73.

662. Шавшин В.Г. Балаклавский Георгиевский монастырь. – Симферополь: Таврия, 1994. – С. 65.

663. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XIV. – Отд. I. – № 12654. – С. 686.

664. Шахов В. К описанию православных приходов заштатного города Новогеоргиевска, Александрийского уезда // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1893. – № 18. – С. 478-479.

665. Земляницкий С. Летопись Архистратиго-Михайловской церкви села Благодатного, Елисаветградского уезда, Херсонской епархии // Херсонские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. – 1914. – № 20. – С. 629-630.

666. Поручик П. Историческая записка о Свято-Покровской церкви селения Возсиятского и ее приходе // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1887. – № 19. – С. 779-780.

667. Лобачевский В. Летопись прихода с. Ольшанки Св. Иоанна Милостивого церкви // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1891. – № 11. – С. 328.

668. Поручик П. Историческая записка о Свято-Покровской церкви селения Возсиятского и ее приходе // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1887. – № 19. – С. 779-780.

669. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XV. – Отд. IIІ. – К № 14126. – С. 1405.

670. Лобачевский В. Летопись прихода с. Ольшанки Св. Иоанна Милостивого церкви // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1888. –№ 11. – С. 328.

671. Держархів Херсонської обл. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 1056. – Арк. 186-187.

672. Держархів Херсонської обл. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 1139. – Арк. 5.

673. Держархів Херсонської обл. – Ф. 14. – Оп. 3. – Спр. 5. – Арк. 3.

674. Держархів Херсонської обл. – Ф. 14. – Оп. 3. – Спр. 5. – Арк. 23-57;

Держархів Херсонської обл. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 1846. – Арк. 9.

675. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 315. – Арк. 1-7.

676. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 519. – Арк. 1-1 зв.

677. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 415. – Арк. 1.

678. ІР НБУ. – Ф. ІІ. – Спр. 24161. – Арк. 2-4;

Еременко Н.Н. Конфликты между приходским и военным духовенством на Юге Украины последней четверти XVIII века // Українська державність: історія і сучасність: зб. матеріалів Всеукр. наук.-практ. конф., м. Маріуполь, 23 листоп. 2012 р. / під заг. ред. К.В. Балабанова. – Маріуполь, 2012. – С. 15-16.

679. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 1351. – Арк. 1-7 зв.;

Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 1354. – Арк. 1-3 зв.

680. Лобачевский В. Летопись прихода с. Ольшанки Св. Иоанна Милостивого церкви // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1888. –№ 23. – С. 714.

681. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 243.