4.1. Практика «окормлення»
військових регіону
Микола Єременко, Ігор Лиман
На специфіку діяльності південноукраїнського військового духовенства в останній чверті XVIII – середини ХІХ ст., як і за часів Вольностей Війська Запорозького, впливали як специфічність самої пастви, так і особливості регіону. Тож доцільно звернути увагу як на виконання військовим духовенством функцій, обумовлених характером діяльності військового стану, так і на специфіку практики виконання щодо військових тих обов’язків, які покладались і на парафіяльних священно- та церковнослужителів.
Як і в попередній період, особливе місце в обов’язках військового духовенства відводилось «окормленню» пастви у військовий час. За формулюванням В. Каткова, задачами військового священика в бойових умовах було здійснення літургії, задоволення релігійних почуттів і релігійних потреб військовослужбовців через здійснення богослужінь і треб, а також напучення воїнів перед битвами, вплив на паству особистим прикладом [536].
Збереглося чимало свідчень щодо участі духовенства Південної України в «окормленні» військових під час бойових дій, що мали місце в останній чверті XVIII – першій половині ХІХ ст.
Серед цього духовенства були присутні й священнослужителі, які працювали з військовими регіону і за часів запорозького козацтва. Зокрема, уже згадуваний нами в другому розділі полковий священик серб Філофей Владевич, як значиться у виданих йому атестатах, «під час скасування Запорозької Січі по багатьом місцям продовжував походи», а згодом брав участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 рр., перебуваючи при військах під час взяття Очакова, Бендер, Кілії. Під час штурму Ізмаїла, знаходячись у четвертій козацькій колоні, Філофей Владевич «йшов із нею на драбину», несучи хрест і підбадьорюючи військових. При цьому штурмі рукав ряси священика був прострілений ворожою кулею. По завершенні бою Філофей Владевич знаходився біля поранених, виконуючи при них треби [537].
У тому ж штурмі Ізмаїла 11 грудня 1790 р. відзначився протоієрей Трохим Куцинський, який за це першим з-поміж духовних осіб за доповіддю О. Суворова і поданням Г. Потьомкіна був нагороджений Катериною ІІ золотим наперсним хрестом на Георгіївській стрічці. У вирішальний момент штурму, коли під час штикової атаки командир полку, при якому перебував Трохим Куцинський, був смертельно поранений і солдати через це завагалися, протоієрей, знаходячись у лавах воїнів, підняв хрест і зі словами: «Стій, хлопці! Ось вам командир!» кинувся на турок, що захищали вхід на стіну фортеці. Надихнуті своїм пастирем солдати зломили опір ворога. Під час бою сам Трохим Куцинський був поранений у ногу, а дві кулі влучили в його хрест. Уже наступного дня після битви протоієрей в присутності генералів, штаб- і обер-офіцерів і нижніх чинів відслужив вдячний молебень за перемогу [538].
Обставини участі духовної особи в іншій битві цієї ж війни – взятті Очакова – викладені в листі військового священика Мойсея, який знаходився в штаті Г. Потьомкіна. Там, зокрема, повідомляється, що ввечорі перед штурмом Г. Потьомкін викликав священика до себе і наказав йому із собором священиків відслужити всенічне бдіння, після чого окропити святою водою всіх, хто мав йти на штурм. Невдовзі Г. Потьомкін знов покликав військового священика, наказавши відслужити молебень із колінопреклонінням, а потім відслужити такий же молебень у Катеринославському полку. Що й було зроблено, після чого Мойсей «відпустив солдат на бій, окропивши святою водою, просячи ревно від Бога допомоги нашим, а поразки неприятелю». Увійшовши одразу після штурму до Очакова, військовий священик в одній з мечетей облаштував похідну церкву, прочитавши молитви, окропивши святою водою та поставивши престол і жертовник. Присутні при цьому солдати та купці водрузили православний хрест над мусульманським півмісяцем. При обході Г. Потьомкіним завойованого міста панотець Мойсей у оточенні інших священнослужителів вийшов йому назустріч з іконою, хлібом і сіллю [539].
За мужність, проявлену під час походів і битв 1789-1794 рр., був нагороджений протоієрей Єлизаветградського гусарського полку Олексій Роговський [540].
При штурмі фортеці Єревань у 1808 р. був важко поранений, від чого невдовзі помер, священик Херсонського гренадерського полку Андрій Башинський, який «за власним своїм бажанням знаходився в ділі» [541].
Низку прізвищ представників південноукраїнського військового духовенства, які відзначились під час бойових дій 1812-1815 рр., знаходимо в статті «Вітчизняна війна. Заслуги духовенства», уміщеній в «Херсонських єпархіальних відомостях» [542]. Священнослужителі регіону присутні й в списку з близько 200 духовних осіб, що брали участь у війні 1812 р. і походах 1812-1815 рр., складеному Л. Мельниковою на підставі наказів про нагородження, послужних списків та інших джерел, що зберігаються у РДІА та РДВІА. Серед них – священик Олександрійського гусарського полку В. Адамович, учасник походів 1812-1813 рр., нагороджений скуфією; священик Херсонського морського шпиталю, армійський благочинний Я. Грушецький, учасник закордонного походу, нагороджений скуфією та камілавкою; протоієрей Катеринославського кірасирського полку Олексій Каришев, пораненой ядром в бою при м. Брієн і нагороджений скуфією та золотим наперсним хрестом; священик Кримського піхотного полку Г. Кміта, який був при полку у всіх походах і боях з 1810 по 1815 рр.; священик Одеського піхотного полку І. Міловідов, який узяв участь у війні 1812 р.; священик Павлоградського гусарського полку І. Назаревич, учасник битв при м. Кобрині, с. Сигневичах, при переслідуванні ворога від м. Луцька до Бреста-Литовського, блокади Магдебурга, битв при Краоні та Лаоні, походу у Францію 1815 р., нагороджений у 1814 р. камілавкою; священик Єлизаветградського гусарського полку М. Резніков, учасник Вітебської, Смоленської, Бородинської, Тарутинської, Дорогобужської, Вяземської битв і закордонного походу; священик Маріупольського гусарського полку З. Селіванський, учасник походів 1812-1814 рр. [543]
І в подальшому представники військового духовенства брали участь в «окормленні» військових під час бойових дій за межами регіону. Зокрема, «за подвиги при взятті штурмом Варшавських укріплень» було нагороджено протоієрея Єлизаветградського гусарського полку Миколу Успенського [544]. Під час Польського повстання в 1831 р. потрапив у полон священик Ольвіопольського гусарського полку Іоанн Терлецький [545].
Відзначалось у бойових діях і флотське духовенство. Зокрема, під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр. ієромонахи Балаклавського Георгіївського монастиря Гервасій, Тихон, Євлампій, священики Косьма Головченко, Василь Татаренко, Марк Запольський перебували на кораблях Чорноморського флоту при взятті фортеці Анапа і міста Варна. Ієромонах Гервасій, знаходячись при флотилії на Дунаї, взяв участь в операції при Браїлові. Ієромонах Мойсей знаходився на фрегаті, який здався турецькому флоту без бою. Усі вищеперелічені духовні особи, за виключенням Мойсея, були нагороджені за участь у війні. Медалі за війну 1828-1829 рр. одержали й священики Василь Тартицький, Тимофій Досичєв, ієромонах Акінфій.
Низка флотських священиків Чорноморського флоту була відзначена «за добру поведінку, здібності й старання по службі під час перебування в кампанії за кордоном» у 1833 р. [546]
У 1837 р. при поверненні з Піцунди, куди він їздив для виконання треб, «був взятий черкесами в полон» ієромонах Самуїл, а дячок, який його супроводжував, поранений у руку [547].
Під час десантних операцій 1838-1841 рр. на східному узбережжі Чорного моря на військових кораблях служили ієромонахи Георгіївського монастиря Феодор, Нафанаїл, Костянтин, Сарапіон, Іринарх, Пімен, Феодосій, Феоктист, священики М. Ротоболевський, В. Татаринов, О. Тиминський, П. Федоров, Л. Бухневич. Принаймні двоє з них, ієромонахи Костянтин та Іринарх, були нагороджені набедренниками [548].
Вивчення діяльності як згаданих вище, так і інших представників духовенства дозволяє казати про те, що військові священики в умовах війни надихали воїнів перед битвами й безпосередньо на полі бою, здійснювали виніс ікон до війська, окропляли святою водою воїнів і зброю, опікувались пораненими й вмираючими, забезпечували виконання, хоча й часто у спрощеному вигляді, обрядів. Як і парафіяльні священики, військове духовенство служило молебні про перемогу над ворогом, вдячні молебні, зачитували пастві маніфести та інші узаконення, які підлягали оприлюдненню, про збирання пожертв на військові потреби, формування ополчення тощо [549].
І все ж таки, бойові дії відбувались відносно рідко, тому взаємодія досліджуваного нами духовенства з їхньою військовою паствою відбувалась переважно аж ніяк не в умовах війни і тим більше не на полі бою.
Військове керівництво мало забезпечувати умови для прийняття підлеглими військового відомства таїнств хрещення й миропомазання, причастя, сповіді, шлюбу, єлеєосвячення.
Що стосується хрещення та миропомазання, то тут ідеться не тільки про здійснення військовими священиками цих таїнств над дітьми військових, хоча в досліджуваний нами період зберігалась традиція проведення хрещення впродовж перших днів після народження. Таїнства здійснювались і над безпосередньо військовослужбовцями. Адже імперська політика залюднення південноукраїнського регіону не передбачала «ставки» виключно на православних, і чисельно зростаюче населення Півдня було багатоконфесійним. Православне ж духовенство, у тому числі й військове, традиційно мало дбати про навернення іновірців до «панівної віри». Якщо в останній чверті XVIII – першій чверті ХІХ ст. духовенство регіону в цьому питанні мало діяти доволі обережно, зважаючи на характер пріоритетів вищої державної влади, то за Миколи І склались уже більш сприятливі умови для активного навернення, для чого використовувалось і матеріальне заохочення військових.
Указом від 24 січня 1836 р. імператор розпорядився поширити існуючий порядок надання винагороди в розмірі 25 крб. асигнаціями хрещеним євреям-кантоністам на кантоністів-мусульман і язичників, які прийняли хрещення. 4 червня 1847 р. імператор встановив одноразову виплату по 7 крб. 15 коп. сріблом кожному охрещеному єврею нижніх чинів. 25 жовтня 1850 р. Микола І розпорядився видавати по 7 крб. 15 коп. сріблом і кожному члену родин хрещених євреїв нижніх чинів. 16 червня 1851 р. імператором була запроваджена виплата такої ж суми охрещеним у православ’я мусульманам нижніх чинів [550].
Звернемо увагу, що південноукраїнський військовий священик Михайло Жуковський, чию біографію ми розглядали в попередньому розділі, здійснив свої подвиги навернення іновірців і був неодноразово нагороджений за це саме з приходом на престол Миколи І.
Окремо згадаймо про справи «навернення до віри грекоросійського сповідання та від магометанського закону відмову» так званих «потурчених» військових. Доволі типовим у цьому плані було звернення до Херсонського духовного правління коменданта Очакова підполковника Павлова, який просив повернути до православ’я перебувавших у турецькому полоні солдат К. Єфимова та І. Резанова, які під примусом перейшли в іслам [551].
З іншого боку, духовенство мало взаємодіяти із військовим керівництвом у питанні упередження «відпадіння» від православ’я і переходу в секти. У цьому контексті показовим є датоване 1824 р. повідомлення флотського в Миколаєві начальника Миколаївської адміралтейської Григоріївської церкви благочинному протоієрею Заушкевичу про матросів, що були запідозрені в бажанні оскопитись [552].
При проведенні таїнств причастя і сповіді військове духовенство знаходилось у дещо кращих, аніж духовенство парафіяльне, умовах у тому плані, що зазвичай військовослужбовці були більш організовані й підконтрольні, аніж цивільні парафіяни. Причому йдеться про підконтрольність не духовенству, а світському керівництву. Адже нагляд за проходженням сповіді нижніми військовими чинами законодавчо був покладений на військове начальство. Причому в самих цих узаконеннях зазначалось, що ухиляння від сповідування слід розглядати як привід для злочинів [553].
Варто зважати, що саме проходження таїнств причастя та сповіді використовувалось владою і з метою контролю за рухом населення, а таїнство сповіді – і для упередження злочинів «проти царя і держави» (духівники були зобов’язані доповідати, якщо почули на сповіді про такі протиправні наміри). Попри це, вважалось, що при цьому зберігалось передбачене Карфагенським Помісним собором право на таємницю сповіді. Щодо самого цього права, то військове духовенство Півдня на нього неодноразово посилалось, відмовляючись давати свідчення проти своїх парафіян. Як приклад, згадаймо справу 1807 р. про вбивство в Миколаєві відставним генерал-майором Овсяніковим своєї дружини, коли Миколаївський та Севастопольський військовий губернатор звернувся до єпархіального керівництва, аби те наказало розпитати протоієрея адміралтейської церкви в Миколаєві Є. Савурського, адже він був «вхож у дім» Овсянікових. Протоієрей відмовився давати таку інформацію, пишучи, що він, як духовник відставного генерал-майора та його дружини, не має права розкривати почуте від своїх «духовних чад» [554].
Варто відзначити, що духовне керівництво стежило за справністю проведення підлеглими таїнств причастя й сповіді, при цьому виявляючи й караючи порушників. Саме так сталося, коли духовне правління доповіло Катеринославській духовній консисторії, що священик бузької козацької станиці Матвіївки Федір Наливайко надав правлінню розписи осіб, які були у причастя і сповіді, без екстракту й підпису, не заплатив належних дворових грошей, після чого поїхав, а вимогу повернутись для виправлення розписів не виконав; священик же Новогригор’ївської станиці Григорій Шпаченко подав розписи несвоєчасно і також не заплатив потрібних грошей [555].
Серед чисельних законодавчих документів, які регламентували таїнство шлюбу, чималою була кількість узаконень, виданих спеціально стосовно військових. Вивчення цих документів дає підстави казати про те, що лейтмотивом нововведень залишалось прагнення вдосконалення механізму упередження укладання незаконних шлюбів, а отже й несанкціонованої соціальної мобільності. Упродовж досліджуваного періоду зазнали низки корегувань, але не були скасовані правила щодо заборони проведення вінчання військових без одержання відповідних дозвільних паперів від їхніх командирів.
Не зважаючи на детальну, хоча й досить заплутану, регламентацію таїнства шлюбу, мали місце чисельні порушення, яких припускались військові священики в цьому аспекті своєї діяльності [556].
Вельми симптоматично, що військове духовенство в цьому плані виключення не становило: поширеними були й порушення при укладанні шлюбів, що припускались парафіяльними священиками щодо цивільних під впливом, зокрема, тиску або ж спокушання матеріальною винагородою. Можна погодитись із І. Лиманом, коли він пише, що тут давали взнаки й традиції регіону часів запорожців, які розглядали духовенство як рівне, а то й підпорядковане собі, і трансформації релігійності парафіян в умовах секуляризації суспільства, і усталене у свідомості переселенців уявлення про південь України як про «вільний край» [557].
Стрімка колонізація південноукраїнського регіону, що супроводжувалась активним переміщенням значних мас населення, у тому числі – і збройних формувань, створювала сприятливі передумови для того, аби незаконно укладені шлюби трималися в таємниці доволі довго, і зовсім не обов’язково кожний із них закінчувався справою про розірвання подружніх зв’язків і покаранням винного священнослужителя. Особливо це стосується останньої чверті XVIII ст. І все ж таких справ у фондах південноукраїнських консисторій і духовних правлінь відклалося чимало [558]. Як приклади, згадаймо справу про проведене священиком Єлецького полку незаконне вінчання у Карасубазарі вночі і без будь-яких свідоцтв грецького волонтира, який уже мав законну дружину [559]; справу священика адміралтейського поселення Богданівки Вукола Краюшкіна, який «багаторазово штрафувався за вінчання сумнівних і не своєї парафії шлюбів» і за інші провини, за що він врешті решт у 1810 р. був позбавлений сану [560]. На початку 1830-х рр. провели цілу низку незаконних шлюбів козаків прибувші із-за кордону духовні особи новоствореного Азовського козацького війська, ще не достатньо обізнані з імперським законодавством [561].
Складовою обов’язків військових священиків і у військовий, і у мирний час було здійснення обряду поховання. Джерелами зафіксована низка випадків порушення духовними особами Південної України приписів щодо регламентації цього обряду. Причому йдеться не тільки про недбалості або свідомі некоректності при внесенні відповідних записів до третьої частини метричних книг (між іншим, численні такі порушення з боку військових священиків регіону виявлені і щодо заповнення перших двох частин метричних книг, де вносились дані щодо хрещень та вінчань). Зокрема, до відома церковного керівництва дійшло повідомлення про те, що всупереч існуючій забороні, був похований у межах церковної огорожі храма Кривого Рогу генерал М. Христофорович. Священик, який провів обряд, пояснював, що припустився цього порушення через бажання самого генерала, сформульоване в його заповіті, і через щедру пожертву М. Христофоровича на користь криворізького храму [562].
Розглядаючи функції військового духовенства, В. Давлетшин пише, що морально-психологічне забезпечення в армії Російської імперії полягало у: «1) формуванні та закріпленні у воїнів моральних якостей, необхідних захиснику Вітчизни; 2) виробленні психологічної стійкості, здатності діяти сміливо, рішуче, ініціативно в найскладнішій, напруженій обстановці» [563]. С. Чимаров зазначає, що основним завданням релігійно-морального виховання був «розвиток у воїнів армії і флоту патріотизму як найважливішої духовно-моральної і соціальної цінності, формування у них професійно значущих якостей, вірності своєму громадянському й військовому обов’язку в умовах мирного й військового часу, високої відповідальності та дисципліни» [564].
Симптоматично, що у цих цитатах сучасних російських дослідників ми не знаходимо згадки про те, що вся імперська система «окормлення» військових мала одними з лейтмотивів виховання вірнопідданських почуттів і усвідомлення приналежності до «єдиної, неподільної, великої Росії». Саме на це був спрямований, між іншим, доволі широкий спектр активностей військового духовенства, починаючи від проголошення під час церковних служб імен членів імператорської родини і завершуючи вже згадуваними молебнями за перемоги російської зброї.
Важливою умовою для ефективності зазначених заходів була наявність вірнопідданських почуттів у самих військових пастирів. Вивчення документів духовних консисторій, духовних правлінь, військових благочинних і храмів, парафії яких складались із військових, дає підстави казати про те, що по відношенню до військового духовенства Південної України є справедливим висновок, зроблений І. Лиманом стосовно священнослужителів регіону в цілому: ідеологічній машині вдалося вкорінити в них вірнопідданські почуття [565].
Окремим представникам військового духовенства Півдня давались спеціальні доручення. Так, протоієрей Миколаївського адміралтейського собору Костянтин Масникос з 1816 по 1818 р. знаходився при корпусній квартирі графа Воронцова і головній квартирі Олександра І, супроводжуючи імператора на Аахенському конгресі 1818 р., де «за особливі заслуги» одержав від Олександра І грошову нагороду в розмірі 1000 франків [566].
Щодо стаціонарних церков для військових, то звернемо увагу, що в останній чверті XVIII ст., в умовах активної колонізації новоприєднаних територій у ще не цілком інкорпорованому в імперські структури південноукраїнському регіоні, як і за часів запорозького козацтва, ще мали місце випадки несанкціонованого влаштування таких храмів, які вже згодом, «заднім числом» легітимізувались духовною владою. Так, зокрема, була зведена «самочинно», без відома й благословення єпархіального архієрея, Троїцька церква у Збур’ївському ретраншементі, яка пізніше була освячена священиком С. Малишевичем [569]; у 1780 р. архієпископ Никифор (Феотокі) дозволив узаконити самовільно влаштований храм у військовому містечку Новопетровському на Бузі [570]; так само несанкціоновано був влаштований «подібний до церкви» будинок у військовій Луганського пікінерського полку слободі Павлоградського повіту Михайлівці, для якого єпархіальний архієрей був змушений у 1781 р. видати одночасно грамоти і на закладку, і на освячення [571].
Специфіка парафіян зумовлювала специфіку проведення військовим духовенством урочистостей. У перші часи після ліквідації Січі при відкритті в Покровську Слов’янської провінційної канцелярії духовенство провело урочистий молебень, який завершився гарматною пальбою [572]. Разом із тим, і сама закладка деяких храмів відбувалась під гарматні залпи. Саме під постріли фортечної і флотської артилерії проходили молебні при закладці Катерининської церкви в Херсоні [573]. Мілітарну специфіку мали церемонії освячення полкових та інших військових прапорів [574], спуску на воду військових кораблів, складання присяги [575] тощо, які проводились за участі духовенства.
У військових формуваннях відбувались церковні паради, регламентації яких приділялась чимала увага. Зокрема, відповідний аспект взаємодії духовенства та збройних сил розписувався у «Військовому статуті про польову та кавалерійську службу», затвердженому 20 листопада 1796 р. [576]; іменному указі від 13 січня 1798 р. [577]; височайше затвердженій записці від 20 лютого 1819 р. [578]; іменному указі від 27 жовтня 1843 р. про статут служби в гарнізоні [579]; іменних указах від 20 вересня 1844 р. [580], 11 червня 1846 р. [581], 11 липня 1846 р. [582]; височайше затвердженому «Військовому статуті про кавалерійську службу» від 1 грудня 1849 р. [583]; іменних указах від 28 грудня 1850 р. [584], 4 березня 1851 р. [585], 28 квітня 1851 р. [586] Показово, що ці узаконення стосувались не якогось регіону або окремого збройного формування, а певних родів військ на всій території імперії, що мало сприяти уніфікації духовного «окормлення» військових.
Військові храми Південної України, як і інших регіонів Російської імперії, були місцем прийому поважних гостей відповідних збройних формувань, підведення підсумків маневрів, оглядів та інших заходів. Щоправда, досліджені нами джерела, які стосуються південноукраїнського регіону, не дають підстав для того, аби слідом за С. Чимаровим стверджувати, що військове духовенство рішуче повстало проти проведення при храмах таких заходів «як офіційно-стройового, так і елементарного чревоугодного характеру», що ставали на початку ХІХ ст. звичайним явищем у Російській імперії [587].
Згадаймо, що на півдні України відповідна традиція сформувалась значно раніше, ще за часів запорозького козацтва. Була продовжена ця традиція, зокрема, і Чорноморським козацьким військом, як це можна побачити, ознайомившись із «церемоніалом» прийняття військом грамот імператриці [588].
Священнослужителі, до пастви яких входили військові, за наявності відповідного рішення духовної влади були зобов’язані стежити за виконанням ними єпитимії. Такий саме обов’язок несли й парафіяльні священики щодо цивільних мирян, але в разі правопорушень військових духовна влада в питаннях виконання покарання мала спілкуватись саме із військовим керівництвом.
У 1794 р. саме так розглядалась справа про необхідність забезпечення Херсонським духовним правлінням виконання єпитимії шкіпером К. Сивохіним. Цей шкіпер, згідно з імператорською волею, переданою Чорноморському адміралтейському правлінню, за вбивство був засуджений до десятиденного утримання на хлібі та воді, піврічного церковного каяття, а потім – до позбавлення чинів, дворянства й заслання до Сибіру на поселення. Виконання єпитимії, за рішенням консисторії, мало відбуватись у соборній Катерининській церкві Херсонської фортеці [589]. Того ж року розглядалась справа про накладення єпитимії на флотських офіцерів і рядових, відісланих під нагляд Чорноморського адміралтейського правління і їхніх духовних отців у Херсон, «де будуть знаходитись на флоті» [590].
Типовою для останньої чверті XVIII ст. була процедура накладення в 1798 р. єпитимії на капрала Л. Бичкова за ненавмисне вбивство, коли за зверненням Чорноморського адміралтейського правління Новоросійська духовна консисторія визначила термін покарання й доручила Херсонському духовному правлінню стежити за його виконанням [591].
У 1818 р. мала місце гучна справа про накладення єпитимії на розжалуваного наглядача Херсонського військово-сирітського відділення полковника Юнія за мужеложество з його вихованцями Сученком і Коваленком. У визначенні й виконанні покарання за цей злочин по військовому і духовному відомствам були задіяні сам імператор, Синод, начальник Головного штабу Його Імператорської Величності генерал-ад’ютант П. Волконський, Міністр духовних справ і народної просвіти О. Голіцин, обер-священник армії і флоту І. Державін, архієпископ Катеринославський, Херсонський і Таврійський Іов, Катеринославська духовна консисторія, Херсонське духовне правління [592].
Звернемо увагу, що наприкінці XVIII – в першій чверті ХІХ ст. побачили світ кілька законодавчих документів щодо накладання єпитимії на військових. Ними, зокрема, заборонялось усувати військових від служби на час проходження духовного покарання, саме накладення єпитимії на осіб військового звання передавалось обер-священику армії і флоту, розписувався порядок передачі справ про єпитимію Синоду. Указом Сенату від 1818 р. було передбачено, що духовне покарання мало проходитись за місцем заслання, а не за місцем попереднього проживання злочинця [593].
Військове духовенство, і перш за все члени причтів шпитальних церков, не тільки виконувало обов’язки духовного «окормлення» поранених і хворих [594], але й залучалось безпосередньо до надання медичної допомоги та до заходів з упередження поширення епідемій. Зокрема, під час епідемії чуми відзначився священик Одеського військового шпиталю Іоанн Данилов. Цікаво, що за кілька років до цього, перебуваючи в поході з полком «для взяття Кубанського острова», Іоанн Данилов, сповідавши і причастивши родину столярного старости Брянцева, яка заразилась чумою, негайно повідомив про це військовому керівництву, тим самим упередивши поширення чуми серед як городян, так і військової команди [595].
У 1830 р. за боротьбу проти епідемії чуми був нагороджений священик Севастопольського морського шпиталю Василь Ржевський [596]. Під час цієї ж епідемії [597] відзначився й настоятель Севастопольського Миколаївського собору протоієрей Софроній Гаврилов, який був направлений тимчасовим військовим губернатором у слободу Корабельної бухти для умовляння тамтешніх мешканців, які вимагали зняття карантину. Незадоволений натовп спрямував свій гнів проти самого протоієрея, удерся до його будинку, а згодом – і до храму. Згодом протоієрей Софроній Гаврилов повідомляв у рапорті обер-священику Г. Мансветовову, що заколотники кілька разів намагались його вбити «тільки за те, що я виконував волю начальства». Врятував протоієрея військовий загін, який, вставши біля храму з гарматами, узяв Софронія Гаврилова під свій захист [598].
Наступного року орден Св. Анни 3 ступеня за мужність при виконанні обов’язків під час епідемії холери отримав протоієрей Миколаївського морського шпиталю Софроній Самборський [599].
Представники військового духовенства залучались до навчання підлеглих військового відомства.
За активної участі вже згадуваного нами олександрівського священика Ф Кошевського та військового начальства (обер-коменданта Нової Дніпровської лінії, коменданта фортеці, командира Дніпровського прикордонного батальйона) в останній чверті XVIII ст. була створена батальйонна школа в Олександрівській фортеці. Там мали викладатись, наряду з іншими предметами, Закон Божий і священна історія. Є підстави казати про те, що викладання покладалось на батальонних офіцерів і військового священика [600].
Викладання Закону Божого у всіх навчальних установах військового та цивільного відомств було визнано за обов’язкове указом Синоду від 16 листопада 1811 р. [601]
За часів Миколи І побачила світ ціла низка законодавчих документів, згідно з якими військове духовенство відтепер діяло в питанні навчання військових. Уже 12 липня 1826 р. Микола І підписав «Проект про гарнізонні артилерійські школи, що в округах плануються», яким передбачалось викладання там серед інших предметів і Закону Божого [602]. Затвердженою імператором 3 грудня 1826 р. пропозицією про перейменування відділень військових кантоністів у роти, напівбатальйони та батальйони передбачалось читання Закону Божого у кантоністських класах [603]. Заходи щодо духовного виховання, які мали проводитись священиками, передбачались затвердженим 6 грудня 1826 р. «Положенням про дівочі училища в Миколаєві та Севастополі», у яких мали навчатись доньки нижніх чинів Чорноморського флоту [604].
Згідно з положенням від 8 серпня 1836 р. кантоністам Катеринославського, Херсонського та інших батальйонів округів військового поселення кавалерії Закон Божий мали викладати полкові священики або духовенство округів [605]. Залучення полкових священиків до викладання передбачалось затвердженим Миколою І 27 січня 1838 р. «Положенням про дивізіонні артилерійські школи» [606]. Шпитальні священики залучались до читання Закону Божого, священної історії та інших дисциплін у фельдшерських школах при військових шпиталях, положення про які Микола І підписав 16 квітня 1838 р. [607] Затвердженим 2 жовтня 1840 р. «Положення про фельдшерські школи при морських шпиталях» обумовлювалось, що шпитальні «та інші здібні священики» мають читати в цих школах Закон Божий, коротку священну історію, арифметику, російську та латинську мови [608].
Іменним указом від 15 червня 1843 р. регламентувалась діяльність парафіяльного училища в Петровському посаді Азовського козацького війська, де викладання короткого катехізису, священної історії, російської граматики, арифметики та чистописання було покладено на вчителя і священика [609]. Проведення в штурманській роті міста Миколаєва іспиту для унтер-офіцерів із включенням до його програми короткого катехізису було передбачено указом імператора від 15 грудня 1843 р. [610] 19 квітня 1844 р. Микола І підписав указ «Про призначення до військово-навчальних закладів священиків і дияконів, що мають вчені ступені», який передбачав і необхідність наявності 3-4-річного стажу служби при парафії [611].
За указом від 15 вересня 1844 р. священики мали перевіряти знання короткого катехізису під час екзамену, що складався унтер-офіцерами по вислузі років [612]. Іменним указом від 10 квітня 1845 р. були внесені зміни та доповнення у «Статут стройової піхотної служби», згідно з якими в перші півроку служби не менше двох разів на тиждень для рекрутів, зібраних при штабах, полкові священики, а в ротах – унтер-офіцери та єфрейтори мали роз’яснювати десять заповідей та християнські обов’язки і допомагати вчити «Отче наш» і «Вірую» [613]. Підписане 8 липня 1847 р. «Положення про кондукторські школи в округах військових поселень» включало пункт про читання в цих навчальних закладах Закону Божого священиком [614]. 31 березня 1850 р. імператор підписав указ «Про призначення до військово-навчальних закладів у законовчителі священиків і дияконів» [615].
Звернемо увагу, що за Миколи І мали місце коливання політики сепарації навчання військових і цивільних, у руслі якої були, зокрема, прийняті узаконення про заборону кантоністам навчатись у повітових, а згодом – і в парафіяльних училищах [616], про заборону навчати в повітових і парафіяльних училищах дітей відставних солдатів [617]. Згідно іменного указу від 18 квітня 1847 р. була скасована заборона навчання в парафіяльних училищах солдатських дітей, які виховувалися при батьках або інших родичах [618].
Серед позабогослужебних форм активності військового духовенства Південної України, як і Російської імперії в цілому, були й проведення бесід із особовим складом опікуваних збройних формувань, збирання та систематизація даних щодо морального стану військових, благодійна діяльність тощо [619].
При цьому маємо підкреслити, що при здійсненні як богослужебних, так і позабогослужебних функцій військове духовенство регіону, як і за часів Запорозьких Вольностей, було значною мірою залежним від пастви й від безпосередньо військового керівництва.
Прикладом того, як вільно могли почували себе військові чини в трактуванні церковних правил і у стосунках із духовенством, може служити наступна справа. Управляючий херсонським адміралтейством капітан І рангу М. Мордвінов звернувся в 1785 р. до архієпископа Слов’янського та Херсонського Никифора (Феотокі) з проханням благословити «поновити» його шлюб, укладений ним, православним, з англійкою Генріетою Кобле в Лондоні «за установленнями англійської Церкви». Відзначимо, Г. Кобле ймовірно була сестрою Фоми Кобле, який вступив на російську службу під протекцію О. Рібаса, дослужився в піхоті до чина генерал-майора і був комендантом м. Одеси за дюка Рішельє.
Архієпископ наказав настоятелю херсонського Катерининського собору благочинному Богдановичу «поновити» цей шлюб. Утім, М. Мордвінову цього було замало, і він звернувся до Богдановича з листом, в якому просив прискорити цю справу, не зважаючи на церковний піст. Військовий писав: «Оскільки ж дружина моя нині вагітна…, то я з нею нетерпляче очікую зараз безвідкладно повінчатися, хоча нині піст». Симптоматично, що таке прохання напряму суперечило не тільки резолюції архієпископа Слов’янського та Херсонського Никифора, але й безпосередньо правилам Церкви, оскільки, зокрема, у Кормчій книзі записано, що з 14 листопада до 6 січня, від тижня М’ясопісного до Фомина, від тижня Всіх Святих до 29 червня і від 1 серпня до 15 здійснювати шлюби забороняється [620].
Досить вільно щодо дотримання церковних обрядів почувало себе керівництво військових поселень. У цьому плані заслуговують на увагу обставини закладки в 1844 р. кам’яного храму в Новогеоргіївську. Військово-поселенське керівництво запросило старшого священика Іакова Синькевича на місце майбутнього будівництва, аби той відслужив водосвятний молебень і окропив святою водою будівничих, які приступали до закладки фундаменту. Як тільки священик виконав це, підрядник Слєпков та інженер Ніколаєв звернулись до нього з черговим проханням, тепер уже про освячення канав. Зрозуміло, що Іаков Синькевич попервах відмовився це робити.
Утім, його переконали, що згодом, коли буде зведений фундамент, це місце ще буде урочисто освячувати благочинний. Іаков Синькевич канави окропив, хоча при цьому й не читав молитв на заснування церкви. Тож храм і зводився без здійснення чинопослідування. Як зазначав пізніше з цього приводу священик Василь Шахов, «всесильне тоді військово-поселене керівництво вважало, що церкви Божі можуть споруджуватись без благословіння Божого». Цікаво, що в липні 1847 р. цей, ще недобудований храм, виведений до куполів, обрушився. Тоді ходили чутки, що половина фундаменту церкви знаходилась на природному камені, а інша – на звичайному грунті, а тому будівля дала нерівномірну осадку. Військове керівництво й надалі вважало за можливе диктувати свою волю духовенству в питанні виконання обрядів.
У 1852 р. у тому самому Новогеоргіївську була закладена інша кам’яна церква. Закладка спочатку була запланована на 15 серпня, і оскільки благочинний Бершацький у той день не міг залишити Єлизаветград через храмове свято в корпусному соборі, освячення було доручено все тому ж старшому священику Іакову Синькевичу. З якоїсь причини в призначений день освячення не відбулось, і довелось складати повторне подання архієпископові про дозвіл освятити місце під церкву. Але цього разу військово-поселенське керівництво вже не стало чекати потрібного дозволу й звернулось до Іакова Синькевича, аби той, не зволікаючи, провів відповідний обряд. І безвідмовний священик освятив місце під храм на основі старого доручення, даного йому благочинним ще в 1852 р. Причому відбулося це без будь-яких урочистостей, без літургії, без участі диякона [621].
Зверхність військового керівництва над духовенством знаходила прояв і в інших сферах церковного життя. Повідомляючи підвідомче йому духовенство про вступ на командирську посаду полковника Шварца, благочинний 9-12 кавалерійських округів Новоросійського військового поселення протоієрей Башинський 31 жовтня 1836 р. «пропонував» «всім і кожному мати до нього, пана полковника Шварца, як до начальника свого в частині поселення, повну повагу і слухняність, а на випадок бажання його оглянути церкви представляти йому їх особисто з повною пристойністю» [622].
У «Зводі військових постанов» спеціально розписувалось, якого кольору, з якого матеріалу повинні бути відповідні священицькі облачення, в які дні і з яких нагод їх слід вдягати [623]. Більше того, у наказі від 15 січня 1842 р. благочинного протоієрея Михайла Вартмінського старшому священику для оголошення духовенству округа зазначалось, що церковники з духовного звання повинні мати «єдинообразний одяг, як-от підрясники, кушаки і брюки з темно-зеленого сукна, і волосся носили б заплетеним у коси», причому з тим, аби на виготовлення одягу від казни не вимагались ніякі витрати.
На весь рік були чітко розписані години церковних служб.
С. Земляницький, описуючи зазначену вище регламентацію в літопису Михайлівської церкви села Благодатного, узагальнив, що контроль над причтами військових поселень з боку старшого священика і дивізіонного благочинного не позбавляв військове керівництво можливостей «відати причтами», у тому числі й у сфері церковно-богослужебній та побутовій [624].
Досить показовою була доля старшого окружного священика 12-го округу військового поселення Олександра Воскресенського. Як зазначено в «Літопису парафії с. Ольшанки Св. Іоанна Милостивого церкви», отець Олександр був переведений до Ольшанки з Одеси прямо на посаду старшого окружного священника, не дивлячись на молодий вік. Будучи людиною енергійною, він прийнявся за виконання своїх нових обов’язків із гарячністю, властивою його віку, розпочав чимало добрих справ, але через недосвідченість і надмірний запал налаштував проти себе військове керівництво. Як наслідок, отець Олександр «впав в чисельні біди і напасті, позбавлений був навіть даху», і був змушений невдовзі залишити парафію, не завершивши жодної із розпочатих ним справ [625].
І зверхність світського керівництва по відношенню до духовенства, і в той же час формалізація церковного життя військових поселень негативно впливали на стан парафіян. Як зазначив з цього приводу священик Антоній Манжелей у літопису Вознесенької церкви села Петрове, сам характер військового поселення, де все було поставлено «на військову ногу», не міг не відбитись на релігійно-моральному стані поселян: формально «все облачалось в наряд, але по суті це начало більше пригнічувало, аніж співчувало духу життя народного… Результати виховання, яке мешканці військових поселень отримали від поселення, маловтішні. У житті народу розвинулись лицемірство, крайня приниженість, підозрілість, і до самої релігії байдужість і холодність» [626].
Разом із тим, керівні особи військового духовенства чітко усвідомлювали свій особливий статус і при нагоді підкреслювали свою непідконтрольність місцевій світській владі. Досить показовим прикладом цього служить лист від 20 лютого 1834 р. благочинного церков 2-ї уланської дивізії протоієрея М. Жуковського Ольвіопольському повітовому землеміру Михайлову, який звернувся з відношенням про надання статистичних даних. Благочинний зазначив, що підконтрольні йому церкви і священно- та церковнослужителі заносяться до статистичної відомості, яка складається в округах поселених уланських полків, уходячи в загальну статистику по військовим поселенням. «Немає необхідності, – писав протоієрей М. Жуковський – включати їх в опис вашої статистики, оскільки вони не належать до повіту, і з таких причин не знаходжу себе зобов’язаним надавати вам відомості, що вимогаються» [627].
Таким чином, дослідження практики «окормлення» військових дозволяє казати про широкий спектр богослужебних і позабогослужебних обов’язків, які виконувало південноукраїнське військове духовенство. З кінця XVIII ст. бойові дії, в яких брали участь південноукраїнські збройні формування, відбувались за межами регіону, і аж до Кримської війни військове духовенство Півдня виконувало функцію «окормлення» військових у бойових умовах на території інших губерній Європейської частини Російської імперії, Кавказу й Закавказзя, Західної Європи, на Середземному морі тощо.
Система регламентації «окормлення» військових, як і інших категорій населення, мала одним із приорітетних завдань виховання і підтримання вірнопідданських почуттів. Щодо військових це завдання набувало додаткової актуальності з огляду на те, що вони, у разі потреби, мали жертвувати заради «віри, царя та Батьківщини» і власним життям. Відповідно й військове духовенство мало акцентувати свою діяльність і на цьому аспекті. Неоднорідність складу військового духовенства і їхньої пастви зумовлювала наявність певних розбіжностей у конкретному змісті «окормлення» військових, регламентація якого впродовж останньої чверті XVIII – середини XІX ст. зазнавала низки корегувань.
Примітки
536. Котков В. Военное духовенство России. Страницы истории [] (Дата звернення: 15.02.2013).
537. Мурзакевич Н. Священник Филофей Вуколин Владевич // ЗООИД. – Одесса, 1872. – Т. VIII. – С. 272-277.
538. Желобовский А.А. Управление церквами и православным духовенством военного ведомства. Исторический очерк. – СПб.: тип. поставщиков Двора Его Императорского Величества товарищества М.О. Вольф, 1902. – С. 74-75.
539. Губская Т.Н. Военное духовенство и священники Николаева. Исторические очерки. – Николаев: Издательство Ирины Гудым, 2006. – С. 23-26.
540. Желобовский А.А. Управление церквами и православным духовенством военного ведомства. Исторический очерк. – СПб.: тип. поставщиков Двора Его Императорского Величества товарищества М.О. Вольф, 1902. – С. 93.
541. Желобовский А.А. Управление церквами и православным духовенством военного ведомства. Исторический очерк. – СПб.: тип. поставщиков Двора Его Императорского Величества товарищества М.О. Вольф, 1902. –С. 102.
542. Отечественная война. Заслуги духовенства // Херсонские епархиальные ведомости. – 1912. – № 15. – С. 261-273.
543. Мельникова Л.В. Русская Православная Церковь в Отечественной войне 1812 года. – М.: Сретенский монастырь, 2002. – С. 102-103;
Котков В. Военное духовенство России. Страницы истории [] (Дата звернення: 15.02.2013).
544. Желобовский А.А. Управление церквами и православным духовенством военного ведомства. Исторический очерк. – СПб.: тип. поставщиков Двора Его Императорского Величества товарищества М.О. Вольф, 1902. – С. 79.
545. Желобовский А.А. Управление церквами и православным духовенством военного ведомства. Исторический очерк. – СПб.: тип. поставщиков Двора Его Императорского Величества товарищества М.О. Вольф, 1902. – С. 115.
546. Крестьянников В.В. Участие иеромонахов и священников Балаклавского Георгиевского монастыря в боевых действиях Черноморского флота в первой половине ХІХ века // Проблемы религий стран Черноморско-Средиземноморского региона. Сборник научных трудов. – Севастополь – Краков, 2001. – С. 115-118.
547. Шавшин В.Г. Балаклавский Георгиевский монастырь. – Симферополь: Таврия, 1994. – С. 63.
548. Крестьянников В.В. Участие иеромонахов и священников Балаклавского Георгиевского монастыря в боевых действиях Черноморского флота в первой половине ХІХ века // Проблемы религий стран Черноморско-Средиземноморского региона. Сборник научных трудов. – Севастополь – Краков, 2001. – С. 118-119.
549. Держархів АР Крим. – Ф. 343. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 1-6;
Держархів АР Крим. – Ф. 343. – Оп. 1. – Спр. 29. – Арк. 1-4;
Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 106. – Арк. 1-11;
Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 150. – Арк. 1;
Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 165. – Арк. 1-3;
Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 218. – Арк. 1-1 зв., 6;
Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 237. – Арк. 1;
Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 993. – Арк. 1-19;
Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 995. – Арк. 1-1 зв., 41.
550. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 313-315.
551. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 233. – Арк. 1-3.
552. Держархів Миколаївської обл. – Ф. 168. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 141.
553. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХІІІ. – С. 871.
554. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 585. – Арк. 1-5 зв.
555. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 220. – Арк. 2-2 зв.
556. Держархів АР Крим. – Ф. 118. – Оп. 1. – Спр. 5214. – Арк. 1-14;
Держархів АР Крим. – Ф. 343. – Оп. 1. – Спр. 102. – Арк. 1-32;
Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 467. – Арк. 1-5;
Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 486. – Арк. 3-3 зв.;
Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 609. – Арк. 1-1 зв.;
Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 922. – Арк. 1.
557. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 282.
558. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 241. – Арк. 6;
Петренко І.М. Справа про двошлюбність Осипа Кобильникова як приклад шлюбно-сімейних відносин православного населення Слов’янської і Херсонської єпархії наприкінці XVIII ст. // Північне Приазов’я / За ред. В.В.Крижка, В.А.Папанової та ін. – Донецьк-Бердянськ: Норд-Прес, БДПУ, 2008. – С. 74-82;
Петренко І.М. Духовні суди через двошлюбність мирян південноукраїнських земель наприкінці XVIII ст. // Музейний вісник. – № 11/2. – Запоріжжя, 2011. – С. 26-32.
559. Держархів Одеської обл. – Ф. 37. – Оп. 1. – Спр. 103. – Арк. 8-8 зв.
560. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 832. – Арк. 1-1 зв.
561. Маленко Л. Азовське козацьке військо (1828-1866). – Запоріжжя, 2000. – С. 56.
562. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 292-293.
563. Давлетшин В.Р. Военное духовенство в России XVIII – начала XX века и его деятельность по морально-психологическому обеспечению охраны государственной границы: исторический анализ: автореф. дис. … кандидата ист. наук: 07.00.02. – М., 2004.
564. Чимаров С.Ю. Русская православная церковь и вооруженные силы России в 1800-1917 гг. – СПб.: Нестор, 1999. – С. 98.
565. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 269.
566. Желобовский А.А. Управление церквами и православным духовенством военного ведомства. Исторический очерк. – СПб.: тип. поставщиков Двора Его Императорского Величества товарищества М.О. Вольф, 1902. – С. 124.
567. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 413. – Арк. 1;
Держархів Донецької обл. – Ф. ф. 132. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 261-262 зв.
568. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХIV. – № 17.833. – С. 379.
569. Феодосій (Макаревський). Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії. Церкви та приходи минулого XVIII століття. – Дніпропетровськ: ВАТ «Дніпрокнига», 2000. – С. 138-139.
570. Держархів Одеської обл. – Ф. 37. – Оп. 1. – Спр. 64. – Арк. 1-7.
571. Держархів Одеської обл. – Ф. 37. – Оп. 1. – Спр. 80. – Арк. 1-11.
572. Беднов В.А. Материалы для истории колонизации бывших Запорожских владений. – Екатеринослав: Тип. Губернского земства, 1914. – С. 22.
573. Юрченко П. Храмы города Херсона (Отрывок из истории г. Херсона) // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1881. – № 20. – С. 566-567.
574. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХIV. – № 17.588. – С. 26-129.
575. Козирєв В. Запорізька спадщина Південної України останньої чверті XVIII – початку ХІХ століття / Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України – Запорізьке відділення; Східний інститут українознавства ім. Ковальських – Запорізька філія; Культурний центр «Хортиця» / Відповідальний редактор Бойко А.В. – Запоріжжя, 2006. – С. 376-377.
576. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХIV. – № 17.590. – С. 156-212.
577. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХL. Общие приложения к томам Полнаго Собрания Законов. – № 18.320 а. – С. 9.
578. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. XXXVІ. – № 27.684. – С. 68-70.
579. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XVIII. – Отд. I. – № 17270. – С. 644-729.
580. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XIX. – Отд. I. – № 18235. – С. 568.
581. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. ХХІ. – Отд. І. – № 20117. – С. 605-606.
582. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – T. ХХІ. – Отд. ІІ. – № 20224. – С. 42-128.
583. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XXIV. – Отд. II. – № 23691. – С. 223-287.
584. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XXV. – Отд. II. – № 24772. – С. 320.
585. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XXVI. – Отд. I. – № 25002. – С. 168-169.
586. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XXVI. – Отд. I. – № 25169. – С. 334;
ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XXVI. – Отд. II. Чертежи и рисунки. – К № 25169. – Л. 36-37 об.
587. Чимаров С.Ю. Русская православная церковь и вооруженные силы России в 1800-1917 гг. – СПб.: Нестор, 1999. – С. 108.
588. Сапожников И.В., Сапожникова Г.В. Запорожские и Черноморские казаки в Хаджибее и Одессе. – Одесса: ОКФА, 1998. – С. 133-136.
589. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 215. – Арк. 1-1 зв., 10.
590. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 186. – Арк. 1-1 зв., 8.
591. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 338. – Арк. 1-1 зв.
592. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 1291. – Арк. 1-4.
593. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 295.
594. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 933. – Арк. 1;
Держархів Одеської обл. – Ф. 37. – Оп. 1. – Спр. 69. – Арк. 10 зв.
595. Желобовский А.А. Управление церквами и православным духовенством военного ведомства. Исторический очерк. – СПб.: тип. поставщиков Двора Его Императорского Величества товарищества М.О. Вольф, 1902. – С. 120.
596. Желобовский А.А. Управление церквами и православным духовенством военного ведомства. Исторический очерк. – СПб.: тип. поставщиков Двора Его Императорского Величества товарищества М.О. Вольф, 1902. – С. 84.
597. РГА ВМФ. – Ф. 8. – Оп. 1. – Д. 17;
РГА ВМФ. – Ф. 33. – Оп.1. – Д. 339. – 244 л.
598. Желобовский А.А. Управление церквами и православным духовенством военного ведомства. Исторический очерк. – СПб.: тип. поставщиков Двора Его Императорского Величества товарищества М.О. Вольф, 1902. – С. 125-126.
599. Желобовский А.А. Управление церквами и православным духовенством военного ведомства. Исторический очерк. – СПб.: тип. поставщиков Двора Его Императорского Величества товарищества М.О. Вольф, 1902. – С. 120-121.
600. Новицкий Я.П. История города Александровска в связи с историей возникновения крепостей Днепровской линии. 1770-1806 гг. // Новицький Я. Твори в 5-ти томах. Т. 1. – Запоріжжя: ПП «АА Тандем», 2007. – С. 226;
Бровко А.С., Бровко Б.А. Яків Новицький та його імениті предки. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1997. – С. 42
601. ПСЗРИ. – Собр. І. – T. XXXІ. – № 24.874. – С. 901-902.
602. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – T. I. – № 460. – С. 686-688.
603. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – T. I. – № 720. – С. 1266-1269.
604. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – T. I. – № 730. – С. 1275-1279.
605. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XI. – Отд. I. – № 9466. – С. 871-875.
606. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XIII. – Отд. I. – № 10933. – С. 54-67.
607. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XIII. – Отд. I. – № 11143. – С. 299-304.
608. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XV. – Отд. I. – № 13839. – С. 630-634.
609. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XVIII. – Отд. I. – № 16950. – С. 390.
610. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XVIII. – Отд. I. – № 17406. – С. 804-805.
611. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XIX. – Отд. I. – № 17828. – С. 263.
612. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XX. – Отд. II. Прибавление к Т. XIX. – № 18219 в. – С. 86-87.
613. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. ХХ. – Отд. І. – № 18916. – С. 321-326.
614. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. ХХІІ. – Отд. І. – № 21398. – С. 601-605.
615. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XXV. – Отд. I. – № 24036. – С. 204;
Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 333-334.
616. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. IX. – Отд. I. – № 6865. – С. 186.
617. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. IX. – Отд. I. – № 7254. – С. 705.
618. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. ХХІІ. – Отд. І. – № 21123. – С. 323.
619. Чимаров С.Ю. Русская православная церковь и вооруженные силы России в 1800-1917 гг. – СПб.: Нестор, 1999. – С. 99.
620. Из прошлого. Пример отношения светских людей к правилам Св. Церкви // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. 1883. – № 15. – С. 402-404.
621. Шахов В. К описанию православных приходов заштатного города Новогеоргиевска, Александрийского уезда // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1893. – № 17. – С. 431.
622. Земляницкий С. Летопись Архистратиго-Михайловской церкви села Благодатного, Елисаветградского уезда, Херсонской епархии // Херсонские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. – 1914. – № 20. – С. 630-631.
623. Держархів Миколаївської обл. – Ф. 169. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 16-18.
624. Земляницкий С. Летопись Архистратиго-Михайловской церкви села Благодатного, Елисаветградского уезда, Херсонской епархии // Херсонские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. – 1914. – № 20. – С. 630-631.
625. Лобачевский В. Летопись прихода с. Ольшанки Св. Иоанна Милостивого церкви // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1888. – № 23. – С. 711.
626. Манжелей А. Летопись Вознесенской церкви села Петрова // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1869. – № 22. – С. 783.
627. Держархів Херсонської обл. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 1760. – Арк. 10-10 зв.