3.2. Специфіка складу та порядку формування військового духовенства Південної України

Микола Єременко, Ігор Лиман

Уже на момент «атакування» Січі Південна Україна являла собою вкрай мілітаризований регіон із вельми строкатим складом розміщених у ньому військових формувань, а, відповідно, і духовенства, яке «окормляло» військових. У подальшому структура збройних сил, а отже й склад військового духовенства на Півдні довольно динамічно змінювалась відповідно до змін геополітичної ситуації, місця регіону в зовнішньо- та внутрішньополітичних планах Петербурга, нововведень, яких зазнавало військове відомство імперії в цілому тощо. Ми не ставимо перед собою завдання докладно простежити всі зміни в складі військових формувань, дислокованих у південноукраїнському регіоні в досліджуваний період. При цьому вважаємо за доцільне розглядати специфіку складу та порядку формування військового духовенства саме в тісній прив’язці до розбудови збройних сил у регіоні.

Ліквідація в 1775 р. Вольностей Війська Запорозького неминуче потягла за собою зміну статусу тепер уже колишнього запорозького духовенства. За таких умов частина духовних осіб пішла за кордон із тими запорожцями, які не бачили свого майбутнього в Російській імперії; інші ж, принаймні на певний час, залишились при своїх парафіянах на Півдні, хоча самі ці парафіяни входили вже до складу не Війська Запорозького, а інших збройних формувань або ж були тепер цивільними особами. У цьому контексті згадаймо такі заходи російської адміністрації, спрямовані на посилення контролю за «небезпечним запорозьким елементом», як уніфікація військових звань козаків і залучення зимівчан на державну службу через військові поселення пікінерських полків [450]. У 1775 р., одразу після ліквідації Січі, Новоросійський губернатор М. Муромцев розпорядився влаштовувати на вчорашніх козацьких землях поселенні полки, причому в кожному влаштованому населеному пункті мав бути священик [451].

Як значиться в «Описі міст і повітів Азовської губернії», який М. Мурзакевич датує 1779 р., збройні сили губернії включали поселені 3 гусарські, 3 пікінерські й грецький піхотний полки, розташовані по фортецям гарнізони, а також козацькі полки. У фортецях Керч і Єникале оселелись греки з архіпелагу, що брали з російським флотом участь у морських боях 1770 р. Керівником переселенців «Спартанських легіонів» був капітан Стефан Мавро-Михалі. У Керчі та Єникале знаходились дві церкви, обер-комендант із гарнізоном, і, крім того, «стоять там з переміною» піхотні полки і донські козацькі команди [452].

Щодо архіпелазьких греків, які прийняли російське підданство і були поселені в Керчі та Єникале, то через цілу низку причин положення виданого щодо них 28 березня 1775 р. рескрипту виконувались далеко не в повному обсязі. Зрозуміло, що це викликало незадоволення, яке виливалось як у скаргах, так і у втечах вояків Албанського війська. Зокрема, як зазначає Ю. Пряхін, групи офіцерів і рядових, залишивши фортеці, несанкціоновано утворили поселення архіпелазьких греків у Кінбурні та Збур’єві, «із вимушеної згоди властей» [453].

Для умовлянь утікачів повернутись до Керчі та Єникале, а згодом – переселитись до Таганрогу й влаштувати там грецьку військову колонію Спарта влада залучала саме грецьке духовенство. Зокрема, з такою місією прибув до місця перебування втікачів один з архімандритів Албанського війська Ніколе. Коли ж становище греків війська погіршилось ще більше і вони вже обговорювали плани повернення на територію Османської імперії, до умовлянь був залучений сам архієпископ Слов’янський та Херсонський Никифор (Феотокі), який зазначав: «грецький полк, який ви вважаєте за неволю, він є, як писав я вам і колись, свобода і честь велика, а також і корисність всьому нашому роду, як тепер, так і в майбутньому» [454]. Для грецького полку, який мав бути сформований, Г. Потьомкін у листі до Никифора (Феотокі) від 14 листопада 1780 р. пропонував знайти розумного та чесного священика [455].

Звернемо увагу, що як цитований вище документ, так і низка джерел, на які посилається І. Лиман [456], свідчать на користь думки останнього про те, що греки Керчі та Єникале підпорядковувались саме архієпископу Слов’янському та Херсонському, а не, як стверджують Г. Тимошевський і А. Гедьо, митрополиту Готфійському та Кафійському [457].

Про це ж свідчить і справа 1780-1781 рр. про дозвіл грецькому ієромонаху Ананію служити при вихідцях з Єникале, що оселились у Колпаківці. Вона ж дозволяє простежити віхи біографії духовної особи Албанського війська. Народжений на території Османської імперії у православній грецькій родині, Ананій у 1760 р. пішов у Каркарський Іллівський монастир, а коли турки почали розорювати цю обитель, він утік на російський флот, що стояв на архіпелазі під командуванням О. Орлова, і був призначений до «албанців» для відправлення треб. У 1775 р. разом із іншими він прибув до Єникале, де продовжив служити при війську, хоча й не приводився до присяги, а лише одержав дозвіл на священнослужіння від ігумена ієромонаха І. Биковського [458]. Дуже схожою була доля іншого вихідця з «Турецької області» – ієромонаха Іоакима, який у наслідок переслідування турків прийшов на російський флот, служив при Албанському червоному батальйоні, прибув разом із паствою до Єникале, а в 1779 р. до Колпаківської фортеці, при цьому не будучи приведем до присяги і не маючи на руках, як і ієромонах Ананій, грамоти про посвячення в сан [459].

Після приєднання Криму греки були переселені до Балаклави [460], оселившись і в низці навколишніх поселень, що залишили греки, які перейшли в Приазов’я під проводом митрополита Ігнатія: Карань, Кадикой, Комар, Лакі, Керменчик, Аутку. У всіх цих місцях ними були поступово відбудовані церкви в ім’я тих самих святих, що вони мали раніше [461]. Дислокований тут грецький піхотний полк, згідно з Ю. Пряхіним, розпочав службу з охорони південного берегу Криму й закінчив її аж у 1859 р. Причому греки не втрачали своєї духовності, дбайливо зберігаючи віру, традиції та обряди предків [462]. Цьому сприяло духовенство, яке «окормляло» особовий склад полку.

Інші архіпелазькі греки згідно з Височайше затвердженим у 1795 р. положенням мали оселитись біля Одеси, сформувавши трьохротний дивізіон, штатом якого був передбачений 1 ієромонах [463]. Утім, уже через 2 роки Албанське військо й Одеський дивізіон були фактично розформовані, а у 1803-1819 рр. натомість під Одесою існував грецький піхотний батальйон, при якому перебував штатний батальйонний священик (ієромонах) (першим цю посаду обіймав К. Сериго) [464].

Звернемо увагу, що існування на півдні України грецьких військових одиниць із грецьким духовенством при них можна розглядати як продовження, із певним корегуванням, імперською владою тієї політики спирання на етнічні збройні формування, виявом якої за часів Запорозьких Вольностей було створення Нової Сербії та Слов’яносербії.

Важливо, що Албанське військо формувалось у статусі нерегулярного. Це було складовою імперської політики використання нерегулярних, козацьких військ на півдні України і після ліквідації Нової Січі. На думку Р. Шияна, першопричиною такої політики було бажання уряду зміцнити свої сили в регіоні через залучення мешканців колишніх Запорозьких Вольностей і переселенців до співпраці та краще підготувати збройні сили до чергової війни з Османською імперією, спираючись на досвід війни попередньої [465].

Тож на півдні України в останній чверті XVIII ст. – на початку ХІХ ст. формується ціла низка козацьких військ. Утім, на відміну від Війська Запорозького Низового, тепер сповідання православ’я вже не було необхідною умовою для входження до лав цих козацьких формувань. Тут мова йде не тільки й навіть не стільки про включення до козацтва старообрядців [466]. Згадаймо, що з них козацькі війська за межами Вольностей існували й за часів Нової Січі (хоча старообрядці теж належать до православ’я, їх ми не розглядаємо, зважаючи на тогочасну позицію офіційної Церкви). Йдеться і про створення з мусульман кримсько-татарського козацького війська (1784-1796 рр.) [467] і Ногайського козацького війська (1801-1804) [468]. Тепер давалася взнаки державна політика певних поступок у позиціях православ’я в інтересах залюднення південноукраїнського регіону.

Церковні традиції запорозького козацтва частково були відроджені в Чорноморському козацькому війську [469], яке було утворене на початку 1788 р. і перебувало на південноукраїнських землях до переселення на Кубань, розпочатого в 1792 р.

Уже в лютому 1788 р. Г. Потьомкін звертається до архієпископа Катеринославського й Херсонеса-Таврійського Амвросія, що Чорноморські козаки «вимагають» собі священика І. Ковалевського, який знаходиться в Новоселиці. Владика Амвросій дав розпорядження консисторії, аби та виконала бажання світського очільника краю і козаків [470]. І в подальшому призначення духовних осіб до Чорноморського козацького війська значною мірою відповідало традиції, що існувала за часів Запорозьких Вольностей [471]. Йдеться, зокрема, про виборність духовних осіб самим козацтвом і про приналежність представників чорноморського духовенства до колишніх запорожців або їхніх родин. Саме такими були перші військові священики чорноморців І. Ковалевський і Р. Порохня.

Що стосується чисельності військового духовенства чорноморців, то згідно штатів військо попервах повинно було мати лише 1 «попа», а з березня 1791 р. крім військового священика тут знаходились ще 2 ієромонахи при похідних церквах. І в 1792 р. указом Катерини ІІ було передбачене перебування при війську «протопопа, попа і диякона» [472].

На 3 роки раніше за Чорноморське козацтво було створено Бузьке козацьке військо, яке вже 1787 р. увійшло до складу Катеринославського козацького війська під назвою Бузького полку, а в 1796 р. через ліквідацію Катеринославського козацького війська як окреме іррегулярне формування було підпорядковане Чорноморському адміралтейському правлінню. Утім, уже 1797 р. бузькі козаки були розформовані. Указом від 8 травня 1803 р. через загострення стосунків з Османською імперією Бузьке військо було відновлене й проіснувало до 1817 р. [473]

При заповненні священицьких вакансій у населених пунктах Бузького козацького війська зберігалась традиційна для козацьких військ виборність. Так, у 1783 р. громада станиці Федорівки склала клопотання на адресу Херсонського духовного правління про затвердження Іллі Топачевського на посаді їхнього парафіяльного священика. Сам священик також написав клопотання на адресу цього ж духовного правління, де зазначив, що він уже майже рік служить при храмі у Федорівці по указу консисторії, виданому в наслідок клопотання федорівської громади. Тепер же священик просив затвердити його «назавжди», оскільки попередній консисторський указ такого права не давав [474]. У разі незадоволення діючим священиком громада козацької станиці зверталась до духовної та світської влади із скаргою і проханням про переміщення небажаної духовної особи [475].

Вихідці з Бузького козацького війська, переходячи у духовне відомство, заповнювали вакансії при храмах як самого цього війська, так і інших збройних формувань регіону. Для цього вони спочатку мали одержати від військової канцелярії свідоцтва про звільнення [476].

Священикам Бузького козацького війська доводилось працювати в умовах, коли старообрядцям поселень Катеринославського козацького війська, до складу якого входили бузьці, імператрицею було спеціально обумовлене право відправляти віру «по старому зразку» [477].

Останнім із козацьких військ, створених у рамках досліджуваного нами періоду, стало Азовське козацьке військо (1832-1866). Його ядро було сформовано із задунайських козаків, які перейшли під проводом Й. Гладкого на бік Російської імперії в ході війни з Османською імперією 1828-1829 рр. Ще під час перебування цих козаків у 1831 р. у складі Дунайського пішого козацького полку в фортеці Ізмаїл ієромонах Іннокентій звернувся до обер-священика Г. Мансветова з проханням затвердити його на посаді полкового священика, повідомивши, що раніше він «окормляв» цей полк на підставі свідоцтва сілістрійського митрополита Анфіма.

За поданням обер-священика Синод указом від 9 лютого 1832 р. затвердив ієромонаха Іннокентія на бажаній ним посаді. Тим же указом обер-священику було наказано обрати священика, якому б було підпорядковане все духовенство козаків. Тож Г. Мансветов подав, а Синод затвердив кандидатуру протоієрея Брянського піхотного полку Онисима Чичкевича, який і прибув до Азовського козацького війська, розміщеного в Північному Приазов’ї на території Катеринославської єпархії і губернії. Коли ж у грудні того ж 1832 р. п’ятеро духовних осіб, які були при козаках ще з часів їхнього перебування на турецьких землях, попросили звільнення, наказний отаман полковник Й. Гладкий звернувся до Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора з проханням дозволити козакам обрати священика з підлеглих Катеринославському єпархіальному архієрею і перевести його у військове відомство, так само як перевести в підпорядкування обер-священику причт храму Петровського посаду, мешканці якого були зачислені до складу козаків Азовського війська.

Утім, після розгляду цього звернення Синод предписав: «Як по існуючому порядку духовенство всіх козацьких, а також і інших поселених військ знаходиться у віданні місцевих єпархіальних начальників, а не обер-священика армій і флотів, то згідно цьому порядку і духовенство Азовського козацького війська… підпорядкувати тамтешньому єпархіальному начальству» [478]. Щодо цієї справи відмітимо не лише факт перебування певний час при війську іноземного духовенства, але й нетривалий прецедент знаходження іррегулярного війська в підпорядкуванні обер-священику.

Повертаючись до складу військового духовенства регіону перших часів після ліквідації Нової Січі, варто детальніше зупинитись на духовенстві Нової Дніпровської лінії.

У 1776 р. В. Чертков домігся переведення з Київської до Білгородської єпархії для призначення до храму Олександрівської фортеці священика Ф. Тисаревського (Писаревського). Фактично, була повторена та сама процедура, яку В. Чертков ініціював у 1772 р. стосовно священнослужителя Савурського. Ф. Тисаревський (Писаревський) зайняв посаду намісника Нової Дніпровської лінії, попервах підпорядковуючись Харківському, а невдовзі – Самарському духовному правлінню. Утім, уже у 1777 р. в Олександрівській фортеці було створено Павлівське духовне правління, якому підпорядковувалось духовенство храмів Олександрівської, Петровської фортець, Єникале, Керчі, похідної церкви на Кальміусі, а також низки населених пунктів, де ще не встигли влаштувати церкви (у тому числі – по одному священику в фортецях Микитинській і Кирилівській) [479].

З того ж 1777 р. в Олександрівській фортеці працювало вже 2 протоієрея: відтепер крім Ф. Тисаревського (Писаревського) такий сан мав і Р. Кошевський, який до того вже кілька років був ієреєм Покровської церкви Олександрівської фортеці, а тепер отримав ставлену грамоту Слов’янського та Херсонського архієпископа Євгенія (Булгаріса) [480]. Матеріалами фонду «Покровська соборна церква м. Олександрівськ Катеринославської губернії» [481] Держархіву Запорізької області підтверджуються наведені Феодосієм (Макаревським) дані про те, що Ф. Тисаревський (Писаревський) був переведений з Олександрівської фортеці в 1785 р. до Павлограда, де став повітовим протопопом, а Р. Кошевський залишався при фортеці до смерті у 1786 р. Утім, родина Кошевських продовжувала «окормляти» військових Олександрівської фортеці: священик С. Кошевський служив при Покровській церкві, а Ф. Кошевський був призначений до влаштованої тут у 1790 р. «через примноження… військових команд» похідної шпитальної церкви в ім’я Олександра Невського [482] (до того Ф. Кошевський устиг 3 роки правити служби в Олександрівській фортеці, 5 років – при Кирилівській і 4 роки – знов при Олександрівській) [483].

Утім, уже наступний, 1791 р., на думку Р. Молдавського, став кінцем існування Нової Дніпровської лінії, після чого окремі фортеці ще деякий час продовжували своє функціонування [484]. Про те, що функціонувало й духовенство при цих фортецях, свідчить, зокрема, датоване 1796 р. звернення коменданта Кирилівської фортеці до коменданта Олександрівської фортеці І. Аврамова з проханням перевести церковнослужителя П. Федорова з похідної шпитальної церкви в ім’я Олександра Невського до храму Кирилівської фортеці [485].

З території Слов’янської та Херсонської єпархії вже невдовзі після її створення стали поповнюватись лави флотського духовенства. 18 січня 1778 р. виконуючий обов’язки головного командира Азовської флотилії й Таганрозького порту П. Каслівцев у донесенні Слов’янському та Херсонському архієпископу Євгенію (Булгарісу) писав, що «у Азовської флотилії для компанії в мореплаванні належить мати священиків вісім», які раніше призначались Воронезьким єпархіальним архієреєм. Тепер же, після створення Слов’янської та Херсонської єпархії, головний командир Азовської флотилії й Таганрозького порту звертався вже до тамтешнього владики, аби той направляв підлеглих для заповнення «місць померлих та іншими випадками вибувших» [486]. Як випливає з подальшого листування, Слов’янський та Херсонський владика став направляти на флот духовних осіб, які зголошувались самі, а оскільки таких бажаючих бракувало, кандидатури решти наказував визначати духовним правлінням «стану доброго, від таких церков, де два або три священики є» [487]. Як можна судити з матеріалів справи, духовні особи не сприйняли з ентузіазмом вибір духовної влади, і намагались уникнути направлення на флот.

Духовенство було присутнє на кораблях, що в травні 1783 р. увійшли до Ахтиярської бухти, де було закладено Севастополь (кораблі Азовської військової флотилії й Дніпровської флотилії склали ядро нововлаштованого Чорноморського флоту). Уже 3 липня 1783 р. віце-адмірал Ф. Клокачев писав до Херсонського духовного правління з приводу священика Димитрія Родзянського, який був відпущений з фрегата, що стояв у Ахтиярській бухті, до Херсону на 28 днів. За кілька днів до завершення цього терміну флотський священик звернувся до віце-адмірала Ф. Клокачева з проханням звільнити його в парафіяльне духовенство, оскільки, «перебуваючи на морі, від сильних вітрів відчуває чималу хворобу». Віце-адмірал дав таку згоду, пишучи, що «на фрегатах священики є прислані з Таганрога і без нього обійтися можна» [488].

Цікаво, що того ж місяця, коли надійшов лист віце-адмірала Ф. Клокачева, Херсонський протопоп І. Богданович одержав і наказ генерал-аншефа Г. Потьомкіна щодо допуску до служіння літургії в Херсонському соборі «виписаного з Греції» ієромонаха Феодора. Як випливає із листування, після бесіди з Феодором Г. Потьомкін наказав грецькому ієромонаху знаходитись при ньому з тим, щоб бути призначеним на посаду обер-ієромонаха при російському флоті. Показово, що протопоп І. Богданович уже «заднім числом» повідомив Слов’янського та Херсонського архієпископа Никифора (Феотокі), що не зміг чинити перешкоди волі Г. Потьомкіна щодо ієромонаха Феодора [489].

Розбудова Чорноморського флоту потребувала збільшення чисельності флотського духовенства. У 1793 р. той самий Херсонський протопоп І. Богданович одержав указ Катеринославської духовної консисторії, в якому повідомлявся зміст синодального указу про виконання імператорської волі щодо направлення 13 ієромонахів на Чорноморський флот до Херсону. Синод наказував єпархіальній владі, аби та обрала зі складу підлеглих 13 позаштатних або штатних ієромонахів, здатних і гідних служити на кораблях. Відповідно протопоп І. Богданович одержав з консисторії наказ направити на флот ієромонаха Ліверія, представивши його безпосередньо контр-адміралу М. Мордвинову. Обов’язки ж Ліверія при шпиталі доручалось виконувати священикам Херсонського собору [490].

Попри всі нововведення павлівських часів процедура призначення духовенства на флот і на початку правління Олександра І залишалась без суттєвих змін. Так, 18 квітня 1801 р. Синод видав указ на ім’я єпархіального архієрея Новоросійського та Дніпровського Афанасія (Іванова), якому наказувалось обрати з-поміж духовенства єпархії 11 священиків або ієромонахів чесної та добропорядної поведінки і направити їх до контори головного командира Чорноморського флоту для служіння на кораблях у літню кампанію. Цікаво, що консисторії раніше доводилось часто стикатись із випадками небажання обраних духовною владою осіб залишати насиджені місця і йти на флот. Тож в указі спеціально оговорювалось, що благочинний священик Іоанн Аврамов має бути висланий до консисторії якомога швидше, «не приймаючи від нього ніяких відмовок». Тільки через рік, посилаючись на стан здоров’я, Іоанн Аврамов зміг отримати дозвіл консисторії повернутись на свою стару благочинницьку посаду [491].

Невдовзі порядок формування флотського духовенства в регіоні змінився [492]. Доповіддю Синоду, затвердженою Олександром І 23 березня 1806 р., було передбачено, що 13 ієромонахів Чорноморського флоту мають мешкати в Балаклавському Георгіївському монастирі, а коли кораблі флоту відходитимуть у море, ці ієромонахи повинні направлятись на них. По поверненню ж кораблів у порти духовні особи мали знов відсилатись до святої обителі [493]. Утім, і тепер відчувалась нестача бажаючих служити на кораблях. Наступного, 1807 р., з’ясувалось, що з Балаклавського Георгіївського монастиря можна направити лише ієромонаха Варлаама, присланого туди за указом Синоду з Чернігівської єпархії [494].

У 1809 р. Катеринославська духовна консисторія отримала рапорт архімандрита Балаклавського Георгіївського монастиря, в якому повідомлялось, що флот на Севастопольському рейді наполегливо вимагає ієромонахів, але в монастирі їх знаходиться лише 2, і ті «грецькі та старі». Тож архімандрит просив консисторію направити потрібних ієромонахів з території єпархії. Але консисторія відізвалась, що зайвих ієромонахів для переведення до Балаклавського Георгіївського монастиря в єпархії немає. Тоді вже до розв’язання проблеми підключився Синод, який своїм указом вимагав від єпархіальної влади докласти всіх зусиль для поповнення лав ієромонахів Балаклавського Георгіївського монастиря. Тож архієпископ Катеринославський, Херсонський і Таврійський Платон звернувся до всіх монастирів єпархії із запитом, чи немає там здатних бажаючих піти до Балаклавської обітелі для зайняття посад флотських ієромонахів [495].

Що ж до направлення ієромонахів безпосередньо на кораблі, то тут типовим було звернення флотського начальника в Севастополі контр-адмірала Ф. Биченського до управляючого Балаклавського Георгіївського монастиря Хрисанфа, в якому міститься прохання призначити якогось із ієромонахів цієї обителі на корвет «Крим», що відправлявся до фортеці Сухум-Кале [496].

Чорноморський флот потребував усе більше священиків, і їхню кількість збільшили вдвічі. Балаклавський Георгіївський монастир став іменуватись флотським [497].

Утім, ієромонахів продовжувало невистачати через брак бажаючих іти у флотське духовенство. У 1828 р. єпархіальний архієрей через Катеринославську духовну консисторію в черговий раз звернувся до Самарського загородного дому, духовних правлінь і незалежних від правлінь благочинних, аби ті спитали в підлеглих ієромонахів, ієродияконів і вдових священиків, чи немає серед них бажаючих бути переміщеними до Балаклавської обителі для направлення на флот. Причому владика обіцяв ієродияконам висвячення в ієромонахи. Утім, у відповідь консисторія одержала велику кількість «Відзивів», у яких повідомлялось про відсутність бажаючих або ж про те, що попри бажання духовні особи не можуть піти на флот через старість, хворобу, наявність дітей та інші обставини [498].

Від моменту ліквідації Нової Січі і до кінця досліджуваного нами періоду важливою складовою збройних сил, розміщених на території Південної України, були полки регулярних військ, при яких служили полкові священики.

Є відомості, що тільки при облаштуванні Херсона, у 1778 р. на «військовому форштадті» розмістились одразу 10 полкових церков (по кількості дислокованих тут полків) [499].

При заповненні вакансій полкових священиків у останній чверті XVIII ст. духовна влада на півдні України посилалась на квітневі укази Синоду 1758 р. і 1759 р., згідно з якими єпархіальні архієреї та консисторії на вимогу військових командирів мали негайно призначати до полків духовних осіб, при цьому не направляючи священиків «старих, нестриманих і нездібних». Щоправда, на практиці часто виявлялося, що ні вільних, ні бажаючих іти у військове духовенство священиків у єпархії не було [500].

За клопотаннями полкових командирів відбувались переміщення військового духовенства. Так, у 1786 р. полковник Херсонського мушкетерського піхотного полку звертається до Херсонського духовного правління з проханням видати для полкової церкви антимінс в ім’я Преображенія Господня і направити в полкові священики І. Абламського, який на цей момент був дияконом Орловського піхотного полку. Архієпископ Никифор (Феотокі), на розгляд якому було передане це клопотання, висвятив І. Абламського в ієреї, видавши йому інструкцію, «яким чином будучи в полку вчиняти» [501].

Після нововведень Павла І в призначенні полкових священиків єпархіальні архієреї спілкувались уже із обер-священиками. При цьому в джерелах зафіксовані чисельні негативні рішення південноукраїнських єпархіальних архієреїв при розгляді з питання чи «відпустити» певну духовну особу із числа єпархіального до полкового духовенства [502].

Паралельно із колонізацією південноукраїнського регіону, розбудовою його міст, які носили військові функції, створювалась і розширювалась мережа військових шпиталів, при яких діяли духовні особи.

Хоча згідно з Височайше конфірмованою 28 лютого 1801 р. доповіддю в шпитальних церквах мали знаходитись священики, які до того служили при військах, на півдні України і в другому десятилітті ХІХ ст. більшість духовних осіб при шпитальних церквах не мали відповідного досвіду, навіть у тих випадках, коли були призначені на ці місця після 1801 р. [503] Як видно, південноукраїнська єпархіальна влада в цьому питанні не поспішала виконувати приписи офіційного Петербурга. Утім, у 1811 р. в наслідок вже згадуваної нами суперечки між обер-священиком і єпархіальним керівництвом владика Катеринославської, Херсонської і Таврійської єпархії втратив право призначення духовних осіб до шпитальних церков Севастополя, Миколаєва, Одеси та Херсону [504].

Важливо, що необхідність наявності в кожному стаціонарному військовому шпиталі принаймні церковного намету з числа полкових була передбачена «Статутом про незмінні військові шпиталі» від 21 березня 1828 р. [505] На створення умов для задоволення хворими військовими духовних потреб був спрямований і іменний указ від 8 лютого 1851 р. про щорічне направлення до Слов’янського військового шпиталю священика, церковнослужителя та похідного храму [506].

У 1817 р. у Катеринославській і Херсонській губерніях почало облаштовуватись Новоросійське військове поселення кавалерії, яке, розширюючись територіально, поступово охопило близько 130 населених пунктів регіону [507]. Серед інших, були реорганізовані у військові поселення й населені пункти Бузького козацького війська [508]. Облаштування храмів було важливою складовою розбудови військових поселень. Аби переконатися в цьому, достатньо подивитись на графу «Церкви» у «Статистичному атласі…» за 1840 р. [509], на списки населених пунктів 12-ти округів Новоросійського військового поселення із зазначенням наявності в них храмів, уміщені в ХІ томі «Військово-статистичного огляду Російської імперії» за 1849 р. [510] Показово, що невдовзі після того, як Новоросійське військове поселення кавалерії було реорганізоване, тільки на території Херсонського південного поселення нараховувалось 146 церков, чиї причти утримувались з сум відомства військових поселень [511].

Специфічний статус мали адміралтейські поселення Богоявленськ, Калинівка, Воскресенськ, Покровськ, Богданівка, Знам’янка, Березнегувате і Висунськ (Висунець) [512]. Відповідно й духовенство адміралтейських поселень мало специфіку в характері підпорядкування і парафій. Воно не мало основною функцією задоволення духовних потреб безпосередньо військових, але, підпорядковуючись у виконанні своїх обов’язків не тільки єпархіальній владі, але й морському відомству, може розглядатись як така собі «проміжна ланка» між духовенством парафіяльним і військовим. Показово, що церкви діяли у всіх адміралтейських поселеннях [513].

Між іншим, крім адміралтейських поселень, морському відомству були, за формулюванням Л. Левченко, «повністю підпорядковані» і міста Севастополь та Миколаїв. Саме це дало підстави для приєднання в 1805 р. до посади головного командира Чорноморського флоту і портів посади Миколаївського та Севастопольського військового губернатора [514]. Морському відомству підпорядковувалась і низка храмів цих міст. Зокрема, йдеться про храм у Миколаєві, якому Павло І в 1798 р. надав статус адміралтейського собору. Як зазначає О. Тригуб у статті «Історія Миколаївського Адміралтейського собору (1789-1936)», храм поступив у підпорядкування протопресвітера Чорноморського флоту і портів [515].

Нажаль, миколаївський дослідник у цій статті нічого не каже про подальше підпорядкування собору в рамках досліджуваного нами періоду. Як можна судити з документів державного архіву Миколаївської області, після врегулювання питання щодо повноважень обер-священиків духовенство адміралтейського собору зносилось безпосередньо із ними. Зокрема, у 1840-х рр. присутній у Святійшому Синоді обер-священик армії та флотів протоієрей В. Кутневич напряму спілкувався ордерами з настоятелем Миколаївського адміралтейського собору протоієреєм А. Золошинським та іншими священнослужителями цього храму, розглядав взаємні скарги цих священиків, тим самим виконуючи ті функції, які по відношенню до єпархіального духовенства виконували єпархіальні архієреї із консисторіями [516].

Цікаво, що іменним указом від 23 грудня 1840 р. до Миколаївського адміралтейського собору був приписаний священнослужитель, який мав викладати Закон Божий у Чорноморській штурманській роті та інших навчальних закладах Миколаєва [517]. У цьому контексті зазначимо, що хоча обер-священику і не вдалося домогтися підпорядкування йому духовних осіб, які викладали у військових навчальних закладах, відповідна група представників духовного відомства працювала саме з підлеглими військового відомства, а тому її теж слід розглядати в контексті вивчення історії військового духовенства. Про освітні функції військового духовенства мова буде йти в наступному розділі, зараз же звернемо увагу, що в багатьох випадках викладання військовим Закону Божого для духовних осіб регіону було лише одним, причому не головним, службовим обов’язком.

Що ж стосується мережі військових навчальних закладів, де викладали представники православного духовенства регіону, то вона розвивалось у тісному взаємозв’язку із розбудовою самих збройних сил. Станом на кінець 1840-х рр., згідно з даними «Військово-статистичного огляду Російської імперії», тільки на території Херсонської губернії до військових навчальних закладів відносились 24 школи кавалерійських кантонистських ескадронів, 3 школи артилерійських кантонистських батарей, уже згадувана нами Чорноморська штурманська рота в Миколаєві, 2-й навчальний морський екіпаж у Миколаєві, флотське училище малолітніх юнг у Миколаєві, училище торгівельного мореплавства в Херсоні [518].

Маємо підстави стверджувати, що в багатьох випадках саме військове духовенство йшло в перших рядах тих, хто «несли православ’я» на нові для Російської імперії землі. Ситуацію із задоволення духовних потреб православних на «підтурецьких» територіях навколо Хаджибея часів їхнього приєднання Російською імперією О. Маркевич описував так: навряд чи за часів турецького володарювання десь у селі поблизу Хаджибея існувала православна церква, а тому імена протоієрея Єпифанія та панотця Павла, що зустрічаються в одному з документів початку 1791 р., скоріш за все відносяться до російського духовенства, яке перебувало при військах. Щоправда, О. Маркевич не виключав, що до околиць Хаджибею іноді заїжджали, знаючи про наявність тут чималої кількості православних, представники духовенства із закордонних сіл [519].

Як зазначено в указі Дубосарського духовного правління Нижегородському полку від 29 грудня 1794 р., при заснуванні Одеси там не було храмів, а церковні служби та виконання всіх треб здійснювалось полковим священиком Євдокимом Сергєєвим у церкві Нижегородського мушкетерського полку. Ця церква була поставлена в спеціально для цього зведеному окремому кам’яному будинку під дерев’яною крівлею. Згодом, у серпні 1795 р., полковий священик Євдоким Сергєєв був призначений до адміралтейської церкви Святої Катерини, пересувний антимінс для якої священик одержав 25 серпня того ж року [520].

Військове духовенство було духовною опорою православного населення в Криму, де тривалий час після приєднання до Російської імперії позиції «панівної віри» залишались вельми слабкими з огляду на жертвування ними центральною російською владою на користь геополітичних інтересів. Станом на 1803 р. у Сімферополі Сумароков знайшов лише «одну російську церкву в найбіднішому татарському будиночку, влаштовану тут для розквартированого Володимирського бомбардирського полку, і одну грецьку» [521].

Прикладом того, що в період активної колонізації саме військове духовенство було першим, хто брав участь у духовному «окормленні» населення новоприєднаних територій, може служити й ситуація в Херсоні. Катерина ІІ, відвідавши це місто, у травні 1787 р. писала генералу Єропкіну: «Дитина ця не існувала 8 років тому. Спочатку проїхали казарми шести полків. Потім в’їхали в фортецю… В середині фортеці церква кам’яна прекрасна. Виїхавши з фортеці, повернули в адміралтейство… Купецького міста, яке з іншого боку становить передмістя, я не бачила, але кажуть, що не гірше. Народу тут крім військових велика кількість». Як зазначено в «Історичному описі Херсонського Успенського собору», для цього численного цивільного населення Херсону на той час існувала лише невеличка церква, і та зведена грецькою громадою [522]. Втім, цивільні херсонці не залишались без можливості задовольняти християнські потреби великою мірою саме завдяки причту Катерининської церкви, що діяла у фортеці.

І через кілька десятків років у відношенні протоієрея херсонської Катерининської церкви флотському начальнику Биченському зазначалося, що в парафії цього храму знаходяться як військові, так і «різночинці» [523].

Тим не менш, для частини парафіян така ситуація становила певні незручності. Тому в 1809 р. мешканці військового форштадту в Херсоні звернулись до Катеринославської духовної консисторії з клопотанням про дозвіл влаштувати на форштадті їх власним коштом Миколаївський храм. Херсонці писали про три незручності, пов’язані з їх належністю до парафії Катерининського собору: 1) через знаходження храму за стінами фортеці їм не чути благовіста; 2) вони не встигають до літургії, до утрішньої та вечірньої через віддаленість храму; 3) у нічний час брама фортеці зачинена й відчиняється лише з дозволу начальства. Проте, духовна консисторія відмовила в цьому клопотанні. Серед підстав для відмови, між іншим, називалось можливе незадоволення причту Катерининського собору через зменшення чисельності парафіян, а також те, що адміралтейські підлеглі, які були серед «прохачів», не отримали від адміралтейського керівництва ні згоди, ні підтримки [524].

Катерининський собор за складом парафії, що включала як військових, так і цивільних, не становив виключення в регіоні [525].

Специфіка дислокації військових формувань зумовлювала те, що в одному населеному пункті одночасно могло перебувати військове духовенство, підпорядковане різним відомствам. Типовим прикладом тут може служити Ольшанка Єлизаветградського повіту Херсонської губернії. Цей населений пункт входив до складу 12-го округу військового поселення, і священики його храму мали посаду старшого окружного священика цього округу. У той же час з 1830-х рр., після польської кампанії, в Ольшанці був розташований постійний полковий штаб кавалерійських військ, гусар, улан, драгун, а згодом – і козаків. Тому аж до 1860 р. тут розміщувалась резиденція полкового священика при пересувній полковій церкві. Іноді ця церква була похідною і розташовувалась у наметі, деякий час знаходилась у будівлі кантоністського дивізіону, а потім – у молитовному будинку на церковній площі [526].

Принципи ротації кадрів, у комплексі з практикою зміни місця дислокації військових формувань, значною мірою обумовлювали характер територіальної мобільності представників військового духовенства, яка аж ніяк не обмежувалась кордонами південноукраїнських єпархій. Останню ж доцільно розглядати в комплексі з вертикальною соціальною мобільністю в середині самої групи військового духовенства, із мобільністю, пов’язаною із премещенням з військового духовенства в парафіяльне та vice versа, а також із переміщенням з військового духовенства у військовий стан…

Тривалий час належав до військового духовенства Михайло Кушакевич. Священицький син, він одержав освіту в армійській семінарії, після чого 30 вересня 1817 р. був висвячений у диякони, а 1 жовтня того ж року – у священики Петропавлівського храму при Ладозькому піхотному полку. У 1821 р. він був переведений до Павлоградського гусарського полку. 19 грудня 1828 р. обер-священиком армії та флоту Михайло Кушакевич був затверджений на посаді благочинного 2-ї гусарської дивізії. Через два роки, 30 грудня 1830 р., за клопотанням через стан здоров’я був переведений обер-священиком армії та флотів до Казанської адміралтейської Катерининської церкви. Через ліквідацію адміралтейства, ще рівно через два роки священик був переведений указом Синоду до 2-го єгерського полку. Утім, через півроку, 12 травня 1833 р., обер-священик армії та флотів призначив його вже благочинним 1-ї піхотної дивізії.

Указом Синоду від 29 червня 1835 р. Кушакевич був переведений до Сумського гусарського полку, а вже 9 лютого наступного року обер-священик армії та флотів затвердив його благочинним 1-ї легкої дивізії. 12 листопада 1840 р. указом Синода було передбачене чергове переміщення Михайла Кушакевича – тепер уже до гусарського Її Імператорської Високості Наслідника Цесаревича полку, із званням благочинного 4-ї кавалерійської дивізії. 30 квітня 1847 р., після 30-річного служіння в лавах військового духовенства, Михайло Кушакевич за власним клопотанням, посилаючись на хвороби, був нарешті звільнений в Херсонську єпархію із армійського духовенства, маючи звання полкового священика й дивізіонного благочинного.

Архієпископ Інокентій помістив його 4 серпня 1848 р. на посаду протоієрея соборної церкви в Дубосарах, а менше ніж через 2 місяці – уже на місце настоятеля єлизаветградської грецької Володимирської церкви. Наступного ж року Кушакевич став настоятелем при одеській Михайлівській церкві на Молдаванці, де прослужив ще 30 років. Важливо, що переліченими вище віхами біографії територільні зміни місця служіння Михайла Кушакевича не обмежувались. Адже йому довелося разом із «підопічними» збройними формування брати участь у військових кампаніях [527].

За роки своєї служби кілька разів входив до складу військового духовенства і залишав його лави священик Яків Нестеровський. У 1816 р. він був висвячений у стихар і призначений дячком до парафіяльної церкви с. Івангород Київської єпархії, у 1819 р. призначений дячком Різдвобогородичної церкви казенного села Червона Кам’янка Катеринославської єпархії, у 1824 р. рукопокладений Катеринославським архієпископом Феофілом у диякони до Преображенської церкви військового с. Велика Виска, у 1826 р. став священиком Покровської церкви поміщицького села Буличева Петрівка Єлизаветградського повіту, у 1832 р. переведений архієпископом Гавриїлом до Симеонівської церкви військового с. Красносельська, а через три роки – до Петропавлівської церкви с. Мігея [528].

Те, як духовна особа впродовж життя багато разів опинялась у складі військового духовенства, причому часто – не за власною волею, можна простежити й на матеріалах автобіографії південноукраїнського протоієрея Карпа Павловського [529].

Утім, вивчення наявних у нашому розпорядженні джерел дозволяє казати про те, що по відношенню до південноукраїнської ситуації в цілому є справедливим спостереження зроблене щодо всієї імперії М. Невзоровим: «Духовенство військового відомства не користувалось особливою симпатією і репутацією з боку єпархіального керівництва. Духовні особи, переходячи часто, через незалежні від них обставини, з військового відомства в єпархію, або взагалі не одержували тут відповідного їх сану місця, або назначались на такі, куди відмовлялись йти кандидати, які були на виду єпархіального начальства» [530].

Як приклад мобільності із військового духовенства у військовий стан можна навести зафіксоване у «Літопису парафії с. Ольшанки Св. Іоанна Милостивого церкви» направлення в 1830 р. у солдати причетника цього військового поселення Стефана Зубрицького. На той час цей 34-річний «видний і голосистий співак» уже прослужив при ольшанському храмі 14 років. Значно пізніше, у 1860-х рр., ольшанські парафіяни випадково зустріли свого колишнього причетника в Одесі. Тепер це був 70-річний жебрак, який просив у них хліба [531].

Складовою соціальної мобільності мілітаризованої Російської імперії була й практика поповнення військового стану в наслідків «розборів» духовенства за рахунок церковників, які опинились за штатом. Між іншим, на етапі ативної колонізації Південної України катерининських часів Г. Потьомкін проводив переселення до регіону заштатних дячків, переводячи їх у військові поселяни [532]. При цьому, на думку цього можновладця, досягалась подвійна мета: Південь одержував «і хлібопашців, і міліцію, яка вся перетвориться в регулярні козацькі сотні і буде невичерпним джерелом воїнів не за рахунок рекрутів» [533]. Саме переселені на Південь заштатні церковнослужителі склали більшість населення адміралтейських поселень Покровська та Богоявленська [534].

Як можна судити за формулярними відомостями, південноукраїнське військове духовенство в абсолютній більшості було ревним у виконанні своїх службових обов’язків, за що неодноразово відзначалось нагородами та заохоченнями. Поширеною була практика залучення цих представників військового духовенства до діяльності цивільних інституцій. Доволі показовою в цьому плані є біографія Михайла Жуковського (1784-1858). Закінчивши повний курс Катеринославської духовної семінарії, у 1812 р. він був висвячений у священики до храму села Деріївка Верхньодніпровського повіту.

У 1820 р. за старанне проповідування слова Божого нагороджений набедренником, а вже в січні наступного року переведений до Новомиргороду на посаду настоятеля місцевого Миколаївського собору із призначенням Синодом благочинним церков других чотирьох кавалерійських округів Новоросійського військового поселення. У вересні того ж 1821 р. за сумлінне виконання службових обов’язків М. Жуковський одержав сан протоієрея, у 1823 р. нагороджений камілавкою. У 1824 р., залишаючись благочинним, призначений співробітником Катеринославського попечительства про бідних духовного звання. Через 4 роки за приєднання до православ’я 139 іновірців нагороджений імператором наперсним хрестом.

У 1831 р. отець Михайло за сумлінне служіння Церкві й «добрі душевні якості», що було спеціально засвідчено військовим керівництвом і усмотрено архієпископом Гавриїлом, був нагороджений палицею. Наступного ж року, за приєднання до православ’я великої кількості осіб, М. Жуковський був сопричислений до ордену Св. Анни 3-го ступеня. У 1835 р. за приєднання до православ’я 300 осіб нагороджений імператором річним жалуванням у розмірі 800 крб. У 1837 р. став попечителем Катеринославського попечительства про бідних духовного звання, зважаючи на «особливий подвиг» зі збирання пожертв.

У 1838 р. отець Михайло був сопричислений до ордена Св. Володимира 4-го ступеня, і того ж року указом Синоду призначений тимчасово-присутнім Херсонської духовної консисторії. У 1842 р. переконав навернутись 176 старообрядців і особисто пожертвував 500 крб. на влаштування для них храму, за що через 2 роки був сопричислений до ордену Св. Анни 2-го ступеня. У тому ж 1844 р. указом Синоду протоієрей Жуковський був переведений на посади настоятеля кафедрального собору в Одесі і члена Херсонської духовної консисторії, а ще через кілька місяців архієпископ Гавриїл поклав на нього обов’язки благочинного одеських церков. І після 1844 р. тепер уже колишній військовий священик Михайло Жуковський неодноразово призначався до різних комітетів, комісій, що запроваджувались у Херсонській єпархії, і за сумлінну службу по єпархіальному відомству одержав цілу низку нагород. Тож є справедливим спостереження щодо М. Жуковського, вміщене у «Херсонських єпархіальних відомостях»: «Різноманітна та корисна була діяльність його. Її високо цінували духовні, світські й військові вищі власті» [535]. Між іншим, ця цитата адекватно відбиває й потрійний характер підпорядкування, в якому перебував отець Михайло.

Таким чином, упродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. відбувались чисельні трансформації складу збройних сил, дислокованих у південноукраїнському регіоні, що супроводжувались відповідними змінами в складі військового духовенства в краї. Серед духовенства, яке «окормляло» військових на півдні України в цей період, були духовні особи, що служили при козацьких військах, фортецях, на флоті, у полках, при військових шпиталях, військових, адміралтейських поселеннях, у військових навчальних закладах тощо.

У перші часи після ліквідації Нової Січі ще зберігалась практика «окормлення» деяких військових формувань регіону іноземними духовними особами, які не були висвячені архієреями Російської імперії. Згодом спостерігалось згортання цієї практики в контексті уніфікаційних імперських заходів у церковній сфері, хоча специфіка південноукраїнського регіону, пов’язана із його особливим місцем у геополітичних планах Петербурга, і в першій половині ХІХ ст. зумовлювала випадки тимчасового допущення служіння при військах представників іноземного духовенства, як це було, зокрема, у перші часи перебування в регіоні Азовського козацького війська. Практика формування лав військового духовенства регіону залежала не лише від законодавчих норм, що її регулювали, але й від реального співвідношення впливів парафіян, єпархіального, військового керівництва і обер-священиків.

Результати дослідження трансформацій системи управління та специфіки складу військового духовенства краю останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. дозволяють казати про те, що попри заходи центральної влади щодо концентрації важелів впливу в руках обер-священиків, єпархіальні архієреї, як і за часів Запорозьких Вольностей, намагались зберігати за собою право порядкування духовенством (у тому числі – і військовим), що перебувало на території їхніх єпархій. Для цього використовувались, зокрема, і неузгодженості, які існували в трактуванні критеріїв офіційного віднесення духовних осіб до військового духовенства. Разом із тим, зберігалась наявна й до 1775 р. тенденція прагнення південноукраїнських військових керівників, якщо не de jure, то de facto порядкувати духовенством, яке «окормляло» підлеглі їм збройні формування.

Строкатість військових формувань у регіоні значною мірою зумовлювала неоднорідність духовенства, що їх обслуговувало. Йдеться про неоднорідність як за статусом, так і за порядком призначення та підпорядкованістю. Сама група духовенства, що «окормляло» військових, не залишалась сталою. Мала місце як соціальна мобільність усередині військового духовенства, так і практика переміщення зі складу військового до парафіяльного духовенства і чернецтва монастирів і навпаки. Слід брати до уваги, що змінювали свій статус і населені пункти регіону, як змінювало статус і їхнє населення, що також тягло за собою набуття місцевим духовенством або позбавлення ним функцій «окормлення» військових.

Примітки

450. Олененко А.Г. Уніфікація військових звань козаків після зруйнування Запорозької Січі (на матеріалах документів Азовської губернської канцелярії) // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. –Запоріжжя: Просвіта, 2009. – Вип. XXVІ. – С. 114-116;

Козирєв В. Запорізька спадщина Південної України останньої чверті XVIII – початку ХІХ століття / Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України – Запорізьке відділення; Східний інститут українознавства ім. Ковальських – Запорізька філія; Культурний центр «Хортиця» / Відповідальний редактор Бойко А.В. – Запоріжжя, 2006. – С. 301-304, 317-318.

451. Беднов В.А. Материалы для истории колонизации бывших Запорожских владений. – Екатеринослав: Тип. Губернского земства, 1914. – С. 18.

452. Описание городов и уездов Азовской губернии // ЗООИД. – Одесса, 1853. – Т. ІІІ. – С. 294, 301.

453. Пряхін Ю. Поселення архіпелазьких греків у Керч-Єникале (кінець XVIII – середина ХІХ століття) // Записки Історико-філологічного Товариства Андрія Білецького. – Вип. І. – К., 1997. – С. 110.

454. РГАДА. – Ф. 16. – Оп. 1. – Д. 689. – Ч. 2. – Л. 19-21 об.

455. РГАДА. – Ф. 16. – Оп. 1. – Д. 689. – Ч. 2. – Л. 29-30 об.

456. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 121-122.

457. Мариуполь и его окрестности. Отчет об учебных экскурсиях Мариупольской Александровской гимназии. – Мариуполь: типо-литография А.А. Франтова, 1892. – С. 96;

Гедьо А. До питання про церковний устрій маріупольських греків 80 рр. XVIII-ХІХ ст.) // Грецьке православ’я в Україні. Збірник наукових статей і матеріалів. – К.: Прайм, 2002. – С. 80.

458. Держархів Одеської обл. – Ф. 37. – Оп. 1. – Спр. 83. – Арк. 2-2 зв.

459. Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству Православнаго исповедания Российской империи. Царствование государыни императрицы Екатерины ІІ. – Петроград: Синодальная типография, 1915. –Т. ІІ: 1773-1784 гг. – С. 283-284.

460. Покровский И.М. Русские епархии в ХVІ-ХІХ вв. Их открытие, состав и пределы. Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования.– Казань: Центральная типография, 1913. – Т. 2. (ХVІІІ-й век). – С. 497.

461. Лебединцев А. Столетие церковной жизни Крыма. 1783-1883 // ЗООИД. – Одесса, 1883. – Т. ХІІІ. – С. 206-207.

462. Пряхін Ю. Поселення архіпелазьких греків у Керч-Єникале (кінець XVIII – середина ХІХ століття) // Записки Історико-філологічного Товариства Андрія Білецького. – Вип. І. – К., 1997. – С. 115, 116.

463. Киреенко Г.К. Ордера князя Платона Александровича Зубова правителю Таврической области // ИТУАК. – 1895. – № 23.– С. 2-4.

464. Сапожников И.В., Белоусова Л.Г. Греки под Одессой (Очерки истории поселка Александровка с древнейших времен до начала ХХ века). – Одесса – Ильичевск: Элтон-2 – Гратек, 1999. – С. 75-103, 120, 166;

Козацтво на Півдні України. Кінець XVIII-ХІХ ст. / Автори-упорядники: О.А. Бачинська й ін., гол ред. В.А. Смолій. – Одеса: Друк, 2000. – С. 10-16.

465. Шиян Р.І. Козацтво Південної України в останній чверті XVIII ст. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. – С. 25-26.

466. Бумаги князя Григория Александровича Потемкина-Таврического. Академика Н.Ф. Дубровина. Сборник военно-исторических материалов. Выпуск VI. – СПб.: Военная типография (в здании Главного Штаба), 1893. – Часть I. – С. 178.

467. Шиян Р.І. Кримсько-татарське козацьке військо (1784-1796 роки) // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна XVIII-ХІХ століття. – Вип. 4 (5). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1999. – С. 215-219.

468. Грибовський В.В. Ногайське козацьке військо: передумови і процес формування // Записки науково–дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII-ХІХ століття. – Вип. 6. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2001. – С. 151-171.

469. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. – С. 148.

470. Беднов В.А. Письмо князя Г.А. Потемкина-Таврического к архиепископу Амвросию (Сeребреникову) // ЛЕУАК. – Екатеринослав, 1910. – Вып. 6. – С. 210-211.

471. Лиман І.І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. – С. 149.

472. Сапожников И.В. Священники Черноморского казачьего войска докубанского периода // Культурная жизнь юга России. – 2002. – № 1. – С. 38-41.

473. Шиян Р.І. Бузьке козацьке військо // Українське козацтво: Мала енциклопедія / Кер. авт. колект. Ф.Г. Турченко; Відпов. ред. С.Р. Лях. – Вид. 2-е, доп. і перероб. – К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006. – С. 60-61; Козацтво на Півдні України. Кінець XVIII-ХІХ ст. / Автори-упорядники: О.А. Бачинська й ін., гол ред. В.А. Смолій. – Одеса: Друк, 2000. – С. 48-51.

474. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 178. – Арк. 1-2.

475. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 254. – Арк. 1-65 зв.

476. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 821. – Арк. 1, 4, 10.

477. Шиян Р.І. Катеринославське козацьке військо (1787-1796 рр.) // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна ХVІІІ-ХІХ століття. – Вип. 3. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. – С. 111, 112.

478. Маленко Л. Азовське козацьке військо (1828-1866). – Запоріжжя, 2000. – С. 404-407.

479. Феодосій (Макаревський). Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії. Церкви та приходи минулого XVIII століття. – Дніпропетровськ: ВАТ «Дніпрокнига», 2000. – С. 932-934.

480. ІР НБУ. – Ф. ІІ. – Спр. 24163. – Арк. 1-1 зв.

481. Держархів Запорізької обл. – Ф. 19. – Спр. 1, 1 а.

482. Феодосій (Макаревський). Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії. Церкви та приходи минулого XVIII століття. – Дніпропетровськ: ВАТ «Дніпрокнига», 2000. – С. 937.

483. Горбань Г.В. Свято-Покровський собор. – Запорожье: Интербук, 1991. – С. 20-21.

484. Молдавський Р.Л. Нова Дніпровська лінія укріплень (1770-1791 рр.) // Запорозька спадщина. Випуск 16. – Запоріжжя: Тандем-У, 2007. – С. 74.

485. ІР НБУ. – Ф. ІІ. – Спр. 24899. – Арк. 2401.

486. Держархів Одеської обл. – Ф. 37. – Оп. 1. – Спр. 22. – Арк. 1.

487. Держархів Одеської обл. – Ф. 37. – Оп. 1. – Спр. 22. – Арк. 10 зв.

488. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 27. – Арк. 2.

489. Коник Ю.О. Перебування іноземних монахів в Херсоні в 1780-х роках: три сюжети з документів Херсонської протопопії // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. – Вип. 12. – Херсон: вид-во ХДУ, 2003. – С. 43-44.

490. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 162. – Арк. 1-2.

491. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 432. – Арк. 1-1 зв., 12.

492. РГИА. – Ф. 796. – Оп. 86. – Д. 648. – 154 л.

493. Держархів м. Севастополя. – Ф. 20. – Оп. 1. – Спр. 28. – Арк. 219-219 зв.

494. Держархів м. Севастополя. – Ф. 20. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 37-37 зв.

495. Держархів м. Севастополя. – Ф. 20. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 74-74 зв., 86-86 зв.

496. Держархів м. Севастополя. – Ф. 20. – Оп. 1. – Спр. 28. – Арк. 132.

497. Шавшин В.Г. Балаклавский Георгиевский монастырь. – Симферополь: Таврия, 1994. – С. 32.

498. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 1721. – Арк. 1-14 зв.;

НКМ. – КП – 24933 / Арх – 8143. – Арк. 1.

499. Горностаев Е.В. По страницам истории православных церквей Херсона. Хронологико-историческое описание. – Херсон, 1998. – С. 11.

500. Православна церква на півдні України (1775-1781) / Упорядник: І. Лиман // Джерела з історії Південної України. Том 4. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 313.

501. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 92. – Арк. 1-2.

502. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 236-237.

503. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 931. – Арк. 8.

504. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 943. – Арк. 1-7 зв.

505. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – T. III. – № 1889. – С. 273-324.

506. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. ХХVІ. – Отд. І. – № 24906. – С. 110-111.

507. Ден В.Э. Население России по пятой ревизии. Подушная подать в XVIII веке и статистика населения в конце XVIII века. – М.: Университетская типография, 1902. – Т. І. – С. 362-374;

Цубенко В. Формування території та населені пункти Новоросійського військового поселення кавалерії (1817-1857 рр.) // Чорноморська минувшина. Записки Відділу історії козацтва на півдні України Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України: Зб. наук. пр. – Вип. 13. – Одеса, 2006. – С. 52-64.

508. Лобачевский В. Летопись прихода с. Ольшанки Св. Иоанна Милостивого церкви // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1891. – № 11. – С. 322-324.

509. Статистический атлас 4-х последних округов Новороссийского и 5-ти Киевского и Подольского военных поселений за 1840 год к 1-му ноября. – Б.м., 1840. – С. 8, 9, 11, 12, 14, 15, 17, 18.

510. Военно-статистическое обозрение Российской империи. Издаваемое по Высочайшему повелению при 1-м отделении Департамента Генерального Штаба.– СПб.: в типографии Департамента Генерального Штаба, 1849. – Том ХI. – Часть 1. Херсонская губерния. – С. 49-75.

511. Средства содержания начальника Херсонской епархии и подведомственных ему мест и лиц // Херсонские епархиальные ведомости. – 1860. – № 1. – С. 12.

512. Серединський О.В. Чорноморські адміралтейські поселення у 1790-1829 рр. // Наукові праці. Т. І. – Миколаїв: МФ НаУКМА, 1998. – С. 17-21;

Серединський О.В. Чорноморські адміралтейські поселення у 1830-1861 рр. // Наукові праці. Т. ІІ, ІІІ. – Миколаїв: МФ НаУКМА, 1999. – С. 23-27.

513. Держархів Миколаївської обл. – Ф. 246. – Оп. 2. – Спр. 67. – 10 арк.

514. Левченко Л. Історія Миколаївського і Севастопольського військового губернаторства (1805-1900): Навчальний посібник. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2006. – С. 42.

515. Тригуб О.П. Історія Миколаївського Адміралтейського собору (1789-1936) // Наукові праці. Т. І. – Миколаїв: МФНаУКМА, 1998. – С. 58.

516. Держархів Миколаївської обл. – Ф. 168. – Оп. 1. – Спр. 28.

517. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XV. – Отд. I. – № 14077. – С. 843.

518. Военно-статистическое обозрение Российской империи. Издаваемое по Высочайшему повелению при 1-м отделении Департамента Генерального Штаба.– СПб.: в типографии Департамента Генерального Штаба, 1849. – Том ХI. – Часть 1. Херсонская губерния. – С. 176-178.

519. Маркевич А. Город Качибей или Гаджибей – предшественник города Одессы. // ЗООИД. – Одесса, 1894. – Т. XVII. – Отд. ІІ. – С. 41.

520. Смольянинов К. История Одессы // ЗООИД. – Одесса, 1853. – Т. ІІІ. – С. 352, 356-357.

521. Лебединцев А. Столетие церковной жизни Крыма. 1783-1883 // ЗООИД. – Одесса, 1883. – Т. ХІІІ. – С. 212.

522. Серафимов С. Историческое описание Херсонского Успенского собора // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1881. – № 3. – С. 79-80.

523. РГА ВМФ. – Ф. 243. – Оп. 1. – Д. 922. – Л. 4.

524. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 800. – Арк. 1-2 зв.

525. Яворницький Д.І. До історії Степової України. – Дніпропетровське: друкарня пам’яті «Перекопу», 1929. – С. 70-72, 96-100;

Лебединцев А. Столетие церковной жизни Крыма. 1783-1883 // ЗООИД. – Одесса, 1883. – Т. ХІІІ. – С. 207-208.

526. Лобачевский В. Летопись прихода с. Ольшанки Св. Иоанна Милостивого церкви // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1888. – № 23. – С. 713-714.

527. Некролог о протоиерее Михаиле Кушакевиче // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1878. – № 12. – С. 347-351.

528. Филиппович И. Из летописи прихода Петро-Павловской церкви села Мигеи, Елисаветградского уезда, Херсонской епархии // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1900. – № 21. – С. 628.

529. Автобиография протоиерея Карпа Павловского // ЛЕУАК. – Екатеринослав, 1909. – Вып. 5. – С. 115-129.

530. Невзоров Н. Исторический очерк управления духовенством военного ведомства в России. – СПб.: тип. Ф.Г. Елеонского и А.И. Поповицкого, 1875. – С. 87.

531. Лобачевский В. Летопись прихода с. Ольшанки Св. Иоанна Милостивого церкви // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1888. – № 23. – С. 713.

532. РГА ВМФ. – Ф. 243. – Оп. 1. – Д. 73. – 240 л.

533. Бумаги князя Григория Александровича Потемкина-Таврического. Академика Н.Ф. Дубровина. Сборник военно-исторических материалов. Выпуск VI. – СПб.: Военная типография (в здании Главного Штаба), 1893. – Часть I. – С. 119-120;

Иванов П. Переселение заштатных церковников в Новороссию при Екатерине ІІ // Киевская Старина. – 1891. – Т. 33. – № 5. – С. 288-297;

Письма Светлейшего князя Григория Александровича Потемкина-Таврического разным лицам // ЗООИД. – Одесса, 1872. – Т. VIII. – С. 191-221.

534. Серединський О.В. До питання заселення Чорноморських адміралтейських поселень Богоявленська та Покровська заштатними церковнослужителями у кінці XVIII ст. // ІІІ Миколаївська обласна краєзнавча конференція «Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження». – Миколаїв: Атол, 2000. – С. 91-93.

535. В память о благотворителях Одесской духовной семинарии // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1902. – № 22. – С. 746-748.