3.1. Зміни ступеню залежності військового духовенства від єпархіальної влади, військового керівництва та обер-священиків

Микола Єременко, Ігор Лиман

1775 р. став рубіжним в історії Південної України в цілому й збройних сил на території регіону зокрема. Ліквідація Вольностей Війська Запорозького не тільки знаменувала собою важливий крок у наступі імперської влади на рештки української автономії, але й стала вагомим чинником серйозних змін в адміністративно-територіальному й військовому устрої Півдня, за якими невдовзі послідували зміни устрою церковно-територіального.

При цьому впродовж усієї решти правління Катерини ІІ і в перші часи царювання Павла І головними документами, що визначали статус військового духовенства, залишались прийняті ще за Петра І «Статут військовий» від 30 березня 1716 р. і «Морський статут» від 13 січня 1720 р. Ключовими особами в управлінні полковим духовенством у мирний час виступали єпархіальні архієреї.

В останній чверті XVIII ст. побачили світ кілька узаконень, які конкретизували та підтверджували характер взаємин військового духовенства та єпархіальної влади.

Зокрема, 13 жовтня 1777 р. Синод видав указ щодо обов’язку полкових священиків щорічно надавати єпархіальним архієреям відомості про померлих одружених унтер-офіцерів і рядових [365].

Синодальний указ від 14 серпня 1782 р. підтвердив перебування полкових священиків під зверхністю єпархіального керівництва тих єпархій, на території яких знаходились їхні полки [366].

Тож духовенство збройних формувань, дислокованих на території Південної України, і після 1775 р. у своїй діяльності de jure продовжувало залежати від місцевої єпархіальної влади.

І єпархіальна влада Півдня використовувала надані їй центром повноваження.

Так, в указі Катеринославської духовної консисторії Херсонському духовному правлінню від 25 серпня 1794 р. з приводу суперечки між священиком В. Говорузьким і протопопом Петровським зазначено, що оскільки полк, при якому служить одна з цих духовних осіб, перебуває у Таврійській області, а отже – у Катеринославській єпархії, слід діяти згідно з указом Синоду, де обумовлено, що полкові священики мають перебувати у віданні архієреїв тих єпархій, де стоять їхні полки [367].

Прикладом того, що питання суду над військовими священиками вирішували єпархіальна влада та духовні правління (протопопи), служать матеріали справи про безчинства священика Кустовського, який перебував у паланці Чорноморського козацького війська біля Кінбурна [368].

Утім, сама єпархіальна влада в регіоні зазнавала знакових трансформацій, що не могло не відбиватись на характері її взаємин із військовим духовенством.

Після ліквідації Вольностей Війська Запорозького вся підросійська територія Південної України перебувала в підпорядкуванні одному світському очільнику – Г. Потьомкіну, тоді як у плані церковно-адміністративного поділу не являла собою єдиного утворення, і окремі її складові знаходились у підпорядкуванні Київському, Переяславському, Воронезькому та Білгородському єпархіальним архієреям. Має рацію І. Лиман, пишучи, що така розпорошеність була перешкодою в реалізації геополітичних планів центральної влади, тож існувала нагальна потреба у об’єднанні земель Півдня в складі окремої церковно-територіальної одиниці, що сприяло б інтеграції регіону в загальноімперський простір [369].

Тож вже через кілька місяців після «атакування» Січі, 9 вересня 1775 р. побачив світ іменний указ про влаштування на території Новоросійської та Азовської губерній Слов’янської та Херсонської єпархії, очільником якої був призначений грецький «вчений чернець» Євгеній Булгаріс [370].

Уже через кілька років єпархію очолив інший грек – Никифор Феотокі, на час керівництва якого припало розширення підросійських земель Південної України, і, відповідно, території Слов’янської та Херсонської єпархії за рахунок приєднання в 1783 р. Криму.

Разом із тим, за Никифора Феотокі частина його єпархії відійшла до складу влаштованої в 1779 р. на землях Північного Приазов’я Готфійської та Кафійської єпархії [371], що було зумовлене передусім прагненням російської влади послабити Крим виведенням звідти православних під проводом грека митрополита Ігнатія Газадінова. Зміна геополітичної ситуації з приєднанням Криму зумовила зникнення потреби в збереженні найменшої в Російській імперії єпархії, і вже в 1786 р., після смерті митрополита Ігнатія, Готфійська та Кафійська єпархія була ліквідована, а керівництво її духовенством доручено тому ж таки архієпископу Слов’янському і Херсонському Никифору Феотокі.

Утім, уже через кілька місяців Никифор Феотокі був переведений до Астраханської єпархії, а на його місце призначений Амвросій Серебреников, посада якого відтепер, з огляду на зміни в кордонах і адміністративно-територіальному поділі Півдня (ліквідація Новоросійської та Азовської губерній і створення Катеринославського намісництва й Таврійської області) стала йменуватися архієпископ Катеринославський і Херсонеса-Таврійського [372]. Між іншим, для взаємин єпархіального й військового керівництва вельми показово, що саме усунення Никифора Феотокі від управління південноукраїнською єпархією було пов’язане із «охолодженням» у стосунках із Г. Потьомкіним, що було спричинено відмовою архієрея благословити влаштований у пісний день світським очільником регіону пишний бенкет [373].

Певним відхиленням від лінії посилення уніфікації та централізації церковного управління, допущеним у цей час на півдні України, стало утворення в складі Катеринославської єпархії в 1787 р. вікаріатства, якому підпорядковувались греки Маріупольщини й Таврійської області, включно із фортецями Керч і Єникале. Відповідно очільник вікаріатства йменувався єпископом Феодосійським і Маріупольським [374].

На початку 1790-х рр. у регіоні змінились і військовий, і духовний очільники, причому ці події були пов’язані між собою. Зі смертю в 1791 р. Г. Потьомкіна Амвросій Серебреников утратив могутнього покровителя, проти єпархіального архієрея було розпочате слідство по обвинуваченню в розтраті, що підірвало його здоров’я й призвело до смерті в 1792 р. Між іншим, під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. архієпископ Амвросій Серебреников за наказом Катерини ІІ перебував при Г. Потьомкіні як при головнокомандувачі російськими військами і згідно з розпорядженнями цього світського можновладця, маючи, наряду з архієпископським, і титул місцеблюстителя Молдовлахійської екзархії, опікувався Очаківською областю ще до її офіційного включення до складу Російської імперії. По завершенні ж війни за зверненням південноукраїнського архієпископа Синод офіційно віддав новоприєднані землі між Бугом і Дністром під зверхність архієпископа Катеринославського й Херсонеса-Таврійського [375].

З 1792 по 1799 рр. архієрейську кафедру очолював Гавриїл (Бонулеску-Бодоні). Саме на цей час прийшовся початок павлівських нововведень у церковній сфері, причому деякі з них запроваджувались спочатку саме на півдні України, а вже згодом поширювались на всю імперію. Так, Синодальним указом від 31 грудня 1797 р. повідомлялося, що імператор наказав іменувати митрополита Катеринославського і Таврійського Гавриїла митрополитом Новоросійським і Дніпровським зі звуженням територіальних меж його компетенції до кордонів нещодавно створеної Новоросійської губернії [376], до якої увійшла більша частина ліквідованого Катеринославського намісництва.

Згодом, 16 жовтня 1799 р., відповідний принцип був поширений на інші єпархії: Павло І затвердив доповідь Синоду про приведення єпархіальних кордонів у відповідність з кордонами губерній. Між іншим, цим же документом було ліквідоване Феодосійське вікаріатство, а храми його відомства передані Новоросійському й Дніпровському єпархіальному очільнику [377].

Тоді як розглянуті вище зміни визначали, у складі яких єпархій і під зверхністю яких архієреїв мало перебувати військове духовенство Південної України, у цей же період центральна влада видала кілька узаконень, які конкретизували, доповнювали чи підтверджували існувавші до 1775 р. норми щодо регулювання взаємин військового керівництва й полкових священиків.

Зокрема, 23 червня 1782 р. побачив світ указ Синоду, яким Військовій колегії рекомендувалось підтвердити всім військовим командирам, що вони не мають права штрафувати полкових священиків. Між іншим, приводом для появи цього указу стала справа про переслідування полковником П. Луніним священика Вересовича за «перебування в пияцтві і не відповідних сану його вчинках», про що з полку повідомлялось до Київської консисторії ще в 1775 р. під час переходу полку із Запорозької Січі [378].

У липні 1783 р. указом Синоду всім священикам був підтверджений обов’язок одержувати письмові свідоцтва полкових командирів перед проведенням вінчання вояків [379].

Утім, реалії взаємин військового керівництва із духовенством, що знаходилось при збройних силах, значною мірою залежали не тільки й навіть не стільки від законодавчого регулювання, скільки від складного комплексу інших факторів, у тому числі – від особистостей самих військових командирів.

З одного боку, у джерелах зафіксовано чимало скарг на свавілля, зневажливе ставлення офіцерів до духовенства на півдні України (хоча, як зазначає І. Знаменський, Синод із Сенатом за часів Катерини ІІ та Павла І намагались захистити полкове духовенство від свавілля військових командирів [380], це не змогло змінити ситуацію кардинально). З іншого, серед військового керівництва в регіоні були й «зразки благочестя», які ревно піклувались про «окормлення» особового складу підпорядкованих їм збройних формувань. У цьому контексті згадаймо, що О. Суворов, військова діяльність якого була напряму пов’язана з південноукраїнським регіоном, писав, що

«Солдату належить бути здоровим, твердим, хоробрим, рішучим, справедливим, побожним! Молися Богу – від Нього перемога! Диво-богатирі! Бог нас бачить, Він – наш генерал! Хто боїться Бога – ворога не боїться!»

О. Суворов сам склав молитовник для солдат, підібравши необхідні, з його точки зору, молитви, і запровадив у своїх військах обов’язкове хорове читання молитов уголос, співаючи разом з піглеглими [381]. Згадаймо й про діяльність у південноукраїнському регіоні іншого уславленого військового – флотоводця Ф. Ушакова, який за «подвижницькі труди в служінні Батьківщині і народу Божому…, його благочестиве життя, праведність, милосердя і самовідданий подвиг благодійності» в 2001 р. був причислений до лику святих [382].

За формулюванням, Т. Барсова, з перших днів свого царювання Павло І звернув особливу увагу на перевлаштування війська, і при цьму не могло бути оминуте духовенство, що служило при збройних силах, «через тісний зв’язок їхньої долі» [383].

Уже наступного року після входження на престол, 28 серпня 1797 р. Павло І підписав «Інструкцію польовому обер-священику», яка стала передвісником майбутніх корінних трансформацій управління військовим духовенством. Документ передбачав, що польовий обер-священик має знаходитись при генерал-фельдмаршалі «при всякому з’єднанні та використанні військ сухопутних і морських завжди і неодмінно». Віданню польового обер-священика доручалось управління всіма священиками полків. Тут же передбачалась можливість існування проміжної ланки у вертикалі управління: у разі, якщо польовому обер-священику було б важко наглядати за полковими священиками, він одержував право обирати з них самих гідних у межах дивізій, і ці обрані допомагали б йому в «нагляді за іншими» [384].

Уже невдовзі після підписання «Інструкції польовому обер-священику» польовий обер-священик передав Синоду прохання полкового священика про звільнення. З цього приводу 18 лютого 1798 р. побачив світ Синодальний указ, згідно з яким питання направлення на місця при парафіях бажаючих звільнитись полкових священиків і заміщення останніх парафіяльним духовенством мали знаходитись у компетенції єпархіальних керівників [385].

А 4 квітня 1800 р. побачив світ іменний указ, згідно з яким усі священики армії мали підпорядковуватись (у тому числі – і в питаннях судочинства) польовому обер-священику як у військовий час, так і в поході, а головне – у мирні часи. Цей же доволі лаконічний указ обумовлював, що без відома й згоди польового обер-священика заборонялось проводити кадрові зміни в складі армійських священиків [386].

9 травня того ж 1800 р. Павло І підписав ще лаконічнішій указ, цього разу звелівши, аби відтепер усі військові чини з питань, які стосуються духовного начальства, зносились напряму з обер-священиками, а не з єпархіальними консисторіями. Показово, що сам цей іменний указ був оголошений уже через синодального члена обер-священика П. Озерецьковського [387].

Таким чином, у постійному (як у воєнний, так і в мирний час) підпорядкуванні П. Озерецьковському опинилось армійське, флотське і гвардійське духовенство, а само виокремлення цих духовних осіб у самостійне й незалежне від єпархіального духовенства становище, на думку С. Чимарова, відбулось за прецедентами ставропігійних монастирів і придворного духовенства, які були підпорядковані Синоду напряму, в обхід єпархіальної влади [388]. Щоправда, реалії склались так, що П. Озерецьковський «замкнув» управління саме на собі, у низці питань фактично діючи незалежно від Синоду.

Обер-священик уже невдовзі після призначення зробив важливі кроки і в напрямку закріплення незалежності військового духовенства від єпархіальної влади. У цьому контексті можна розглядати, зокрема, і заходи щодо створення особливої армійської духовної семінарії [389], у якій мали навчатись діти армійського та флотського духовенства [390], готуючись до поповнення лав підлеглих обер-священику. Завдяки семінарії передбачалось уникнути «зайвого» листування з єпархіальною владою щодо направлення з єпархії гідних кандидатів на заповнення вакансій при збройних силах.

П. Озерецьковський заходився вибудовувати й вертикаль управління. У 1800 р. імператор, визначаючи долю польових обер-священиків та інших духовних осіб, що опинились за штатом, дозволив П. Озерецьковському «давати їм інспекцію по благочинню церкви». На думку С. Чимарова, відтепер благочинні, як безпосередні начальники полкового духовенства, уважались правонаступниками обер-польових священиків армії, які припинили свою діяльність [391].

Фактично в останні дні життя, 28 лютого 1801 р. Павло І конфірмував доповідь П. Озерецьковського, яка, між іншим, передбачала, що на всі священицькі місця при шпиталях, у фортецях «та в інших подібних цим місцях», при яких перебували самі військові, і де священики одержували жалування з військової суми, не може призначатись ніхто, крім армійських священиків, «які кілька років у армії служили, а тому і заслужили ці спокійні місця». Синодальний указ, який мав забезпечити виконання імператорської волі, з’явився уже після смерті Павла І, 15 березня 1801 р. [392]

Тільки-но зайнявши престол, Олександр І скорегував нововведення в питаннях управляння військовим духовенством, запроваджені Павлом І. Уже 19 квітня 1801 р. новий імператор підписав іменний указ, який мав на меті обмеження влади обер-священика. Наголошуючи, що припущене обер-священиком фактичне усунення Синоду від керівництва військовим духовенством є «не тільки з підпорядкованістю всього духовенства Святійшому Синоду несумісним, але й таким, що руйнує особистими зазіханнями загальний порядок, який був здавна встановлений», Олександр І розпорядився, аби обер-священик не видавав ніяких розпоряджень без попереднього подання Синодові й без його затвердження. Обер-священик відтепер зобов’язувався звітувати Синоду про витрати. Спеціально обумовлювалось, що в питаннях управління духовенством і семінарією обер-священик перебуває «в неодмінній залежності» саме від Синода [393].

Одразу після нововведень1800 р. новостворені інституції стали брати участь у вирішенні питань, які стосувались військового духовенства й релігійного життя військових, про що свідчать, зокрема, справи фонду «Духовне правління при протопресвітері військового та морського духовенства» Російського державного історичного архіву, в опису якого зустрічаємо, зокрема, справи по рапорту полкового священика про заборону архієпископом Новоросійським і Дніпровським добудови полкової церкви в Акмечеті [394]; про дозвіл протоієрею Таврійського гренадерського полку замінити престол і жертовник у полковій церкві [395]; про звільнення священика Катеринославського кирасирського полку С. Нікітіна в єпархію і про призначення на його місце священика Махновича з Київської єпархії [396]; про звільнення дячка похідної Олександрівської церкви П. Чернявського в Катеринославську єпархію [397]; про висвячення дячка К. Сириги у священика Одеського грецького піхотного батальйону [398]; про звільнення священика Чорноморського флоту К. Данилова в єпархію [399]; про клопотання щодо надання порційного утримання духовенству Чорноморського флоту [400] тощо.

При цьому з приходом на престол Олександра І встановився порядок, згідно з яким духовні особи, що мали намір служити при військах, звертались до свого єпархіального керівництва, яке вже рекомендовуло їх на затвердження Синоду. Існував і інший шлях поповнення лав військового духовенства, коли вже Синод по одержанні відповідного прохання Військової колегії давав розпорядження керівнику єпархії направити гідних духовних осіб в армію чи на флот [401]. С. Чимаров, описавши відповідну процедуру, одразу після цього зазначив, що П. Озерецьковський «не зміг витримати положення, в якому опинилось його відомство», через що згодом захворів і у 1807 р. помер [402]. Тим самим створюється хибне уявлення, що обер-священик так і не одержав права участі в призначенні військового духовенства.

Однак, як зазначає О. Желобовський, запроваджений з приходом Олександра І порядок украй обтяжував Синодальну канцелярію листуванням, і вже в 1803 р. іменним указом право обер-священика на участь у процедурі призначення духовенства в полки було розширене: тепер військове керівництво мало звертатись саме до нього, а вже обер-священик представляв Синоду свої пропозиції та висновки [403]. Щоправда, тут О. Желобовський дещо помилився з хронологією, адже відповідний іменний указ датується 8 квітня 1804 р. [404] Якщо ж казати про практичну реалізацію цього права, то, згідно з Т. Барсовим, обер-священик став «призначати» («предназначать») полкових священиків дозвільнення та переміщення, кожного разу подаючи відповідне питання на затвердження Синоду, не зустрічаючи з його боку відмови [405].

Не було вирішене однозначно на користь обер-священика питання з характером залежності духовенства, що працювало при установах військового та морського відомств: штабах, бригадах, портах, військових тюрмах, шпиталях, фортецях тощо. С. Чимаров прийшов до висновку, що з цілої низки причин, серед яких була й протидія єпархіальних архієреїв, питання про підпорядкування стаціонарних (постійних) церков військово-духовному відомству остаточно було вирішене лише в 1884 р., а до того духовенство штабних, військово-тюремних, шпитальних, фортечних і їм подібних храмів підпорядковувались обер-священику лише в адміністративному відношенні, тоді як у відношенні канонічному воно, як і єпархіальне, залишалось у повній залежності від єпархіального керівництва. Адже висвячувалось військове духовенство єпископами; вони ж давали благословення на освячення військових храмів; військове духовенство за порушення канонічних правил судилося в єпархіальних консисторіях; при укладенні шлюбів, що вимагали єпископського дозволу, військові священики звертались до місцевих єпархіальних архієреїв [406].

За І. Державіна, наступника П. Озерецьковського на посаді обер-священика (1807-1826), 27 січня 1812 р., тобто напередодні війни з Наполеоном, було прийнято «Установлення для управління великою діючою армією», згідно з яким польовий обер-священик мав перебувати під командою чергового генерала, а всі полкові священики армії – під зверхністю польового обер-священика [407].

При цьому по духовному відомству польовий обер-священик був залежним від обер-священика армії і флота. Як зазначає протоієрей Георгій Поляков, у військовий час саме польовому обер-священику підпорядковувалось духовенство постійних і пересувних шпиталів на території губерній та областей, де запроваджувався військовий стан; від нього ж залежали благочинні та священнослужителі флоту, з’єднаного з армією під управлінням одного головнокомандувача, і духовенство фортечних та інших військових храмів місцевостей, де знаходилась головна квартира при русі армії [408].

Попри те, що, як уважає В. Котков, ідея централізації військово-духовного правління з честю пройшла випробування війни 1812 р. і кампанії 1813-1814 рр. [409], невдовзі відбулось утворення окремого, незалежного від обер-священика армії та флоту, управління гвардійським духовенством під керівництвом О. Торопогрицького (1814-1827). Того ж 1816 р., коли О. Торопогрицький став йменуватись обер-священиком головного Його Імператорської Величності штабу, було створено Штаб окремого Грузинського корпусу, до якого входив і корпусний священик, що пізніше також став іменуватись обер-священиком [410].

За обер-священства того самого І. Державіна було прийнято рішення про створення військових поселень, яке напряму стосувалось значних територій Південної України. У Височайше затвердженій 27 грудня 1819 р. доповіді Аракчеєва п’ятим пунктом передбачалось, що священики поселених полків на час перебуваня в округах військового поселення підпорядковуються благочинним поселених військ, а благочинні – єпархіальним архієреям. Священики ж, які будуть перебувати в поході з діючими батальйонами, весь час походу мають перебувати у віданні обер-священика [411].

Ще за півроку до підписання імператором вищезазначеного документу, 19 червня 1818 р. Синод, на підставі Височайшої волі, видав указ на ім’я Катеринославського єпархіального архієрея Іова, в якому наказувалось призначити до міста Вознесенська благочинного для нагляду за священно- та церковнослужителями у всіх поселеннях, що ввійшли до складу округів Бузької уланської дивізії. Єпархіальний архієрей обрав на цю посаду священика містечка Нікополя Феофілакта Башинського, якого й направив, видавши інструкцію, до Вознесенська.

З приводу запровадження військовим керівництвом нововведень єпархіальний архієрей Іов наказав: оскільки у відомстві новопризначеного благочинного Башинського будуть храми та причти, що увійшли до складу уланської дивізії і перебувають на території Ольвіопольського, Єлизаветградського, Олександрійського та Херсонського повітів, духовні правління цих повітів повинні виключити відповідні храми та їх священно- та церковнослужителів із свого відомства, передати Башинському формулярні списки. Самому ж новопризначенному благочинному округів Бузької уланської дивізії єпархіальний архієрей наказав дотримуватись виданої з консисторії інструкції і зноситись безпосередньо з керівником єпархії і консисторією [412].

Дивізіонні благочинні були однією з ключових посад у вертикалі духовної влади в округах військового поселення кавалерії. Згідно з інструкцією, складеною для них у 1822 р., дивізіонні благочинні, крім обов’язків, передбачених для благочинних єпархіального відомства, мали виконувати цілу низку інших функцій. Будучи проголошеними «старшими братами духовенства своїх округів і господарчими зачинателями всіх церковних справ», саме дивізіонні благочинні визначались тією проміжною ланкою, що поєднувала єпархіального архієрея з духовною консисторією і духовних осіб військових поселень. Усі священно- та церковнослужителі й військові поселяни округів повинні були зноситись безпосередньо з благочинним.

Дивізіонні благочинні мали важливі повноваження в кадрових питаннях. Саме їм надавалось право переводу священиків (окрім старшого) до іншої парафії в межах одного округу. Причому обов’язком благочинного було стежити, аби священно- та церковнослужителі були розподілені між парафіями не тільки в залежності від чисельності військових поселян у тому чи іншому населеному пункті, але й з урахуванням зручності виконання службових обов’язків. Тож у разі відкриття вакантого місця благочинний мав сам вирішувати, чи слід звертатись до єпархіального архієрея з питання заповнення цієї вакансії, або ж можна доручити відповідні обов’язки вже наявним у парафії духовним особам.

Причому, ким заповнити вакансії, мав пропонувати єпархіальному архієрею саме дивізіонний благочинний, спитавши спочатку згоду в місцевого військового керівництва. У тих випадках, коли церква військового поселення залишалась без служіння через хворобу чи відлучку священика, благочинний забезпечував тимчасове заміщення посади при храмі одним із підлеглих. І тільки якщо такої можливості не було, він міг зноситись із єпархіальним архієреєм для відрядження священика зі складу підлеглих єпархії.

Із кращих підлеглих йому священиків дивізіонний благочинний в округах військового поселення кавалерії міг обирати собі помічників. На власний розсуд благочинний мав право призначати священно- та церковнослужительських дружин, вдів і сиріт у проскурниці. По завершенні року він мав право робити подання єпархіальному архієрею про тих священиків, які заслужили відзнаку.

Як і благочинні єпархіального відомства, дивізіонні благочинні на початку кожного року мали забезпечувати підлеглі храми книгами для запису народжених, вінчаних і померлих, а в кінці року складати по поверненим йому книгам узагальнюючий екстракт (зведення). Разом із тим, дивізіонні благочинні, на відміну від своїх єпархіальних колег, мали передавати копії з екстракту не лише духовній консисторії, але й начальнику округів для подальшого надання до Департаменту військових поселень. Оригінали ж книг поверталися до парафій для внесення в окружні комітети полкового управління, аби в разі необхідності можна було видати довідку.

Крім зазначених книг, благочинний мав давати парафіям зашнурні книги для запису надходжень та витрат церковних сум старостами. Причому останні могли витрачати ці кошти лише на починку ризниці, виправлення та купівлю книг, купівлю церковного начиння не інакше як з відома все того ж благочинного. Якщо ж виникала потреба в більш значущих витратах, як-то ремонт храму, іконостасу чи вівтаря, благочинний мав зноситись із начальником округів, а той – із Департаментом військових поселень [413].

З воцарінням Миколи І була поставлена крапка в спорі стосовно того, кому (обер-священику чи єпархіальним архієреям) мають підпорядковуватись стаціонарні шпитальні, фортечні, батальйонні й тому подібні церкви (з незрозумілих причин С. Чимаров пише, що обер-священик І. Державін підняв у Синоді відповідне питання «на початку 30-х рр. 18 сторіччя») [414]. Імператор іменним указом від 14 квітня 1826 р. погодився з думкою нещодавно померлого І. Державіна, згідно з якою відповідні храми мали залишатись в управлінні саме обер-священика, а не повернутись, як пропонували деякі члени Синоду, в єпархіальне відомство [415]. Таким чином, О. Желобовський помиляється, стверджуючи, що 14 квітня 1826 р. шпитальні, фортечні та батальйонні військові церкви були відчислені в армійське відомство [416].

Між іншим, про помилковість твердження О. Желобовського свідчить і зміст справи 1811 р. по відношенню обер-священика армії та флоту І. Державіна до архієпископа Катеринославського, Херсонського й Таврійського Платона, в якому обер-священик, посилаючись на Височайше конфірмовану в 1801 р. доповідь, вимагав і домігся скасування рішення південноукраїнської єпархіальної влади про підпорядкування їй шпитальних і батальйонних церков [417]. Про підпорядкування шпитальних храмів південноукраїнського регіону обер-священику і до 1826 р. свідчать і звернення священиків цих церков до І. Державіна. У відповідях же останнього чітко заявлено про характер залежності цих храмів від військового керівництва. Зокрема, у складеному 13 лютого 1820 р. ордері І. Державіна на ім’я священика шпитального храму м. Миколаєва С. Камінського зазначено: «Оскільки влаштування військово-шпитальних церков залежить від військового начальства, то й розпорядження про переміщення їх… має знаходитись у його волі» [418].

Наступниками І. Державіна на посаді обер-священика армії та флоту за правління Миколи І були П. Моджугинський (1826-1827), Г. Мансветов (1827-1832), В. Кутневич (1832-1865).

Напевно, серед прийнятих за обер-священства цих осіб у межах досліджуваного нами періоду документів, які корегували обсяги повноважень обер-священиків, найбільш значущим став підписаний Миколою І буквально напередодні Кримської війни, 17 січня 1853 р. у контексті скорочення діловодства по духовному відомству указ, який розширив коло питань, що обер-священики могли вирішувати без зносин із Синодом. Тепер, зокрема, обер-священики гвардійських і гренадерського корпусів та армії й флотів одержали право призначати, переміщати та звільняти священно- та церковнослужителів військового відомства без одержання попередньої згоди Синода, а тільки після зносин з єпархіальною владою на предмет відсутності перешкод для таких дій.

У питанні ж покарання священно- та церковнослужителів за проступки, які передбачали виключення з духовного звання, позбавлення сану чи інші дії, які не входили до компетенції обер-священика, останній мав звільняти таких осіб із свого відомства і передавати їх справи керівництву тих єпархій, звідки вони поступили до складу військового духовенства, або ж, у особливих випадках, робити подання Синоду [419]. Утім, розширення компетенції обер-священиків стосувалось лише кількох аспектів, тому ми не можемо беззастережно погодитись із твердженням М. Невзорова, що «у 1853 році обер-священики за своїми правами по відношенню до управління духовенством військового відомства поставлені нарівні з єпархіальними преосвященними» [420].

Вельми показово, що кількома роками раніше завершилась нічим спроба поставити під зверхність обер-священика духовенство військово-навчальних закладів, вивівши його задля цього з підпорядкування єпархіальним архієреям [421].

Паралельно з розбудовою інституту обер-священства законодавчо вносились зміни в регламентацію взаємин військового духовенства із військовим керівництвом. Показово, що більшість відповідних законодавчих актів побачила світ у перше десятиліття після початку реформування системи управління військовим духовенством. Звернемо увагу на низку не згаданих вище документів, важливих у цьому контексті.

Указом Військової колегії від 30 березня 1805 р. полковому керівництву було наказано опікуватись, аби полкові священики звільнялись не раніше прибуття на їхні місця наступників і передачі всього церковного майна [422].

У тому ж травні 1805 р. Військова колегія за повідомленням обер-священика армії та флоту заборонила полковому керівництву усувати полкових священиків від обліку церковних сум [423].

Синодальним указом від 18 червня 1806 р. Військовій колегії було рекомендовано наказати полковим командирам, аби ті звертались до полкових священиків не з наказами про вінчання нижніх чинів, а з відомостями про відсутність перешкод для вступу таких у шлюб [424].

У серпні 1806 р. Військова колегія видала указ, що підтверджував заборону полковому начальству робити подання про нагородження полкового духовенства безпосередньо обер-священику армії та флоту, а не командуванню корпусів [425].

Імператорським указом від 9 березня 1808 р. обумовлювались, що духовенство має право вінчати генералів, штаб- і обер-офіцерів тільки за наявності свідоцтв про дозвіл, що видані вищестоячими генералами [426].

Попри те, що починаючи з павлівських реформ, єпархіальна влада в низці аспектів була усунена від управління військовим духовенством або ж обмежена у відповідних повноваженнях, керівники єпархій, як можна судити вже з розглянутих нами законодавчих документів, у ряді питань навіть de jure зберігали право контролю за духовенством, яке «окормляло» військових на території їхніх єпархій. Те ж, наскільки широко це право використовувалось і наскілько чітко дотримувались законодавчі норми, багато в чому залежало від персон, які знаходились на чолі південноукраїнських єпархій.

Вивчивши біографії та діяльність єпархіальних архієреїв регіону, І. Лиман прийшов до висновку, що після переведення в 1799 р. до Київської єпархії Гавриїла Бонулеску-Бодоні персони, які займали архієрейську кафедру, вже не були такими яскравими особистостями, як їхні попередники. Це стосується Афанасія Іванова (1799-1805), Платона Любарського (1805-1811), Іова Потьомкіна (1812-1823), Феофіла Татарського (1823-1827), Онісіфора Боровика (1827-1828) [427].

З 1803 р. вони носили титул «Катеринославський, Херсонський і Таврійський», порядкуючи в кордонах трьох відповідних створених Олександром І губерній. Щоправда, із створенням після приєднання Бессарабії до Російської імперії згідно затвердженої імператором 21 серпня 1813 р. доповіді Синоду Кишинівської й Хотинської єпархії, частина храмів Херсонської губернії відійшла до неї, тепер залежачи не від Катеринославського, а від Кишинівського архієрея (яким був призначений той самий Гавриїл Бонулеску-Бодоні і якого в 1823 р. змінив Димитрій Сулима). Такий стан зберігався до 1837 р., до створення окремої Херсонської й Таврійської єпархії з кафедрою в Одесі, якій і були підпорядковані духовенство та храми обох відповідних губерній [428].

У контексті нашого дослідження важливо, що двоє з перелічених вище південноукраїнських єпархіальних архієреїв мали пряме відношення до військового відомства.

Так, Іов Потьомкін [429] був сином армійського полковника, вихованцем І-го кадетського корпусу, причому деякий час до постригу перебував на військовій службі [430].

Інший південноукраїнський єпархіальний архієрей, Онісіфор Боровик, у званні старшого благочинного брав участь у військових походах і боях 1812-1814 рр. Саме тоді імператор Олександр І звернув увагу на його сумлінну службу, за що й призначив Онисифора Боровика на єпископську посаду [431]. Саме про цього майбутнього очільника Катеринославської, Херсонської й Таврійської єпархії О. Желобовський писав (згодом, не посилаючись на свого попередника, це ж фактично дослівно опублікував протоієрей Георгій Поляков [432]), що внаслідок звернення головнокомандувача закордонною Дунайською армією генерал-фельдмаршала Прозоровського від 23 жовтня 1807 р. щодо призначення до його армії духовного начальника звання старшого благочинного отримав благочинний Брестської інспекції протоієрей Онисим Боровик, якому відтепер було призначене жалування 600 крб. на рік і штаб-офіцерський раціон; як старший благочинний, Боровик виступав проміжною ланкою у взаєминах підпорядкованого йому духовенства із обер-священиком армії та флоту, а також посередником при передачі наказів головнокомандувача та інших представників військового керівництва всьому духовенству його армії [433].

Утім, переведений до південноукраїнської єпархії в листопаді 1827 р., Онісіфор Боровик очолював її недовго. Вона стала останнім місцем служби колишнього військового священика, який помер через кілька місяців після призначення до Катеринослава і тому не встиг тут багато зробити [434].

Варто згадати, що свого часу належав до військового духовенства і Димитрій Сулима, владика Кишинівської єпархії, «під рукою» якого в 1823-1837 рр. було близько 100 храмів Херсонської губернії. По закінченні навчання в Катеринославській семінарії Сулима став там же вчителем, у 1797 р. був висвячений у священики в Полтаву, де, ставши вже протоієреєм, перебував до 1806 р. Тоді він за клопотанням був переміщений до адміралтейської церкви Миколаєва, де «виявив свою корисну діяльність, виконуючи обов’язки законовчителя» і викладаючи інші дисципліни в штурманському училищі. Згодом, завдяки військово-морському керівництву, про Сулиму дізнався митрополит Гавриїл, який управляв справами в Молдавії і Валахії. Гавриїл Бонулеску-Бодоні викликав його до себе, і згодом, у 1811 р., той став вікарним єпископом, прийнявши чернецтво. Після ж смерті Гавриїла Сулима очолив його єпархію [435].

Що ж до владик Катеринославської, Херсонської і Таврійської єпархії, то набагато енергійнішим за своїх попередників був Гавриїл Розанов, який зайняв південноукраїнську кафедру в 1828 р., а з 1837 по 1848 р. очолював виокремлену зі складу Катеринославської Херсонську й Таврійську єпархію. Не тільки не поступався, а багато в чому перевищував Гавриїла Розанова його наступник на кафедрі в Одесі, Інокентій Борисов (1848-1857).

Разом із тим, після відокремлення Херсонської й Таврійської єпархії архієрейську кафедру в Катеринославі посідали владики з іменуванням «Катеринославський і Таганрозький» (Анастасій Ключарьов (1837-1838) та Інокентій Олександров (1838-1853)), які не мали такого авторитету, як їхні колеги на кафедрі в Одесі [436].

Деякі причти та релігійні споруди південноукраїнського регіону неодноразово переходили з єпархіального відомства до військового і навпаки. Досить показовою в цьому контексті є історія Очаківського Миколаївського собору. Після взяття Очакова у 1788 р. військове керівництво запропонувало мешканцям обрати, в якій із трьох мечетей цієї фортеці влаштувати храм. Так почалась історія православної релігійної споруди, яка до 1827 р. знаходилась під зверхністю єпархіальної влади, а тоді була причислена у відомство обер-священика. Г. Судковський писав, що в 1842 р. за клопотанням князя М. Воронцова Очаківська церква була перейменована у військовий собор, але через 2 роки «через незначущість Очаківської фортеці» знов стала йменуватись фортечною церквою [437].

Утім, у затверджених 1840 р. штатах саме військових соборів у фортецях наявний і Миколаївський собор в Очакові [438]. У 1851 р. у зв’язку із ліквідацією самої фортеці храм був переведений у єпархіальне відомство [439]. Про відповідний іменний указ обер-священик В. Кутневич повідомив армійського благочинного протоієрея миколаївського морського шпиталю С. Самборського, Катеринославську духовну консисторію і священнослужителів Очаківської церкви, наказавши останнім відтепер зноситись саме з консисторією [440]. Уже за рамками досліджуваного нами періоду, з початком Кримської війни Очаківська церква знов перейшла у військове відомство у зв’язку із відновленням фортеці.

Архієпископ Інокентій (Борисов) чимало зробив, аби місцевість Херсонесу була передана з морського відомства в єпархіальне, і негайно розпочав реалізовувати план зведення тут Володимирського собору. Херсонес був обнесений оградою, ієромонах Василій влаштував тут невеликий храм із келією, які були освячені Інокентієм 28 лютого 1853 р. Так само владика Інокентій вдало доклав зусиль до переведення з морського відомства в єпархіальне рештків Інкерманської святині [441].

Про те, наскільки розмежованими були повноваження обер-священиків і обер-прокурора Синоду, певною мірою можна судити із всепідданих звітів. У низці звітів по відомству духовних справ православного сповідання, які щорічно подавались імператорові обер-прокурором Синоду, у відомостях про церкви та духовенство спеціально зазначалось, що до них не включені дані про храми і причти, які знаходяться у відомстві обер-священиків окремого гвардійського корпусу та армій і флотів [442].

В інші ж роки відповідна інформація включалась до загальної статистики, що дає змогу простежити зміни в чисельності храмів і духовних осіб, підлеглих очільникам військового духовенства. Зокрема, у звіті щодо 1839 р. зазначено, що серед соборів і церков імперії до відомства обер-священика окремого гвардійського корпусу належало 2 собори, 20 церков стаціонарних (з них 2 парафіяльні, 14 при казенних закладах, 4 шпитальні), 6 рухомих. До відомства обер-священика армії та флотів відносились 5 фортечних і 3 морських собори, 94 стаціонарні церкви (12 фортечні, 4 морські, 2 при флотилії та флотських екіпажах, 2 полкові, 3 навчально-полкові, 1 при жандармському полку, 1 станична, 29 батальйонні, 18 шпитальні сухопутні, 8 шпитальні морські, 3 похідні, 2 заводські, 1 при бригаді шляхів сполучення, 1 арештантська, 1 військово-богодільна, 1 домова, 4 приписні, 1 цвинтарна) і 150 рухомих (2 при головних квартирах, 129 полкових, 19 резервно-бригадних). Таким чином, загалом «під рукою» обер-священика армії та флотів було 252 храми. Підрахунок загальної чисельності храмів і співвіднесення одержаної цифри із наведеною вище дозволяє встановити, що від обер-священика залежали лише 1,45 % соборів і 0,75 % церков. При цьому в статистичні таблиці відмічено, що каплиць та молитовних будинків у підпорядкуванні обер-священика не було.

До складу військового духовенства, яке в 1839 р. знаходилось у підпорядкуванні обер-священику окремого гвардійського корпусу, нараховувалось 7 протоієреїв, 20 священиків, 5 дияконів і 11 причетників, а в підпорядкуванні обер-священика армії та флотів – 9 протоієреїв, 330 священиків, 17 дияконів, 74 причетники. Таким чином, перелічене вище військове духовенство становило лише 3,10 % протоієреїв, 1,00 % священиків, 0,14 % дияконів і 0,13 % причетників. При цьому у звіті зауважено, що польових обер-священиків штатами передбачено 2, але наявний лише 1, а інший звільнений за штат [443].

У 1844 р. до відомства обер-священика гвардійського і гренадерського корпусів належали 2 собори і 44 полкові церкви, а до обер-священика армії та флотів – 258 храмів, причому в порівнянні 1839 р. чисельність стаціонарних храмів зменшилась на 4, тоді як кількість рухомих зросла на 10.

Військове духовенство, підлегле обер-священикові гвардійського і гренадерського корпусів, включало 17 протоієреїв, 32 священики, 5 дияконів і 12 причетників, а обер-священикові армії та флотів – 10 протоієреїв, 341 священиків, 17 дияконів, 74 причетники [444].

Ще через 5 років, у 1849 р., від обер-священика гвардійських і гренадерського корпусів залежали 2 собори, 41 полкова і 2 парафіяльні церкви, а від обер-священика армії та флотів – 263 храми (серед них за п’ять років кількість соборів зменшилась на 1, тоді як чисельність стаціонарних церков зросла на 3, рухомих – також на 3).

Від обер-священика гвардійських і гренадерського корпусів тепер залежали 21 протоієрей, 28 священиків, 5 дияконів і 12 причетників, а від обер-священикові армії та флотів – 9 протоієреїв, 347 священиків, 19 дияконів і 73 причетники [445].

Станом же на кінець досліджуваного періоду «під рукою» обер-священика гвардійських і гренадерського корпусів були 2 собори, 43 полкові й 2 парафіяльні церкви, а обер-священика армії та флотів – 7 соборів, 75 стаціонарних і 199 рухомих церков. Таким чином, при зростанні у порівнянні з 1839 р. абсолютної чисельності підлеглих обер-священикові армії та флотів храмів на 11,51 %, підлеглі йому собори тепер становили 1,22 % всіх соборів, а церкви – 0,76 % всіх церков [446]. Отже, у порівнянні з 1839 р. питома доля військових соборів під орудою обер-священика армії та флотів скоротилась на 0,23 %, тоді як доля військових церков зросла лише на 0,01 %. Кардинальних змін в бік ні розширення, ані звуження мережі підлеглих обер-священикові армії та флотів храмів не відбулося.

Що ж стосується чисельності військового духовенства, то на кінець досліджуваного періоду від обер-священика гвардійських і гренадерського корпусів залежали 2 протоієреї, 52 священики, 8 дияконів і 17 причетників, а від обер-священика армії та флотів – 8 протоієреїв, 373 священиків, 18 дияконів і 69 причетників [447]. Тепер підлеглі обер-священика гвардійських і гренадерського корпусів та обер-священика армії та флотів серед всього духовенства імперії, за нашими підрахунками, становили: протоієреї – 1,89 %, священики – 1,20 %, диякони – 0,20 % і причетники – 0,14 %.

Аби краще зрозуміти наведені вище цифрові дані, варто співвіднести їх із даними щодо кількості духовенства та храмів, які знаходились у підпорядкуванні південноукраїнським єпархіальним архієреям. Так, після розділення території трьох губерній регіону між двома єпархіями під зверхністю владики Херсонського і Таврійського знаходились у 1839 р. 12 соборів, 518 церков і 4 монастирі, а владики Катеринославського й Таганрозького – 10 соборів, 345 церков, 2 молитовні будинки і 1 монастир. У 1844 р. у складі Херсонської і Таврійської єпархії було 14 соборів, 535 церков, 9 молитовних будинків і 5 монастирів, а Катеринославської й Таганрозької єпархії – 10 соборів, 350 церков, 4 молитовні будинки і 1 монастир. На 1849 р. по Херсонській і Таврійській єпархії чисельність соборів зросла на 6, церков – на 17, молитовних будинків – на 2, а по Катеринославській і Таганрозькій єпархії чисельність соборів залишилась тею ж, кількість церков зросла на 4, молитовних будинків – на 8 [448]. Таким чином, чисельність храмів, що знаходились під зверхістю обер-священика у всій імперії, жодного разу не наблизилась до чисельності релігійних споруд навіть у одній з єпархій Південної України.

Таке ж спостереження можно зробити і щодо кількості залежного від обер-священика і від єпархіальної влади духовенства. Адже у 1839 р. Херсонському й Таврійському владиці підпорядковувались 12 протоієреїв, 623 священика, 200 дияконів, 964 причетника, а владиці Катеринославському й Таганрозькому – 10 протоієреїв, 510 священиків, 190 дияконів, 837 причетників. У 1844 р. відповідні показники по Херсонській і Таврійській єпархії становили 19, 706, 217 і 1080, а по Катеринославській і Таганрозькій єпархії – 10, 525, 277 і 886. Станом на 1849 р. під зверхністю Херсонського й Таврійського єпархіального архієрея перебували 21 протоієрей, 632 священика, 153 диякона, 1075 причетників, а Катеринославського й Таганрозького єпархіального архієрея – 11 протоієреїв, 468 священиків, 198 дияконів, 828 причетників. Станом на кінець досліджуваного нами періоду ці показники суттєво не змінились [449].

Таким чином, упродовж останьої чверті XVIII – середини ХІХ ст. спостерігалась низка змін ступеню залежності військового духовенства від єпархіальної влади, військового керівництва та обер-священиків. Трансформації системи управління військовим духовенством багато в чому слідували в фарватері змін, що відбувались із управлінням військовим відомством у цілому.

І обсяг повноважень обер-священиків, і саме офіційне визначення переліку категорій духовних осіб, які мали їм підпорядковуватись, зазнали численних корегувань, що зумовлювалось, наряду з іншими чинниками, і досить неоднозначною позицією в цьому питанні як Синоду, так і єпархіальних архієреїв. Мала місце ціла низка конфліктів, коли обер-священики, Синод і єпархіальна влада трактували прийняті раніше законодавчі акти на свою користь, демонструючи різні підходи до вирішення питання, чи належить та чи інша особа або причт храму до складу військового духовенства. Між іншим, така невизначеність є підставою для того, аби в нашому дослідженні не обмежуватись групою військового духовенства у вузькому значенні, в основу якого кладеться критерій підпорядкованості обер-священикам.

Примітки

365. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХ. – № 14.664. – С. 565.

366. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 315. – Арк. 6.

367. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 202. – Арк. 2 зв.

368. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 158. – Арк. 1-2 зв.

369. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 116.

370. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХ. – № 14.366. – С. 206-207.

371. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХ. – № 14.879. – С. 824-825.

372. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 84. – Арк. 1.

373. Скалозуб Ю.Г. Історія Катеринославської єпархії. 1775-1917 роки. – Дніпропетровськ: Січ, 2001. – С. 23-24.

374. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХІІ. – № 16.512. – С. 816.

375. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 86, 123-124.

376. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХIV. – № 18.300. – С. 869.

377. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХV. – № 19.156. – С. 813-819.

378. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХI. – № 15.440. – С. 586-588.

379. Лиман І.І. Державна церква і державна влада: Південна Україна (1775-1861). – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 185.

380. Знаменский И. Положение духовенства в царствование Екатерины ІІ и Павла І. – М.: тип. М.Н. Лаврова и Ко., 1880. – С. 147.

381. Поляков Г. Военное духовенство России. – М.: ТИИЦ, 2002. – С. 49-50.

382. Финько М.И. Адмирал Черноморского флота Ф. Ушаков (1745-1817) первый флотоводец, канонизированный Русской Православной Церковью // ІV Миколаївська обласна краєзнавча конференція «Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження». – Миколаїв: Атол, 2002. – С. 287-289;

Поляков Г. Военное духовенство России. – М.: ТИИЦ, 2002. – С. 499.

383. Барсов Т. Об управлении русским военым духовенством. – СПб.: тип. Ф.Г. Елеонского и Ко, 1879. – С. 51.

384. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХIV. – № 18.115. – С. 700-702.

385. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХV. – № 18.385. – С. 90-91.

386. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХVI. – № 19.369. – С. 114.

387. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХVI. – № 19.415. – С. 155.

388. Чимаров С.Ю. Русская православная церковь и религиозно-нравственное воспитание личного состава армии и флота (1800-1917 гг.): автореф. дис… д-ра исторических наук: 07.00.02. – СПб., 1999. – С. 26-27.

389. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХVI. – № 19.439. – С. 167-168.

390. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХVI. – № 19.459. – С. 181-182.

391. Чимаров С.Ю. Русская православная церковь и вооруженные силы России в 1800-1917 гг. – СПб.: Нестор, 1999. – С. 50-51.

392. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХVI. – № 19.789. – С. 589-590.

393. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХVI. – № 19.843. – С. 616-617.

394. РГИА. – Ф. 806. – Оп. 1. – Д. 144.

395. РГИА. – Ф. 806. – Оп. 1. – Д. 556.

396. РГИА. – Ф. 806. – Оп. 1. – Д. 669.

397. РГИА. – Ф. 806. – Оп. 1. – Д. 680.

398. РГИА. – Ф. 806. – Оп. 1. – Д. 691.

399. РГИА. – Ф. 806. – Оп. 1. – Д. 936.

400. РГИА. – Ф. 806. – Оп. 1. – Д. 1037.

401. Чимаров С.Ю. Русская православная церковь и вооруженные силы России в 1800-1917 гг. – СПб.: Нестор, 1999. – С. 53.

402. Чимаров С.Ю. Русская православная церковь и вооруженные силы России в 1800-1917 гг. – СПб.: Нестор, 1999. – С. 53.

403. Желобовский А.А. Управление церквами и православным духовенством военного ведомства. Исторический очерк. – СПб.: тип. поставщиков Двора Его Императорского Величества товарищества М.О. Вольф, 1902. – С. 6.

404. ПСЗРИ. – Собр. І. – T. XXVIII. – № 21.242. – С. 241.

405. Барсов Т. Об управлении русским военым духовенством. – СПб.: тип. Ф.Г. Елеонского и Ко, 1879. – С. 65-66.

406. Чимаров С.Ю. Русская православная церковь и вооруженные силы России в 1800-1917 гг. – СПб.: Нестор, 1999. – С. 53-54.

407. ПСЗРИ. – Собр. І. – T. XXXII. – № 24.975. – С. 43-164.

408. Поляков Г. Военное духовенство России. – М.: ТИИЦ, 2002. – С. 192.

409. Котков В. Военное духовенство России. Страницы истории [] (Дата звернення: 5.02.2013).

410. Чимаров С.Ю. Русская православная церковь и вооруженные силы России в 1800-1917 гг. – СПб.: Нестор, 1999. – С. 55-56.

411. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – T. I. – № 264. – С. 360.

412. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 1294. – Арк. 1-1 зв.

413. Патенко С. Город Новомиргород, его храмы и духовное управление // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1880. – № 21. – С. 748-750.

414. Чимаров С.Ю. Русская православная церковь и вооруженные силы России в 1800-1917 гг. – СПб.: Нестор, 1999. – С. 59.

415. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – T. I. – № 264. – С. 357-364.

416. Желобовский А.А. Управление церквами и православным духовенством военного ведомства. Исторический очерк. – СПб.: тип. поставщиков Двора Его Императорского Величества товарищества М.О. Вольф, 1902. – С. 7.

417. Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 943. – Арк. 1-7 зв.

418. Держархів Миколаївської обл. – Ф. 410. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 33.

419. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XXVIII. – Отд. I. – № 26940. – С. 20-21.

420. Невзоров Н. Исторический очерк управления духовенством военного ведомства в России. – СПб.: тип. Ф.Г. Елеонского и А.И. Поповицкого, 1875. – С. 36.

421. Барсов Т. Об управлении русским военым духовенством. – СПб.: тип. Ф.Г. Елеонского и Ко, 1879. – С. 74-76.

422. ПСЗРИ. – Собр. І. – T. XXVIII. – № 21.688. – С. 919-920.

423. ПСЗРИ. – Собр. І. – T. XXVIII. – № 21.775. – С. 1064.

424. ПСЗРИ. – Собр. І. – T. XXIX. – № 22.182. – С. 378-379.

425. ПСЗРИ. – Собр. І. – T. XXIX. – № 22.260. – С. 705-706.

426. ПСЗРИ. – Собр. І. – T. XXX. – № 22.883. – С. 114;

Держархів Херсонської обл. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 727. – Арк. 1-1 зв.

427. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 87-88, 464.

428. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 127-132.

429. Лиман І.І. Іов (Потьомкін), архієпископ Катеринославський, Херсонський і Таврійський, як організатор духовної освіти // Історія і культура Придніпров’я. Невідомі та маловідомі сторінки: Науковий щорічник. Випуск 1. – Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2004. – С. 17-23.

430. Родионов М. Статистико-хронолого-историческое описание Таврической епархии. Общий и частный обзор. – Симферополь, 1872. – С. 48;

Ерофеев И. К биографии преосвященногоо Иова, епископа Феодосийского и Мариупольского (1793-1796) // ИТУАК. – 1910. – № 44. – С. 60.

431. Миляновский Ф. Памятная книжка для духовенства Херсонской епархии. – Одесса: тип. Е.И. Фесенко, 1902. – С. XLІI.

432. Поляков Г. Военное духовенство России. – М.: ТИИЦ, 2002. – С. 193-194.

433. Желобовский А.А. Управление церквами и православным духовенством военного ведомства. Исторический очерк. – СПб.: тип. поставщиков Двора Его Императорского Величества товарищества М.О. Вольф, 1902. – С. 16.

434. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 88.

435. Мурзакевич Н. Некролог. Димитрий Сулима, архиепископ Кишиневский и Хотинский // ЗООИД. – Одесса, 1848. – Т. ІІ. – С. 796-798.

436. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 89-90, 465.

437. Судковский Г. Историческая записка об Очаковском Николаевском соборе // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1885. – № 20. – С. 679-685; № 22. – С. 680, 762-763;

Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. – С. 238.

438. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. XV. – Отд. ІII. – К № 14131. – С. 1459.

439. Судковский Г. Историческая записка об Очаковском Николаевском соборе // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1885. – № 22. – С. 764.

440. Держархів Миколаївської обл. – Ф. 169. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 46 зв.

441. Несколько слов о деятельности в Тавриде Иннокентия, архиепископа Херсонского и Таврического // ИТУАК. – 1901. – № 31. – С. 38-39;

РГА ВМФ. – Ф. 410. – Оп. 2. – Д. 184. – 47 л.

442. Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1836 год. – СПб.: в тип. Святейшего Правительствующего Синода, 1837. – С. 110-111.

443. Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1840 год. – СПб.: в Синодальной типографии, 1841. – С. 13, 16-18.

444. Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1845 год. – СПб.: в Синодальной типографии, 1846. – С. 18-19.

445. Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1850 год. – СПб.: в Синодальной типографии, 1851. – С. 18-19.

446. Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1855 год. – СПб.: в Синодальной типографии, 1856. – С. 12, 13, 18-19.

447. Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1855 год. – СПб.: в Синодальной типографии, 1856. – С. 18-19.

448. Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1840 год. – СПб.: в Синодальной типографии, 1841. – С. 2, 6, 10;

Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1845 год. – СПб.: в Синодальной типографии, 1846. – С. 2, 6, 10;

Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1850 год. – СПб.: в Синодальной типографии, 1851. – С. 2, 6, 10.

449. Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1840 год. – СПб.: в Синодальной типографии, 1841. – С. 14-15;

Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1845 год. – СПб.: в Синодальной типографии, 1846. – С. 14-15;

Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1850 год. – СПб.: в Синодальной типографии, 1851. – С. 14-15;

Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1855 год. – СПб.: в Синодальной типографии, 1856. – С. 14-15.