Шлях на Бердянськ-2

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Під час махновського наступу в жовтні 1919 р., «напередодні взяття Олександрівська та Бердянська» [315], Військовою революційною радою РПАУ/м/ була випущена спеціальна відозва до повстанців та їх командирів. Вона була підписана особисто Батьком Махном та іншими членами ВРР і пояснювала найближчі завдання руху.

«Товариші повстанці! З кожним днем розширюється район дій Революційної Повстанської Армії. Недалеко, можливо, день, коли повстанці звільнять від влади Денікіна те або інше місто! Це буде МІСТО, звільнене повстанцями-махновцями від будь-якої влади. Це буде місто, в якому під захистом революційних повстанців повинно буде закипіти вільне життя, повинна буде почати будуватися вільна організація робітників у єднанні з селянством і повстанцями… Питання нашої поведінки в зайнятих місцевостях є питанням життя і смерті всього нашого руху… Жодного грабунку, жодного насильства, жодного вбивства, жодного самочинного обшуку…» [316].

Текст офіційної відозви був переведений головою культпросвіту В.Воліним (Ейхенбаумом) у формат частівок, які були негайно надруковані в махновській газеті:

«Командирам быть теперь

Без попустительства,

Чтобы не было нигде

У нас грабительства.

Скоро станут города

Освобожденными,

Так войдем же мы туда

Не загрязненными» [317].

Армія українських повстанців перейшла Кічкаський міст 5 жовтня 1919 р. і розлилася по лівобережному Запорожжю. Слабкі й малочисельні тилові гарнізони білогвардійців не могли стримати переможного руху махновських тачанок. Н.Махно, не особливо замислюючись над варіантами, повторював план весняної компанії. Тобто спрямувавши наступ на Бердянськ, він відсікав Білий Крим та Білу Одесу від Білих же Дону та Кубані, перерізаючи ворогам лінії комунікацій. Паралельно із цим білогвардійський фронт, що вже вибрався за межі України, відсікався від баз постачання в Криму, Маріуполі та Бердянську. У жовтні 1919 р. денікінські війська чисельно відчутно поступалися Червоній армії, але перевищували її у вогневій силі й технічних засобах. Успіхи махновського рейду по Південній Україні нівелювали останню перевагу, тому що постачання фронту катастрофічно зменшилося. Північний фронт Збройних сил Півдня Росії опинявся в надзвичайно скрутному становищі.

Однією з найбільших баз постачання денікінців став розташований у Бердянську «Варшавський арсенал». Про нього згадує маса людей. Але що означає це поняття, адже «арсенал» – це завод по виробництву зброї та боєприпасів, а не склади військового майна? Звідкіля він узагалі взявся в Бердянську? Слідом за В.Білашем історик В.Савченко, наприклад, пише, що арсенал був перевезений білими в Бердянськ із Новоросійська в жовтні 1919 р. [318] Це помилкове твердження. «Варшавський арсенал» з’явився в Бердянську набагато раніше. Це була частина виробничих потужностей арсеналу польської столиці, евакуйована на схід через німецький наступ першого року світової війни. Устаткування заводу було або вивезено з міста протягом 1918 року, або настільки сильно зіпсовано, що організувати на підприємстві виробництво в 1919 р. не вдалося ні «червоним», ні махновцям, ні білогвардійцям.

Натомність останні влітку 1919 р. зробили на території заводу та в його складських приміщеннях величезний військовий склад. Деякі подробиці щодо його історії розповідає Г.Дорофєєв. Цей більшовицький підпільник, прибувши в рідне місто, встановив контакт з колегою-підпільником Яковом Бичихіним, що давно вже наглядав за «арсеналом». Зі слів Я.Бичихіна, склад почав формуватися за іноземної допомоги в червні 1919 р. Розташовувався він «біля курорту, одразу за слобідкою» і займав площу більше десяти гектарів. Військові вантажі привозили пароплавами в порт, потім перевантажували на підводи, які везли їх на місце зберігання. Тому Я.Бичихін завербував у агенти портового вантажника Гаврила Ільїна, який переповів усе відоме йому про артилерійські снаряди крупного калібру та рушничні набої в мішках. Особливо вразила вантажника вибухівка різних видів, замотана у вологонепроникну упаковку, що була для бердянця за дивину. Особливо великий вантаж, імовірно, саме для боротьби з махновцями, повинен був прийти до міста 27 – 28 вересня 1919 р., одразу на трьох пароплавах. [319] З одного боку, для денікінців цей маневр був ризикованим. Могло так статися, що вони самі привезуть у руки махновцям набої і спорядження. Але ця загроза не зупинила денікінське командування, адже бердянський «арсенал» постачав набоями основну ділянку білогвардійського фронту – Орловський напрямок. Саме тут генерал А.Денікін збирався прорвати «червоний» фронт і досягти Москви. На складах «арсеналу» було зібрано 20 000 000 кулеметних та 60 000 артилерійських набоїв, міни різної потужності та 20 гармат.

Через наявність у Бердянську військових складів його охорона була організована більш солідно порівняно з іншими повітовими центрами Білого Півдня, вже захопленими махновцями. Узагалі, для оборони Бердянськ мав досить сильну позицію. У тилу було море і морські комунікації, по яким можна було доставляти підкріплення й боєприпаси. На оточуючих місто висотах можна було вирити траншеї й організувати глибокоешелоновану кругову оборону. Серед охоронців міста виділявся підрозділ кубанських козаків із корпусу генерала А.Шкуро. Бердянці навіть оповідали, що це була знаменита на всю «громадянську війну» «вовча сотня», але, як зараз достеменно відомо, «вовча сотня» в жовтні 1919 р. воювала далеко на півночі, біля Воронежу. Штаб білогвардійського гарнізону розташувався в готелі «Метрополь». Командував гарнізоном колишній повітовий воєнний начальник, підполковник О.Вільке [320], що походив із родини місцевих німців-колоністів. Його заступники – офіцери Георгій Джурашевич і Федір Абраімов [321]. Останні були представниками знаменитого «корніловського» полку і носили на рукавах характерну емблему з мертвої голови і двох перехрещених кісток.

Узагалі влітку 1919 р., при денікінському режимі, в Бердянськ повернулося багато офіцерів запасних команд 46-го піхотного полку, ще з 1916 р. розквартированого в місті. Вони добре знали його вулиці й були активними учасниками військового перевороту в квітні 1918 р., коли була розстріляна більшовицька міська рада. Так, на бульварах Бердянська можна було побачити офіцерів Бичкова і Бєлічкіна, активних учасників роззброєння Бердянського червоногвардійського загону в квітні 1918 р. [322] Іван Бичков був відомий ще й тим, що в часи гетьманату працював заступником міського начальника «державної варти» і заснував у місті пошуковий відділ для боротьби з революціонерами [323]. Другий офіцер, Бєлічкін, був відомий як активіст чорносотенець на прізвисько «Холоп», яким його прозивали спочатку солдати, а потім і місцеві жителі.

Гарнізон білогвардійців провадив жорстоку репресивну політику щодо робітників міста і селян навколишніх сіл, вбачаючи в кожному з них прихильника комунізму або анархії. Найбільше врізалася в пам’ять старожилів міста показова, для остраху, страта на теперішній Приморській площі «ні в чому не винної родини» Мінкових з 6 чоловік, яких розстріляли біля того місця, де зараз стоїть пам’ятник В.Леніну. «Білі» карателі регулярно навідувалися і в навколишні села, благо, в їхньому розпорядженні були вантажні автомобілі. Коли було отримано звістку про прорив махновцями білогвардійського фронту й їх стрімке наближення до Бердянська, «російські демократи» вирішили від гріха подалі розстріляти всіх заарештованих переповненої міської в’язниці.

Місце для знищення політичних супротивників було вибрано під Горою, там, де зараз стоїть пам’ятник воїнам, загиблим у другу світову війну. У 1919 р. тут була круча, біля краю якої і розстрілювали нещасних, яких привозили до цього місця з тюрми. Масові розстріли почалися 24 вересня 1919 р. і продовжувалися чотири дні.

27 вересня з тюрми на розстріл вивезли п’ятнадцять робітників заводу «Варшавський арсенал». Г.Дорофєєв у своїх спогадах запевняє, що це були абсолютно непричетні до політики люди, хіба що двоє з них у минулих 1917 – 1918 рр. були червоногвардійцями. Близько 16.00 автомашина довезла приречених до площі Петра і Павла (Петропавлівської) [324], аж раптом авто зненацька застрягло в піску. Скориставшись цим, смертники розбіглись у різні боки, а керівник розстрілу Ф.Абраімов, вважаючи, що має справу із заздалегідь розробленим планом утечі, на місці застрелив водія вантажівки. Втеча справді здавалась добре підготовленою. Приречені так швидко зорієнтувалися в ситуації і тікали навсібіч так прудко, що приставлена до них охорона зовсім розгубилася [325].

А тим часом 6 жовтня 1919 р. командарм повстанської Н.Махно наказом № 28 кинув 2-у бригаду РПАУ/м/, разом з усіма піхотними частинами 2-го Азовського корпусу і 3-м Донським кавалерійським полком, прямим сухопутним напрямком з Олександрівська на Бердянськ. Командувачу 2-м Азовським корпусом Трохиму Удовиченку наказувалося «підійти до міста по березі моря із західного боку й прийняти заходи для того, аби не випустити в море жодного судна, для чого поставити артилерію на зручному місці й почати обстріл порту, а частини пустити на місто» [326]. Підрозділи ввіреного Т.Удовиченку угруповання вирушили в похід до узбережжя Азовського моря в той же день.

Трохим Якович Удовиченко (1889 – 1921) відіграв величезну роль в історії Бердянська і всього Приазов’я в 1918 – 1920 рр. Він був однією із знакових фігур махновського руху. Це було позитивне уособлення махновського отамана. Народився Т.Удовиченко в батрацькій сім’ї в с. Новоспасівці. Він став членом новоспасівської групи анархістів уже повнолітнім, у 1910 р. У роки першої світової війни Т.Удовиченко був призваний на фронт, де уславився в боях, став повним Георгієвським кавалером, прапорщиком. Згодом, не зважаючи на те, що він вестиме смертельну боротьбу з прихильниками російської державності, Трохим буде зберігати вдома отримані за хоробрість хрести як дорогоцінні реліквії минулого. У 1917 р. Т.Удовиченко як авторитетний солдат був вибраний головою полкового комітету. У травні 1918 р. він стає активним учасником антигетьманського повстання. Восени 1918 р. приймає командування 2-м Новоспасівським загоном. Піком кар’єри Т. Удовиченка в середовищі РПАУ/м/ було його перебування з вересня по грудень 1919 р. на посаді командира 2-го Азовського корпусу РПАУ/м/, коли під його рукою зосереджувалося до 20 000 чол. Пізніше, з травня 1920 по березень 1921 р. Т.Удовиченко був беззмінним командиром Азовської маневрової групи РПАУ/м/. Батько Удовиченко не ходив по повіям, як С.Каретник, і не душив власноруч людей, як Ф.Щусь. Це був хлібосольний господар, який майже не вживав спиртного, був одружений і виховував п’ятеро дітей. Велика фізична сила, спокійний характер і природна товариськість породжували любов підлеглих повстанців. І разом з тим, його земляк і товариш В.Білаш відгукувався про нього як про «фанатика перманентної анархістської революції» [327]. На жодного з інших своїх товаришів він не написав настільки категоричної характеристики. Т.Удовиченко повністю виправдав цю категоричність, пройшовши шлях анархіста-повстанця до кінця. У 1921 р. при спробі затримання його каральним загоном більшовиків, на хуторі Новоіванівка, він був важко поранений у голову і в такому стані потрапив у полон. У «ЧК» йому запропонували підписати зречення й купити цим собі життя, але Т.Удовиченко з презирством відмовився і незабаром був розстріляний [328].

А в жовтні 1919 р. багатотисячне повстанське військо Т.Удовиченка наступало на Бердянськ. На відміну від весни, тепер наступ ішов не через Пологи, а через Великий Токмак. Його було взято вже увечері 6 жовтня 1919 р. У місті та на станції як трофеї повстанцями було захоплено 95 000 пудів пшениці, автомобіль та інше військове спорядження [329]. Залишивши в селищі комендантську роту, махновці зупинилися на нічліг. Уранці 7 жовтня вони рушили на південь і через кілька днів оточили Бердянськ. Уранці 9-го жовтня 1919 р. Т.Удовиченко зайняв Ногайськ, Новоспасівку та Новопетрівку [330]. Білогвардійців майже ніде не було. По дорозі махновці мали перестрілку з супротивником тільки біля станції Трояни, та ще по дорозі з Ногайська на Бердянськ перебили до 30 чоловік «державної стражі». Великих підрозділів ворога махновці не зустрічали. Усі білогвардійці були заздалегідь відтягнуті в місто. Для оборони Бердянська вдалося накопичити більш як 2000 бійців. Розвідка «кадетів» залишала бажати кращого. Їй вдалося помітити наближення махновських частин лише за 10 верст до міста.

Одразу після цього, за три дні до вирішального бою махновців із білогвардійцями, в Бердянську почалася запобіжна евакуація. Вона стала можлива лише випадково, через присутність в Бердянському порту трьох пароплавів, які щойно привезли до «Варшавського арсеналу» військові вантажі. Нинішня евакуація була не менш дивна, аніж «біла» евакуація березня 1919 р. На пароплави почали грузити демонтоване з бердянських заводів і електростанції обладнання. Насамперед дизельні двигуни. Особливо постраждали від денікінського демонтажу авіаційний завод та «Варшавський Арсенал». Обчищення денікінцями заводських цехів та складів стало більше нагадувати пограбування, ніж евакуацію [331]. І це при тому, що найбільш цінне в даній ситуації військове майно ніхто вивозити не збирався, плекаючи надію, що доблесна добровольча армія з його допомогою розіб’є проклятих махновців. Після завантаження кораблів майном настала черга військової влади. 28 вересня (10 жовтня) 1919 р. уранці з готелю «Метрополь» на підводи вивантажили велику кількість, як казали місцеві жителі, «чумаданів». Підводи з «чумаданами» в оточенні молоденьких офіцерів потяглися до порту.

Під час цієї церемонії на порозі «Метрополю» можна було бачити групу офіцерів на чолі з добре знаними в місті полковником Абольянцом [332] та начальником гарнізону Вільке, що представляли в Бердянську цвіт російського офіцерства. Цивільна влада у вигляді невеликого натовпу чиновників топталася поряд. Абольянц наказав підполковнику Вільке очолити оборону міста від махновців, а сам піднявся на борт корабля. Вільке, у свою чергу, разом із чотирма солдатами штабної охорони сів у тачанку і направився на Гору, де знаходилися артилерійські позиції «біляків». У порту полковник із чиновницькою братією застали картину евакуації інших установ міста, а також натовп місцевих буржуа, які теж хотіли накивати п’ятами. Усі поспішали погрузитися на пароплави. Події нагадували репетицію втечі «білої публіки» з Криму, що станеться через рік із гаком, у листопаді 1920 р.

Зрештою, кораблі відшвартувалися і вийшли в море. Практично одразу вони зупинилися і стали на рейді, чекаючи розв’язки подій. Їх пасажири були явно не проти повернутися назад у випадку, якщо небезпека промине. Проте о 10.00 вони почули перші звуки гарматних пострілів [333]. Білогвардійці відкрили вогонь по поміченим лавам махновців-поденників із навколишніх сіл, що першими з’явилися в околицях Бердянська. Тут треба на хвилинку зупинитися і пояснити сутність цієї махновської категорії.

«Махновцями-поденниками» прийнято називати селян, які підтримували махновців і махновську політику, проте з вікових чи сімейних причин не перебували на постійній службі у РПАУ/м/. Але у випадку проведення масштабних одноразових операцій, коли була потрібна, в першу чергу, кількісна підтримка, вони запрошувалися Н.Махном чи іншими його командирами на допомогу. Озброївшись хто чим, ці повстанські підрозділи брали у військовій операції посильну участь, за яку, в разі перемоги, махновське командування розплачувалося з ними частиною військових трофеїв. Після цього «поденники» поверталися по своїх домівках, ховали зароблене на війні та продовжували своє життя мирних хліборобів до нового прохання Батька. У даному випадку «поденники» знадобилися Т.Удовиченку аби повністю оточити Бердянськ. Поденники на чолі з новоспасівькими селянами наступали із заходу, «проти верхнього маяка», що височів за кладовищем. В їхньому ланцюгу наступав і Гнат Ільченко. Його невеликий загін біля будівлі маяка вже святкував перший успіх. Тут було захоплено в полон трьох офіцерів – Бичкова, Бєлічкіна та Гершмана (Маяцького), яких на радощах тут же, на місці, у винограднику і розстріляли [334].

У цей же день денікінський службовець К.Герасименко, рятуючись від махновського наступу, прибув зі ст. Чапліно до Бердянська потягом. Це був останній «білий» потяг, що пройшов до Бердянська. Міщани, які з тих чи інших причин не опинилися на пароплавах, заспокоювали один одного і самі себе різними нісенітницями. Пізно увечері в готелі, де зупинився К.Герасименко, його запевняли, що Махно знаходиться далеко-далеко, зазнав поразки і що місту нічого не загрожує. Історія березня 1919 р., як бачимо, теж певним чином повторювалася. Змучений довгою дорогою і дещо заспокоєний полковник пішов спати й таки міцно заснув…

Опівночі 12 жовтня 1919 р. частини 2-го Азовського корпусу, користуючись темрявою, підійшли до Бердянська на відстань у дві версти. Білогвардійці, що трималися нашорошено, відкрили по них ураганний артилерійський, кулеметний і рушничний вогонь. Передовий Новоспасівський полк заліг і окопався [335]. Махновці не поспішали атакувати позиції білогвардійців у чоло, фронтально. Їхня агентура за кілька попередніх днів уже приготувала удар по «білим» позиціям з тилу.

Уночі К.Герасименко схопився з ліжка розбуджений артилерійською стріляниною. Швидко одягнувшись, він вискочив на вулицю… «Біляки» тікали. Густим натовпом бігли вони по тротуарам і бруківці, зриваючи на собі погони, скидаючи верхній одяг, шпурляючи гвинтівки. У натовпі скакали верхові, гриміли підводи, торохтіли залізом похідні кухні. З труднощами перебігши бульвар і декілька вулиць, К.Герасименко опинився на набережній, знайшов добру схованку на якомусь рибальському дворі й нарешті як слід роздивився навколо. Виявилося, що стрільба велася з боку кладовища на Горі та рибальського селища Ліски [336]. Снаряди вибухали над портом і в місті. Артобстріл посилювався. Пізніше К.Герасименко вважав, що, поза сумнівом, долю бою за місто вирішило втручання рибалок із Лісок, які вночі несподіваним нападом з тилу захопили артилерію, встановлену за кладовищем, на Горі. Це дало Т.Удовиченку можливість спричинити паніку в місті і, скориставшись нею, обійти з боку моря досить сильну природну позицію білогвардійців.

А на набережній, тим часом, стали з’являтися групи військових, що втікали. У морі на рейді, кілометрах у 10 – 11, добре було видно вогні евакуаційних кораблів, що стояли навпроти порту, проте ніхто з капітанів не наважився підплисти до причалу.

Махновці увірвалися в місто. «Уранці, близько п’ятої години, разом з іншими частинами й на чолі з командиром тов. Гончаренко [Новоспасівський полк] зайняв місто» [337]. Т.Удовиченко, що здійснював загальне керівництво військами, не став приписувати перемогу виключно собі. Основна заслуга в цьому була «хлопців» і «дівчат» Пилипа Гончаренка.

«Наскільки великим був ентузіазм повстанців при взятті міста, показує той факт, що сестра милосердя Новоспасівського полку, болгарка Митранова, знаходячись увесь час у передовому ланцюгу і будучи пораненою, не відставала і з гучним криком «Уперед» наближалася до міста, поки не була вдруге поранена, але й тоді без сторонньої допомоги увійшла в місто. Так боротися і помирати за революцію можуть лише вільні повстанці та справжні діти праці. І взяття Бердянська залишиться однією з найбільш красивих сторінок в історії революційної повстанської боротьби махновців…» [338]

Гончаренко Пилип Іванович (1893 – 1921) був селянином-«середняком» із Новоспасівки. З п’яти років він жив круглим сиротою й дістав серед односельців прізвисько «Чуприна». Іноді ще його називали «Чуприненком», бо, як відомо, «вуличні» прізвиська в південноукраїнських селах часто передаються від батька до сина. Членом групи новоспасівських анархістів він став 17-річним юнаком у 1910 р. Не відстаючи від своїх старших товаришів, Пилип взяв найактивнішу участь в антигетьманському повстанні й згодом став командиром «Другого Новоспасівського загону», після того, як його колишній командир, Т.Удовиченко, пішов на підвищення. З вересня 1919 р. П.Гончаренко обіймав посаду командира Новоспасівського полку. На ній він перебував доти, поки не був розстріляний комуністами у вересні 1921 р. [339]

Переможне повідомлення махновської газети не зовсім точне. На ранок 12 жовтня 1919 р. повстанці захопили не все місто, а лише його основну частину. Порт, набережна й околиці з косою ще продовжували знаходитися в руках білогвардійців.

Бій за Бердянськ продовжувався протягом усього дня. «Білі» захисники міста отямилися після нічної паніки й уперто билися на вулицях, будуючи барикади й встановлюючи батареї. Проте невблаганний Т.Удовиченко тіснив їх зусібіч. Нарешті білогвардійці не витримали і кинулися на човни та катери, що мали доставити їх до пароплавів, які стояли на рейді. Проте втекти не вдалося. «Білі» захисники міста майже всі загинули у хвилях. Махновці за час наступу встигли підтягти до набережної масу кулеметів, які взялися шквальним вогнем розстрілювати втікачів [340]. До кулеметного вогню підключився й артилерійський. Махновці за день як слід пристрілялися по бердянській акваторії. «Славний командир батареї Осипенко [341] чотирма снарядами пустив їх на дно, потопивши два пароплави» [342].

О 16.00 місто вже майже повністю знаходилося під контролем махновців. Підполковник Вільке загинув у бою. Залишилося відбити у ворога порт і косу. Три захоплені на набережній гармати були повернуті махновцями проти пароплавів і відкрили вогонь, проте снаряди не діставали їх на такій відстані.

У порту залишався лише маленький катер «Катеринославець». Біля входу в порт стояв панцерник і вів посилений вогонь по махновцям, що наступали на порт. По всій території порту безперестанно рвалися снаряди. Досить скоро махновська артилерія стала обстрілювати порт і з боку міста. Катер, наповнений білогвардійцями, поспішно став відчалювати від пристані. При повороті перевантажене судно перекинулося догори дном і затонуло. Усі, хто знаходився на його борту, загинули.

Опір «добровольців», які засіли в порту, був відчайдушний, проте сили були нерівні. Незважаючи на те, що основні сили махновців повели наступ у бік грязелікарні («курорту»), до 23.00 порт був повністю зайнятий повстанцями.

Після невдалої спроби дістатися кораблів, що стояли на рейді, вцілілі білогвардійці відступили на косу, що входить в Азовське море на 18 км. У її основі знаходились приміщення «Варшавського арсеналу».

Після того, як стало зрозуміло, що захопленими на набережній гарматами кораблі не дістати, їх повернули проти артскладу. Одночасно з цим «Варшавський арсенал» почали обстрілювати ще з двох позицій: з Гори та з території порту. З території теперішньої Приморської площі з трофейних гармат стріляли «поденники». Співчуваючі бердянці підносили їм снаряди. Коли сонце вже пішло на схилок, артилерійський склад загорівся. Вогонь із махновських гармат припинився [343].

Махновці кинулися в атаку, аж зненацька земля задрижала, захиталися будівлі, задзвеніли шибки: величезний клуб диму піднявся над косою, закриваючи місто і море. Сильний вибух, за ним ще сильніше і ще грізніше – арсенал був висаджений у повітря. За версією В.Білаша, до загальної детонації «Варшавського арсеналу» призвів один необережний постріл. Шалений снаряд вибухнув над першим ярусом мін та снарядів: від детонації вибухнули і всі інші. Вибухи поховали на косі залишки білогвардійців. Їх розірвані тіла довго ще викидало хвилями на берег.

Детонація артилерійського складу стала найбільш значущою подією всього бою. Але хто саме висадив у повітря «Варшавський арсенал»? Генерал А.Денікін, не вдаючись у подробиці, пише, що це зробили махновці [344]. Слідом за ним винуватцями вибуху називає махновців і сучасний російський історик В.Шамбаров [345]. Натомність єврейський письменник Давид Маркіш у своєму романі «Полюшко-поле» уточнює, що «Бердянськ та Маріуполь наче підплигнули в повітря – там махновські сапери висадили в повітря склади артилерійських набоїв» [346]. Оце вже явна нісенітниця. Склади могли бути підпалені білогвардійцями під час артилерійського обстрілу, могли зайнятися й самі, але саме махновці, як ніхто, були зацікавлені, аби за будь-яку ціну зберегти їх недоторканими. Військові трофеї були єдиним джерелом постачання повстанської армії.

Після закінчення вибухів махновці взялися рахувати вцілілі трофеї. Вони виявилися немаленькими. 2000 гарматних набоїв, 26 англійських та російських гармат, із них 16 гірських, що особливо цінувалися махновцями. 3 000 000 рушничних набоїв, 50 кулеметів, 30 вантажних автомобілів, 5 легкових авто, 2 мотоцикли, 5 панцерників-бронеавтомобілів, і, нарешті, аероплан. В іншому місці віднайшлося 50 000 пудів зерна, 3000 комплектів англійського обмундирування тощо. Усе інше загинуло на косі [347].

13 жовтня 1919 р. на організованому на честь перемоги мітингу Г.Дорофєєв побачив двох своїх знайомих – анархістів Михайла Уралова й Олександра Панкратьєва. Коли Г.Дорофєєв зустрівся з ними, вони прийняли його за махновця і запитали, з якої він частини. Він відповів, що, взагалі-то, ні з якої. М.Уралов на цей момент був командиром кавалерійського загону. Дорофєєву він сказав, що «громадянській війні» скоро кінець і що він ренегат. У своєму ескадроні підбирає більшовиків і співчуваючих, аби при першій можливості перейти до Червоної армії. О.Панкратьєв, який стояв поряд, підтримував М.Уралова. Г.Дорофєєв розказав махновцям про вчинені в місті злодіяння «вовчої сотні». Анархісти заспокоїли його, що подібне в Бердянську вже ніколи не повториться, бо «від вовчої сотні залишилися ріжки та ніжки» [348]. Але наміри М.Уралова змінилися вже наступного дня.

14 жовтня 1919 р. у Бердянськ приїхав Н.Махно разом із начальником штабу РПАУ/м/ В.Білашем. Начштабу спеціально витягнув Батька в поїздку по завойованим краям, аби той перестав гуляти й пиячити на селянських весіллях в околицях Гуляй-Поля. Делегація приїхала, як водиться, потягом. Махновці знову організували мітинг, на якому закликали городян організувати Раду селянських, робітничих і повстанських депутатів як економічну, а не політичну організацію. Жителів Бердянська було оголошено «вільними громадянами вільного міста». Начальником гарнізону Бердянська було призначено М.Уралова [349], і він передумав переходити до більшовиків. Комендантом сусіднього Ногайська, який махновці розцінювали як місто-сателіт Бердянська, став Г.З.Голік(ов) [350].

«Покрова» 1919 р. стала «золотим часом» приазовського командирського земляцтва повстанців, що тільки-но відвоювало рідний край у ворога. Розквартировані в місті махновці співали:

Ех, яблучко, та із листочками,

Їде батько Махно із синочками,

Із Вдовиченком, із Куриленком,

Із найменшим синком – Чуприненком.

20 жовтня 1919 р. до Бердянська з Олександрівська виїхав залізницею військовий кореспондент газети «Путь к свободе», відомий анархіст Яків Суховольський [351]. Він поставив собі за мету об’їхати весь визволений махновцями район, аби «підвести риску під успіхами повстанської армії» та «на справі пересвідчитися, що накоїли офіцерські банди при своїй панічній втечі» [352]. Бердянськ був останнім пунктом його подорожі. Й тут було на що подивитися. При вступі махновців до міста з тюрми були негайно визволені арештанти, «але, на превеликий жаль, кати встигли до нашого приходу здійснити важке злодійство і в останню ніч розстріляти 200 в’язнів» [353]. Російські «кадети» на останок таки проявили свою звірину сутність. Щоправда, і махновці добре «віддячили» їм у боях за Бердянськ. Повстанська газета сповіщала, що в місті й околицях махновцями було порубано близько 600 офіцерів і ще близько 900 мобілізованих солдат здалося в полон [354]. Один з анонімних авторів «Вольного Бердянска» відверто хизувався успіхом: «задали такої лазні золотопогонникам, що їм доводилося вішатися на власних підтяжках або стрілятися з наганів. Або, нарешті, труїтися ціаністим калієм, аби не потрапити до рук «озвірілих мужиків» Як зазначив із цього приводу В.Голованов: «Ви помітили, автору здається, що він розповідає дуже веселі речі» [355]. Багато в чому ворогуючі сторони були «гідні» одна одної.

Примітки

315. Кубанин М. Махновщина. – Л., 1926. – С. 88.

316. Там же. – С. 89.

317. Путь к свободе. – 1919. 7 октября (№ 5).

318. Савченко В. Махно. – Харків, 2005. – С. 202.

319. БКМ – Арх: Воспоминания Дорофеева Георгия Васильевича о революционном движении в Бердянске с 1917 по 1920 год. – С. 49 –50.

320. У виданні 1915 р. уміщено інформацію, що повітовий військовий начальник Олександр Леопольдович Вільке мав чин полковника (Торгово-промышленный указатель и путеводитель по городу Бердянску. Издание первое, 1915 года. – Бердянск: типография М.Дорошенко, 1915. – С. 20).

321. БКМ – Арх: Воспоминания Дорофеева Георгия Васильевича о революционном движении в Бердянске с 1917 по 1920 год. – С. 48.

322. Там само. – С. 34.

323. Там само. – С. 42.

324. Там само. – С. 49. Нині це місце, на якому розташований Бердянський автовокзал.

325. Там само. – С. 49 – 50.

326. Кубанин М. Махновщина. – Л., 1926. – С. 125.

327. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 579.

328. Н.Махно у своєму листі до П.Аршинова писав, що Т.Удовиченко під час бою, оточений ворогами, намагався останнім патроном вкоротити собі віку, але невдало. Куля засіла нижче мозку й отаман залишився живий. Із такими пораненнями люди, як правило, не виживають. І Т.Удовиченко, мабуть, розумів це, коли вислуховував лицемірні пропозиції чекістів.

329. Вольный Бердянск. – 1919. 21 жовтня.

330. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 314.

331. БКМ – Арх: Воспоминания Дорофеева Георгия Васильевича о революционном движении в Бердянске с 1917 по 1920 год. – С. 51.

332. Полковник Абольянц увійшов у історію тим, що весною 1918 р. очолив у Бердянську антикомуністичний заколот. Він мешкав у Бердянську з початку червня 1916 р. як офіцер розквартированих у місті запасних команд 46-го полку. Паралельно з цим полковник очолював міський «Союз увєчних воїнів», громадську інвалідську російськофільську організацію, що у справі військового перевороту виступила в контакти з офіцерами 46-го полку. 18 квітня 1918 р. 26 комуністів, членів Бердянської повітової ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, були заарештовані. Через деякий час очолені Абольянцем «увєчні воїни» запросили в Бердянськ білогвардійський загін полковника М.Дроздовського, який розстріляв 19 комісарів, членів Ради, 24 квітня 1918 р. у Куцій балці.

333. БКМ – Арх: Воспоминания Дорофеева Георгия Васильевича о революционном движении в Бердянске с 1917 по 1920 год. – С. 52.

334. Там само. – С. 53.

335. Вольный Бердянск. – 1919. 21 жовтня. (№ 3).

336. Герасименко Н. Батько Махно: мемуары белогвардейца. – М. – Л., 1927. – С. 68.

337. Вольный Бердянск. – 1919. 21 жовтня. (№ 3).

338. Вольный Бердянск. – 1919. 21 жовтня. (№ 3).

339. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 580.

340. Вольный Бердянск. – 1919. 21 жовтня. (№ 3).

341. Петро Лук’янович Осипенко, як і П.І.Гончаренко, теж був новоспасівець (1890 – ?) і анархіст із 1910 р. Перша світова війна зробила з нього артилериста-професіонала. У 1918 р. він, як і всі інші новоспасівські повстанці, вирушив до Махна. Спочатку він був командиром напівбатареї, потім батареї й, нарешті, артилерійського дивізіону. В.Білаш дав йому лаконічну характеристику: «відмінний стрілець». У 1920 р. він разом із Кримською групою РПАУ/м/ прорветься через Сиваш до Криму й буде розстріляний у грудні 1920 р. у Сімферополі більшовиками. Н.Махно досить довго просто не хотів вірити в його загибель. У 1923 р. він ще вимагав від радянського уряду визволення Осипенка.

342. Путь к свободе. – 1919. 16 жовтня (№ 9).

343. БКМ – Арх: Воспоминания Дорофеева Георгия Васильевича о революционном движении в Бердянске с 1917 по 1920 год. – С. 53 –54.

344. Деникин А.И. Очерки русской смуты. Т. 4. – Минск, 2002. – С. 251.

345. Шамбаров В. Белогвардейщина. – М., 2004. – С. 360.

346. Маркиш Д. Полюшко-поле // Дружба народов. – 1991. – № 6. – С. 81.

347. Путь к свободе. – 1919. 16 жовтня.

348. БКМ – Арх: Воспоминания Дорофеева Георгия Васильевича о революционном движении в Бердянске с 1917 по 1920 год. – С. 54 –56.

349. Улітку 1919 р. М.Уралов зміг уникнути «чекістських» репресій і пробирався до РПАУ/м/ по залізниці Долинська – Миколаїв, коли дізнався про переворот у колишніх махновських полках у селищі Новий Буг. Діставшись до Нового Бугу, він одразу був призначений начальником місцевого гарнізону й допоміг подружжю Дибеців під час їх арешту й суду, захистивши від можливої розправи.

350. У подальшому Г.З.Голік(ов) ще чотири рази змінить політичне забарвлення свого загону, ставши своєрідним чемпіоном «громадянської війни» з кількості переходів з одного політичного табору до іншого.

У червні 1919 р. – комуністи, у серпні 1919 р. – махновці, у січні 1920 р. – комуністи, улітку 1920 р. – врангелівські «білогвардійці», у жовтні 1920 р. – махновці, у листопаді 1920 р. – комуністи. Г.З.Голік(ов) отримає пільги «червоного» партизана й до кінця життя буде розводити нутрій у власній садибі, ремствуючи на радянську владу, що не оцінила по заслугах його старання в революційні роки. Просто диву даєшся, як таку людину змогли оминути сталінські репресії. Протягом усього радянського періоду історії Г.З.Голік(ов) уважався героєм, а його речі зберігаються в експозиції Бердянського краєзнавчого музею.

351. Суховольський Яків /псевд. Алий/ (80-і рр. ХІХ ст. – 1920) – відомий учасник анархістського руху на Україні початку ХХ ст. Єврей. За походженням – робітник. За участь у революції 1905 – 1907 рр. потрапив на каторгу, де перебував до 1917 р. У 1917 – 1918 рр. лідер єлисаветградської групи анархо-синдикалістів. У грудні 1918 р. – один з організаторів Конфедерації анархістів України «Набат». Незмінний член секретаріату КАУ «Набат» і автор статей в її газетах. У січні – травні 1919 р. – організатор анархо-синдикалістських груп у Харкові, Катеринославі, Києві. Ідейний супротивник більшовицької диктатури, в червні 1919 р. через загрозу арешту перейшов на нелегальний стан. У серпні 1919 р. приєднався до махновців у якості провідного працівника культпросвітнього відділу ВРР РПАУ/м/. Активний прихильник злиття РПАУ та КАУ в єдину анархістську організацію. У вересні 1920 р. зник безвісти. Ймовірно, таємно вбитий співробітниками «ЧК».

352. Путь к свободе. – 1919. 20 жовтня (№ 11).

353. Вольный Бердянск. – 1919. 21 жовтня. (№ 3).

354. Вольный Бердянск. – 1919. 21 жовтня. (№ 3).

355. Голованов В. Тачанки с юга. – Запорожье – М., 1997. – С. 223.