Комуна

Володимир Чоп, Ігор Лиман

По здобуттю міста махновці негайно приступили до анархічного будівництва. По-перше, в Бердянську було експропрійовано банк [356]. По-друге, на буржуазію Бердянська було накладено контрибуцію в 25 000 000 крб. Але вдалося зібрати лише 15 000 000. В.Голованов із цього приводу резонно заявляє, що «напевно, і буржуазія була доведена громадянською війною до виснаження» [357]. По-третє, махновці дозволили ходіння будь-яких грошових знаків. Царського і радянського карбованців, української гривні, денікінських і донських рублів, «керенок» тощо. Радянські історики чомусь уважали подібну практику виявом цинічної махновської безпринципності. Однак варто визнати прямо протилежне: в умовах нескінченної зміни режимів ходіння різної валюти було єдиним заходом, який дозволяв вижити засмиканому та збіднілому населенню й налагодити хоча б якийсь товарообіг. Зрозуміло, що курс всіх цих карбованців і гривень був різний і постійно змінювався залежно від політичної кон’юнктури.

Паралельно з цим, як уже згадувалося вище, махновці випустили з тюрми всіх ув’язнених [358]. Анархіст В.Волін згадував: «У Бердянську на очах величезного натовпу людей була підірвана тюрма, і населення також брало участь в її руйнуванні» [359]. Командою підривників РПАУ/м/ керував О.Чубенко. Підривали тюрми спеціальним способом, аби не ламати занадто багато цегли, щоб її потім можна було використати в господарстві. Тюремну цеглу віддавали безкоштовно всім бажальникам. Цим досягався пропагандистський ефект «участі населення в руйнуванні тюрми». Але чому махновці нищили тюремні замки? Частково цього вимагала анархістська доктрина, але на прийняття подібних рішень накладалася й особиста позиція Н.Махна. Ліквідація тюрем зовсім не знаменувала початок ери безкарності для злочинців. Просто в системі правових норм махновців позбавлення волі вважалося негідним людини покаранням. Грабіжників та бандитів тепер просто чекала смертна кара, до того ж, досить швидка.

Після руйнування тюрми махновці почали роздавати зраділим місцевим робітникам зерно, що було відбите в «біляків» [360]. Тих із них, хто переховувався в місті, розшукували махновські контррозвідники.

Два дні ходили вони по дворах міста в пошуках білих офіцерів та поліцаїв, і тут же розстрілювали їх на місці. Для більшого успіху пошуків махновці застосовували вуличних хлопчаків, виплачуючи їм за кожного виявленого «кадета» по 100 крб. готівкою. Бердянці ховалися по домівках і, крім рибалок із Лісок, участі в подіях не брали… Зрештою, розстріли припинилися. З перших же днів «вільне» місто було запруджено тисячами селянських підвід, на яких грузилося з магазинів усе, що було; майже три тижні на підводах вивозилися снаряди, набої, зброя, спорядження, що вціліли під час вибуху складів. Усе це везлося селянами у свої села. Селяни-поденники отримували свою заслужену нагороду.

Міські мешканці у своїй більшості ставилися до махновців негативно. Торгівці жалілись на грабежі й погану торгівлю. Інтелігенція мовчазно засуджувала махновську владу й ховалася від неї. Збільшовичені робітники й ремісники вважали Н.Махна ворогом радянської влади і на контакти з повстанцями не йшли. Рибалки, що спочатку брали найживішу участь у захопленні махновцями міста, ображалися на неможливість тепер займатися рибною ловлею. У морі ходили ворожі кораблі. Найбільшими прихильниками «махновщини» виявили себе портові робітники. Вони гучно висловлювали своє задоволення новими порядками, вносячи в життя міста галасливий і п’яний захват.

Оскільки фронт проходив на схід від Бердянська зовсім недалеко, це викликало проблему з продовольчим постачанням міста. Підвіз продуктів до Бердянська в перші дні після другого приходу махновців припинився. Ціни на харчі почали досягати небачених до цього розмірів. Реакцією на подібну ситуацію став короткий наказ коменданта Бердянська: «Батько Махно наказав, щоб і хліб, і продукти в місті були».

До вечора того ж таки дня хліба було скільки завгодно, по ціні 3 крб. за фунт, замість існуючої до махновського приходу ціни в 5 крб. за фунт. Після видання лаконічного наказу підводи приходили до міста з продуктами, а поверталися з виміняними та реквізованими в магазинах речами [361].

Тим часом у місті почала роботу військова влада. Керівні махновці символічно отаборилися в готелі «Метрополь», саме в тих приміщеннях, де раніше перебував «білий» штаб. Тут же зупинявся і Н.Махно в день своїх відвідин Бердянська [362].

Начальник гарнізону М.Уралов видав свій перший наказ 13 жовтня 1919 р. Військовий комендант міста, призначений цим наказом, заступив на посаду 14 жовтня 1919 р. Своє управління комендант розмістив у готелі «Брістоль» на Біржовому проспекті Бердянська. У наказі № 1 від цього ж дня, віддрукованому в міській типографії й розклеєному на вулицях, комендант Бердянська Грандель наголошував на проведенні невідкладних заходів по встановленню порядку в місті. По-перше, всім махновцям наказувалося платити за вхід до театрів Бердянська. По-друге, населенню наказувалося заспокоїтися і приступити до виконання повсякденних робіт. По-третє, домовласники зобов’язувались привести в належний санітарний стан приміщення будівель і територію перед ними. Повідомлялося, що військовий комендант здійснив заходи щодо припинення грабунків, і якщо ситуація повториться, людям треба ставити до відома коменданта [363].

Командування 2-го Азовського корпусу спочатку самостійно призначило коменданта залізничної станції Бердянськ, але Н.Махно, дізнавшись про це, сповістив, що комендантом станції буде призначено обраного ним І.Хмарського [364].

У місті почала виходити махновська газета «Вольный Бердянск», яку патронував відділ друку ВРР РПАУ/м/ під керівництвом Петра Аршинова. Побачили світ принаймні чотири випуски газети. Це був орган революційних повстанців (махновців) Бердянського району. Планувалося, що газета буде виходити на двох сторінках тричі на тиждень: у вівторок, четвер та суботу. Статті писалися під безпосереднім керівництвом КАУ «Набат». Найбільшою проблемою при її випуску стала нестача паперу і літературних сил. «Вольный Бердянск» був лише одним з епізодів у спробі махновців налагодити випуск анархістської преси на місцях. Поряд із «Вольным Бердянском» у повстанському районі виходили «Вольный Никополь», «Вольное Гуляй-Поле», «Вольный Мелитополь» тощо. В.Білаш згадує, що бували моменти, коли ці газети писалися тими самими членами редколегії, але підписувались різними псевдонімами. За В.Білашем, друк був «тими махновськими дріжджами, які підіймали маси на боротьбу з Денікіним і на будівництво комуністичного й синдикалістського устрою» [365].

На сьогодні знайдено два випуски «Вольного Бердянска». У двосторінковій газеті публікувалися редакційні статті, оголошення, оперативні зведення армії за підписом В.Білаша, публіцистичні статті, вірші махновських поетів та передруки важливих статей із «Пути к свободе». Редакція просила читачів передавати газету своїм товаришам із рук у руки. Культпросвіт розташувався за адресою: Біржовий проспект, будинок № 9. Культпросвіт запрошував повстанців, представників робітничих організацій і селян приходити на Біржовий за газетами й літературою. Газета виходила російською мовою.

«Вольный Бердянск» інформував читачів про становище в зонах бойових дій, критикував демократичні організації за їх недостатню активність у революційному пориві, розвінчував політику Добрармії. Газета намагалася переконати, що анархістські ідеї життєздатніші за інші.

«Ви кажете: анархізм – утопія. Смію вас завірити: Ваша «єдина, велика, неподільна Росія» тепер – ще більша утопія. Нумо, возз’єднайте воєдино латишів і фінів, Сибір та Україну, Кавказ із двома десятками республік, Кубань самостійну з Доном…»

Які ж кроки треба було здійснити бердянцям, аби стати «вільним містом?» Це була далеко не миттєва трансформація. Махновські ідеологи (зокрема, В.Волін) наголошували, що хоча місто й оголошено вільним, але воно ще повинно заслужити цю назву, отриману від революційного повстанства авансом. Поки що, де-факто, Бердянськ є просто «містом, звільненим від політичної влади» [366], а справжнім «Вільним Бердянськом» стане, коли його мешканці здійснять низку заходів по анархістській самоорганізації свого життя й переймуться, як слід, анархістським суспільним ідеалом. Організувати справжнє «вільне місто» може лише його трудове населення. Населення повинно якомога швидше забути про свій статус «обивателів» та «міщан» і відчути себе комунарами, громадянами Вільного Бердянська. Вільний Бердянськ мав стати складовою єдиної системи «великого союзу вільних міст і селищ».

Для початку найбільша робітнича організація міста (наприклад, Рада профспілок) повинна негайно взяти на себе ініціативу в справі скликання великої ради («конференції») для якнайшвидшого налагодження місцевого життя. У склад такої конференції мусили увійти:

1) представники від усіх без винятку підприємств (заводів, фабрик, майстерень, млинів тощо) та робітничих організацій (профспілок, артілей, кооперативів тощо). Крім них, на конференцію мали бути допущені представники Рад нижчих рівнів (наприклад, слобідок та передмість, окремих районів міста).

2) представники від служб зв’язку та транспорту (залізничників, працівників пошти та телеграфу);

3) представники селян (сільських Рад) з якомога більшого району навколо міста (в ідеалі – повіту);

4) представники частин РПАУ/м/ (місцевих територіальних формувань та частин, що тимчасово розквартировані в місті).

На конференції насамперед повинні були вирішитися такі питання:

1) організація охорони міста й забезпечення правопорядку;

2) «правильний розподіл» продуктів громадської та першої необхідності, що наявні на даний час у місті;

3) вирішення питання, які товари для обміну можуть бути відразу ж відправлені в села, і які продукти сільського господарства (і в якій кількості) потрібні для міста. Встановлення обмінної одиниці (тарифу) між сільськогосподарськими та промисловими товарами. Налагодження правильного обміну продуктів (у ідеалі – без грошових знаків узагалі);

4) вирішення питання про те, виробництво яких товарів у місті може бути налагоджено негайно й продовжено в майбутньому;

5) визначення, що необхідно для налагодження виробництва, як і де дістати потрібні речі;

6) організація різного роду міських робіт;

7) фінансові питання тощо [367].

Вирішуючи ці питання, конференція повинна організовувати все необхідне для розв’язання нагальних проблем: налагоджувати зв’язки, посилати ініціативних уповноважених, засновувати необхідні установи.

Уважалося, що спільне обговорення проблем робітниками, селянами, залізничниками та повстанцями допоможе їм якнайшвидше домовитися й приступити до праці.

Члени соціалістичних партій закликались на допомогу як консультанти. Їм також дозволялося вести в місті пропагандистську, просвітницьку та культурну роботу, видавати періодичні видання та літературу, організовувати лекції та бесіди. Але організовувати органи влади або намагатися її захопити суворо заборонялося.

Через деякий час конференція мусила перетворитися в економічну Раду робітничих і селянських організацій, єдиний у місті орган виконавчої влади. Зазначалося, що в організації політичної влади ніякої необхідності нема, і вона, як і завжди, зашкодила б справі.

Повстанці зобов’язувалися захищати новий лад від посягань буржуазії, контрреволюції та будь-якої влади. Повстанці повинні були поставити заслін проти антисемітської агітації, пияцтва, хуліганства, грабунків тощо.

Анархісти вірили, що коли в місті почнеться організаційна робота, то інші жителі Бердянська, не робітники, потроху звикнуть до нового ладу, призвичаяться і почнуть допомагати робітничим і селянським організаціям. У подальшому постане завдання об’єднання цього району з іншими звільненими районами, містами й селами. Відбудеться встановлення «правильних зносин», налагодяться товарні зв’язки. Махновці дуже надіялися на те, що здоровий глузд переможе. Що в місті, наче за помахом чарівної палички, почнеться «бадьоре, живе, вільне будівництво суспільно-трудових організацій та їх об’єднань». Безсумнівно, це був жахливий ідеалізм.

Жителі міста повинні були відчути себе «остаточно вільними».

Жителі міста повинні були перестати бути «міщанами й обивателями», тобто непрацюючими фізично людьми, або торговцями та підприємцями. Усі повинні були працювати. По розрахункам П.Кропоткіна, при тогочасному стані розвитку продуктивних сил, можна було працювати 4 години на добу, аби бути повністю забезпеченим. Бажано було займатися «товариською працею», тобто не сам на себе, а з товаришами, в колективі.

Кожен житель міста мав брати участь у суспільному житті й працювати, займатися «товариською працею». А якщо люди масово не хотіла цього робити? Що тоді? Хто їх примусить? Яким чином? Анархісти думали, що їм досить просто відкрити людям очі, просвітити їх, і тоді ті, просвітлені, самі кинуться до праці, вражені перспективами, що зненацька відкрилися перед ними.

До вільного міста висувалися високі вимоги: «У вільному місті не повинно бути безробітних, ледачих, голодних, затурканих, пригноблених, боягузливих. У вільному місті не повинно бути особистої наживи, експлуатації, насильства. Вільне місто повинне зноситися, домовлятися й обмінюватися з іншими вільними містами, селами й районами». «Більше сміливості, друзі! – закликали анархісти. – Помилки й промахи хай послугують Вам уроком. Не бійтесь їх. Не бійтесь нічого. Все одно, крім вас самих, ніхто нічого створити й побудувати не зможе».

Пафос, відсутність глибини. Ніхто з бердянців нічого подібного організовувати не збирався. Більшість навіть не зрозуміла, що від неї хочуть махновці, й просто чекала, коли в черговий раз зміниться влада. Анархістська віра в людину доходила на прикладі провінційного міста до абсурду.

14 жовтня 1919 р. у приміщенні кінотеатру «Гігант» [368] відбулися загальноміські збори і мітинг. Президії не вибирали. Виступав сам Н.Махно. Він багато говорив про доблесть своєї армії і про те, що його армія довго на місці стояти не може, попереду в неї багато роботи. На закінчення він сказав: «Буду бити білих, поки не почервоніють, а червоних – поки не побіліють!»

Йому задали питання: «Несторе Івановичу, якщо ваша армія перейде в інше місце, хто залишиться в керівництві міста Бердянська?»

Тоді Батько розказав про ідею анархістського самоврядування, але присутні зрозуміли її в надзвичайно деформованому і спрощеному вигляді: «У кожному кварталі вибирайте собі старосту і всі квартали по одному. Це складе Раду старост. Ось вона й буде керувати усіма справами міста» [369].

Але ні Рада старост, ні Рада робітничих, селянських та повстанських депутатів у Бердянську як слід організуватись так і не змогла. Місто жило «без політичної влади, в хаосі військового абсолютизму і бандитизму, що швидко розвивався на ґрунті економічної кризи і розпалювався кримінальним елементом, визволеним із тюрем» [370].

Застряглий не по своїй волі в Бердянську К.Герасименко писав:

«Фактично, в містах, зайнятих Махном, влада проводилася через коменданта міста, але він не мав достатньої сили, щоб втихомирити буйства й грабунки «кадрових» махновців [371]. Коменданти видавали перепустки для пересування жителів у районі, зайнятому Махном, вони ж арештовували й судили.

У Бердянську мені довелося спостерігати картину махновського суду. На невеличкій площі перед комендатурою зібралися чоловік 80 – 100 махновців і натовп цікавих. На лавку піднявся комендант міста, молодий матрос (М.Уралов – ?), й оголосив:

– Братва! Мій помічник Кушнір сьогодні вночі зробив самочинний обшук й пограбував ось цю штуку, – він показав золотий портсигар. – Що йому за це годиться?

Із натовпу 2 – 3 голоси негучно крикнули:

– Розстріляти…

Це підхопили й інші махновці, як, очевидно, звичне рішення.

Комендант, задоволений голосуванням вироку, махнув рукою, сплигнув із лавки й тут же з револьверу застрілив Кушніра.

Народний суд скінчився, а махновці, які тільки-но волали: «розстріляти», досить гучно заявляли: «Ти ба, сволота, не поділили»; комендант же, опустивши портсигар у кишеню брюк, не поспішаючи, пішов виконувати свої обов’язки» [372].

Нагадаємо, що Декларація РПАУ/м/ заявляла:

«Правосуддя повинно являти собою живий, творчий акт суспільства та справедливості… Тому ніякі омертвілі форми правосуддя – судові установи, революційні трибунали, поліцейські або міліцейські структури, надзвичайки, тюрми і все інше старе безплідне та непотрібне лахміття – усе це повинно відпасти само собою і зникнути при першому подиху вільного життя, при перших же кроках вільної та живої суспільно-господарської організації» [373].

Проте, не варто сильно наговорювати на махновське правосуддя. Були випадки, коли воно працювало ефективно. Так, просидівши чотири дні під махновським арештом у Бердянську, атлет Іван Піддубний був випущений на волю [374]. Циркова група з ним у складі подорожувала Білим Півднем і якраз потрапила під махновський прорив. Офіційні біографії атлета мовчать про цей період у його житті. Про його зустріч з махновцями повідомляє лише Петро Тарахно в книзі «Життя клоуна» [375]. Знятий з іншими циркачами з поїзда, багатир поборов, поклавши на лопатки, якогось здоровенного хлопця з Батькової свити. За цю перемогу махновці видали І.Піддубному з товаришами 20 пляшок вина, 5 кілець ковбаси і три фунти керенок. А також махновських грошей – білих папірців завбільшки з долоню, на яких від руки була написана сума 25 або 100 крб. На «банкноті» був напис «Чим наші гірші ваших?»

Закликаючи населення до анархічного будівництва, махновці запроваджували Вільні ради, передавали фабрики та заводи робітничим колективам. Але ці починання не призвели до розгорнутого конструктивного будівництва. Кроки ж у бік державного соціалізму та капіталістичного устрою анархо-махновцями взагалі не терпілися. «Якщо людина, партія чи група зробить активні кроки проти вільного, безвладного, революційного будівництва, то революційний народ змете їх», – погрожували махновці своїм опонентам. Як зазначали з цього приводу запорізькі історики, «така позиція була далекою від демократизму й не могла стати консолідуючою для суспільства. Революційний махновський порядок міг триматися доти, доки існувала збройна сила, на яку він спирався» [376].

У кінці жовтня 1919 р. Бердянськ мусив послати на районний з’їзд Рад як мінімум 10 делегатів. Квота махновського з’їзду – 1 делегат від 3000 населення. З’їзд мав початися 27 жовтня 1919 р. у будинку з’їздів мирових суддів у Олександрівську. Приморське місто затримувалося з посилкою делегатів. У день, коли олександрівський з’їзд уже відкривався, в самому Бердянську лише мав відбутися робітничо-селянський з’їзд, на якому треба було вибрати й затвердити делегатів.

Якщо хто з бердянців і зробив спробу самоорганізуватися, так це його безробітні вчителі. Оскільки кілька міських шкіл припинили заняття після відступу «білої» армії, безробітні педагоги виступили з ініціативою замінити собою тих вчителів, що втекли з міста, і відновити навчання. У цьому їм взявся допомагати махновський культпросвіт 2-го Азовського корпусу, який надав учителям приміщення для зборів. Однак на перше засідання прийшло занадто мало людей, та «Ініціативна група бердянських вчителів» попереджувала, що наступні збори 26 жовтня 1919 р. будуть уважатися дійсними при будь-якій кількості присутніх. Махновська школа не повинна була наслідувати традиції старої російської. Як альтернативу їй ідеологи «махновщини» розглядали систему «вільної школи», розроблену іспанським анархістом Франциско Фарером. Велике місце цій проблемі відводила махновська преса. Стаття «До бердянських учнів середньої школи» була підписана якимсь Луговим. Автор звертав увагу, що з приходом махновців «не чутно й не видно» жодних проявів ініціативи молоді в будівництві нового життя, а це просто ганебно для такого культурного міста, як Бердянськ.

Правління «Союзу металістів», найбільшої Бердянської профспілки, нарешті, розхиталося на проведення зборів по самоорганізації міста лише 22 жовтня 1919 р., на десятий день історії Бердянської комуни. На зборах стояло питання про проведення міської робітничо-селянської конференції. А також про охорону міста. Настрій зборів спочатку, як відзначав «Вольный Бердянск», був в’ялий та мертвотний. Одним із перших слово взяв якийсь робітник, що висловився проти охорони міста, бо, мовляв, у нього нічого охороняти, йому все одно. Присутні анархісти пояснили зборам, що мова йде не про охорону особистого майна тієї чи іншої особи, а про охорону міста від нового вторгнення «білого» офіцерства, яке вже відбило в махновців Маріуполь. Мова йде про захист теперішніх умов вільного життя.

Тоді робітники почали обурюватися, що вони не крайні. Чому питання про скликання міської конференції повинні піднімати саме вони? Вони не хочуть бути нянькою для всіх інших, нічого на них вішати всі існуючі громадські обов’язки. Анархіст Тимофєєв заперечив, що махновці звернулися в першу чергу до металістів тому, що їх профспілка є найбільш «здоровою» організацією в місті, найбільш передовою, й подібний почин є предметом гордощів для робітників. Та й ніхто не навалює всі громадські справи на союз. Просто його просять задати тон, першим сказати про необхідність збору загальної конференції.

У хід пішла «важка артилерія» в особі начгарнізону М.Уралова. Участь міського начальства спонукала робітників до прийняття потрібної резолюції. Із закликом скликати конференцію на підприємствах міста повинно було пройти ще кілька мітингів. Анархіст Т.Христолюбов змалював перед робітниками перспективи: бердянські робітники повинні показати, що не підприємці, а самі пролетарі можуть налагодити виробництво й організувати, разом із селянами, під охороною махновців, нове світле життя. «Приступимо ж до цього будівництва! Візьмемося дружно за роботу! Революція йде! Чекати ніколи! Дружніше за працю!»

Працювати, до речі, бердянським робітникам та кустарям було над чим. У жовтні 1919 р. керівництво РПАУ/м/ зробило в бердянських майстрів і артілей велике замовлення на теплий одяг та взуття, адже попереду на повстанців чекала зима. Проте, як ремствував начштабу РПАУ/м/ В.Білаш, замовлення не виконувалося в термін. Трохи пізніше, в листопаді 1919 р., у Бердянську «білим» в якості трофеїв залишилося 10 000 пар чобіт і 20 000 теплих фуфайок [377].

Рішучий наступ білогвардійців на махновське Приазов’я почався 21 жовтня 1919 р., коли зняті з північного, «московського» фронту частини прибули до Волновахи, Таганрога та ст. Лозової. Призначений командувачем протимахновських сил генерал Олександр Рєвішин [378] розробив план оточення головних сил РПАУ/м/ шляхом ударів із трьох боків: із боку Волновахи (чеченська кіннота й панцерні потяги), з боку Таганрога (піхота) й десанту з моря, з англійських кораблів, у тил махновцям у районі Бердянська та Маріуполя. Подібні дії стали несподіванкою для махновців. Вони вважали, що білогвардійці не наважаться знімати з фронту кінні частини й кидати їх у тил. Але А.Денікін вчинив саме так. Ослаблений фронт на півночі незабаром буде прорваний добірними «червоними» військами і розвалиться, але махновців в Приазов’ї денікінцям вдалося притиснути.

До відступу з Бердянська махновців примусив прорив кінноти А.Шкуро з півночі на Великий Токмак і Пологи. Знову повторювалася ситуація літа 1919 р. Залізничні станції були ключем до Бердянська з боку степу. Невдовзі по цьому впав Маріуполь, напередодні обстріляний цілою групою англійських та «білих» есмінців. Махновська кавалерія змушена була відійти до Бердянська. Побоювалися, що і його, як Маріуполь, буде обстрілювати група англійських міноносців. 24 жовтня 1919 р. «білі» обложили місто, але замість англійських міноносців до Бердянська були відбуксовані баржі-боліндери, озброєні 152-мм гарматами, які відкрили вогонь по місту [379].

Услід за баржами прибули і кораблі з далекобійною артилерією, снаряди яких падали аж на Старопетрівку з Новоспасівкою, в околицях яких і повинен був відбутися вирішальний бій за Приазов’я [380]. У степу під Новоспасівкою махновці спробували контратакувати наступаючих білогвардійців, але їм у тил вдарила кіннота донських козаків. У махновському таборі зчинилася паніка, і кілька тисяч повстанців потрапили в полон до денікінців, не зумівши переправитися через Берду. Після цієї поразки махновці залишили Бердянськ 4 листопада 1919 р., відійшовши до Великого Токмака [381].

Під час відступу в аптеках міста, військових і земських складах медикаментів махновці конфіскували більшу частину медпрепаратів, залишивши для населення лише невеликий запас. Усе інше було евакуйоване на Правобережжя в район Верхня Хортиця – Нікополь [382], де розташувались основні сили повстанської армії і вже починала лютувати епідемія тифу.

9 листопада 1919 р. штаб 2-го Азовського корпусу був уже в с. Хортиця на правому березі Дніпра. Т.Удовиченко писав у наказі:

«Наша надія на підтримку населення Катеринославщини й Таврії, де ми чекали знайти широке повстання й гарну зустріч, не зовсім виправдалася; навпаки, несвідома частина повстанців розбігається по домівках, підло оберігаючи свою шкіру для денікінських нагаїв» [383].

Махновці боялися епідемії тифу, що вже насувалася на повстанську армію. Пересидіти епідемію дома вважалося багатьма найбільш розумним рішенням.

Уже після того, як махновці залишили місто, до Бердянська прибув допоміжний крейсер «Цесаревич Георгій», відомий капітаном В.Мєркушовим. Капітан раніше ходив на підводному човні «Окунь», а ввірений йому нині крейсер раніше був пасажирським пароплавом «Георгій». Але тепер довелося перекваліфікуватися. Ще у квітні 1919 р. на пароплаві були встановлені 3 тридюймові гармати, а сам він зарахований у флот Добровольчої армії в якості допоміжного крейсера [384]. Тепер же на «крейсер» посадили в якості десанту головорізів Кавказького офіцерського полку й пустили на Бердянськ. Трохи згодом, 30 листопада 1919 р., «за відмінну службу» й організацію десантів Добровольчої армії в Маріуполі та Бердянську капітану В.Мєркушову було присвоєно звання капітана ІІ рангу [385].

За кілька тижнів вільного життя бердянці побачили все: грабунок і героїзм, бажання селян і робітників побудувати кращі умови життя і гулянки раклів. Усе було і все правда. Бердянці так і не змогли збагнути, як колишня імперія може розпастися на мережу незалежних, самокерованих, мало не по-швейцарському зразку комун. Повстанці ж асоціювалися у них із темним селянством, босотою, виродками. До того ж, виявляти активність – значило «світитися» перед можливою вже завтра зміною влади і напрошуватися на неминучі репресії. Після того, як махновці відступили, а Кавказький офіцерський полк потягся за ними до Дніпра, місто знову залишилося без влади. У цей період у Бердянську відновилася звична влада земства і земської управи [386], якої, щоправда, майже ніхто з місцевих жителів не помічав.

Оскільки залізниця на півночі була вщент зіпсована відступаючими махновцями мало не до самого Харкова, місто втратило свій статус осердя важливої комунікаційної лінії, і, як наслідок, втратили цікавість до Бердянська і денікінські урядовці та військові. Мрія махновців здійснилася найпарадоксальнішим чином. Місто було надане в розпорядження самому собі. Першим почав працювати ринок, на якому знову вигулькнули незнищенні спекулянти. Ще б пак, ціна на харчі подерлася вгору неймовірними темпами. Г.Дорофєєв з іронією повідомляє, що коробка сірників коштувала «мільярди карбованців». Місцеве населення жило, в основному, за рахунок риби. «Бичок-годувальник» уперше, але не востаннє, за історію ХХ століття став об’єктом поклоніння місцевих жителів. Проте і його було недостатньо, бо вже наступали пізня осінь і зима. Замість сірників люди підтримували вогонь цілодобово, наче в печерні часи. Сусіди ходили один до одного позичити вогника. Через деякий час переваги абсолютної свободи оцінив криміналітет. Почалися грабунки і вбивства, які для провінційного міста були до цього часу справою непересічною. Перший масштабний злочин, коли була пограбована і вбита сім’я Косянових, перелякав усе місто. Потім у Колонії пограбували і вбили сім’ю Перевєрзєвих [387]. Після постраждали сусіди Перевєрзєвих, родина Спічаків. Дружину бандити зарубали, а важко поранений і напівпаралізований чоловік залишився живий. Він згодом і розповів про злодіїв. Ними виявилися місцеві п’яниці – три брати Московці з ватагою дружків [388]. Страх перед убивцями, нарешті, примусив бердянців виступити з «народною ініціативою» щодо створення самоохорони. Вона мала бути створена в кожному кварталі й заважати злодіям розкошувати. Так і прожив Бердянськ вісімдесят діб без влади, аж до початку 1920 р. [389]

У кінці грудня 1919 р. частини 4-го Кримського корпусу РПАУ/м/ повертають собі Мелітополь, Верхній Токмак і Бердянськ [390], проте, ненадовго. Багато хто з бердянців новий прихід махновців просто не помітив через епідемію тифу, що набула в Південній Україні кінця 1919 р. просто-таки середньовічного розмаху. У місті повстанці затримуватися не збиралися. Спроба примиритися з комуністами в січні 1920 р. зазнала невдачі, й повстанці швидко забралися з Бердянська, аби не бути притиснутими до Азовського моря.

Примітки

356. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 348.

357. Голованов В. Тачанки с юга. – Запорожье – М., 1997. – С. 221.

358. БКМ – Арх: Воспоминания Дорофеева Георгия Васильевича о революционном движении в Бердянске с 1917 по 1920 год. – С. 54.

359. Волин В.М. Неизвестная революция. 1917 – 1921. – М., 2005. – С. 458.

360. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 317.

361. Герасименко Н. Батько Махно: мемуары белогвардейца. – М. – Л., 1927. – С. 69.

362. БКМ – Арх: Воспоминания Дорофеева Георгия Васильевича о революционном движении в Бердянске с 1917 по 1920 год. – С. 54.

363. ЦДАВОВУ – Ф. 1824. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 1.

364. Волковинський В.М. Нестор Махно: міфи та реальність. – К., 1994. – С. 94. Хмарський Іван Лаврентійович (1893 – ?) – походив із родини селянина-бідняка, який мешкав на ст. Пологи. За фахом – паровозний машиніст. Брав участь у махновському русі з 1918 р. Весною 1919 р. працював начальником депо ст. Пологи, потім, із жовтня по грудень 1919 р., начальником Катерининських залізниць при штабі РПАУ/м/. У 1920 р. І.Хмарський зрадив повстанців, перейшов до комуністів і вступив у ВКП/б/.

365. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 350.

366. ДАДО. – Ф.П. 24. – Оп. 1. – Спр. 278. – Арк. 11.

367. ДАДО. – Ф.П. 24. – Оп. 1. – Спр. 278. – Арк. 25.

368. У радянські часи це приміщення було відомо як «Клуб імені М.Калініна». Зараз – Центр культури і дозвілля «Софіт».

369. БКМ – Арх: Воспоминания Дорофеева Георгия Васильевича о революционном движении в Бердянске с 1917 по 1920 год. – С. 55 –56.

370. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 353.

371. Під «кадровими» махновцями К.Герасименко розумів раклів.

372. Герасименко Н. Батько Махно: мемуары белогвардейца. – М. – Л., 1927. – С. 93 – 94. У своїй «історичній хроніці» В.Телицин свідомо вводить в оману читачів, говорячи, що цей епізод стався в березні, а не в жовтні 1919 р., та ще й особисто в присутності Н.Махна та П.Дибенка. (Телицин В. Нестор Махно. – М. – Смоленск, 1998. – С. 135). П.Дибенко на додачу дозволив собі з цього приводу іронічний коментар.

373. Проэкт Декларации Революционной Повстанческой армии Украины /махновцев/. – Александровск, 1919. – С. 12.

374. Куропатченко А. Русский богатырь Иван Поддубный // Краснодарские известия. – 2007. 19 лютого.

375. Голованов В. Тачанки с юга. – Запорожье – М., 1997. – С. 224.

376. Ігнатуша О.М., Ткаченко В.Г., Турченко Ф.Г. Історія рідного краю: 1914 – 1939 рр. – Запоріжжя, 2001. – С. 76.

377. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 345.

378. Рєвішин Олександр Петрович (1870 – 1920) – відомий військовий діяч початку ХХ ст. Навчався в Петровському полтавському кадетському корпусі, згодом – у Миколаївському кіннотному училищі. У 1904 р. закінчив Миколаївську академію генерального штабу. В якості штаб-офіцера для доручень брав участь у російсько-японській війні. У подальшому штабний працівник, викладач Тверського козачого училища (1909 р.). У роки першої світової війни – начальник штабу 2-го кінного корпусу на Південно-Західному фронті. За гетьманату, в серпні 1918 р. – начальник адміністративного управління генерального штабу Української держави, генерал-майор. У жовтні 1918 р. звільнений зі служби. З 1919 р. – командувач Чеченською кінною дивізією у складі Збройних сил Півдня Росії. У травні 1920 р. під Мелітополем потрапив у полон до будьонівців і був розстріляний.

379. Соболев А. Гражданская война на Черном море // Гражданская война в России: Черноморский флот. – М., 2002. – С. 361.

380. Герасименко Н. Батько Махно: мемуары белогвардейца. – М. – Л., 1927. – С. 70.

381. Савченко В. Махно. – Харків, 2005. – С. 216.

382. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 345.

383. ЦДАВОВУ. – Ф. 1824. – Оп. 1. – Спр. 30. – Арк. 1.

384. Варнек П.А. Образование флота Добровольческой армии // Гражданская война на Черном море. – М., 2004. – С.129.

385. Меркушов В.А. Записки подводника. – М., 2004. – С. 499.

386. Ігнатуша О.М., Ткаченко В.Г., Турченко Ф.Г. Історія рідного краю: 1914 – 1939 рр. – Запоріжжя, 2001. – С. 76.

387. БКМ – Арх: Воспоминания Дорофеева Георгия Васильевича о революционном движении в Бердянске с 1917 по 1920 год. – С. 57.

388. Там само. – С. 58.

389. Там само. – С. 59.

390. Савченко В. Махно. – Харків, 2005. – С. 221.