1920-й рік

Володимир Чоп, Ігор Лиман

4 січня 1920 р. у Бердянськ заскочили кінні розвідники РСЧА. Вони проскакали весь махновський район із півночі на південь, але махновців ніде не знайшли. Через епідемію тифу Батько Махно розпустив свою армію на місячну відпустку й зліг сам. 7 січня 1920 р. у Бердянськ прибув латиський полк під командуванням Балицького й розташувався в старій царській казармі, а штаб зайняв будинок дворянського зібрання. Балицький створив у місті більшовицький ревком і провів кілька мітингів. По всьому місту були розклеєні відозви, що закликали до збереження порядку та спокою. З цього моменту в Бердянськ знову стали з’їжджатися комуністи і займати вакантні керівні посади [391]. Але спокійного життя їм чекати було не варто.

У березні 1920 р., коли махновський рух знову набув масовості, бердянський повітовий військовий комісар почав формувати збройний батальйон для захисту міста й комуністичних установ. 25 березня 1920 р. Бердянський військовий комісар, звертаючись до селян району, вимагав від них коней для формування кінного дивізіону та пішого батальйону. Від найбільшої волості – 10 коней, від найменшої – 3. Членам загону обіцялося утримання таке, як і в червоноармійців. Ці частини повинні були нести караульну службу, охороняти радянські установи й об’єкти [392].

Реальна загроза Бердянську з боку махновців виникла у квітні 1920 р. Як повідомляє доповідь Бердянського повітового політбюро «Про політичний стан Бердянського повіту», 2 квітня 1920 р. новоспасівські махновські отамани Т.Удовиченко й В.Куриленко на чолі сотні верхових виїхали в с. Білоцерківку, де стояв штаб Н.Махна. Саме при таких обставинах весною 1920 р. відбувалося відтворення РПАУ/м/. Згідно з даними, отриманими комуністами, з с. Білоцерківки махновці планували напасти на Бердянськ. Через невідомі для комуністів причини цей напад не відбувся, проте останні говорили, що він можливий у майбутньому, «оскільки ніякої цивільної та військової сили абсолютно в селах немає» [393].

13 квітня 1920 р. Бердянський повітовий воєнний комісаріат видав наказ про «безжальну боротьбу з махновськими бандами» [394]. Боротьба почалася з масових арештів колишніх повстанців-приазовців. Газета «Звєзда» від 15 квітня 1920 р. розповідала про те, як «мобілізованими комуністами… було виловлено багато бандитів».

Н.Махно відреагував на цю кампанію миттєво. 14 квітня 1920 р. його відновлена маневрова група з’явилася в межах Бердянського повіту і в місті виникло занепокоєння: чи не захоче Н.Махно вчетверте захопити Бердянськ. «Звєзда» повідомляла:

«Знахабнілий «батько» наважився запропонувати по телеграфу Бердянському ревкому негайно звільнити арештованих, начебто партизан… Пред’явивши такий грізний ультиматум, Махно, у випадку відмови, погрожував почати безжальну боротьбу й на мітингу в Пологах досить характерно висловився, що краще об’єднатися із золотопогонниками, ніж миритися з червоноармійцями…» [395]

Махновці як у «старому доброму» 1918 р. почали бешкети на залізниці й пообривали телеграфні дроти, протягнуті до міста. Проте у квітні 1920 р. загроза захоплення махновцями міста виявилася примарною. Відтворена махновська армія, чисельність якої поки що не перебільшувала кількох сот чоловік, рушила в рейд не на південь, а на північ. Цією обставиною одразу скористалися комуністичні пропагандисти, виставивши цю подію як торжество «червоної» зброї.

«Не встояли махновські шайки перед регулярними частинами Червоної армії, банди були розбиті й розігнані. Життя в місті та в повіті після того, як зник привид махновщини, увійшло в нормальну колію» [396].

Радість свою комуністи Бердянська виявили в проведенні суботника.

1 травня 1920 р. махновці знову нагадали про себе в місті. По Бердянську в цей день були розклеєні листівки за підписом «Група анаріхістів-повстанців Бердянського району» з гаслом: «Вище право є право повстання!» Анархісти вказували, що свято 1 Травня це не тільки свято звільнення від буржуазії, але й «від катів – диктаторів Комуністичної партії». Махновці закликали «до повалення влади – білих та червоних». Прокламація надрукована дуже поганим шрифтом, нерозбірливо [397].

Новоприбулий у Бердянськ завідувач повітового політбюро Ярошенко доповідав вищестоящим властям про неподобства, які він спостерігає в партійній організації міста:

«[Робота] комуністів щодо боротьби з махновщиною дуже слабка, тому що більшість комуністів – місцеві [й] тісно пов’язані з відомими анархістами, що видно із наступного: коли Бердянську в перших числах квітня загрожувало нашестя махновщини, то більшість т[оваришів] комуністів прийшло до поважних діячів анархії для того, аби заручитися наперед [бути] помилуваними. Звичайно, ці свідоцтва неможливо підтвердити більш ґрунтовно, що, знову-таки, підтверджує такий випадок: коли був заарештований Уралов, відомий вождь махновців, [то] на його захист стали виступати видатні т[овариші] комуністи, заявляючи, що «Уралов нас завжди рятував, треба і його врятувати», що, звичайно, зводиться до того, що в них ведеться взаємне визволення один одного на випадок перевороту тощо. А так боротися неможливо, якщо він рятує бердянських комуністів, а іногородніх розстрілює» [398].

Добре нам знайомий Михайло Уралов 1 листопада 1919 р. після відступу з Бердянська знову став командиром загону і брав участь у боях із денікінцями в районі Полог. На початку грудня 1919 р. М.Уралов взяв участь у роботі слідчої комісії ВРР РПАУ/м/ по розслідуванню справи про розстріл М.Полонського, і через це вступив у серйозний конфлікт із Н.Махном. В.Білаш називає М.Уралова людиною, що могла претендувати на класика ораторського мистецтва [399], хоча слова самого В.Білаша в цьому відношенні суб’єктивні. З приходом радянських військ М.Уралов на початку 1920 р. прибув до Бердянська й організував тут групу анархістів, що збиралася проводити лояльну політику до радянської влади. У лютому 1920 р., коли Н.Махно із земляками гуляйпільцями знову почав боротьбу проти комуністів, бердянські анархісти на чолі з М.Ураловим навіть випустили відозву, що засуджувала цей вчинок. Але вже наступного дня М.Уралов був заарештований Бердянською НК і місяць просидів у тюрмі, звідки його звільнили на вимогу робітників лише у квітні 1920 р., коли Н.Махно показався біля міста. Після арешту лідера деякі бердянські анархісти втекли з міста до Новоспасівки і переховувалися зі старими повстанцями на хуторах [400].

Повітове політбюро робило висновок, що з махновцями «потрібна боротьба й потрібні люди для боротьби, і люди, не такі як у Бердянську; необхідна чистка всюди і скрізь, не рахуючись із комуністами».

Три дні, 5 – 7 травня 1920 р., у місті чекали наступу на Бердянськ махновських військ, і становище було дуже тривожним. У травні 1920 р. бердянська комуністична влада і начальник гарнізону організували охорону північних підступів до міста, висилаючи кінні роз’їзди в район с. Андріївки, за 20 верст на північ від міста [401]. У найближчих селах вже були перебиті міліціонери й продагенти. Махновці стояли біля Новоспасівки і вимагали коней, яких навіть хотіли мобілізувати насильно. Однак селяни відмовилися давати коней. Заклики Н.Махна до загального повстання вже не занадто сильно сприймалися селянством і саме через це, як думали бердянські комуністи, їм вдалося уникнути «нашестя банд» [402].

Махновські загони знову з’явилися в оточуючих Бердянськ селах, зокрема, Петровському та Новоспасівці, через місяць, у червні 1920 р. Це були великі військові формування, що знову «погрожували нападом на Бердянськ» [403].

Натомність, напад на Червоний Бердянськ відбувся зовсім з іншого боку. Улітку місто було захоплено висадженим із моря невеличким десантом врангелівських офіцерів. Їм вдалося навіть трохи прогулятися по місту, поки «червоні» частини, що стояли в Новоспасівці, не вчинили «нальот на Бердянськ». Офіцери організовано відступили в порт, де під парами стояв невеликий пароплав, відрубали кінці і відійшли в море. Відійшовши за хвилеріз, вони відкрили по місту вогонь із гармат і кулеметів. І прогнали комуністів, знову на деякий час захопивши місто [404]. Подібна ситуація повторювалася ще тричі. Щоразу, коли «біляки» нападали на місто, партійні організації та радянські установи евакуювались із Бердянська, вивозячи з собою всі матеріали та цінності в бік Маріуполя [405]. Кінний загін І.Піднебесного щоразу прикривав відступ евакуаційних обозів [406]. Потім, діставши підкріплення, вони поверталися назад до міста.

Із початку вересня 1920 р. у Бердянську отаборився начальник тилу 40-ї стрілецької дивізії П.Зотов, на якого поклали відповідальне завдання: приборкати антикомуністичних повстанців у околицях міста. Грізний начальник відразу ж, з наказу № 1, почав залякувати селян страшними покараннями. Виконавчі комітети сільських рад і окремо взяті громадяни навколишніх населених пунктів зобов’язувалися негайно повідомляти в штаб тилу про будь-яку появу в селі махновського загону, або навіть його лідера. Якщо, не дай Бог, селяни не «стуконуть» вчасно до Бердянська, їх малу батьківщину чекала люта розправа, що суперничала в жорстокості хіба що з діяннями есесівських зондеркоманд часів другої світової війни. За недонесення на село чекало накладення величезної контрибуції, арешт і розстріл заручників, які бралися з числа найбільш авторитетних селян. Якщо ж начальник тилу дізнавався, що в цьому селі не просто дали постій, а організували повстанський загін або підняли масове повстання, то таке село, хутір чи колонію взагалі погрожувалося «знести з лиця землі» [407]. Робити це планувалося за допомогою артилерії, яка б зносила селянські хати разом із дітьми й жінками «бандитів», а також спеціальних карних підрозділів, які б спалювали вцілілі будинки і розганяли населення. Скажемо одразу, злочинних наказів цього російського нелюда, що засів у Бердянську, приазовські повстанці не забули. Так що, читаче, не дивуйтесь тому, як трохи згодом махновці будуть вести себе в місті.

Проте в кінці вересня 1920 р. сталося щось несподіване. Незважаючи на страшну ворожнечу, махновці з комуністами помирилися, аби спільними зусиллями перемогти в Таврії Руську армію генерала П.Врангеля. З глибокого «червоного» тилу двадцятитисячна махновська армія підійшла до білогвардійського фронту, отримала озброєння, вислухала вибачення на свою адресу з вуст вищого партійного керівництва і прорвала врангелівський фронт на півночі Запорожжя. Чорні тачанки ринули в незахищені білогвардійські тили. «Кадети» спішно почали відступати на Кримські перешийки. Війська 13-ї та 4-ї армій РСЧА вслід за махновцями швидко просувалися до Азовського моря. Газета «Комуніст» повідомляла, що захоплення Бердянська Червоною армією відбулося 29 жовтня 1920 р. [408]

Але Н.Махно не збирався зрікатися своїх претензій на Бердянськ після підписання військово-політичної угоди з комуністами у вересні – жовтні 1920 р. Засланий комуністами до махновців шпигун – Марк Спектор (Матвій Бойченко) згодом доповідав начальнику ВУЧК В.Манцеву про перебіг таємної наради повстанського керівництва та анархістів КАУ «Набат» у Гуляй-Полі, в кінці жовтня 1920 р. Спочатку Н.Махно дав наказ своїм найкращим командирам – Ф.Щусю, П.Петренку, Т.Удовиченку – відправлятися в Олександрівський, Новомосковський та Павлоградський повіти, щоб узяти «під свою руку» ці території. На черзі, згідно його планів, стояло завдання утвердитися в Мелітополі, Маріуполі та Бердянську. Власне кажучи, це і була запланована ще з 1919 р. територія «Автономної республіки Вільних Рад» [409].

Реагуючи на подібні повідомлення, комуністи ввели до Бердянська війська. У другій половині листопада 1920 р. підрозділи РПАУ/м/ прибули в Новоспасівку і Бердянськ. Особисто Нестор Махно, важко поранений у ногу, з підручними розташувався в готелі неподалік від міського театру. Військовий комендант міста, комуністичний Лев Задов вагається у своїх спогадах: чи то був готель «Асторія», чи то «Європа». [410] Нестор Іванович пробув у місті лише кілька годин, виступив на мітингу в «театрі імені Шевченка» і від’їхав до Новоспасівки, що була визначена як базове селище для формування Азовської групи махновців.

Одразу після цього 2-а спішена бригада, що становила гарнізон міста, була приведена в бойову готовність «у попередження нападу Махна», а військовий комендант Бердянська видав наказ № 1 про посилення охорони міста. Незважаючи на припинення воєнних дій, начальник гарнізону Бондарєв залишив місто на військовому становищі. Комендант міста Лев Задов своїми наказами ще більш нагнітав обстановку. Згідно його наказу № 2, дозволялося ходити по вулицях лише до опівночі «старого часу», тобто до 23.00. Спектаклі в театрах повинні були закінчуватися не пізніше 22.00. Зазначалося, що квитки театрів після 23.00 перепусткою служити не можуть. Театралів треба заарештовувати і вести до комендатури. Разом з тим, червоноармійцям було наказано здати в комендатуру всі понаднормові казенні речі і зброю, хоча бійці й не поспішали виконувати цей наказ. Зайва, як правило, трофейна зброя та інше військове майно активно скуповувалося чи вимінювалося махновцями. Комендант погрожував, що ті бійці, які не здадуть зброю, будуть піддані суду ревтрибуналу [411]. «Червоні» командири знали про скору грозу, й доозброювати свого потенційного супротивника не збиралися.

27 листопада 1920 р. командування Червоної армії з дозволу вищого партійного керівництва дало наказ віроломно напасти на військові табори махновців з метою їх повного знищення. Усі договори махновців із комуністами виявилися не вартими паперу, на яких вони були написані. Радянська республіка, використавши махновців у боротьбі зі своїми «білими» ворогами, тепер бажала крові недавнього союзника. І на приморське місто знову чекали важкі випробування.

Примітки

391. Протоиерей Николай Доненко. Новомученики города Бердянска. – М., 2001. – С. 57.

392. Ігнатуша О.М., Ткаченко В.Г., Турченко Ф.Г. Історія рідного краю: 1914 – 1939 рр. – Запоріжжя, 2001. – С. 88.

393. Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918 – 1921: Док. и мат. – М., 2006. – С. 345.

394. ДАЗО. – Ф.Р. 2. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 14.

395. Звезда. – 1920. 17 квітня.

396. Там само.

397. Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918 – 1921: Док. и мат. – М., 2006. – С. 345.

398. Там само. – С. 346.

399. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 350.

400. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 382.

401. ЦДАВОВУ. – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 77. – Арк. 34.

402. Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918 – 1921: Док. и мат. – М., 2006. – С. 346.

403. БКМ НВ – 4556: Бердянск в годы гражданской войны (Воспоминания старого большевика Кривоносова Кузьмы Михайловича). – С. 7.

404. БКМ – Арх: Воспоминания Руновского Федора Ивановича. О гражданской войне. – С. 4.

405. БКМ НВ – 4556: Бердянск в годы гражданской войны (Воспоминания старого большевика Кривоносова Кузьмы Михайловича). – С. 7.

406. Протоиерей Николай Доненко. Новомученики города Бердянска. – М., 2001. – С. 57.

407. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 5. – Спр. 2. – Арк. 129.

408. Коммунист. – 1920. 3 листопада.

409. Оппоков В. Лев Задов: смерть от бескорыстия. – Петрозаводск, 1994. – С.88.

410. БКМ – Арх: Воспоминания Л.И.Задова. – С. 2.

Віднайдення частини мемуарів коменданта Бердянська Лева Задова стало для нас у певній мірі сенсацією. Льову Задова знають усі колишні радянські громадяни, бо його злодійський образ, завдяки перу Олексія Толстого та класичним екранізаціям радянських кінематографістів, став безсмертним. Проте виявилося, що людей з ім’ям та прізвищем Лев Задов було двоє. Подвійна подібність. І за прізвищем, і за ім’ям. Багато хто з махнознавців і сьогодні помилково вважає, що комендантом Бердянська в листопаді 1920 р. був махновський Лев Задов, той, що казав «Спрячь зубі, вірву!». Останній, до речі, теж був у цей період комендантом, але не Бердянська, а штабу РПАУ/м/. Комуністичний і махновський Леви Задови зустрілися в бою на вулицях міста 12 грудня 1920 р. Лев Задов, радянський, був одним із командирів 2-ї спішеної кавбригади 13 армії РСЧА. До цього, в кінці 1917 р., він був депутатом Атакської ради солдатських і робітничих депутатів. Учасник «громадянської» та другої світової війни, Задов-2 заслужив 7 державних нагород. У 1960-х роках він написав спогади про події 1920 р. у Бердянську й передав їх до Бердянського краєзнавчого музею. На жаль, основний їх рукопис на сьогодні не віднайдено. У 1967 р. Л.Задов написав додаток до перших спогадів, що дійшли до сьогодні, бо були переслані директору Бердянського краєзнавчого музею й потрапили до фондів останнього.

411. ДАЗО – Ф.Р. 73. – Оп. 1. – Спр. 87. – Арк. 28.