Особливості розвитку вищої педагогічної освіти в УСРР (1920 – 1935 рр.)

На початок 20-х років ХХ століття у кризисному становищі перебувала не тільки економіка України, але й культура українського народу, його освіта.

Катастрофічно не вистачало вчителів у школах республіки, мережа яких зростала значними темпами у зв’язку з введенням загального обов’язкового навчання. Особливо це стосувалося початкових шкіл. До того ж, основний склад учителів був із середньою освітою, рівень фактичної підготовки був низьким, а підвищити його в сільській місцевості, де й працювала більшість учителів, не було можливості. Крім того, характер підготовки вчителів «старої школи» не дозволяв повністю покладатись на них у виконанні ідеологічних завдань, що диктувались новою владою. Саме тому в перше десятиріччя радянської влади в Україні відбувалася інтенсивна перебудова освіти. Істотні зміни стосувалися здебільшого її організаційних основ і структури й характеризувалися пошуками нових форм і методів підготовки педагогічних кадрів.

Відання справами вищої школи за Конституцією 1919 входило до функціональних обов’язків Народного комісаріату освіти. Влітку 1920 року декретом РНК УСРР в системі Наркомосу України було засновано Головний комітет професійно-технічної та спеціально-наукової освіти (Укрголовпрофос), а також місцеві органи – губпрофоси. Головою було призначено досвідченого педагога Я.П. Ряппо, який до цього завідував Одеським губернським відділом народної освіти. Відділи вищих навчальних закладів і професійної освіти, що існували в складі Наркомосу, були ліквідовані.

До складу Укрголовпрофосу входив відділ підготовки працівників освіти, який одержав у «спадщину» 12 вищих педагогічних навчальних закладів (3 університети і 9 учительських інститутів), а в галузі середньої педагогічної освіти – 44 учительські семінарії, перейменовані в 1920 р. у педшколи, які потребували докорінної перебудови [2].

22 листопада 1922 року, в контексті кодифікації в радянській Росії, а згодом і Україні, вийшов у світ Кодекс законів про народну освіту УСРР. Цікаво, що подібного кодексу в РСФРР на той час не існувало. Хоча в основу цього кодексу були покладені деякі законодавчі акти РСФРР 1918 року про єдину трудову школу та низка інших постанов уряду РСФРР з питань народної освіти [3].

Кодекс законів про народну освіту УСРР складався з чотирьох книг:

– Організація управління та постачання в народній освіті.

– Соціальне виховання дітей.

– Професійна та спеціальна наукова освіта.

– Політична освіта та виховання дорослих.

Усього в Кодексі було 767 статей (параграфів). У середині 30-х років його дія припинилася, хоча формально він і не був скасований. Кодекс законів про народну освіту УСРР закріпив систему освіти й виховання, її організаційні форми, визначив завдання, методи та перспективи діяльності, у тому числі й у сфері вищої педагогічної освіти.

Проблеми розвитку педагогічної освіти в УСРР широко обговорювалися на першій Всеукраїнській нараді з питань освіти (1920 р.) [4]. На ній порушувалося питання про необхідність підготовки вчителів з вищою освітою для всіх типів шкіл. З цією метою в 1920 – 1921 рр. на базі окремих факультетів університетів, вищих жіночих курсів, учительських інститутів створюються інститути народної освіти (ІНО). Ці заклади освіти складалися з двох факультетів – соціального виховання, професійної освіти – і ряду відділень. Їх цільовим призначенням була підготовка вчителів не тільки для загальноосвітніх, а й для професійних шкіл.

Уже в 1920 році в Україні існували такі інститути народної освіти як Київський, Харківський, Одеський, Катеринославський, Полтавський, Херсонський, Миколаївський, Житомирський, Чернігівський, Луганський, Камінець-Подільський. Поряд з ректором була введена посада політкомісара ІНО, що призначався губкомом партії [5]. Його завданням було контролювати діяльність викладачів та студентів, з метою спрямування навчально-виховного процесу «по шляху комуністичного будівництва» та викорінення контрреволюційних елементів.

Набір до ІНО здійснювався в більшості випадків за рекомендаціями партійних, комсомольських, профспілкових організацій та за умови складання колоквіуму. Без екзаменів зараховувалися випускники педтехнікумів, вищих 3-річних курсів, учительських інститутів та працівники народної освіти, що мали стаж педагогічної роботи не менше 4 років [6].

Однією з нових форм підготовки педагогічних кадрів стали трирічні педагогічні курси, що існували в Україні в 20-х роках. Вони виконували відповідальне завдання термінової підготовки рядових працівників соціального виховання.

28 серпня 1920 року Наркомпрос УСРР видав постанову про перебудову педагогічної освіти, згідно з якою дореволюційні вчительські семінарії були реорганізовані у вищі педагогічні курси з трирічним терміном навчання [131, 24].

Педагогічні курси виникли в багатьох містах республіки, у тому числі й у Бердянську. Щорічний набір був незначним.

Уже в грудні 1921 року діяло 100 трирічних і понад 130 короткотермінових курсів [7].

У 1922 році колегія Укрголовпрофосу прийняла «Тимчасове положення про трирічні педагогічні курси», згідно з яким вони не розглядались як вищий ступінь у системі педагогічної освіти. Однак уже в 1923 р. нестача вчительських кадрів, а також орієнтація Наркомосу України на надання педагогам лише вищої кваліфікації, стали причинами перетворення трирічних педкурсів у вищі, які прирівнювалися до педтехнікумів (в Україні в 1920 – 1930-х рр. вони вважалися вишами) [8].

Навчальні плани курсів включали дисципліни трьох циклів: суспільного, виробничого та педагогічного. Значна увага приділялася педагогічній та суспільній практиці слухачів у школах, дитячих садках, на пунктах з ліквідації неписьменності, у хатах-читальнях тощо. Навчання було платним, але були й винятки через матеріальне становище студентів.

Позитивну роль у підготовці вчительських кадрів і поліпшенні соціального складу студентів відігравали робітничі факультети, засновані вперше в РСФРР у 1919 р. В Україні вони почали діяти в 1921 р. Набір до них здійснювався в основному за рекомендаціями партійних, профспілкових організацій, комітетів незаможних селян.

Значну увагу компартія України приділяла розширенню мережі робітфаків, збільшенню їх контингенту в роки довоєнних п’ятирічок, але з 1934 р. у зв’язку із зростанням середніх шкіл, особливо вечірніх, мережа робітфаків почала скорочуватися. У 40-х роках вони взагалі припинили свою діяльність. Саме в цей час закрилися й усі національні педагогічні інститути й технікуми, що існували на території України.

Інститути народної освіти, трирічні курси, робітфаки діяли у важких умовах: незадовільною була матеріально-технічна база, не вистачало кваліфікованих викладачів, підручників, навчальних посібників, гуртожитків, їдалень. Тому Наркомос пішов по лінії скорочення та об’єднання деяких інститутів і курсів. Довгострокові курси реорганізовувалися в 1922 р. у педагогічні технікуми, які прирівнювалися до вищих спеціальних закладів. Проте плани прийому студентів не скорочувалися.

Підготовка педагогів в інститутах народної освіти і педтехнікумах здійснювалася за денною формою навчання. Оскільки педагогічних кадрів не вистачало, то виникла необхідність відкриття заочного відділення.

У грудні 1927 року РНК РСФРР було затверджено типовий статут педагогічного технікуму, за яким педагогічний технікум визначався як середній професійний навчальний заклад, який мав за мету теоретичну та практичну підготовку спеціалістів середньої кваліфікації в сфері народної освіти та поширення серед населення спеціальних та практичних знань у цій області [9].

Було запроваджене чотирирічне навчання за державний кошт. До складу кожного педтехнікуму входили досвідна школа І ступеня, досвідний дитячий садок та інші досвідні освітні заклади [10].

Керівництво здійснювалося завідувачем педтехнікуму. До того ж, вирішенням питань, що стосувалися навчальної та адміністративно-господарської діяльності, займалася Рада педтехнікуму.

Як проголошувалось офіційно, з 1926 року УСРР вступила «в реконструктивний період розвитку народного господарства». Це вимагало посилення уваги партії й уряду до питань народної освіти та підготовки педагогічних кадрів. Реформування вищої школи торкнулося терміну навчання (скорочення до 3-х років) та збільшення навчального року до 11 місяців. Робився наголос на чіткому визначенні спеціальностей, чергуванні теоретичного та виробничого навчання, вдосконаленні методів навчання. Встановлювався відсоток місць для кожної групи населення. Навчальні плани складалися та затверджувалися в Наркомосі республіки. До них вводилися такі предмети: українська мова і література, російська мова і література, географія та історія України. Розширювалася мережа навчальних закладів та збільшувався кількісний склад студентів. У 1927/1928 навчальному році в 12 педагогічних інститутах, 61 педагогічному технікумі та 6 робітфаках навчалися понад 17 тис. студентів [11].

Запровадження обов’язкового початкового навчання вимагало значної кількості вчителів. Вирішуючи цю проблему, Наркомос УСРР вдався до низки заходів. Крім введення заочної форми навчання при інститутах народної освіти та педтехнікумах, була прийнята постанова від 6 квітня 1930 «Про екстернат за курс вишів» для осіб, які мали відповідні знання і працювали за фахом не менше 5 років. Зарахування здійснювалося щоквартально в усіх навчальних закладах, навчання відбувалося на платній основі в залежності від заробітної платні особи. До того ж, частина факультетів соціального виховання реорганізовувалася в інститути соціального виховання з трирічним терміном навчання. Вони здійснювали підготовку вчителів для семирічної школи. У 1933 р. відбувається наступна реорганізація – частина інститутів соціального виховання і професійної освіти трансформується в педагогічні інститути з чотирирічним терміном навчання.

Новий етап в реформуванні системи освіти пов’язаний з прийняттям постанови ЦК ВКП(б) від 5 травня 1935 року «Про підготовку педагогічних кадрів, систему педагогічної освіти та мережу педагогічних установ», за якою було встановлено два типи навчальних закладів: чотирирічні педагогічні інститути для підготовки вчителів та дворічні учительські інститути – для підготовки вчителів неповної середньої школи. Для виконання завдань загального забезпечення дітей освітою не вистачало учителів масової школи. Тому 2-річні учительські інститути повинні були сприяти якнайшвидшому забезпеченню шкіл кадрами. 2-річні учительські інститути надавали неповну вищу освіту. І щоб отримати повну, випускники вчительських інститутів вступали на третій курс педагогічних інститутів.

Примітки

2. Дичок Н.П. З історії педагогічної освіти на Україні у 20-ті роки // Український історичний журнал. – 1989. – № 9. – С. 83.

3. Музиченько П.П. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К.: Тов-во «Знання», 2001. – С. 298.

4. Майборода В.К. Особливості розвитку системи вищої педагогічної освіти в УРСР (1917 – 1941 рр.) // Український історичний журнал. – 1990. – № 2. – С. 60.

5. Токаренко И.И. Очерк истории Бердянского педагогического института. – Рукопись. – Бердянск, 1967. – С. 23.

6. Майборода В.К. Особливості розвитку системи вищої педагогічної освіти в УРСР… – С. 61.

7. Там само.

8. Дичок Н.П. З історії педагогічної освіти на Україні у 20-ті роки… – С. 84.

9. Державний архів Російської Федерації. – Ф. 5462: «Центральний комітет професійних спілок робітників просвітництва, вищої школи та наукових закладів». – Оп. 10. – Спр. 136. – Арк. 2 зв.

10. Там само. – Арк. 5 зв.

11. Майборода В.К. Особливості розвитку системи вищої педагогічної освіти в УРСР… – С. 62.