Традицiї церковного устрою Запорожжя

Ігор Лиман

Традицiї релiгiйностi запорозького козацтва, якi формувались протягом столiть i, при вiдсутностi природнього приросту населення, довгий час передавалися новоприбулим до Сiчi старими запорожцями, не могли зникнути одночасно з лiквiдацiєю Нової Сiчi. Для встановлення найбiльш стiйких рис релігійної свідомості i церковного устрою запорожцiв, для з’ясування залежностi свiтогляду вiд змiни економiчної i полiтичної ситуацiї здається необхiдним дослiдження релігійності козацтва пiсля лiквiдацiї Запорозької Сiчi.

Багато рис свiтосприймання i церковного устрою запорожцiв перiоду Нової Сiчi збереглося пiсля 1775 р. Значна частина релiгiйних традицiй, що iснувала в часи Нової Сiчi, збереглася серед козакiв, що перейшли пiсля скасування Запорозьких Вольностей за Дунай, i серед запорожцiв, що залишилися мешкати на старих територiях, i серед козакiв, що в складi Чорноморського вiйська переселились на Тамань.

Ще пiд час перебування Текелiя з росiйськими вiйськами пiд Новою Сiччю значна частина козакiв залишила територiю Запорозьких Вольностей i переселилась на землi, що належали туркам [111. – C. 32 – 34]. Турецький уряд, незважаючи на Кючук-Кайнарджийський договiр, згiдно з яким заборонялось переховування однiєю державою бiглих пiдданих iншої, скоївших який – небудь “тяжкий злочин, непослух або зраду”, за винятком лише випадкiв, коли такi бiглi приймали в Туреччинi iслам, а в Росiї – православ’я [166. – C. 30], з огляду на власнi полiтичнi iнтереси дозволив запорожцям мешкати на територiї Туреччини, “не змiнюючи нi звичаїв, нi вiри, нi мови батькiв” [180. – C. 4].

30 серпня 1778 р. запорожцi, якi знаходились в Очаковi, були зiбранi до двору пашi, де волоськi священики привели їх до присяги [166. – C. 33].

Козаки, якi переселились на турецькi землi, зберегли деякi риси устрою Нової Сiчi. Поселення, яке вони заснували, було названо Сiччю; в його укрiпленiй частинi, яка йменувалась Кошем, мешкали неодруженi козаки i старшина, а сiмейнi мали оселi в передмiстi [237. – C. 582]. Крiм Сiчi, було утворено ще кiлька поселень козакiв. Проте, маючи близько 10 тисяч людей обох статей i знаходячись на турецьких землях, задунайськi козаки не мали змоги в повному обсязi вiдтворити устрiй Нової Сiчi, i його риси iснували в значно спрощеному i змiненому виглядi. В значнiй мiрi це стосується i церковного устрою.

На вiдмiну вiд Запорозьких Вольностей, на територiї, заселенiй дунайськими козаками, не було монастирiв, великої кiлькостi церков, каплиць i скитiв. Не було на задунайських землях i великої кiлькостi священикiв. Крiм того, переселившись з територiї Росiйської iмперiї, запорожцi позбулися контролю за церковною дiяльнiстю з боку намiсного правлiння, митрополита з консисторiєю i Синода. За таких умов управлiння церковною справою на територiях, зайнятих задунайськими козаками, в порiвняннi з Новою Сiччю було значно спрощене, i вирiшення релiгiйних питань значною мiрою залежало лише вiд волi Коша. В духовнiй сферi козаки формально визнавали зверхнiсть молдавських архiєреїв, якi рукопокладали духовних осiб до їхнiх церков [179. – C. 84].

Проте, як i в перiод Пiдпiльненської Сiчi, вирiшальну роль у справi призначення духовенства вiдiгравали Кiш i Вiйсько. Саме вони обирали осiб, яких бажали мати священиками при своїх церквах. До територiї, зайнятої задунайськими козаками, приїзжали для надання релiгiйних послуг ченцi з молдавських монастирiв [166. – C. 33]. Крiм того, духовними особами досить часто ставали самi козаки, якi вирiшили присвятити себе служiнню Боговi. Молдавськi архiєреї майже завжди рукопокладали до козацьких церков осiб, яких направляв до них Кiш. Владики тим бiльш охоче йшли назустрiч побажанням вiйськового керiвництва, що серед них були i українцi, – наприклад, ясський митрополит Гавриїл. Запорожець Коломiєць згадував, що “самi козаки попiв обирали…, оберемо кого з козакiв… письменного чоловiка, то [преосвященний] i постриже” [179. – C. 84].

Характерно, що виборнiсть духовенства iснувала серед українського населення Добруджи принаймнi до кiнця ХIХ ст.. До 20-х рр. ХIХ ст. iснувало право сiльських громад обирати собi священикiв в козацьких поселеннях Бесарабiї.

Ставлення козакiв до своїх релiгiйних споруд багато в чому залишилось таким, яким було в часи Нової Сiчi. Сiчова церква, збудована на турецькiй територiї, за традицiєю отримала назву Покровської [237. – C. 584]. За спогадами сучасника, ззовнi вона мала досить ординарний вигляд, була невелика, дерев’яна, з одним куполом, вкрита дошками i навiть не фарбована. Внутрiшнє вбрання було набагато краще: “дуже добра була – уся у золотi”. Запорожцi прикрашали сiчову церкву подаяннями, якi вони перед смертю заповiдали на храм Божий. В той же час, на вiдмiну вiд Покровської церкви Нової Сiчi, серед прикрас церкви задунайських козакiв значну частину становили речi, привезенi з вiйськових походiв проти православних молдаван [179. – C. 104]. Була ще одна вiдмiннiсть мiж названими храмами Божими – в задунайськiй сiчовiй церквi були вiдсутнi спецiальнi мiсця для кошового керiвництва, i кошовий отаман завжди ставав просто бiля правого клiроса.

Як i в перiод Нової Сiчi, задунайськi козаки мали похiдну церкву, яку разом iз священиком брали з собою в далекi походи [179. – C. 76]. Багато хто iз задунайцiв вiдвiдував волоськi церкви, якщо не мав можливостi отримувати релiгiйнi треби на Сiчi [166. – C. 33].

Значно бiльше, нiж в системi церковного будiвництва i управлiння, збереглося спiльних з перiодом Нової Сiчi рис в релiгiйностi козакiв.

Вони, проголошуючи свою вiдданiсть православ’ю, ще бiльш вороже, нiж до скасування Запорозьких Вольностей, ставились до представникiв деяких iнших релiгiйних конфесiй. Довгий час жорстокi сутички точилися мiж запорожцями, що оселились на турецьких землях, i козаками – некрасiвцями. Останнi були нащадками тих розкольникiв, яких в 1708 р. прихильник Булавiна отаман Гнат Некрасов вивiв з Дону пiд протекцiю кримського хана [237. – C. 582].

Запорожцi, якi здавна неприязно ставились до розкольникiв, розпочали боротьбу проти некрасiвцiв пiд гаслом захисту православ’я. Турки, якi не були достатньо обiзнанi в рiзницi вiрувань запорожцiв i некрасiвцiв, дивувалися з приводу їхньої ворожнечi: “Ода козак – ода козак [i то козак – i то козак] – та вони ж християни такi ж, як i ви?!” Запорожцi на це вiдповiдали: “Так що, що християни-християни, да не такi!” [179. – C. 32].

Для запорожцiв звичаї розкольникiв здавалися чимось незрозумiлим, i про них складалися рiзноманiтнi легенди. Згiдно з розповiддю Коломiйця, розкольничi ченцi були “безштаньки” (тобто ходили без штанiв, в довгих сорочках) i мешкали в “гнiздах” на високих дубах, пiд якими вони ставили каплицi [179. – C. 31]. Серед задунайських козакiв були поширенi розповiдi про розкольничих попiв-чаклунiв, якi заманювали i вбивали запорожцiв [179. – C. 31]. Таких людей не можна було вбити нi шаблею, нi ножем, до них неможливо було непомiтно наблизитися нi по сушi, нi по водi [179. – C. 39 – 40].

Отже, розкольничих чаклунiв запорожцi надiляли такими ж властивостями, як i своїх характерникiв, що надавало некрасiвцям таємничостi. Запорожцi, не розумiючи i не приймаючи обрядiв розкольникiв, при слушних нагодах опоганювали їхнi святинi, вбивали священикiв. За розповiддю Коломiйця, козак Притика, натрапивши пiд час полювання на померлого некрасiвського ченця, який навiть вважався святим, скинув його з дуба, де той, за звичаєм лежав, “щоб мощi… були”, взяв собi червоне сукно, в яке той був загорнутий, i на ченця “зверху, вибачте, ще й напаскудив” [179. – C. 31]. Цей випадок став приводом для початку вiдкритих бойових дiй мiж запорожцями i розкольниками.

Проте, не слiд перебiльшувати фактор вiри в цiй боротьбi. Головною причиною, з якої точилася ворожнеча, було прагнення обох сторiн єдиноосiбно користуватися землями, рiчками, очеретами, сiллю на спiрних територiях [237. – C. 583]. Про це свiдчить i той факт, що кошовий отаман, довiдавшись про вбивство некрасiвцями Притики, прибув до розкольникiв i заявив, що для вирiшення справи достатньо грошового вiдшкодування, i некрасiвцi, не зважаючи на опоганення їхнього святого, погодились з ним. Проте, кошовий наказав розпочати бойовi дiї з огляду на те, що нiбито розкольники хотiли пiд час переговорiв взяти запорозьку делегацiю у заложники [179. – C. 32]. До того ж, ще до випадку з Притикою Кiш дiстав згоду турецьких пашiв не втручатися в бойовi дiї з розкольниками, що повиннi були розпочатися з метою вигнання некрасiвцiв з територiї Дельти.

Вороже ставлення запорожцiв до розкольникiв тим бiльше має нерелiгiйнi пiдстави, що до багатьох представникiв iнших релiгiйних конфесiй, релiгiй козаки ставилися досить помiрковано. Так, запорожцi пiдтримували досить тiснi стосунки з турками, неодноразово брали участь у спiльних з ними походах. В той же час у вiдношеннi до своїх єдиновiрцiв, православних християн, задунайськi козаки досить часто виступали як вороги. Так, 15 запорозьких човнiв брали участь у вiйськових дiях проти чорноморських козакiв [237. – C. 583].

Задунайськi козаки пiд виглядом чорноморцiв розвiдували розташування росiйських вiйськ, довiдувались про їхнi намiри, пiсля чого передавали здобутi вiдомостi туркам. З огляду на це, генерал-поручик Голенiщев-Кутузов наказав чорноморцям носити на правiй руцi бiлi пов’язки, щоб їх можна було вiдрiзнити вiд “невiрних запорожцiв” [180. – C. 5].

Задунайськi козаки неодноразово брали участь у походах проти православних сербiв, албанцiв i грекiв. Пiд час приборкання грекiв, якi повстали за свою незалежнiсть, священики однiєї з фортець, що знаходилася в облозi, в повному вбраннi, з хоругвами, хрестами вийшли на мур i молились. Запорожцi, за наказом туркiв, стрiляли разом з турецькими вiйськами в цих православних священикiв [146. – C. 35]. Козаки здiйснювали походи i на територiю Молдавiї. У Коломiйця iз подiй вiйни в Молдавiї збереглися спогади головним чином про грабунки, якi здiйснювалися як греками, так i запорожцями [179. – C. 47].

Звичайно, козаки брали участь у вiйнi проти єдиновiрцiв не за власним бажанням, а виконуючи присягу турецькому султану. В пiснях, записаних у Тульчi Ф.Кондратовичем, козаки сумували з цього приводу:

“Заприсягнем турчиновi на сто – тридцять год жити.

За все добре, миле браття, пiд турком жити,

Тiльки одне неприемне, що на вiру бити!”, та

“Ой, поклонилися турецькому; пiд ним добре жити.

А за все добре, за одно недобре,

Що брат на брата бити!” [179. – C. 44].

Багато хто iз запорожцiв повертався з турецьких земель до росiйської iмперiї. А.Гаденко вважав головною причиною цього небажання козакiв брати участь у вiйськових походах проти єдиновiрцiв [146. – C. 35 – 36]. Проте, мається цiлий ряд iнших причин, серед яких i туга козакiв за батькiвщиною, i небажання заможних запорожцiв брати участь у вiйськових походах при незгодi товариства на замiну особистої служби наймом, як це було у випадку з Коломiйцем [179. – C. 14].

Причиною переходiв козакiв до Росiї iнколи ставали i втеча вiд покарання за провини, i незадоволення запорожцiв кошовим керiвництвом [180. – C. 5]. Крiм того, до повернення козакiв на територiю iмперiї заохочував i росiйський уряд, який прагнув позбавити Туреччину цiєї вiйськової сили i припинити втечi селян Лiвобережної України до задунайських козакiв [237. – C. 585 – 590].

Коли в 1828 р. султан наказав кошовому отаману направити запорожцiв на пiдтримку турецької армiї в веденнi бойових дiй проти Росiї, Гладкий вирiшив готуватися до повернення на територiю Росiйської iмперiї. Проте, значна частина козакiв пропонувала виконати наказ турецького султана, кажучи: “А що, може в Росiю хочеш, там ще стоять шибеницi,… на яких не встигли нас перевiшати” [146. – C. 38].

Отже, пiсля 1775 р. в стосунках з сусiдами значна частина козакiв ще бiльше, нiж в перiод Нової Сiчi, керувалася в своїй дiяльностi не лише християнськими обов’язками, а i власними полiтичними i економiчними iнтересами.

Запорожцi зберегли iснувавшу в Новiй Сiчi традицiю урочистого святкування Покрови. До Сiчi збирались козаки з найвiддаленiших мiсць i обирали вiйськову старшину. Пiсля обiднi на майдан виносили стiл, клали на нього хрест, євангелiє, хлiб i вiйськовi клейноди, якi звичайно зберiгались, як i в перiод Нової Сiчi, в Покровськiй церквi. Пiсля того, як кошовий цiлував євангелiє, хрест i хлiб, вiн дякував Вiйську “за хлiб, за сiль i за панство” i пропонував обрати нового отамана. Запорожцi криком проголошували свою волю, пiсля чого вiдбувалися урочистий обiд i гуляння [179. – С.73 – 74]. Процедура обрання задунайськими козаками кошового керiвництва майже повнiстю повторювала ту, що iснувала у козакiв Запорозьких Вольностей.

Багато хто iз задунайських козакiв, щиро вiрячи в Бога, прагнув виконувати всi християнськi обов’язки. Деякi з таких осiб ставали священиками або йшли пiд кiнець життя до монастиря. Так, пiшов у монастир кошовий отаман Литвин, який був “дуже серйозною i богобоязливою людиною” [179. – С.42]. В тому ж монастирi – Мирнопоянi – де перебував Михайло Литвин, закiнчив свiй вiк i кошовий Гордiна; в ньому ж постригся i останнiй сiчовий священик, отець Густiн, який знаходився разом з козаками у тюрмi пiсля виходу Гладкого до Росiї.

До “святої Гори”, тобто на Афон, пiшов кошовий Мороз, який там був пострижений i навiть став архiмандритом в одному з грецьких монастирiв. Проте, козакам, якi вирiшили присвятити себе служiнню Богу, не завжди вдавалося утримати себе вiд спокуси повернутися до вiйськового життя. Так, вищезгаданий Мороз залишив монастир i став наказним отаманом, пiсля чого брав участь у приборканнi грецького повстання [179. – С.43]. Деякi козаки, якi постриглись в ченцi, не поривали зв’язки з Вiйськом i навiть виконували ряд його доручень. Пiд виглядом збору подаянь вони приходили в межi Росiйської iмперiї i пiдмовляли людей до втечi в Туреччину i Молдавiю. Такi ченцi неодноразово затримувались росiйськими властями по звинуваченню в шпигунствi [166. – С.26 – 27].

Ставлення козакiв до духовних осiб мало змiнилося в порiвняннi з перiодом Нової Сiчi. Духовенство, яке перебувало на зайнятiй задунайськими козаками територiї, значною мiрою залежало вiд вiйськового керiвництва. З огляду на це духовнi особи прагнули догодити козацтву, пристосовувались до їхньої оригiнальної релiгiйностi. Проте, деякi духовнi особи, що проповiдували серед задунайських козакiв, мали великий авторитет i тому iнколи могли висловлювати свою незгоду з вчинками вiйськового товариства.

Священик сiчової Покровської церкви Лук’ян Кулiш в однiй iз своїх проповiдей вказав на невiдповiднiсть християнським законам образу життя, який вели козаки. Отець Лук’ян закликав до покаяння всiх, не виключаючи i вiйськову старшину, яку звинуватив якщо не в безпосереднiй участi, то в сприяннi пролиттю християнської кровi. Кошовий отаман наказав осавулу запросити Лук’яна Кулiша пiсля закiнчення служби до паланки, аби покарати його за таку промову. Проте, за розповiддю Коломiйця, отець Лук’ян i кошовому отаману сказав, що “церква у нас вся в золотi, а по вiкна в кровi християнськiй, ти цього не бачиш, а я бачу!” [179. – С.84].

Невiдомо, що сталося пiсля цiєї розмови з Лук’яном Кулiшем, але Михайло Литвин, як вже згадувалось, пiсля закiнчення термiну перебування на посадi кошового отамана пiшов, за порадою отця Лук’яна, в ченцi. Це було зроблено для того, щоб замолити грiх по пролиттю християнської кровi.

Крiм Лук’яна Кулiша авторитетом козакiв користувався i афонський архiмандрит Фiларет. Вiн знаходився на Сiчi перед початком грецького повстання i в своїх проповiдях закликав козакiв не брати участi у бойових дiях проти християн: “Що ми… будемо воювати з християнами? Краще я вас виведу в Росiю”. На проповiдi Фiларета вiдгукнулось близько 800 запорожцiв, якi на 28 човнах переправились в Одесу. В нагороду за це афонський архiмандрит отримав наперстний хрест [179. – С.44].

Констатуючи факт пошани задунайських козакiв до деяких духовних осiб, не слiд перебiльшувати його значення в обумовленостi вчинкiв козацтва. Так, кошовий Литвин i до розмови з отцем Лук’яном був богобоязливою людиною, i тому його рiшення пiти в монастир невипадкове. На рiшення ж тих запорожцiв, якi разом з Фiларетом залишили Сiч i переправились до Росiйської iмперiї вплинули, крiм промов архiмандрита, i тi причини, про якi йшла мова вище [237. – C. 585 – 590; 179. – C. 12].

Повагою задунайцiв користувалися i тi священики, якi займалися навчанням козакiв i їхнiх дiтей. Завдяки їх зусиллям i прагненню задунайцiв до освiти значна частина Вiйська була письменною [179. – C. 108 – 110].

Задунайцi, з повагою ставлячись до деяких священикiв, не вiдзначалися шанобливим ставленням до всiх духовних осiб. В поширенiй серед задунайського козацтва пiснi, записанiй в Тульчi Ф.Кондратовичем, спiвалося:

“Ой, нехай мене не ховають нi попи, нi дяки,

А нехай мене поховають задунайськi козаки!

Бо тi попи, бо тi дяки за парами б’ються,

А задунайськi козаченьки хоч меду – вина нап’ються!” [179. – C. 83].

Козаки, як i в перiод Нової Сiчi, з пошаною ставилися до iкон. Зi спогадiв запорожцiв, пiд час залишення Сiчi в 1775 р. вони взяли з собою iкону з сiчової Покровської церкви:

“Ой, як утiкали, то усе забирали

I iз церков iкони,

Тiльки покидали золотую зброю

Та воронi конi…” [179. – C. 17].

Запорожець Коломiєць розповiдав, що iкону Покрови з сiчової церкви козаки не повезли на човнi, а поклали в бiгаси i понесли пiшки: “Дуже важко було, дiди сварились: “Бач, бiсiв сину, чи ти пам’ятаєш, як ти бiгаси з iконою на дорогу кинув?!” Важко було iкону нести!” [179. – C. 18]. Така повага до iкон значною мiрою пояснюється вiрою в їхню чудодiйну силу, яка спроможня захистити вiйськове товариство навiть в найскрутнiшi часи. Перебуваючi у в’язницi козаки вiрили, що отримають свободу завдяки святим образам. Так, тi задунайцi, якi залишились в Туреччинi пiсля переходу Гладкого до Росiйської iмперiї, були кинутi в Константинопiльську в’язницю. Надiю на визволення вони покладали на iкону-складень, яка, на їхню думку, виявилась чудодiйною, бо, ретельно зачинена ввечерi, вранцi була одчиненою [179. – C. 61].

Отже, в релiгiйностi задунайських козакiв було присутньо багато рис, характерних для населення Запорозьких Вольностей. Збереглися в них, щоправда, в значно спрощеному виглядi, i деякi традицiї церковного устрою Нової Сiчi. Проте, постiйне коливання мiж прагненням до свободи i необхiднiстю воювати проти єдиновiрцiв не могли не вiдбитися на внутрiшньому станi товариства i навiть дали пiдставу Ф.Кондратовичу казати про те, що вони призвели до “вiдомого рода деморалiзацiї, не могли не знизити рiвня полiтичних i соцiальних iдеалiв, i незмiнно вели до… внутрiшнього розкладу” [179. – C. 115].

Пiсля лiквiдацiї Нової Сiчi значна частина населення Запорозьких Вольностей залишилася на своїх мiсцях. Сiчова Покровська церква була розорена, архiмандрит залишив Запорожжя i був призначений настоятелем до монастиря в Батуринi, а ченцi, за винятком необхiдних для Самарського монастиря, були вiдправленi до Межигiрської обителi. На мiсцi Сiчi уряд наказав збудувати мiстечко Покровське, проте, внаслiдок втеч населення, присланi до нього священики були змушенi звернутися до митрополита Євгенiя з проханням про переведення до Нiкополя, бо “пiсля розходу iз Покровська людей в рiзнi слободи, двом священикам у мiстi Покровську жити було нiчим” [252. – C. 65].

Священики перевезли до Нiкополя частину майна сiчової церкви, отримавши на це дозвiл Новоросiйського губернатора [269. – C. 57]. За указом Переяславської консисторiї похiдна Покровська церква, що знаходилась в Гардi, разом зi всима церковними речами була перенесена в Катерининський шанець [88. – C. 119 – 126]. Пiсля 1775 р. багато церков, якi знаходились на територiї Запорожжя, змiнили свої назви. Так, церква в Ольвiополi, яка в документах 1772 р. значиться як Покровська, пiзнiше стала називатися на честь святої Варвари; збудована Опанасам Колпаком в Опанасiвцi церква на честь Покрови пiзнiше отримала назву Успенської [116. – C. 166 – 167]. Так вiдходило в минуле вшанування Покрови Пресвятої Богородицi, яке було дуже поширене в перiод Нової Сiчi i необхiднiсть в якому значно зменшилася з лiквiдацiєю Вольностей Вiйська Запорозького.

Старокодацьке духовне намiсне правлiння продовжувало iснувати деякий час пiсля лiквiдацiї Вольностей. Проте, в сiчнi 1777 р. воно було скасоване, а церкви, якi знаходились в його вiдомствi, переданi двом правлiнням – Самарському i Слов’янському [252. – C. 30]. Пiсля лiквiдацiї Сiчi прийшов в занепад Межигiрський монастир. Секуляризацiя монастирських володiнь i пожежа 1787 р. разом iз втратою щедрої запорозької парафiї пiдiрвали його економiчну могутнiсть. За наказом уряду вiд 10 квiтня 1786 р. межигiрських ченцiв було переселено до iнших монастирiв. В примiщеннях святої обителi мав розташуватися iнвалiдний будинок для вiдставних офiцерiв [148. – C. 94]. Майно, яке зберiгалося у ризницi, посуд i дзвони були переданi князю Потьомкiну.

Лiквiдацiя Запорозьких Вольностей призвела до скасування багатьох розпоряджень Коша по церковним питанням. Так, за наказом митрополита Євгенiя було перенесено на попереднє мiсце i припиненi молебнi новокодацькiй iконi Божої Матерi, яка вважалася чудодiйною. Таке розпорядження, по словам Феодосiя Макарiєвського, викликало в Новому Кодаку “багато шуму i роптання, багато незадоволень i неприємностей” [251. – C. 310].

Так лiквiдувались залишки церковної органiзацiї Запорожжя, i колишня територiя Вольностей втратила свiй колишнiй церковний устрiй. Проте, населення цього краю зберегло в своїй релiгiйностi риси, притаманнi запорожцям в перiод Нової Сiчi. Пiсля 1775 р. церковне будiвництво на колишнiй територiї Запорозьких Вольностей i на прилеглих до неї землях не лише не припинилося, а i набуло нової сили. В ньому брали участь i запорожцi. Так, завдяки старанням Кирила Тарловського, в минулому священика сiчової церкви, був збудований цiлий ряд поселень, в багатьох з яких знаходилися церкви [266. – C. 3]. Були закiнченi церкви, будiвництво яких розпочалося ще до 1775 р. Серед них був i Троїцький собор, який на момент лiквiдацiї Сiчi був збудований лише до вiкон, i будiвництво якого було закiнчено, як свiдчить атестат, виданий Юхиму Погребняку, 10 сiчня 1779 р.

У козакiв збереглася традицiя щедро жертвувати на храми Божi. На будiвництво того ж Самарчицького Троїцього собору великi внески зробили, зокрема, Антон Головатий i Захар Чепiга, якi пiзнiше стали суддєю i кошовим отаманом в Чорноморському вiйську [214. – C. 9]. Кирило Тарловський робив внески на Самарський монастир, жертвуючи худобу, птахiв, хлiб [266. – C. 3]; завдяки його внескам в монастирi була споруджена кам’яна церква [204. – C. 825].

Iван i Якiв Шияни, якi до 1775 р. були запорозькими козаками, пiсля скасування Сiчi залишились мешкати в Нiкополi i виконували обов’язки ктиторiв мiсцевої церкви. Брати Шияни пожертвували на Нiкопiльську церкву новий iконостас, жертовник, рукомийник, дзвiн [269. – C. 53]. В 1783 р. Шияни мали намiр пожертвувати своє майно на церкви i пiти в монастир, щоб там дожити свiй вiк. Для цього вони подали до губернської адмiнiстрацiї прохання про звiльнення вiд громади, до якої вони були записанi по ревiзiї. Проте, з деяких причин цi намiри не здiйснилися i Шияни продовжували мешкати на старому мiсцi [133. – C. 44].

Залишилась у населення Запорожжя традицiя зображати в церквах постатi козакiв. Населення Нiкополя, бажаючи вiддячити “як тiльки можливо було зробити це за поняттями того часу” [133. – C. 41], ктиторам Якову i Iвану Шиянам за їхнє служiння храму Божому, вирiшило написати i повiсити в церквi їхнi портрети. Шияни були зображенi в повний зрiст, в запорозькому одязi, з довгими чубами i вусами. Пiд зображеннями малися написи: “Сей портрет знято з ктитора Якова (Iвана) Шияна i поставлений тут при тому мiсцi, де труди його всiй громадi на iконостасi виднi. 1784 року января 9 дня” [269. – C. 53]. Присутнiсть зображень козакiв на iконостасах у перiод Нової Сiчi не викликала заперечень духовенства. Пiсля 1775 р. стан справ змiнився. Мiсцевий архiєрей, який заїхав у Нiкополь i побачив iкони iз зображеннями запорожцiв, обурився: “Православнi, кому ви молитесь? Не Богу, а запорожцям! Що це? Iдолопоклонство? Прибрати негайно!” [269. – C. 54].

Багато хто iз козакiв, що залишились пiсля лiквiдацiї Сiчi на Запорожжi, зберiг звичай молитися “по-козацькi”. На вiдмiну вiд iнших вони, за спогадом Iлька Савоська, ставали обличчям на схiд, голосно читали “молитви… старовиннi козацькi, i все про Миколу та про Покрову” [100. – С.132].

Деякi iз козакiв пiсля скасування Сiчi переселились на Лiвобережну Україну. Проте, вони зберегли зв’язок iз запорожцями, пошану до Покрови. Коли кiлька задунайських козакiв повертались пiсля перебування в росiйському полонi i проходили через Київ, вони зустрiли там старих запорожцiв. Двоє з них, Роман Вiвсяник i Данило Хутiрний, довiдавшись про долю своїх товарищiв у Туреччинi, передали дунайцям “гостинця” для сiчової Покровської церкви – ризу, хрест i євангелiє.

Пошана до церкви, прагнення дотримуватися посту, робити пожертви на храми Божi збереглися у вiйськової старшини, заарештованої пiд час лiквiдацiї Сiчi. Кошовий отаман П.I.Калнишевський, засланий до Соловецького монастиря, був позбавлений можливостi регулярно вiдвiдувати церкву [186. – С.63]. Його, за переказами, виводили з камери тричi на рiк – на Великдень, Рiздво i Преображенiє. Пiд час перебування в монастирi колишнiй кошовий отаман, як свiдчить “Вiдомость про колодникiв”, щороку говiв принаймнi один раз [269. – С.182 – 183]. Через 19 рокiв пiсля прибуття до Соловкiв Калнишевський подарував монастирю хрест, можливо, в ознаменування свого переводу з камери в келiю. Через 6 рокiв вiн подарував монастирю євангелiє – в пам’ять про своє визволення по манiфесту 1801 р. [274. – С.186]. За власним бажанням, колишнiй кошовий отаман залишився в монастирi пiсля визволення.

Суддя Павло Головатий пiсля заарештування, по обiтi, пожертвував на Батуринську церкву євангелiє [213. – С.22]. Головатий був засланий до Тобольська, 20 рокiв мешкав у Знаменському монастирi. В iнструкцiї, данiй архiмандриту Iллi, наказувалось заборонити Головатому не лише спiлкуватися зi стороннiми людьми, а й вiдвiдувати церкву. Пiзнiше, за бажанням Головатого, йому все ж таки було дозволено вiдвiдувати храм Божий [269. – С.178]. До нього був приставлений солдат, який слiдкував, аби Головатий стояв у церквi на вiдведеному йому мiсцi, не озирався на всi боки i нi з ким не розмовляв [269. – С.178].

Звичайно, не слiд пояснювати бажання старшини вiдвiдувати церкви пiд час ув’язнення в монастирях лише їх прагненням виконувати християнський обов’язок. Майже не маючи можливостi ходити, бачити людей, вони, певно, вбачали чи не єдину можливiсть для цього у вiдвiдуваннi храмiв Божих.

Традицiї церковного устрою Нової Сiчi частково вiдродилися у Чорноморського козачого вiйська. Як повiдомлялося в записцi генерала Дашкова, “внутрiшнiй у чорноморських козакiв розпорядок…, заснований на правилах колишнього запорозького, тобто й донинi той же, що був ранiше” [237. – С.579]. Це деякою мiрою стосувалося i церковного устрою чорноморцiв. На вiдмiну вiд задунайських козакiв, чорноморцi заснували досить велику кiлькiсть храмiв Божих. За пiдрахунками козака Iвана Попки, в їхнiх мiстах, куренях, селищах i хуторах знаходилось 70 церков i 3 мечетi [230. – С.51].

Бiльшiсть з них будувалась i утримувалась, як i храми Божi на територiї Запорозьких Вольностей, на вiйськовий кошт. Для отримання дозволу на церковне будiвництво чорноморцi звертались через єпархiальне керiвництво до Святiйшого Синоду. За проханням вiйськового керiвництва 24 липня 1794 р. Синод дав дозвiл на заснування чернечої пустинi для надання притулку хворим i пораненим козакам, тим, хто вирiшив присвятити себе служiнню Боговi. За прикладом Пустинно-Миколаївського Самарського монастиря над Лебяжим лиманом було засновано на честь святого Миколи Катерино-Лебяжську Миколаївську пустинь [237. – С.581].

Спочатку монастирська братiя складалась виключно iз козакiв, але через деякий час пустинь стала доступною для ченцiв iз всiх верств населення. До Катерино-Лебяжської пустинi була привезена бiльша частина ризницi iз сiчової Покровської церкви i iз Києво-Межигiрського монастиря. Це було зроблено згiдно з “Височайшим дозволом”, що надiйшов у вiдповiдь на прохання козачого отамана Котляревського [181. – С.71]. В монастирськiй ризницi знаходились хрести, євангелiя, сосуди, якi були подарованi запорожцями Межигiрськiй обителi [230. – С.169 – 171]. Катерино-Лебяжськи Миколаївський монастир виконував по вiдношенню до чорноморського козацтва багато з тих функцiй, якi виконували по вiдношенню до населення Запорозьких Вольностей Києво-Межигiрський i Самарський монастирi.Згiдно указу Катерини II Святiйшому Синоду вiд 24 липня 1794 р., утримання пустинi було вiднесено “у всьому без оскудiння, на опiку й утримання вiйська Чорноморського” [230. – С.167].

Чорноморськi козаки, продовжуючи традицiю запорожцiв, крiм грошей, якi видiлялись Кошем на утримання монастиря, давали для тiєї ж мети великi “приватнi пiдносiння”. На храми Божi вони заповiдали i частину майна, яке залишалось пiсля їхньої смертi. Для тiєї ж мети використовувалась частина “придбань меча i весла” [230. – С.47]. На цi кошти на територiї монастиря була збудована кам’яна соборна чотирьохпрестольна церква, яка, за свiдченням сучасника, “по обширнiстi розмiрiв, величi архiтектури i внутрiшньому благолєпiю, чи не перша на всьому Прикавказзi будiвля”. На її будiвництво i внутрiшнє убранство було витрачено близько п’ятисот тисяч карбованцiв. Крiм того, Миколаївська пустинь мала вiд Вiйська грошового утримання 522 карбованцi 50 копiйок. Пустинь мала велике господарство: коней, велику рогату худобу, рибнi ловлi, водянi млини, сади i пасiки. Для нагляду за цим господарством вiд Вiйська призначався економ i команда з 60 – и козакiв. I це при тому, що кiлькiсть ченцiв i послушникiв в Катерино-Лебяжськiй пустинi доходила до сорока осiб [230. – С.168].

На вiдмiну вiд запорожцiв, серед яких була велика кiлькiсть неодружених, бiльшiсть чорноморських козакiв мала родини. Козачки, якi вирiшили присвятити себе служiнню Боговi, з причини вiдсутностi на територiї, зайнятiй чорноморцями, жiночого монастиря, були змушенi йти до Лiвобережної України. В 1846 р. козачки прибули до Коша з проханням влаштувати на чорноморських землях жiночий монастир. До цього прохання приєдналось i чоловiче населення, i вiйськове керiвництво зробило “представлення” про заснування жiночої пустинi в iм’я святої Марiї Магдалiни.

11 грудня 1848 р. було затверджено Положення про цю пустинь. В ньому, зокрема, наголошувалось, що пустинь Марiї Магдалiни призначалася для осiб жiночої статi вiйськового стану. В iєрархальному, церковному, господарському й iнших вiдношеннях обитель знаходилась в залежностi вiд духовного вiдомства, на загальних правилах. Для влаштування i утримання жiночої пустинi вiдводились пустиннi землi на рiчцi Керпилях, якi належали Вiйську. Будiвництво споруд обителi велося на кошти, отриманi вiд “доброхотодателiв”. На утримання будiвель пустинi повиннi були використовуватися виключно “кошельковi” i отриманi вiд продажу свiчок грошi [230. – C. 173 – 175]. Марiїнська обитель розпочала свою дiяльнiсть у квiтнi 1850 р., коли вiдбулося освячення новозбудованого храма, названого, як i значна частина церков Запорожжя перiоду Нової Сiчi, на честь Покрови Пресвятої Богородицi [230. – C. 176].

Призначення священикiв до церков чорноморського козацтва значною мiрою вiдбувалося за традицiєю, яка iснувала i в перiод Нової Сiчi. В першi часи пiсля переселення на кубанськi землi чорноморцi вiдчували велику потребу в духовенствi. Вiйсько не вiдносилось до жодної з єпархiй, звiдки можа було б отримувати священикiв. Тому Антон Головатий вирiшив направити сiм козакiв, якi вiдзначалися хорошою поведiнкою i були письменними, до феодосiйського єпископа Iова для посвячення шiстьох з них в священики, а одного в диякони.

Єпископ не мав наказу Святiйшого Синоду про пiдпорядкування йому територiї, зайнятої чорноморцями, i тому не прийняв прибулих. Для того, щоб вiйсько довгий час не залишалось без задоволення християнських потреб, єпископ Iов порадив кошовому керiвництву обрати двох гiдних козакiв, звiльнити їх вiд служби i направити до нього. Чорноморцi вчинили так, як радив єпископ, i два козака були прийнятi в монастир, де їх рукопоклали в iєреї. Пiсля цього вони повернулись до вiйська i почали проводити богослужiння. Проте, нестача священикiв продовжувала вiдчуватися, багато чорноморцiв залишалося без задоволення християнських потреб. Тому Кiш звернувся до синодального керiвництва з проханням надати дозвiл на призначення священикiв до чорноморських церков. Указом Синода вiд 2 сiчня 1794 р. такий дозвiл був даний [181. – C. 70 – 71].

Таким чином, Кiш отримав можливiсть, як i в часи iснування Запорозьких Вольностей, вiдiгравати головну роль в призначеннi духовенства до козацьких церков. Парафiяни самi обирали духовних осiб, яких бажали мати при своїх церквах. Кошовий отаман затверджував цей вибiр i посилав кандидатiв до феодосiйського єпископа. Той, пiсля проведення формальної процедури випробування, рукопокладав бажаючих отримати священство. Як i в попереднi часи, багато хто iз священикiв, якi приходили до козацьких церков, в минулому належали до вiйськового товариства, i за свiдченням сучасника, часто траплялось, що кандидати до священства прибували на постриг до архiєрея з однiєю чуприною [230. – C. 168]. Такий порядок призначення духовних осiб до церков чорноморського козацтва був скасований лише 1 липня 1842 р.

Духовенство, як i в попереднi часи, брало участь у навчаннi козакiв. Чорноморцi, як i запорозькi козаки, з повагою ставились до письменних людей, i самi прагнули навчитися читати i писати [230. – C. 145].

Чорноморцi ставились до представникiв iнших релiгiй i конфесiй дещо iнакше, нiж запорожцi в перiод Нової Сiчi. Перебуваючи на територiях, якi межували iз землями натугайцiв, шапсугiв, абасегiв та iнших гiрських племен, чорноморцi допускали до себе їх представникiв, не сповiдавших православ’я. На територiї, зайнятiй чорноморськими козаками, для надання релiгiйних треб iновiрцям знаходились три мечетi.

Чорноморське козацтво зберегло багато традицiй запорожцiв у проведеннi урочистостей з приводу прибуття почесних гостей, у вiдзначеннi релiгiйних свят, в процедурi обрання старшини. Як i в часи Нової Сiчi, велику роль в цих церемонiях вiдiгравали духовнi особи i застосування зброї.

Кiлька разiв на рiк, за звичаєм, на показ чорноморцям виносились клейноди, якi зберiгались у вiйськовiй церквi. Це вiдбувалось в день присяги нового кошового отамана, пiд час прибуття почесних гостей з дарами для Вiйська, на другий день святкування Великодня, в деяких iнших випадках. Пiд час всiх цих подiй чорноморцi були присутнi на урочистих церковних службах, влаштовували паради i стрiляли з гармат i рушниць.

На другий день святкування Великодня пiсля обiднi хоругви, хрести i вiйськовi знамена та iншi клейноди обносились навколо церкви. Пiд час цього ходу священики читали євангелiє i здiйснювали молитовний спiв. Пiсля цього знамена проносилися вздовж вiйська, яке вишиковувалося i вiддавало їм честь згiдно вiйськовому уставу. По закiнченнi церемонiї знамена знову поверталися до вiйськової церкви [230. – C. 202].

Коли вiйськовий суддя Головатий прибув до чорноморцiв з монаршими дарами i грамотами, козаки, за давнiм звичаєм, вишикувались в два ряди вздовж дороги, яка вела до церкви. Бiля храму Божого було влаштовано помост, вкритий килимами. Лiворуч вiд нього стояла старшина, а праворуч – духовенство. Коли делегацiя наблизилась до козацьких лав, за наказом кошового отамана було зроблено три пострiли з гармати, пiсля чого вiйськова старшина пiшла назустрiч прибулим, несучи хлiб i сiль [202. – C. 49 – 50].

Вiйськовий суддя, прийнявши їх, влаштував проходження вздовж лав чорноморцiв. В цей час козаки вели стрiлянину з гармат i рушниць. Пiсля урочистого вручення кошовому отаману монарших дарiв – грамот, хлiба, солi – останнi були внесенi прибулими офiцерами до церкви; перед ними йшло духовенство, а за ними – кошовий суддя, писар, старшина i рядовi козаки. Дари були поставленi перед iконами, пiсля чого розпочалася лiтургiя. Пiсля її закiнчення козаки, як пiдлеглi Росiйської iмперiї, здiйснили молебен за здоров’я iмператрицi. Було зроблено залп iз ста однiєї гармати, а також три залпи з рушниць.

По закiнченнi цих урочистостей хлiб, сiль i грамоти були принесенi до хати кошового. Хлiб був роздiлений на кiлька частин: одну “для вiчного пам’ятствовання” поклали у вiйськовiй церквi, друга була вiдправлена козакам, якi служили на флотi, третя роздана чорноморцям, якi знаходились при Кошi, четверта ж поставлена на столi у кошового. З приводу отримання монарших дарункiв у хатi в кошового отамана влаштували обiд, на якому були присутнi представники старшини i духовенства. Iншi духовнi особи i старшина зiбрались у хатi вiйськового суддi. Пiд час тосту за здоров’я iмператорської сiм’ї було зроблено сто один пострiл. Чорноморцi пили за Сенат, Синод, росiйське вiйсько, кошового зi старшиною i за все вiйсько, за гостей i т.д. Пiд час кожного тосту козаки палили з рушниць. Для козакiв поблизу церкви були накритi столи, за якими вони “пили горiлку за здоров’я Всемилостивiйшої монархинi, палили з дрiбної зброї” [181. – C. 31]. По закiнченнi обiда козаки розiйшлися по своїх житлах, де продовжили пити за здоров’я iмператрицi [181. – C. 29 – 31].

Чорноморцi урочисто святкували днi святого Миколи i Преображенiя Господня, якi були храмовими святами Самарського i Києво-Межигiрського монастирiв. В цi днi, 9 травня i 6 серпня, до Миколаївської пустинi приходили для молитв i говiння козаки з найвiддаленiших куткiв земель, заселених Вiйськом. В цей же час до стiн монастиря, за звичаєм, приїздила i велика кiлькiсть ярмаркових торговцiв, якi, по закiнченнi молитв в обителi, вiдкривали ярмарок [230. – C. 172].

Отже, у чорноморського козацтва збереглося багато традицiй проведення свят, присутнiх у запорожцiв перiоду Нової Сiчi. Серед них слiд вiдзначити використання пострiлiв з гармат i рушниць, проведення урочистостей поблизу та всерединi церковних споруд, проведення урочистого молебну з приводу свят, винiс з церкви вiйськових клейнодiв, в якому брали участь духовнi особи, звичай зустрiчати гостей вишикувавшимся вiйськом i урочисто зодягненим духовенством тощо.

Дослiдження церковного устрою i релiгiйностi задунайського, чорноморського козацтва, населення, яке залишилося на колишнiй територiї Запорозьких Вольностей дозволяє стверджувати, що у них збереглося багато рис свiтогляду i церковної органiзацiї, що iснували у запорожцiв в перiод Нової Сiчi.

Серед головних рис релiгiйностi представникiв усiх трьох груп з часiв Запорозьких Вольностей збереглись щедрiсть по вiдношенню до храмiв Божих i духовенства, вшанування iкон, прийняття обiтiв пiти пiд кiнець життя в монастир тощо. Проте, виникли i значнi розбiжностi в обрядовостi i вiруваннях задунайських, чорноморських козакiв i населення колишнiх запорозьких земель. Значною мiрою вони були обумовленi рiзними економiчними i полiтичними умовами життя.

У перших двох груп, якi займалися вiйськовою справою, значною мiрою зберiгся культ зброї, її використання пiд час проведення релiгiйних обрядiв. Збереглося i вшанування культу Покрови як захисницi православного воїнства. У запорожцiв, якi залишились мешкати на колишнiй територiї Вольностей, цi риси збереглися в значно меншiй мiрi, що стало наслiдком вiдходу вiд воєнiзованого життя. Разом з тим, iснували деякi розбiжностi в релiгiйнiй свiдомостi задунайських i чорноморських козакiв.

Ще бiльшi розбiжностi, нiж в релiгiйностi, були в характерi церковної органiзацiї задунайського, чорноморського козацтва i Пiвдня України. Задунайцi, внаслiдок своєї вiдносної малочисельностi i перебування на турецькiй територiї, мали значно спрощену в порiвняннi з Запорозькими Вольностями церковну органiзацiю, хоча деякi її принципи – виборнiсть духовенства, першiсть Коша у вирiшеннi багатьох релiгiйних питань тощо – збереглися.

Чорноморцi, маючи значно бiльшу, в порiвняннi з задунайським козацтвом, чисельнiсть населення, мали досить розвинену церковну систему, до якої входила велика кiлькiсть релiгiйних споруд. Разом з тим, на вiдмiну вiд попереднiх часiв, у чорноморцiв була влаштована жiноча обитель, в чому вiдбилося зростання жiночого населення козацьких земель. У чорноморцiв, як i у задунайцiв, збереглися виборнiсть духовенства, першiсть козацького керiвництва у вирiшеннi деяких духовних питань.

Проте, вони були значно обмеженi в порiвняннi з часами Нової Сiчi. Що стосується колишньої територiї Запорозьких Вольностей, то на нiй церковний устрiй, що iснував при Новiй Сiчi, був практично повнiстю лiквiдований, що стало логiчним завершенням полiтики росiйського уряду по централiзацiї i унiфiкацiї управлiння всiма частинами iмперiї.

Пiдводячи пiдсумки третьої глави, можна зробити висновок, що у запорозьких козакiв на перiод Нової Сiчi склалося оригiнальне свiтосприймання, основане на поєднаннi елементiв українського, росiйського варiантiв розумiння православних вiрувань i обрядiв з поглядами, якi виникли в самому козацькому середовищi. Запорожцi, вiддаючи перевагу не суворому дотриманню православної обрядовостi, а щирiй вiрi в Бога, створили досить своєрiднi традицiї проведення християнських свят i обрядiв, виконання християнських обов’язкiв, ставлення до представникiв iнших нацiональностей, до духовних осiб, релiгiйних споруд, iкон тощо.

Великою мiрою на характер релiгiйної свiдомостi запорожцiв вплинули їхнi умови життя. Часте перебування у вiйськових походах, майже постiйна загроза з боку сусiдiв викликали, мiж iншим, появу у козацтва особливого ставлення до зброї, яка використовувалась пiд час релiгiйних свят i виконання православних обов’язкiв; постiйна загроза смертi вплинула на зневажливе ставлення козакiв до грошей, на розвиток їхнiх релiгiйних почуттiв [270. – С.256].

Прагнення козакiв до автономiї по вiдношенню до Петербурга i Києва, в тому складi i в релiгiйних питаннях, призвело до пiдвищення ролi Коша в управлiннi справами Запорожжя. За таких умов запорозьке духовенство не мало реальної влади , крiм того, воно матерiально залежало вiд Вiйська. Значна частина духовних осiб, що служили при запорозьких церквах, в минулому входила до лав вiйськового товариства. Всi цi фактори вiдбилися на ставленнi запорозького козацтва до духовенства. З лiквiдацiєю Сiчi була знищена i церковна органiзацiя Запорозьких Вольностей.

Проте, в релiгiйностi задунайських, чорноморських козакiв, населення колишнiх територiй Вольностей збереглося багато рис свiтосприймання запорозького козацтва. У задунайцiв i чорноморцiв збереглися, хоч i в дещо змiненому виглядi, i риси церковної органiзацiї Запорозьких Вольностей. Пояснення цьому слiд шукати, зокрема, в давностi i мiцностi запорозьких традицiй, якi складалися протягом столiть i не могли зникнути разом з лiквiдацiєю Запорозьких Вольностей, а також у подiбностi ряду умов iснування чорноморського, задунайського козацтва i запорожцiв перiоду Нової Сiчi.