Особливостi релiгiйностi козакiв
Ігор Лиман
Характер церковного будiвництва, управлiння духовною справою i, як наслiдок, церковного устрою Запорозьких Вольностей великою мiрою визначалися особливостями релiгiйностi населення цього регiону. Особливостi складання козацтва, iсторична традицiя, геополiтичнi i природнi умови його iснування призвели до складання своєрiдного свiтогляду запорожцiв, вiдмiнного вiд будь-якого iншого.
В свiтосприйманнi запорозького козацтва, що формувалось протягом кiлькох столiть, поєднались елементи ортодоксального православ’я, українського розумiння християнства, пережиткiв язицьких вiрувань i оригiнальних релiгiйних поглядiв, що виникли в самому козацькому середовищi. Тому не можна вслiд за iсторичною традицiєю категорично казати про запорожцiв нi як про лицарiв православної вiри, нi як про людей religionis nullius, “єретичих синiв”.
Безумовно має рацію О.М.Апанович, наголошуючи на тому, що в часи iснування запорозького козацтва весь свiт був вiруючим [125. – C. 4; 130. – C. 208 – 209]. Таке становище на той час було природнiм i зрозумiлим. Релiгiя була основною формою свiтосприймання, i тому навiть атеiстичнi iдеї носили форму релiгiйних сект. Нацiонально-визвольнi рухи, полiтичнi, вiйськовi конфлiкти мали релiгiйний характер i форму. Релiгiя супроводжувала людину протягом всього її життя – починаючи з хрещення при народженнi i закiнчуючи причащанням перед смертю i процедурою поховання, на якiй був присутнiй священик. На релiгiйних темах будувалося мистецтво, значна частина книг, що виходили в тi часи, мала релiгiйний характер. Свята, пiд час яких люди вiдпочивали i спiлкувалися зi своїми близькими, були релiгiйними. Тому свiтогляд запорозького козацтва теж мав релiгiйний характер i ззовнi вiн проявлявся в формi православ’я.
Запорожжя знаходилось на перехрестi трьох релiгiй i конфесiй – iсламу, православ’я i католицтва. Чому ж козацтво традицiйно дотримувалось саме православ’я, i навiть не приймало до своїх лав iновiрцiв, якщо вони не перехрестились у православну вiру? На Запорожжя приходили люди в основному з українських земель, що входили до складу Росiї i Польщi. Для них, мало знайомих навiть з тонкощами православної релiгiї, iслам був зовсiм чужим i незрозумiлим, а “бусурмани” зрiвнювалися з самим низьким поняттям i були навiть “поганiшi за iудеїв”, яких порiвнювали з собаками – “жид та собака – вiра єднака” [203. – C. 5]. Крiм того, iсторично склалося так, що представники iсламської вiри – татари i турки – були ворогами як України, так Росiї i Польщi. Вони часто здiйснювали набiги на їхнi землi i спричиняли значну шкоду населенню. Звичайно, що татари i турки, а разом з ними i їхня релiгiя не могли не сприйматися запорожцями вороже.
Несприйняття козацтвом католицтва має не такi глибокi iсторичнi коренi. Релiгiйнiсть козакiв до кiнця XVI ст. проявлялася мало. Це не випадково, бо до 1569 р., тобто до прийняття Люблiнської унiї, i навiть у першi роки iснування Речi Посполитої вiротерпимiсть була однiєю з характерних рис суспiльного життя України. Лише боротьба запорозького козацтва з татарами i турками йшла пiд релiгiйними гаслами. З обранням королем Сигизмунда III ситуацiя значно змiнилася. Уряд Речi Посполитої, а слiдом за ним i польська шляхта стали вважати православ’я нижчою релiгiєю, чинити перешкоди будiвництву православних церков, культовим вiдправам.
В 1596 р. рiшенням Брестського собору була лiквiдована православна церковна iєрархiя. Це викликало опозицiйну реакцiю з боку православних священикiв, письменникiв i полемiстiв. Але найбiльшу небезпеку для уряду Речi Посполитої становило козацтво, яке вже в 1596 р. пiд час повстання на чолi з Северином Наливайком громило маєтки прихильникiв унiї, проголосивши гасло захисту православ’я. Козацтво проявило себе захисником православної вiри i навеснi 1610 р., ставши наперешкодi спробам митрополита Iпатiя Потiя схилити київське духовенство до унiї i пiдкорити собi мiсцевi церкви [262. – C. 71].
З цього часу захист православ’я для запорожцiв став означати захист тих прав i свобод, на якi вела наступ польська шляхта. Можна погодитися з думкою М.Морковiна про те, що на дотримання запорожцями правословної вiри вплинуло, між іншим, i спiвставлення “претензiй” католицького i православного духовенства. Останнi, на вiдмiну вiд проповiдникiв “вiри панської”, не “утискали своїм авторитетом нi в сiм’ї, нi тим бiльш в суспiльному станi, умовляючи лише дiяти по совiстi” [203. – C. 6].
Таким чином, сповiдання православ’я давало запорожцям деяку пiдставу для ведення боротьби з католицькою Польщею i татарами та турками, якi сповiдали iслам. Запорозькi вербовщики кричали на майданах i ярмарках: “Хто бажає за християнську вiру бути посадженим на кiл, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий терпiти всякi муки за святий хрест… – приставай до нас” [118. – C. 29].
Проте, варiант православ’я, що сповiдався на Запорожжi, дещо вiдрiзнявся вiд канонiчного, основнi риси якого збереглися, зокрема, в Росiї. Значно бiльше схожостi козацька релiгiя мала з вiруваннями i обрядовiстю населення України. Причиною цього був тiсний зв’язок населення Запорожжя з Лiвобережною Україною. Саме з її територiї приходила значна кiлькiсть людей до вiйськового товариства, на Лiвобережнiй Українi в багатьох з них залишилися родини, i тому взимку, в мирнi часи козаки їздили до своїх домiвок. Багато хто iз запорожцiв за власним бажанням або за дорученням Коша вiдвiдував київську консисторiю, Межигiрський та iншi українськi монастирi.
Значна частина духовенства прибула до Запорожжя саме з Межигiр’я, а запорозька старшина пiдтримувала досить тiснi стосунки з українським духовенством. У XVIII ст. було поширене ходiння “мандрiвних дякiв” з Київської Академiї до Запорожжя, якi часто влаштовувались при козацьких церквах. Релiгiйна лiтература до Запорозьких Вольностей надходила, головним чином, з Лiвобережної України.
Отже, мiж Лiвобережною Україною i Запорожжям iснував постiйний тiсний зв’язок, в тому складi i в релiгiйнiй сферi. Тому на територiї Запорозьких Вольностей православнi обряди i традицiї мали досить багато спiльних рис з тими, що були поширенi на Лiвобережнiй Українi. Останнi дещо вiдрiзнялись вiд росiйських. Як вважає дослідник історії церкви І.І.Огієнко,
“найголовніша підвалина кожної церкви – Св. Письмо, а канони, особливо другорядні, кожна церква приймає по-своєму. Через це кожна православна церква виробила собі дуже багато своїх окремих церковних звичаєв, наприклад, у богослужбах, требах, святах, церковному житті й т. ін. Усе це… мала й наша Церква” [170. – C. 203 – 204].
У релiгiйностi населення Росiї головне мiсце займала обрядовiсть. За висловом Антоновича,
“вони щиро стоять за всякий, навiть дрiбний обряд, букву (розкольничi спiрки проте, чи казати “Господи помилуй” чи “О Господи помилуй”, про сугубе чи трегубе алилуя, чи “рожденна несотворенна”, чи “рожденна, а не сотворенна”) й iнше. Дякуючи великому поважанню авторитету, великорус видається великою нетерпимiстю в вiрi” [123. – C. 205].
На українському грунтi не було й не могло виникнути старообрядства та таких релiгiйних фанатикiв, як протопоп Авакум чи бояриня Морозова. Можна погодитися з думкою В.Антоновича про те, що “у русина вiра живе чуттям iнтимним. Вiн мало звертає уваги на обрядовiсть. Релiгiйне чуття його видається великим теплом i щирiстю” [123. – C. 205]. Дiйсно, в українських церквах духовенство досить вiльно тлумачило написане в релiгiйних книгах, не дотримувалося тих канонiв, якi пильно виконувалися росiйськими духовними особами. З цього приводу київськi архiєпископи (митрополити), пiд тиском Синоду, неодноразово видавали розпорядження, спрямованi на “виправлення духовенства” [157. – C. 397 – 423].
Релiгiйна лiтература, що друкувалась в українських типографiях, дещо вiдрiзнялась вiд росiйської в тлумаченнi догм православ’я. Рiзнилась українська i росiйська релiгiйна лiтература i поглядом на мiсце людини: росiйська ортодоксальна православна iдеологiя проповiдувала культ смиренної, вiдстороненої вiд життя людини; українськiй культурi був ближчий тип активної людини, героя, лицаря [200. – C. 305].
Треба зауважити, що рiзниця мiж росiйським i українським варiантами розумiння православ’я була дещо зменшена в другiй половинi XVII – на початку XVIII ст. внаслiдок проникнення українських релiгiйних поглядiв у росiйське середовище. В цей перiод в Росiйськiй державi поширилося використання релiгiйних книг київського друку, написаних українськими iєрархами; представники українського духовенства брали активну участь в органiзацiї в Росiї шкiльної справи; київськi iєрархи брали також участь в дiяльностi Московського собору.
Завдяки цьому представники росiйського духовенства сприйняли тi “нововведення”, що були присутнi в українському розумiннi православ’я, i навiть Никон, який ранiше казав про українцiв, що вони “втратили вiру i мiць добрих звичаїв”, запровадив спiв по київському зразку; навiть розкольники, продовжуючи з недовiрою ставитися до православ’я українцiв, “почитають книги “Кирилову” i “О вiрi”, складенi головним чином завдяки трудам малоросiв” [263. – C. 1029].
I все ж, не зважаючи на таке зближення, в перiод Нової Сiчi продовжувала iснувати велика рiзниця в росiйському i українському варiантах православ’я. Запорожцi, якi пiдтримували тiснi стосунки з Лiвобережною Україною, мали в розумiннi православ’я багато рис, присутнiх в українськiй релiгiйностi.
Проте, iснували розбiжностi i в релiгiйному свiтосприйманнi українцiв i запорожцiв, пов’язанi з особливостями життя останнiх. Вже зазначалось, що в силу багатьох полiтичних обставин починаючи з середини XVII ст. Запорожжя почало “вiддалятися” вiд Гетьманщини. Життя на його територiї значно вiдрiзнялось вiд українського, тут iснували оригiнальнi закони, система управлiння, вiйськова органiзацiя, тощо. Це навiть дало пiдставу О.Я.Єфименко казати, що “Запорожжя розвинуло в собi деякi сторони цього життя до такої своєрiдностi, яка надає цьому соцiально – полiтичному органiзму риси повної винятковостi” [160. – C. 335].
Запорозькi козаки, постiйно вiдчуваючи небезпеку з боку сусiдiв i часто ведучи вiйни, велику надiю покладали на Боже проведiння – “цей єдиний якiр порятунку в усiх випадках, якою б неминучою не видавалась небезпека, якою близькою не була б смерть” [124. – C. 5]. Козацтво бачило виправдання жорстокостям вiйни в постулатi про захист православної вiри вiд мусульман i католикiв. Частi походи примусили запорожцiв значно спростити релiгiйнi обряди i навiть надати їм вiйськового забарвлення. Прагнення Коша керувати всiма сферами життя Запорожжя, в тому складi i релiгiйною, призвело до змiни традицiйної системи управлiння церквами.
В релiгiйностi запорожцiв були присутнi i елементи вiрувань, якi в дещо змiненому виглядi зберeглися з дохристиянських часiв. Вiдомо, що як в росiйському, так i в українському варiантах православ’я зберeглася велика кiлькiсть язицьких вiрувань. Вони змiнилися, тiсно переплелися з християнськими вiруваннями, в результатi чого утворилось те, що прийнято називати “релiгiйним синкретизмом” [188. – C. 242 – 243].
Проте, язицькi вiрування, якi входили до складу релiгiйного культу запорожцiв, дещо вiдрiзнялись вiд росiйських i українських. У українцiв, якi на протязi столiть займались головним чином землеробством, збереглася велика кiлькiсть язицьких вiрувань, що найтiснiше пов’язанi з цiєю справою. Саме вони найкраще витримали натиск нових релiгiйних понять i скомбiнували їх з собою [155. – C. 29 – 30].
Частину цих вiрувань переселенцi з українських земель принесли на Запорожжя. В той же час вiйськовий характер життя козацтва призвiв до поширення i тих язицьких вiрувань та обрядiв, що були значною мiрою пов’язанi з вiйною, походами, культом сили та зброї. Отже, в перiод Нової Сiчi у запорозьких козакiв пiд впливом всих цих факторiв склалася й iснувала оригiнальна релiгiйність, яка вiдрiзнялась вiд будь-якої iншої.
Вона яскраво проявилась в ставленнi до представникiв iнших релiгiй, конфесiй i нацiональностей. Запорожцi були зацiкавленi в збiльшеннi своєї чисельностi. Iз того факту, що на Сiчi не було жiнок, слiдує логiчний наслiдок: там нiхто не народжувався [183. – C. 218]. Крiм того, багато мешканцiв Запорожжя щорiчно гинуло внаслiдок вiйн, хвороб i старостi. Тому довгий час єдиним джерелом поповнення лав Запорозького Вiйська було прийняття переселенцiв iз-за меж Запорожжя. Звичайно, найбiльше поповнення вiйськовому товариству надходило з України, i цi переселенцi сповiдали православну вiру.
Але на Запорожжi знаходили притулок євреї [208], болгари i серби [260], грузини [259], волохи [250. – С.66], поляки [150. – С.148 – 149], литовцi, бiлоруси, чорногорцi, татари, турки, калмики, нiмцi, французи, iталiйцi, iспанцi та англiйцi [270. – С.143]. Капiтан росiйської армiї Зарульський, сучасник Нової Сiчi, вiдзначав, що заради “примноження вiйська” запорозькi козаки приймали переселенцiв “без розбору вiри, закона, батькiвщини i причин, примусивших їх залишити її” [164. – С.22]. Такої ж точки зору дотримувався I.Георгi:
“Вони приймали до себе без будь-якого письмового виду i паспортiв про спонукальнi причини приходу до них кожного прибулого, i не було майже народу i племенi, з якого б не було серед них людей” [147. – С.358].
Таке ставлення запорожцiв до бажаючих вступити до Вiйська навiть дало пiдставу iмператрицi Катеринi II назвати в указi вiд 3 серпня 1775 р. однiєю з причин лiквiдацiї Сiчi те, що козаки “стали… приймати без розбору в своє погане товариство людей всякого народу, всякої мови i всякої вiри” [151. – С.536].
До Запорожжя дiйсно приймалися люди будь-якої нацiональностi, однак вони були повиннi прийняти православну вiру. Без виконання цiєї умови переселенцi не мали права мешкати на Запорожжi. Обов’язковiсть цього пiдкреслюється рядом документiв. В наказi запорозьким депутатам у Комiсiї для складання нового Уложенiя про прийняття до лав Вiйська Запорозького говорилося так:
“В Вiйсько Запорозьке iз рiзних нацiй, для помешкання i служби малолiтнiми i вже повнолiтнiми люди приходять, i по прийняттi їми закона Грекоросiйського i на вiрнiсть Її Iмператорськiй Величностi присяги, записуються на службу” [237. – С.653].
Г.Ф.Мiллер так казав про перехрещення прибулих до Запорожжя iновiрцiв: “Запорожцi хрестять Жида, або Татарина, перехрестять Поляка, або iншого Християнина, що не були в їхнiй вiрi – тi їм дiти” [207. – С.64].
В мемуарах та iсторичнiй лiтературi досить схоже переказується процедура прийняття новоприбулих до Вiйська. Прибулого до Сiчi звичайно приводили до кошового отамана, який питав: “А чи вiруєш в Бога?” Новоприбулий вiдповiдав: “Вiрую”. – “I в Богородицю вiруєш?” – “I в Богородицю вiрую”. – “А ну, перехрестись!” Людина хрестилася. Цим i обмежувалось з’ясування релiгiйної приналежностi прибулих до Сiчi [203. – С.6].
У випадках, коли прибулий не був православним, перед вступом у Вiйсько вiн був повинний охреститись у цю вiру. Так, в проханнi архiмандрита Нефорощанського монастиря до київського митрополита про постриження в ченцi послушника Iова Крижановського повiдомлялося, що цей послушник “польської нацiї, в мiстечку Пенську вiд батькiв євреїн, їх залишив, i зайшовши в Сiч Запорозьку, там прийняв вiру християнську i хрещений був там перебуваючим начальником Межигiрського монастиря iєромонахом Феодоритом… i названо йому iм’я Iов, а восприємниками йому були запорозькi козаки Iван Швидкий i Артем Василiєв” [61. – Арк. 20].
В атестатi козака Василя Перехриста повiдомлялося, що вiн також народився в Польщi, єврейськiй родинi, за власним бажанням прибув до Запорозької Сiчi, де був охрещений в Сiчовiй Покровськiй церквi начальником Києво-Межигiрського монастиря, а “восприємниками” йому були запорозькi козаки [237. – С.192]. Iнколи до Запорожжя прибували євреї, якi вже прийняли християнство. Так, народжений в Смелой в єврейськiй родинi Iван Леонтiйович Ковалевський був ще в малолiтствi охрещений матiр’ю, пiсля чого родина переїхала в Новий Кодак. На Запорожжi Ковалевський спочатку служив у Вiйську, а пiзнiше став iєреєм в Святотроїцькiй Самарчицькiй церквi [214. – C. 3; 113. – C. 35; 251. – C. 290].
В деяких випадках козаки привозили до Запорожжя малолiтнiх представникiв iнших релiгiй i конфесiй i хрестили їх. Так, в Балтi запорожцi викрали з колиски поляка, привезли його до Сiчi i охрестили. В мiсцi Хотинi полковий осавул Василь Рецептов викрав малолiтнього єврея, привiз його на Запорожжя i охрестив, назвавши Семеном Чернявським [237. – C. 78]. Козаки врятували вiд загибелi малолiтнього поляка, якого назвали Григорiєм Покотило. Курiнний отаман привiз його до Сiчi, де охрестив в православну вiру [106. – C. 45].
Кiш, керуючись економiчними i полiтичними iнтересами, дбав про збiльшення контингенту Вiйська i кiлькостi робочих рук на Запорожжi. Тому козаки, прийнявши до своїх лав перехрещених представникiв iнших релiгiй i конфесiй, не залежно від їхньої національності, не чинили їм нiяких утискiв, i тi мали змогу отримати керiвнi посади у Вiйську. Так, вищезгаданий Григорiй Покотило став курiнним отаманом. Син польського помiщика Олексiй Григорович (Бiлицький) зайняв таку ж посаду. Колишнiй кримський мусульманин Iван Чугуєвець став вiйськовим писарем [237. – C. 78].
Проте, наведенi факти не можуть давати пiдстави для того, щоб стверджувати: “Нiде не було такої терпимостi до рiзних вiр, як це ми бачимо на Запорожжi” [176. – C. 91]. Козацтво зовсiм по рiзному ставилося до своїх єдиновiрцiв i представникiв iнших релiгiй i конфесiй. Запорожцi, вважаючи своїм обов’язком захист православних вiд мусульман i католикiв, досить часто здiйснювали набiги на татарськi i турецькi землi з метою вiдбити ясир, що був захоплений iновiрцями на територiї, заселенiй православними. Вiдомо, що в перiод Нової Сiчi запорожцi Рудь, Шульга i Хижняк визначились тим, що перестрiвали татар, якi поверталися в Крим з “ясиром”, i вiдбивали полонених. За їх розпорядженням, звiльненi з полону звичайно супроводжувались в Самарський монастир, де лiкувались, пiсля чого вiдправлялись по своїх домiвках [250. – C. 51].
Козаки, визволяючи полонених з неволi, звичайно, керувалися не лише любов’ю до православ’я. Пiд час нападiв на татарськi конвої запорожцi захоплювали крiм полонених i велику здобич, серед якої були грошi, худоба, тощо. Якщо вiдбитi полоненi виявлялися неправославними, козаки вважали своїм правом вимагати з їх родин викуп [236. – C. 162]. Iнколи запорожцi за свої заслуги у визволеннi православних з неволi отримували великi земельнi маєтки. Так, козаку Рудю було подаровано дiлянку землi, на якiй вiн заснував слободу Миколаївку Рудевку [250. – C. 51]. В цiй слободi оселилась велика частина визволених полонених. Проте, є перебiльшенням твердження П.Кулiша про те, що “українськi пiрати” визволяли православних християн з турецької i татарської неволi лише задля того, щоб цим “актом людинолюбства збiльшити кiлькiсть своїх сподвижникiв” i захопити “срiбло-злото” [187. – C. 121].
Пiд час ведення бойових дiй з Туреччиною запорожцi досить часто вiдбивали полонених православних, яким не чинилося нiяких перешкод у поверненнi на батькiвщину. Вже згадувався випадок, коли козаки пiд командою Данили Третяка вiдбили у татар “ясир”, до якого входило 673 волоха i єврея, i волохам, як единовiрцям, дозволили залишитися на Запорожжi або “вiдiйти за Днiпро” [236. – C. 160].
Проте, iнколи траплялися справи, коли козаки затримували у себе визволених з полону, якщо останнi не були православними. Так, пiд час вiйни 1768 – 1774 рр. запорожцi вiдбили у татар “ясир”, до якого входили i двi “потурченi” жiнки (тобто тi, що прийняли iслам) [22]. Козаки звернулися до духовної влади, прохаючи повернути “потурчених” до православ’я, бо їх “як вiдлучених вiд православної вiри, в церквi Божiй без вiдома i дозволу архiпастиря приймати сумнiвно” [21].
Зовсiм iншим було ставлення козакiв до полонених, якi не сповiдали православ’я. Так, вищезгаданих євреїв, вiдбитих у татар командою Третяка, було затримано на Запорожжi до тих пiр, доки вони не сплатять викуп у розмiрi 8000 карбованцiв. У випадку, коли така сума не була б сплачена, запорозьке керiвництво погрожувало охрестити євреїв або навiть вбити “без всякого пощаженiя” [236. – C. 161].
Запорозьке козацтво, вважаючи себе захисником православної вiри, було однiєю з рушiйних сил гайдамацького руху. На Запорожжя приходила велика кiлькiсть переселенцiв з Правобережної України, якi були незадоволенi утисками польського уряду i жорстокими мiрами по наверненню православних на унiю. До Сiчi приїзжало багато священикiв, яким поляки завдали значних кривд; серед них був i iгумен Мотронинського монастиря Мельхиседек Значко-Яворський. Такi священики закликали запорожцiв захистити православних вiд свавiлля полякiв. За проханням Мельхиседека навiть Катерина II звернулася до Варшави, аби були припиненi утиски православної вiри [175. – C. 282].
Хоча в той час росiйськiй iмператрицi i не вдалося нiчого добитися вiд польського уряду, чутки про оборону царицею православ’я поширилися на Українi i досягли Запорожжя. Пiд впливом цих подiй козаки, що здавна вороже ставилися до полякiв, почали уходити в гайдамаки, органiзовували збройнi загони i громили мiста i маєтки на Правобережнiй Українi. Козацтво, яке входило до лав гайдамакiв, i тут виступало пiд гаслом захисту православ’я. Воно пояснювало свої дiї тим, що
“унiати народу християнському великi бiди i розорення робили, при тому ж розореннi, священикiв благочестивих спiймавши, голови, бороди i вуса обстригали i тирансько мучили; не лише священикам i ченцям те робили, але i народу християнському, i ще вiйсько конфедератське, на Україну направивши, хотiли народ християнський мучити” [93. – C. 306].
Гайдамаки захопили велику кiлькiсть мiст i маєткiв Правобережжя, серед яких були i Богуслав, Корсунь, Канiв, Умань, Смiла, Лисянка, Жаботин, Медведiвка [237. – C. 433 – 434]. Пiсля захоплення населенi пункти пiддавалися зруйнуванням, пожежам i грабункам, а католицькi й унiатськi священики, поляки та євреї вбивалися. Помiщик Липоман, католик, свiдок цих подiй, розповiдав, що полякiв скидали з дахiв на списи, вбивали “чим попало”, а бiля входу до церкви Францисканського монастиря, що в Лисянцi, гайдамаки повiсили поляка, єврея i собаку з таким написом: “Лях, жид i собака – Все вiра однака” [237. – C. 434 – 435].
Як вже зазначалося, запорожцi забирали деяких малолiтнiх католикiв, батьки яких були вбитi, до себе, i охрещували в православну вiру [237. – C. 88]. Дехто з полякiв i євреїв тiкав до ханського мiста Балти. Тодi гайдамаки захопили це мiсто, перебили євреїв i полякiв, якi там переховувались, а татар вигнали [237. – C. 436 – 437].
Iнколи євреї i поляки тiкали пiд захист росiйських вiйськ. Так, отаман Уманського куреня Семен Неживий, ввiйшовши в мiстечко Крилов, не знайшов там жодного єврея чи поляка. Тодi вiн звернувся до полковника Хорвата зi скаргою, що росiйське вiйськове керiвництво переховувало ворогiв православ’я. Семен Неживий навiть вимагав вiд Хорвата видати останнiх разом з їхнiм майном козакам, причому додавав: “не за майно втручаємося, тiльки аби вiра християнська не була вiд них бiльше споплюжена, i щоб не було ворогiв на державу також i на православних християн” [93. – C. 309].
Козаки, нещадно вбиваючи i грабуючи пiд час гайдамацького руху полякiв i євреїв, намагалися не спричиняти шкоди православному населенню. Деякi з козацьких ватажкiв гайдамакiв пiсля захоплення населених пунктiв Правобережної України навiть брали вiд їх православних мешканцiв “свiдоцтва”, в яких повiдомлялося, що гайдамаки їм не спричинили нiякої кривди “i пограбування християн нiякого не робили” [93. – C. 307 – 309]. Такi свiдоцтва запорозькi ватажки в разi арешту росiйськими вiйськами подавали як доказ свого ревного виконання християнського обов’язку i захисту православного населення вiд утискiв з боку католикiв та iудеїв [93. – C. 306 – 307].
Запорожцi вороже ставилися до полякiв i євреїв не лише пiд час гайдамацького руху. Козак Похил, представши до суду сiчового товариства за скоєнi злочини, казав: “Рiдна моя охота до вiйни не дасть менi спокою нi вдень, нi вночi, поки мене не уймуть наголову, буду рiзати невiрних жидiв i ляхiв. Знаєте ж ви, що вони головнi мої вороги, i як недовiрки, то i вiрного запропастять з душею i тiлом, уморивши без попа” [112. – C. 44].
Про померлого козака його товарищi казали, що вiн жив i помер християнином i православним, як i належало. Хоч вiн “поколотив Ляшка, хоч надурив Жида або Татарина – ну, це справа негарна, але i бiда невелика, це нехристi, i вони не один раз добрих християн ображали, да i вiн покаявся, хворiв крiпко, молився старанно, захищав церкву Божию вiд бусурманiв i унiатiв, Бог пробачить його грiхи” [106. – C. 46].
Д.I.Яворницький записав розповiдь Iвана Гнатовича Розсолоди, сина запорозького козака Недоступа, про козака i єврея.
“Сидить раз запорожець пiд дубом, – розповiдає Розсолода, – п’є горiлку, а по шляху йде кудись на базар жид. “Стiй, жиде. А як ти молишся?” – “Та так, як i ви”. – “А як ти хрестишся?” – “Та так, як i ви”. – “А перехрестись”. Жид перехрестився. “Ах ти, псяюхо! Так ти ще й глумишся над моєю вiрою! Ну, ось виси ж ти отут, на деревi! Як нагодиться хто, то той тебе одчепе, а як не нагодиться, то тут тобi й хата!” [269. – C. 13].
Розсолода додав, що завжди було багато смiху, коли його батько розповiдав цю iсторiю. Сам той факт, що цей переказ зберiгся на протязi столiття, говорить про ставлення запорожцiв i їх нащадкiв до євреїв.
Причини такого ставлення козацтва до представникiв iнших релiгiй i конфесiй слiд шукати не тiльки в ревному виконаннi християнських обов’язкiв, а i в iсторично набутiй ворожнечi запорожцiв з татарами, турками i поляками [270. – C. 319 – 375]. Неприязне ставлення козакiв до євреїв теж має глибокi iсторичнi коренi. Вже в XVI ст. євреї мали велику владу в Польщi i Литвi. В XVII ст. їм було вiддано на вiдкуп королiвськi i панськi маєтки, внаслiдок чого навiть самi поляки опинились в залежностi вiд єврейського капiталу [171. – C. 293].
Ще бiльше, нiж поляки, вiдчували на собi гнiт євреїв українцi. Євреям – арендаторам панських маєткiв були наданi надзвичайнi права на українських землях – вони могли навiть розпоряджатися життям селян, що знаходились в арендованих маєтках [270. – C. 371]. Євреї встановлювали досить великi податi i збори з селянського населення. Крiм того, вони в багатьох випадках брали в аренду i церкви, а православнi змушенi були сплачувати їм певну суму за дозвiл вiдправляти християнськi треби [270. – C. 372]. Тому православне населення Правобережної України вiдчувало неприязнь по вiдношенню до євреїв, i принесло цю неприязнь на Запорожжя.
Негативне ставлення запорожцiв до старообрядцiв теж значною мiрою пов’язане з утисками останнiми населення Запорозьких Вольностей. Вже зазначалося, що в другiй половинi XVIII ст. росiйський уряд розпочав переселення старообрядцiв на козацькi землi. Запорожцi побачили в цьому обмеження своїх прав, i тому почали виказувати незадоволення полiтикою уряду, перестали вiдвiдувати храми Божi, вбивали старообрядцiв. Духовнi особи, якi мали авторитет у вiйськового товариства – Кирило Тарловський, Iван Ковалевський, Григорiй Порохня, Володимир Сокальський, настоятель Самарського монастиря Iєсей в 1772 – 1774 рр. неодноразово збиралися на ради, запрошували туди запорозьку старшину.Вони намагалися виробити заходи, якi б заспокоїли козакiв i примирили їх зi старообрядцями.
Iєромонах Самарського монастиря Герман, за наказом Калнишевського, постiйно проповiдував в сiчовiй церквi i намовляв козакiв пiдкоритися уряду; ченцi того ж монастиря ходили в населених пунктах Запорозьких Вольностей, умовляли козакiв поводитися в дусi “покори i християнської розсудливостi” [250. – C. 72 – 75]. Проте, цi заходи не принесли бажаного результату, i ворожнеча козакiв зi старообрядцями продовжувалась навiть пiсля лiквiдацiї Сiчi.
Досить напруженими були стосунки запорожцiв i з донськими козаками. Вже в першi роки iснування Нової Сiчi мiж ними точилися суперечки з приводу визначення лiнiї спiльного кордону. Це супроводжувалось взаємними пограбуваннями, розбоями i навiть вбивствами. Пiд час зайняття Сiчi в 1775 р. донськi козаки пограбували i зруйнували Покровську церкву, керуючись, звичайно, в першу чергу матерiальними iнтересами [202. – C. 30 – 31].
Отже, запорозьке козацтво в вiдстоюваннi своїх полiтичних i економiчних iнтересiв, в боротьбi з сусiдами i навiть у вбивствах i грабунках спиралося на своє розумiння обов’язку православних християн, виправдовувало свої вчинки гаслом захисту православної вiри. Це навiть дало пiдстави Рюльєру, iсторику i письменнику просвiтницького напрямку, казати про запорожцiв, що у них “релiгiйний запал поєднується з любов’ю до розбою”, а самi вони “вперто вважають, що фанатичний запал спокутує всi їхнi злочини” [215. – C. 373].
Iнколи запорожцi робили вчинки, якi зовсiм не можна пояснити виконанням православного обов’язку. Архiєпископ Гавриїл, який довгий час правив Катеринославською, Херсонською i Таврiйською єпархiєю i вивчав iсторiю Новоросiйського края “по оригiнальним джерелам”, писав, що “хижi запорожцi… людей брали в полон i продавали” [144. – C. 6]. Запорожець Марко Бик продав у турецьку неволю 18 мешканцiв Лiвобережної України [92. – C. 14]. В 1744 р. 26 запорожцiв вкрали з пасiки києво-софiйського ченця Діонiсiя коня, що належав київському митрополиту [84. – C. 38]. Проте, розглядаючи вчинки запорожцiв, не слiд вважати чи не головною їх причиною пристрасть до розбою i “наживи через грабування чужої власностi”, як це робив П.Кулiш [187].
Запорожцi щиро вiрили в Бога i проголошували свою вiдданiсть iдеалам православ’я. Проте, можна погодитись з думкою Г.Ф.Мiллера, що у козакiв лише “зовнiшня должнiсть грекороссiйського закона спостерiгалась” [207. – С.39]. Запорожцi, за висловом Ш.Лезюра, “жили скорiш за звичаями, нiж за законами” [215. – С.433].
Процедура виконання багатьох християнських обрядiв на Запорожжi дещо вiдрiзнялась вiд тiєї, що була поширена в iнших регiонах Росiйської держави. Козаки так часто використовували пiд час релiгiйних свят i виконання релiгiйних обрядiв зброю, що можна казати про iснування своєрiдного “культу зброї”. На Запорожжi iснував звичай, згiдно з яким пiд час хрещення хлопцiв, що народилися у запорозьких козакiв, батько пiдсипав у купiль порох. Це робилось для того, щоб загартувати козака змалку. Про це розповiв I.Розсолода, який сам був охрещений таким чином [269. – С.3].
Треба зауважити, що в iнших частинах Росiйської iмперiї використання пороху пiд час хрещення не було поширене. Бiльш того, за свiдченням iноземцiв, якi вiдвiдували Росiю в XVIII ст., батьки немовлят не могли бути присутнiми при обрядi хрещення, бо це вважалося поганою прикметою для дитини [249. – С.32 – 34].
Зброя використовувалась козаками в день Богоявлення. На його святкування до Сiчi збирались навiть тi козаки, якi мешкали по зимiвниках. Вони разом з сiчовими козаками в повному озброєннi йшли до церкви, везучи з собою навiть гармати. Вiйсько займало весь центральний майдан Сiчi, чекало, доки скiнчиться лiтургiя. Пiсля того, як з церкви виходили, несучи хрест, євангелiє i iкони настоятель i iєромонахи та йшли до рiки, запорожцi направлялись за ними, везучи з собою артилерiю i несучи розгорнутi знамена. По закiнченнi водохрещення настоятель занурював хрест у воду, i в цей момент козаки давали один залп з рушниць i гармат. Пiсля того, як настоятель три рази занурював хрест, козаки починали “вже жарити во всi тяжкi, скiльки кому завгодно” [111. – С.27 – 28]. Схоже про Водосвятiє розповiдав Осип Омельченко, спогади якого були записанi Драгомановим. Крiм того, вiн додавав, що за день до Водохрещення козаки, за звичаєм, “проганяли кутю” i вели “таку стрiлянину, мов наче й насправдi вiйна йде” [89. – С.212].
Пострiли з рушниць i гармат супроводжували у запорожцiв i святкування урочистих подiй. Коли до Сiчi приїхав офiцер, який повинен був привести Вiйсько до присяги, запорожцi виказали йому пошану таким чином. Кошовий, старшина i рядовi козаки вишикувались вздовж шляху, i коли делегацiя наблизилась до них, розпочали стрiлянину з гармат i рушниць. У Сiчi гостей зустрiло духовенство, яке вiдслужило вдячний молебен. Пiд час цього козаки стрiляли з гармат. Пiсля молебна запорожцi зiбралися на вiйськову раду, на якiй було проголошено про їх прийняття в росiйське пiдданство [212. – C. 13].
Пiд час росiйсько-турецької вiйни 1768 – 1774 рр. у церквах Запорозьких Вольностей з приводу перемог росiйської армiї вiдправлялися вдячнi молебни, якi теж супроводжувались пострiлами з гармат i рушниць [98. – C. 80].
Iз зброєю козаки заходили i до церкви. Пiд час читання євангелiя вони до половини виймали iз пiхов шаблi, що, на думку деяких дослiдникiв, повинно було означати готовнiсть захищати “благовествуємi iстини” [213. – C. 5].
Велику роль вiдiгравала зброя i в поховальному обрядi запорозьких козакiв. Померлий перед тим, як його клали в домовину, лежав на лавцi в повному козачому бойовому вбраннi, поруч з ним стояла зброя – пiка i рушниця. Коли домовину з померлим запорожцем несли до церкви, за нею звичайно вели бойового коня в повному спорядженнi – з сiдлом, пiстолетами в кобурах, в’юками. На саму домовину клали шаблю, козачу шаблю i пiку [106. – C. 43 – 48].
Досить часто козакiв ховали без участi священикiв. Таке траплялось пiд час епiдемiй, якi досить часто спалахували на Запорожжi. Священики, якi звичайно вiдправляли обряд поховання, або вмирали внаслiдок епiдемiї, або уїзжали [112. – C. 49 – 50]. Запорожцi проводили поховання без духовних осiб iнколи i пiд час походiв [270. – C. 262]. Не були присутнi священики i при похованнi осiб, яких запорожцi вважали характерниками, бо останнi “зналися з нечистою силою” [100. – C. 35].
Не всi запорожцi однаково ставились до виконання християнських обов’язкiв. Це значною мiрою i викликало суперечностi в оцiнках релiгiйностi козакiв, якi коливались вiд визнання їх лицарями православ’я до проголошення “єретичими синами”. Серед запорожцiв завжди знаходилось немало людей, якi сумлiнно виконували християнськi обов’язки (щоправда, у варiантi, як їх розумiло козацтво). До таких осiб насамперед вiдносилося кошове керiвництво i престарiлi запорожцi. В той же час частина козакiв не вiдзначалась високою релiгiйнiстю. В цьому Запорожжя відрінялось від Росії, де в другій половині XVIII ст. панівними верствами населення оволоділа безрелігійність, що панувала на Заході [249. – C. 58].
Неоднакове ставлення до виконання православних обов’язкiв досить чiтко простежується в дотриманнi запорожцями посту. Кошове керiвництво, вважаючи за неможливе в днi посту чинити судочинство, вiдкладало вирiшення карних справ до їх закiнчення. В 1762 р., в перший тиждень Великого Посту, кодацький полковник звернувся до Коша з проханням розпорядитися, що робити iз заарештованими по пiдозрi у вбивствi. Iз Сiчi надiйшла вiдповiдь, що “в теперiшнi поснi днi… про те вбивство дослiдження чинити не слiд i не можна до кiнця тих днiв” [238. – C. 618], тому заарештованих наказувалось вiддати на поруки їхнiм батькам з умовою, що з першою вимогою вони повиннi бути представленi перед судом [238. – C. 618]. Вище вже йшла мова про те, що пiд час посту багато запорожцiв здiйснювало подорожi до Межигiрського та iнших монастирiв, де вони постилися i молилися [250. – C. 65 – 67].
В той же час, за свiдченням ченця Леонiда, чимало запорожцiв, за винятком вiйськової старшини та “iнших степенних старикiв, в Сiчi мешкаючих по Межигiрському звичаю”, на вiдмiну вiд грекiв, якi “всi без винятку,… навiть малi дiти”, говiють чотири рази на рiк, про це “нi трохи не турбуються” [112. – C. 4].
Коли той же ченець Леонiд у першу суботу Великого Посту почув засвiтло благовiст до обiднi, вiн припустив, що сiчове духовенство, за наказом запорожцiв, у порушення церковних правил, бажало провести обiдню не в полудень, а в шiсть чи сiм годин ранку, щоб можна було скорiше поїсти. На це Василь Коваль, сiчовий пiдпономарний, вiдповiв, що старшина такого наказу не давала, а рання обiдня служила для того, щоб могли поїсти тi “спасеники”, якi нi разу не їли, говiючи з понедiлка. Проте, Коваль не змiг назвати жодного з таких “превеликих постнiков”. Ченець Леонiд дiзнався лише, що в перший тиждень Великого Поста тi запорожцi, що говiли, не вживали в їжу тетерi-саламату з пшоном та iншi варенi i гарячi страви. На такий спосiб говiння ченець вiдреагував так: “Нехай вони постяться, як їм хочеться й можеться” [112. – C. 35 – 36].
“Як хочеться й можеться” ставилися козаки до вживання їжi в тi днi, коли не було посту. Дотримуючись православних обрядiв, сiчове козацтво, коли збиралося для прийняття їжi в своїх куренях, спочатку молилося, а потiм вже починало їсти. Пiсля їжi козаки знов молилися, вклонялися отаману i один одному, дякували кухарю за те, що нагодував [111. – C. 25 – 26]. В той же час в молитвах, якi козаки читали перед вживанням їжi, вони благословляли горiлку, рибу, щербу, тетерю, галушки [112. – C. 49]. На Великдень, як i в iнших частинах Росiйської держави, на Запорожжi розговлялись крашанками i пасками. В той же час iнколи вiдсутнiсть яєць козаки компнсували вареними раками [112. – C. 49].
Для релiгiйностi запорозького козацтва було притаманне шанобливе ставлення до деяких християнських святих i до iкон. На Запорожжi був дуже поширений культ Покрови. Згiдно з легендою, що записана до “Житiя Андрiя Юродивого”, пiд час наступу мусульман у Влахернському храмi з’явилася Богородиця в оточеннi святих. Вона вийшла з царських ворiт, зняла омфор i покрила ним присутнiх, врятувавши вiд смертельної небезпеки [224. – C. 32]. Ще задовго до заснування Нової Сiчi, в 1659 р. запорожцi заснували на Чортомлицькiй Сiчi церкву на честь Покрови Богородицi [270. – C. 265].
Значно поширилось вшанування Покрови в перiод Нової Сiчi. Вже у 1734 р. на її честь було закладено ciчову церкву, а взагалi в 1734 – 1775 рр. на Запорозьких Вольностях iснувало бiльше десяти релiгiйних споруд в iм’я Покрови Пресвятої Богородицi. На її честь козаки щорiчно влаштовували свято на Сiчi. Покрова настiльки шанувалася запорожцями, що на храмове свято вони збиралися до Сiчi навiть тодi, коли там була епiдемiя чуми. Так, в кiнцi вересня 1751 р. запорожцi, якi на час епiдемiї роз’їхались по зимiвникам, повернулись до Сiчi вшанувати Покрову. Внаслiдок цього епiдемiя спалахнула з новою силою, i вiд неї загинуло кiлька курiнних отаманiв та старшин, багато рядових козакiв i служителi Покровської церкви – iєромонах Iгнатiй, перший диякон Феодор, ченець Феона, свiчкар i шкiльний отаман Грицько Волик [112. – C. 84].
Вшанування запорожцями Покрови Пресвятої Богородицi має кiлька причин. Його початок йде з тих часiв, коли головними ворогами козакiв були татари i турки. Культ Покрови, символiзуючи захист християн в їх боротьбi з мусульманами, виявився найбiльш близьким для запорожцiв. Крiм того, часте перебування у вiйськових походах, постiйна небезпека з боку сусiдiв примушували козакiв звертатися за допомогою i заступництвом до небесних сил. Культ Покрови був якомога краще пристосований до вимог такого життя.
Ще однiєю важливою причиною, з якої запорожцi здавна вшановували Божу Матiр, була безшлюбнiсть, якої дотримувалось сiчове товариство. Козаки, заборонивши перебування на Сiчi жiнок, привернули себе пiд Покрову i заступництво Богородицi – Пречистої i Непорочної Дiви Марiї, яка завжди залишалась Приснодiвою [250. – C. 63]. В перiод Нової Сiчi, коли на права Вiйська Запорозького вiвся наступ з боку росiйського уряду, Покрова стала символiзувати для козакiв захист вiд зазiхань Петербурга. Це знайшло яскраве вираження в iконах, створених у другiй половинi XVIII ст. [224. – C. 37].
Великою шаною запорожцiв користувався святитель Христовий Микола. Образ Миколи – святителя, угодника, помiчника Господа – займає виключне мiсце в пантеонi православних святих. З дитинства присвятивши себе служiнню Боговi, єпископ мiста Мира в Лiкiї Микола ще за життя прославився як чудотворець i став втiленням любовi до людей. Вшанування святого Миколи в схiднiй церквi набуло великої популярностi. Купцi i мореплавцi бачили в святителi Христовому Миколi свого оборонця, землеробцi шанували його як заступника i помiчника в їхнiх справах. В той же час цей святий виступав i як охоронець вiд пожеж i нападiв ворогiв [223. – C. 167].
Не дарма культ святого Миколи набув на Запорожжi великого поширення. Часто здiйснюючи подорожi по Чорному морю, Днiпру, Бугу, козаки молилися Миколi, вбачаючи в ньому “великого милостивця i спiвчуваючого людинолюбця” [250. – C. 63]. Козаки, якi потрапляли до татарського i турецького полону, вважали, що можуть врятуватися завдяки заступництву Святого Миколи, “справжнього друга i благодiйника стражденного людства” [250. – C. 63].
Здавно ведучи боротьбу з турками i татарами, козацтво знаходило дещо подiбне цьому в дiяльностi святого архiстратига Михаїла, який захищав славу Божу i воював з сатаною [250. – C. 62]. Тому запорожцi проголошували святого архiстратига Михаїла Началоводцем, Предводителем вiйськового товариства, називали його патроном i заступником Вiйська [250. – C. 62 – 63].
В XVIII ст. великої популярностi серед запорожцiв набув культ Андрiя Первозванного. Цей святий, що вважається “носiєм” православної вiри в Поднiпров’ї, був близький запорожцям, якi проголошували свою вiдданiсть православ’ю i вважали себе захисниками цiєї вiри [270. – C. 299].
Крiм того, що на честь вищезгаданих святих на Запорожжi споруджувались храми Божi, козаки щорiчно влаштовували свята на їх честь. Зображення святих Миколи i архiстратига Михаїла багато хто з козакiв носив на грудях, особливо пiд час вiйськових походiв.
Треба зауважити, що вшанування багатьох з вищезгаданих святих було досить поширене на Українi i за межами Запорожжя. Свята Покрови, Михаїла та деякi iншi в Мiсяцесловi української церкви були позначенi червоним, в той час як в iнших церквах вони не вважалися за великi [170. – С.78]. В Росiї ж, за свiдченням iноземцiв, у XVIII ст. iз всих святих найбiльшою шаною користувався Микола [249. – С.52].
Крiм того, що на честь вищезгаданих святих на Запорожжi споруджувались храми Божi, козаки щорiчно влаштовували свята на їх честь. Зображення святих Миколи i архiстратига Михаїла багато хто з козакiв носив на грудях, особливо пiд час вiйськових походiв.
Запорожцi шанували й iкони з зображенням святих. У перiод Нової Сiчi однiєю з найбiльш популярних серед козацтва була iкона Божої Матерi, що знаходилась в Новокодацькiй Свято-Миколаївськiй церквi. В 1739 р. запорожцi, мешканцi Нового Кодаку, повернулися з – пiд Перекопу i всим розповiдали, що залишилися живими лише завдяки Божiй Матерi, перед iконою якої вони молились перед початком походу. Цi розповiдi швидко поширилися на Запорожжi, i невдовзi до Нового Кодака на молитви перед iконою Божої Матерi, яка стала вважатися чудотворною, почали приходити люди з найвiддаленiших куткiв Запорозьких Вольностей. Козаки приносили до неї привiски у виглядi тих органiв чи частин тiла, якi у них були хворi, в надiї вилiкуватися завдяки чудодiйнiй силi iкони [214. – С.19].
Запорожцi, якi брали участь у гайдамацькому русi, перед походом проти полякiв молились у Новому Кодаку, а пiсля Уманської рiзнi в тiй же Свято-Миколаївськiй церквi дякували царицi Небеснiй за допомогу в поверненнi додому [251. – С.293]. Вище вже згадувалось, що з огляду на велику популярнiсть iкони Божої Матерi серед запорожцiв Калнишевський розпорядився перенести її iз алтаря в спецiально зроблений киот. Пiсля цього паломництво до iкони значно збiльшилось, а сам кошовий отаман за власний кошт наказав зробити для неї ризу [214. – С.19].
Козаки, сподiваючись на силу iкон i допомогу святих, в скрутних ситуацiях молились перед образами. В 1771 – 1772 рр., пiд час морової язви, населення Карнаухiвки молилося про врятування вiд смертi перед iконою святої великомученицi Варвари, а коли небезпека минула, згiдно зi своїм обiтом влаштувало церкву на її честь [252. – С.82 – 83].
Щиро молилися запорожцi i перед вiйськовими походами. Як свiдчать реєстри майна, описаного у запорозької старшини пiсля зруйнування Сiчi, козаки мали в своїх оселях досить велику кiлькiсть святих образiв [228. – С.127 – 206]. Вiрячи в рятiвну силу iкон, козаки прикрашали ними свої хати i куренi. В останнiх святi образа вiшались над мiсцем, де сидiв курiнний отаман. Iкони багато прикрашалися, пiд ними висiли лампади, якi запалювались пiд час свят [111. – С.25]. Таке пiклування про iкони, на думку ченця Леонiда, робило куренi схожими на каплицi [112. – С.4].
Отже, повага бiльшостi запорожцiв до святих та iкон не викликає сумнiву. Проте, документами зафiксований i випадок, коли козаки знищили iкони. Це трапилось 26 грудня 1768 р., коли запорожцi вдерлися до оселi П.Калнишевського i “гидкими їх ногами так потоптали iкони, що, пiсля примирення цих божевiльних, з тих святих мощiв жодної частицi знайти не могли” [101. – С.140]. Серед знищених iкон знаходилась i подарована в 1763 р. київським митрополитом iкона Успенiя Пресвятої Богородицi, в якiй були захованi святi мощi. Таке ставлення козакiв до iкон було скорiш винятком, нiж правилом, i значною мiрою пояснювалось обуренням запорожцiв на свого кошового отамана, який, на їхню думку, перестав захищати iнтереси Вiйська.
Шанування козаками iкон в першу чергу базувалось на щирiй вiрi в те, що святi образа допоможуть i захистять їх. Багато в чому пошана до iкон переплiталася з пережитками язицьких вiрувань (згадаємо “дарування” iконам привiсок у виглядi рук, нiг голiв i т.п. з метою позбутися хвороби). В той же час запорожцi були далекi вiд поваги до iкон, близької до “iдолопоклонства, межуючої з обожнюванням їх”, що вiдмiчалося iноземцями у вдачi росiян [249. – С.34].
На деяких iконах, що знаходились на Запорожжi, були намальованi козаки. Так, на однiй з iкон сiчової Покровської церкви були зображенi, крiм Божої Матерi, патрiарха, священослужителiв, царя i членiв царської родини два запорожця. Ця iкона, певно, повинна була символiзувати заступництво Богородицi за Вiйсько Запорозьке [224. – С.37]. На iншiй iконi, написанiй на початку 70-х рр. XVIII ст., зображена Богородиця, обабiч вiд якої стоять святий Микола i архiстратиг Михаїл. Пiд ними намальованi двi групи козакiв, серед яких були кошовий отаман П.I.Калнишевський i вiйськовий писар I.Глоба. З уст кошового отамана, який пiдвiв голову до Богородицi, виходять слова: “Молим, покрий нас чесним твоїм покровом i позбав нас вiд всякого зла…”. На вiдмiну вiд iкон Богородицi, якi малювались до цього, на означенiй iконi мiж Божою Матiр’ю i козаками не залишилось посередникiв – царя, царицi i патрiарха [224. – С.37].
Це значною мiрою вiдбивало ситуацiю, яка склалася в той час у церковному життi Запорожжя i у взаєминах Коша i росiйським урядом. До останнього моменту iснування Сiчi Кiш зберiгав свою керiвну роль в управлiннi релiгiйними справами Вольностей, незважаючи на спроби росiйської духовної i свiтської влади змiнити такий стан справ. Тому на iконi i вiдсутнi традицiйнi зображення царя i предстаника вищої духовної влади. З iншого боку, в часи написання iкони iснувала реальна загроза Вольностям Запорозьким з боку росiйського уряду, i тому невипадково з уст П.I.Калнишевського виходить прохання про допомогу.
Щирiсть у молитвах, пошана до святих iкон поєднувалися у запорозьких козакiв з вiрою в характерникiв, чаклунiв, знахарiв, нечисту силу, різного роду забобони.
Досить поширеними серед населення Запорозьких Вольностей були розповiдi про запорожцiв-характерникiв, чаклунiв, якi спiлкувалися з нечистою силою i тому не вiдчували болю, не могли бути вбитi нi стрiлою, нi кулею, нi шаблею [213. – С.10]. За повiр’ям, характерники нi в огнi не горiли, нi в водi не тонули [100. – С.34], вмiли вiдчиняти без ключiв замки, плавали на човнах по пiдлозi, як по морю, переправлялись через рiки на циновках, брали голими руками розпеченi ядра, мешкали на днi рiчок, вмiли залазити i вилазити iз зав’язаних торб, перетворюватись на котiв, перетворювати людей в кущi, вершникiв – у птахiв, плавати у вiдрах пiд водою [270. – С.236].
На Запорожжi довгий час ходили розповiдi про чаклуна Довгого, який кiлька разiв вмирав i оживав, бо його “земля не приймала”. Наявнiсть у запорожцiв легенд про характерникiв значною мiрою пояснюється тiєю любов’ю до хвастощiв, яку вiдмiтив у вдачi козакiв Д.I.Яворницький [270. – С.238]. В образах характерникiв уособлювалося багато якостей, якими запорожцi вихвалялись при розповiдях про свою участь у бойових дiях. На думку Яворницького, за допомогою таких розповiдей козаки, мiж iншим, намагались залякати своїх ворогiв [270. – С.236].
На Запорожжi, були поширенi i розповiдi про зв’язки козакiв з нечистою силою, чортами. У багатьох випадках цi стосунки зображенi досить мирними, основаними на принципi: “Бога не забувай, та й чорта не зобижай!” [274. – C. 139]. У легендi, записанiй Д.I.Яворницьким зi слiв Iвана Хотюна, запорожцi давали лукавому їсти за те, що той допомагав їм у веденнi господарства [269. – C. 227 – 228].
В свiтоглядi запорозького козацтва була присутня i вiра в прикмети, забобони. Так, побачивши, що вслiд за отаманом П.I.Калнишевським у церкву зайшла собака, запорожцi казали: “Ой, не перед добром, братцi, собака в церкву вскочила!” [99. – C. 85].
Дослiдження козацької обрядовостi, вiрувань, стосункiв запорожцiв з представниками рiзних нацiональностей дозволило встановити, що у запорозького козацтва склалось оригiнальне свiтосприймання, в якому тiсно переплелися риси українського i росiйського розумiння православ’я, пережитки дохристиянських вірувань. Крiм того, у козацтва виробились своєрiднi, характернi лише для нього способи задоволення релiгiйних потреб i виконання християнських обов’язкiв. Знаходячись на перехрестi трьох конфесiй i релiгiй, Запорожжя з цiлого ряду причин традицiйно дотримувалось православної вiри. Бiльшiсть рис догматичного православ’я зберiглася, зокрема, в Росiї.
На територiї Гетьманщини, яка у 1686 роцi визнала свою залежнiсть вiд Московської патрiархiї, велика кiлькiсть вiрувань i обрядiв була такою ж, як i в Росiї. Разом з тим, деякi риси релiгiйностi населення Гетьманщини i Запорожжя вiдрiзнялися вiд росiйських. Зокрема, бiльшiсть мешканцiв Лiвобережної України i Запорозьких Вольностей, щиро вiрячи в Бога, на вiдмiну вiд росiян, не надавали великого значення дотриманню всiх умовностей православної обрядовостi. Запорожцi, як i населення Гетьманщини, з повагою ставлячись до iкон, не доходили, на вiдмiну вiд росiян, до “iдолопоклонства, межуючого з обожнюванням їх” [249. – С.34].
Малися розбiжностi i у вшануваннi святих. Запорозьке i українське духовенство досить вiльно тлумачило написане в релiгiйних книгах, в той час як росiйське духовенство цього не допускало. Втiм, обрядовiсть i вiрування запорожцiв i населення Лiвобережної України не були тотожнiми. Маючи потребу в збiльшеннi чисельностi вiйськового товариства, запорожцi приймали до своїх лав представникiв будь – якої нацiональностi, вимагаючи вiд них сповiдання православ’я. Суворi умови життя, при яких козацтво досить часто було позбавлене можливостi задовольняти релiгiйнi потреби в релiгiйних спорудах, приводили до спрощення деяких обрядiв, пристосування їх до похiдних умов.
З iншого боку, майже постiйна загроза з боку сусiдiв, часте ведення бойових дiй призвели до поширення на Запорожжi використання зброї пiд час проведення багатьох релiгiйних обрядiв, що дає пiдстави казати про своєрiдний “культ зброї” у козацтва; призвели до вшанування в першу чергу тих святих, якi були заступниками воїнiв i мореплавцiв. З такої своєрiдної релiгiйностi запорозьких козакiв випливало i їх ставлення до релiгiйних споруд i духовенства.