Проблема керiвництва духовним життям Запорожжя у взаєминах Коша, свiтської влади i запорозького духовенства

Ігор Лиман

Протягом 1734 – 1775 рр. Кiш змушений був зноситись з питань керiвництва духовними справами Запорозьких Вольностей не лише з ставропiгiйним Києво-Межигiрським монастирем i київськими митрополитами, а i з представниками урядової адмiнiстрацiї на Українi.

З поверненням запорозьких козакiв з Олешкiв i заснуванням Пiдпiльненської Сiчi Вiйсько у вирiшеннi багатьох питань опинилось у залежностi вiд київського генерал-губернатора.

В 1750 р., у зв’язку з вiдновленням гетьманства, Запорозьке Вiйсько стало пiдлягати i К.Розумовському.

Певним етапом в полiтицi росiйського уряду щодо Запорожжя стала передача в 1756 р. Лiвобережної України iз вiдома Колегiї закордонних справ Сенату. Це призвело до посилення влади центральних державних органiв Росiйської iмперiї на Лiвобережну Україну i Запорозькi Вольностi.

У 1764 р. росiйським урядом був зроблений ще один крок в напрямi унiфiкацiї управлiння iмперiєю. 10 листопада був скасований iнститут гетьманства. Управлiння Лiвобережною Україною з цього часу перейшло до компетенцiї Малоросiйської колегiї на чолi з генерал – губернатором П.О.Румянцевим. Пiд його контроль перейшло i Запорозьке Вiйсько.

Серед багатьох питань, з яких Кiш спiлкувався з державною адмiнiстрацiєю, були i справи, пов’язанi з духовним життям Запорозьких Вольностей.

Це, по-перше, питання закладення церков на Запорожжi;

– по-друге, справи про зруйнування запорозьких храмiв пiд час бойових дiй;

– по-третє, врегулювання стосункiв козакiв з iновiрцями, що приходили на Запорожжя;

– по-четверте, судочинство над священиками i особами, якi були покаранi духовними властями;

– по-п’яте, порушення запорожцями певних правил, в тому складi поведiнки в церквi;

– по-шосте, спiлкування по справах духовенства, що приходило до Запорожжя з країн, якi знаходились у станi вiйни з Росiйською iмперiєю;

– по-сьоме, керiвництво запорозькими iєромонахами, якi знаходились у складi росiйської дiючої армiї;

– по-восьме, скарги запорожцiв на перешкоди в отриманнi релiгiйних треб з боку адмiнiстрацiї прилеглих до Запорожжя земель;

– по-дев’яте, справи “мандрiвних дякiв”, що ходили до Запорожжя;

– по-десяте, врегулювання взаємин мiж козаками i духовними особами.

Напрямок i характер таких стосункiв значною мiрою залежав вiд конкретних зовнiшньо – i внутрiшньополiтичних умов, до того ж стосунки з деяких справ вiдбувалися одноразово в зв’язку з виниклою необхiднiстю.

У 1734 р. запорожцi, як тiльки отримали “пробачення” вiд Анни Iоаннiвни i повернулись до Росiйської держави, опинились пiд контролем київського генерал-губернатора Вейсбаха. Саме через нього Кiш звернувся до київського архiєпископа за архi пастирським благословенням на заснування на Сiчi Покровської церкви. Таке благословення i було отримано через Вейсбаха 3 квiтня 1734 р. [237. – C. 113].

Генерал-губернатор Вейсбах видав платню козакам i запорозькому духовенству пiсля складання присяги в Бiлiй Церквi [114. – C. 1705].

Пiсля смертi Вейсбаха в 1735 р. генерал-губернатором став Леонтьєв, який вже не так сприяв запорожцям, як його попередник. Вiн поставив пiд свiй контроль розв’язання спiрних питань мiж запорозьким козацтвом та священиками i населенням Запорозьких Вольностей, а пiд час загострення стосункiв Росiї з татарами i перевiрку благонадiйностi духовних осiб, якi приходили до Запорожжя з контрольованих татарами територiй, а також розгляд скарг запорожцiв на татар (в тому числi i з приводу зруйнування церков).

Бiльше семи рокiв тривала справа мешканця Старої Самари Донця, до якої були втягненi Кiш, київський генерал-губернатор, митрополит та кiлька iнших iнстанцiй. Про участь у справi київської духовної влади мова йшла вище. Тепер проаналiзуємо участь київського генерал-губернатора.

В ходi цiєї справи Кiш i генерал – губернатор прагнули довести свою зверхнiсть у вирiшеннi питань судочинства над населенням Запорозьких Вольностей. Протистояння мiж цима двома установами при вирiшеннi справи розпочалося з того моменту, коли Донець звернувся за захистом до росiйських офiцерiв, i тi не лише не дозволили запорозькiй старшинi заарештувати двожонця, але i “зверх того полковникiв забравши пiд караул, мерзко лаяли i побили нещадно”. Через деякий час пiсля цього iнциденту Самарський осавул все ж таки заарештував Донця i вiдвiз його до своєї паланки. Незаконна жiнка Донця написала майору Розенталю з iншими офiцерами “донос”, i той, за словами отамана Василя Григоровича,

“зiбравши команду чималу, чоловiк сот на двi, озброєнно прийшов, хотiв на паланку пальбу чинити… i розбоєм… Нечипора взяти, також полковника й iншу старшину забрати пiд караул вихвалявся” [84. – C. 376].

Кошове керiвництво зi скаргою на такий “розбiй” звернулося до київського генерал-губернатора Леонтьєва, який видав наказ розпочати слiдство у цiй справi.

Пiд тиском генерал-губернатора запорожцi випустили двоєжонця з-пiд арешту [84. – C. 378], пiсля чого за рiшенням митрополита вiн був направлений до монастиря. Пiд час перебування Донця в Нефорощанському монастирi запорозька старшина вiдiбрала майно “прелюбодiя” на користь його дружини i сина. Донець, заручившись пiдтримкою київського митрополита i архiмандрита Нефорощанського монастиря, приїхав до Леонтьєва зi скаргою на таке свавiлля запорожцiв. Знову розпочалося слiдство, i генерал-губернатор надiслав до кошового отамана ордер iз запитанням, чому отаман не вiдповiдав на запити з Києва у цiй справi. В чернетцi ордеру мiстилась погроза, яка, проте, потiм була закреслена:

“скiльки тоєго Донця скарга тягнутися, а за вашим ослушанiєм марне в листуваннi утруднення, а в твореннi державних справ зупинка тривати буде, знати неможливо, i в такому разi змушений буду я на вас за непослух моїх ордерiв надати до Сенату, чому можете собi отримати чималий Її I[мператорської] Велич[ностi] гнiв i тодi вже вiдповiдати будете не в змозi” [84. – C. 391].

Тим же ордером кошовому наказувалось повернути Донцю майно i звiтувати про виконання наказу до генерал-губернатора.

Пiсля отримання такого ордеру Кiш змушений був розпорядитися про повернення майна. Це було виконано лише частково, i решта майна Донцю була повернена аж через два роки в результатi тривалого листування мiж Кошем i київським генерал-губернатором.

Нечипора Донця було повернено на покаяння до Нефорощанського монастиря, звiдки вiн через деякий час втiк. Всi спроби iгумена монастиря i київського митрополита повернути Донця наштовхувались на опiр з боку драгунiв, якi постiйно знаходилися при ньому. З цього приводу митрополит написав до генерал – губернатора прохання “до кафедри моєї висилку пiд арештом вiд себе запропонувати” [84. – C. 396].

Це прохання київським генерал-губернатором скорiш за все виконано не було, бо в “доношенiї” старокодацького сотника до Старосамарської гарнiзонної канцелярiї, мiж iншим, повiдомлялося, що Донець “безсовiсний… Богу противну i нашому християнству справу робить – залишивши свою першу законну дружину, яка i досi в живих знаходиться, з iншою мешкає в Старiй Самарi без побоювання” [84. – C. 398]. Хоча київська духовна влада i генерал-губернатор залишили спроби повернути Донця до “праведного життя”, запорожцi не залишили його без покарання, прагнучи цим довести свою зверхнiсть в судочинствi над населенням Запорозьких Вольностей [84. – C. 396].

В той же час київський генерал-губернатор розглядав не лише скарги на Кiш, а i скарги запорозького козацтва. В 1747 р. кошовий отаман звернувся до Леонтьєва зi скаргою на татар за розорення церкви пiд час нападу на Гард. Запорожцi вважали такий вчинок за “таку кривду, якої i зрiвнювати не можна з всiма збитками, нанесеними запорожцями татарам” [120. – C. 19].

З приводу цiєї та цiлого ряду iнших взаємних скарг козакiв i татар київським генерал-губернатором була створена спецiальна слiдча комiсiя, начальником якої був призначений секунд-майор Нiкiфоров. За дiяльнiстю цiєї комiсiї слiдкували, крiм генерал-губернатора, Сенат i Колегiя iноземних справ. Дiяльнiсть комiсiї була завершена домовленiстю мiж кримськими комiсарами i запорозькою старшиною про взаємне скасування скарг i, крiм того, повернення до Запорожжя захоплених татарами козакiв [237. – C. 305].

Запорозький Кiш скаржився через київського генерал-губернатора до Сенату i з приводу зруйнування Буго-Гардiвської церкви поляками. З приводу цiєї скарги Сенат мав тривале листування з польським урядом, який виправдовувався тим, що запорожцi зробили набiг на Немирiв i захопили там польського полковника Саву Чалого [175. – C. 271].

До генерал-губернатора Леонтьєва надiйшла i справа священика Василя Матрохiна, який прибув до Сiчi з Дубосар. Запорожцi, що звичайно чинили опiр будь-якому втручанню в справи духовенства, яке перебувало на Запорозьких Вольностях, в цьому випадку були змушенi повнiстю пiдкоритися волi державної адмiнiстрацiї, i сприяти розгляду справи отця Василiя. Тому зупинимось на нiй докладнiше. В травнi 1749 р. прибулий до Сiчi Василь Матрохiн розпустив чутки про намiр туркiв i татар зробити напад на кордони з Росiєю i розпочати вiйну [120. – C. 15].

Отець Василiй народився в Росiї, деякий час перебував у турецькому полонi, i тому, за вимогою Леонтьєва, вiн був забраний з Сiчi до Києва у пiдозрi в шпигунствi. Київський генерал-губернатор разом з Колегiєю iноземних справ i Вiйськовою Колегiєю розпочав слiдство у цiй справi, в ходi якого Кiш всiляко захищав отця Василiя. Врештi-решт всi пiдозри з Василя Матрохiна були знятi, i було прийнято рiшення залишити його на територiї Росiї, перевезти туди з Дубосар його родину, щоб

“претензiї з тiєї сторони, яка б за невiльне утримання його iнколи трапитися могла, уникнути, i iнших зичливих вiд приїзду з тiєї сторони з потрiбними вiдомостями не стривожити i не вiдiгнати” [120. – C. 16].

Генерал-губернатор контролював i дотримання запорозькими козаками наказiв росiйського уряду, в тому складi i тих, що стосувались церкви. В сiчнi 1748 р. київський генерал-губернатор отримав вiд капiтана Павлова повiдомлення про те, що при обраннi запорожцями кошового отамана вiдбулася бiйка i в сiчовiй церквi пролилася кров [84. – C. 142]. Леонтьєв повiдомив про це Сенат, а до кошового отамана надiслав листа, в якому, мiж iншим, писав:

“такого безпорядного i негiдного обрання i показаних предерзостей, а особливо в Божiй церквi бiйки i галасу чинити не належало, да i по височайшим Її I[мператорської] В[еличностi] указам в церквi Божiй пiд час служiння не тiльки бiйок, але i нiяких розмов вести заборонено пiд немалим штрафом”.

Леонтьєв запропонував кошовому письмово звiтувати про обставини проведення виборiв i про те, чи вiдновлено в церквi богослужiння. 23 лютого кошовий отаман звiтував перед генерал – губернатором, що “служiння нинi в церквi проводиться”. Про цей звiт отамана Леонтьєв повiдомив до Колегiї iноземних справ [84. – C. 142].

Отже, в перiод з 1734 по 1750 рiк, тобто до вiдновлення гетьманського правлiння, київськими генерал-губернаторами контролювалась вiдповiднiсть дiй запорожцiв розпорядженням уряду, розглядались скарги козакiв та духовних осiб, контролювалась дiяльнiсть на Запорожжi деяких представникiв духовенства тощо. I пiсля 1750 р. генерал-губернатори брали участь у розглядi деяких питань, пов’язаних з життям Запорозьких Вольностей, подiливши свої повноваження з гетьмном К.Розумовським.

В 1762 р. кошовий отаман Григорiй Федоров мав зносини з Києвом з приводу прибулого iз Криму на Сiч єврея, який бажав прийняти християнство i залишитися на Запорожжi. Кошовий запiдозрив у цьому євреї, Мусi Осiфовi, татарського шпигуна, i тому звернувся до Київської губернської канцелярiї з проханням прийняти Осiфова в Києвi i провести у його справi слiдство. До губернської канцелярiї була надiслана i “зроблена в Сiчi сказка” Муси Осiфова. В ходi слiдства з’ясувалось, що єврей дiйсно прибув до Сiчi з намiром прийняти християнство, а не для шпигунства, тому київський генерал-губернатор, на пiдставi указу Сената вiд 2 грудня 1742 р. винiс рiшення охрестити його в Києвi i заборонити виїзжати за межi Росiйської iмперiї [84. – C. 378].

Рiшення деяких питань, що стосувалися релiгiйного життя Запорожжя, залежало вiд гетьмана Розумовського. В першу чергу це стосується розгляду взаємних скарг духовенства, яке мешкало на територiї Запорозьких Вольностей, i козакiв, а також питань, якi гетьман розглядав разом з київським митрополитом.

Так, у 1757 р. до Розумовського надiйшла скарга на старшину Самарської паланки Якова Гаркушу i начальника Самарського монастиря Володимира за те, що вони вiдiбрали у сотника Iвана Березана 11 скирд сiна, частина яких була вiдвезена до Самарської паланки, а частина до хутора Самарської обителi для годування монастирської худоби. Гетьман наказав кошовому отаману вчинити слiдство з цiєї справи, i якщо факти пiдтвердяться, пропонував “забрати сiно назад i в майбутньому пiдлеглим своїм робити це заборонити, щоб не подавати причини для скарг” [1. – Арк. 1].

У 1763 р. гетьман видав наказ, який стосувався так званих “мандрiвних дякiв”. Розумовський розпорядився, щоб при кожнiй церквi, в тому складi i запорозькiй, виписувати у “вiльний реєстр ревiзiї” не бiльше трьох дячкiв i одного пономаря, а iнших церковних причетникiв, якi “в празностi i лiностi” знаходяться, записувати в посполитi [205. – C. 104]. Мова йшла про мандрiвних студентiв, якi пiд час лiтнiх канiкул йшли по населених пунктах Лiвобережної України i Запорожжя, де залишалися при вiйськових писарях, у школах, знаходили мiсця дякiв або їх помiчникiв при церквах. Такi студенти, за висловом митрополита Гавриїла Кременецького,

“неробством годуються, i не лише нiякої користi суспiльству не приносять, але всякими своїми безчинствами шкоду i спокусу роблять, i через таких свавiльних волоцюг на священослужителiв справжнiх i постiйних даремне наносять нарiкання” [156].

На думку Iвана Франка, саме мандрiвним дякам треба завдячувати за значну частину гумористичних вiршiв про свята християнської церкви [142. – C. 328]. Звичайно, що присутнiсть на Запорожжi таких “служителiв культу” не могла задовольнити нi київського митрополита, нi гетьмана, тому вони i видавали накази, якi забороняли тримати при церквах “гультiпак-студентiв”.

Гетьман К.Розумовський брав участь i у розв’язаннi справи, пов’язаної зi спробою запорожцiв запровадити у себе власну архiєрейську кафедру, скориставшись вiзитом до Сiчi Анатолiя Мелеса. Мова про це вже велася вище.

Пiсля скасування гетьманства i запровадження Малоросiйської колегiї дiяльнiсть Запорозького Вiйська опинилась пiд суворим контролем з боку графа Румянцева. особливо цей контроль посилився пiд час ведення бойових дiй проти туркiв, коли запорожцi дiяли спiльно з росiйською армiєю. Таке втручання у справи вiйська викликало незадоволення козацтва, i в цей перiод документи зафiксували ряд суперечок мiж Кошем i Малоросiйською колегiєю.

В 1769 р. П.О.Румянцев наказав поставити запорозьких iєромонахiв, що перебували в походi, в залежнiсть вiд росiйського обер-священика всiєї дiючої армiї. Кiш вiдмовився це робити, вважаючи запорозьку церкву залежною вiд нього, а не вiд росiйського уряду [270. – C. 291; 125. – C. 8 – 9].

В 1770 р. мiж Малоросiйською колегiєю i Кошем розпочалася тривала суперечка про так званий “єврейський полон у Запорожжi”. Мова йшла про розпорядження долею iновiрцiв, якi опинилися на територiї Запорозьких Вольностей. Справа полягала ось в чому. Головнокомандуючий росiйською армiєю послав загiн запорозьких козакiв на чолi з Данилою Третяком на пошук ворога. Пiд час виконання цього завдання козаки захопили “ясир”, здобутий татарами на польськiй територiї. До нього входило 673 волоха та єврея. За наказом кошового отамана православним волохам було дозволено залишитися на Запорожжi або пiти на Лiвобережну Україну.

Стосовно iновiрцiв Кiш видав розпорядження “вiд громади годувати, а iнакше вони всi вiд голоду загинуть” [236. – C. 160], i вести докладну звiтнiсть про використанi на це харчi. Крiм того, власник “ясира”, Третяк, за дозволом Коша наказав вiдпустити шiсть євреїв у Польщу строком на п’ять мiсяцiв для збору 8000 карбованцiв на викуп полонених. В наказi Третяка зазначалось, що в разi невиплати грошей “залишившиїся жиди i всi їх родичi будуть охрещенi i по неволi, або самiй смертi будуть преданi без всякої пощади, неодмiнно” [236. – C. 161].

Проте євреї, якi були вiдпущенi до Польщi, звернулися “зi слiзним листом” до графа Румянцева, в якому виклали обставини свого перебування в запорозькому полонi. Звичайно, президент Малоросiйської колегiї не мiг допустити свавiлля пiдлеглих йому запорожцiв, i тому надiслав до Коша ордер з “рекомендацiєю” направити до нього рапорт: “це збирання грошей на викуп чи по власному вашому благопризнанню визначено, або у вiдповiдностi з даним яким небудь про те вiд вищого керiвництва наказом” [236. – C. 161].

Запорожцi, якi з давнiх часiв звикли розпоряджатись захопленим “ясиром” без звiту будь перед ким, в цьому випадку з огляду на несприятливу для них полiтичну ситуацiю були змушенi виправдовуватись перед Румянцевим тим, що “євреї, знаючи нашi звичаї [заборону залишатися на Запорожжi], побажали волi i самi запропонували викуп”, а також тим, що “запорозькi поселення утримували i годували євреїв протягом кiлькох мiсяцiв”. Це не задовольнило Румянцева, i в наступному листі до кошового керiвництва вiн пояснив причину, з якої вiн взяв участь у цiй справi.

За словами Румянцева, полоненi пiд час бойових дiй завжди залежали не вiд воїна, який їх захопив, а вiд голови держави. Тому запорожцi були повиннi передати вирiшення долi полонених своєму керiвництву, тобто головнокомандуючому росiйської армiї. Румянцев вiдкидав виправдання запорожцiв своїми звичаями i писав: “Якщо ваше вiйсько виключний має для себе закон, або старовинний звичай, дозволяючи вам вчиняти iнакше, я про те не вiдаю” [236. – C. 162].

Голова Малоросiйської колегiї турбувався в першу чергу про дотримання запорожцями законiв Росiйської iмперiї, про пiдкорення Коша своїй волi. Для досягнення цiєї мети вiн i скористався випадком з євреями. Доля ж самих полонених його мало турбувала, i вiн писав до Коша: “проте, у вiддачi по умовi грошей звiльненими жидами я перешкоди не накажу чинити” [236. – C. 162].

Врештi-решт, на початку 1772 р. Кiш був змушений випустити євреїв. З них було взято лише 600 карбованцiв, тобто невелику частину тiєї суми, про яку була домовленiсть. Це було зроблено з огляду на суворий наказ Румянцева, який неодноразово писав до Коша з цього питання. В цей час вiд президента Малоросiйської колегiї багато в чому залежала доля Запорожжя, тому кошове керiвництво не могло пiти на загострення стосункiв з цим представником свiтської влади, не виконавши його розпоряджень.

Саме з 1772 р. до рук графа Румянцева перейшло право давати дозвiл на будiвництво нових церков на Запорозьких Вольностях [88. – C. 82]. Це було використано ним для посилення контролю за Запорожжям, i президент Малоросiйської колегiї став вимагати вiд Вiйська надання вiдомостей про населенi пункти, в яких планувалось будiвництво храмiв Божих [88. – C. 87 – 88].

В останнi роки iснування Нової Сiчi Кiш вiдчував спроби втручання в його справи не лише з боку Малоросiйської колегiї, а i з боку адмiнiстрацiї прилеглих до Запорожжя територiй. В 1772 р. Чертков писав до Коша, щоб той заохочував населення Запорозьких Вольностей шукати схованi в землi цеглу i вапно, якi залишились вiд будинкiв татар. Цi матерiали Чертков планував використовувати для зведення фортець Днiпровської лiнiї. Кiш вiдповiв, що цеглу i вапно Вiйсько вже давно вирiшило використати для будiвництва на Сiчi кам’яної, замiсть дерев’яної, церкви Покрови Богородицi. Тому запорозьке керiвництво прохало Черткова заборонити iнженерам розбирати залишки татарських будiвель [237. – C. 524 – 525]. Але зведення Днiпровської лiнiї продовжувалось, а запорожцям так i не вдалося здiйснити свої намiри щодо будiвництва нової ciчової церкви, бо вже через кiлька рокiв була зруйнована сама Сiч.

Про посилення втручання в справи запорожцiв адмiнiстрацiї Слобiдської України свiдчить справа про заарештування старшини i козакiв в церквi Святогорського монастиря. Про неї мова велася вище.

Незважаючи на постiйно зростаюче втручання з боку свiтської влади, Кіш до останнiх днiв iснування Нової Сiчi намагався вiдiгравати керiвну роль у вирiшеннi питань церковного будiвництва на Запорожжi.

Прагнучи поставити запорозьке духовенство в залежне вiд нього становище, кошове керівництво в першу чергу було повинно керувати дiяльнiстю начальника запорозьких церков, яким вважався головний священик сiчової церкви. Тому з самого моменту заснування Нової Сiчi, коли перед вiйськовим товариством стояв вибiр – призначити начальником сiчової Покровської церкви грецького архiмандрита Гавриїла, який був начальником прибулого до Запорожжя духовенства, чи доручити призначити на це мiсце члена братiї Межигiрського монастиря, Вiйсько обрало останнє [252. – C. 42 – 43]. Це було зроблено з огляду на те, що Києво-Межигiрський монастир значно залежав вiд “ласки вiйськової”, i тому не став би направляти до Вiйська непокiрних йому ченцiв.

Кiш давав начальнику запорозьких церков можливiсть отримувати великi прибутки, i за це вимагав вiд нього покiрностi волi вiйськового товариства i пiдтримки в усiх його справах. Начальники запорозької церкви жили у великому достатку, i тому прагнули залишитися на Сiчi якомога бiльше часу. Так, Володимир Сокальський, який вже в 1762 р. пiдписувався як “начальник сiчової церкви” в складi тих, хто присягав Петру III, залишався на цiй посадi i пiд час зруйнування Сiчi, тобто перебував на Запорожжi принаймнi 13 рокiв. Звичайно, якби Сокальський був незадоволений своїм становищем, вiн не перебував би на Сiчi такий довгий час i при першiй же нагодi повернувся б до свого монастиря.

Прибутки начальникiв запорозьких церков складалися з кiлькох частин. Це, по-перше, грошова i натуральна платня вiд уряду. З 1761 р. Вiйсько щорiчно одержувало вiд уряду 6660 карбованцiв i 1300 чвертей борошна, 85 чвертей крупи. З цих надходжень на долю начальника сiчової церкви припадало 5 карбованцiв i 5 чвертей борошна [237. – C. 155 – 156]. В 1774 р., коли Володимир Сокальський отримав сан архiмандрита, вiйськова рада призначила йому щорiчну платню в розмiрi 300 карбованцiв. Про це свiдчить те, що пiсля зруйнування Сiчi, 4 вересня 1775 р. Сокальський вимагав вiд Новоросiйського губернатора В.М.Муромцева видати йому платню в розмiрi ста карбованцiв “за минулу майську третину” (бо за iснуючим порядком платня видавалась тричi на рiк) [133. – C. 3].

Другим джерелом прибуткiв начальникiв сiчової церкви була частина вiйськових прибуткiв вiд ловель, шинкiв, перевозiв тощо. Третє джерело надходжень – платня парафiян за надання їм релiгiйних треб, бо, за свiдченням Яценка – Зеленського, “сам начальник тримався в священослужiннi черги нарiвнi з пiдначальними” [112. – C. 9].

Крiм того, начальники запорозьких церков iнодi брали частину пожертв запорозьких козакiв. Яценко-Зеленський писав: “Сiчового начальника духовна посада, що вiдрiзняє його вiд пiдначальних, збирати чужi грошi на свiй монастир, при чому вiн, траплялось, i себе не забуває, вписуючи iмена живих i померлих [обiдравши] з позначенням суми в тiй же зашнурнiй книзi, за якою i рахують його в монастирi, замiнивши iншим начальником” [112. – C. 8].

Деякi начальники запорозьких церков, i в першу чергу Володимир Сокальський, були досить авторитетними особами на Сiчi, тому козацтво надсилало їм, як i кошовому керiвництву, подарунки. Так, в 1770 р. обшитований козак Йосип Зарудний надiслав до Коша лист, в якому повiдомляв про втечу селян, записаних за ним згiдно ревiзiї 1764 р. Посланцi Зарудного передали разом з листом великi “презенти” колишньому кошовому отаману Григорiю Федорову, суддi Миколi Тимофiйовичу i начальнику запорозького духовенства Володимиру Сокальському.

Начальники сiчової церкви, маючи вiд запорожцiв гарне матерiальне утримання, пiдтримували i освячували своїм авторитетом дiї кошового керiвництва. До їх обов’язкiв входила служба в сiчовiй церквi. Яценко-Зеленський взагалi вважав, що “начальник… знаходячись на нетривалому своєму панствi, iншого не робив, як лише те, що робив i його пiдначальний з третяком, тобто вiдправляв всi свiтського попа обов’язки” [112. – C. 8]. Пiд час лiтургiї, за розпорядженням сiчового керiвництва, начальники запорозького духовенства, як i їхнi пiдлеглi, молились за здоров’я кошового отамана, суддi, писаря, осавула i всього Вiйська [212. – C. 21]. Кошовi отамани i вiйськовi суддi давали накази начальникам духовенства i про проведення в сiчовiй церквi “благодарственного молебна” з приводу перемог запорожцiв i панихiд по загиблих козаках [98. – C. 79 – 80; 237. – C. 482].

М.Аркас вважав, що до обов’язкiв начальникiв запорозького духовенства входило i висвячення бiлого духовенства до паланкових церков [131. – C. 333], проте при вивченнi процедури призначення священикiв до запорозьких храмiв Божих такi вiдомостi не знайденi, а велика кiлькiсть документiв свiдчить про проведення висвячення київськими митрополитами.

Начальники запорозьких церков вважали за свiй обов’язок влаштовувати прийоми для кошового керiвництва, пiд час яких “звичайно… сам начальник, за вiдсутнiстю лакеїв та офiцiантiв, служив при столi нарiвнi з пiдначальними iєромонахами i iєродияконами” [112. – C. 53].

В скрутних ситуацiях начальники запорозького духовенства пiдтримували кошове керiвництво. Так, пiд час повстання на Сiчi в 1768 р. Володимир Сокальський заспокоїв запорожцiв i умовив їх знову прийняти Калнишевського на уряд [175. – C. 288].

Начальники запорозьких церков брали участь у деяких подорожах кошового керiвництва на територiї Запорозьких Вольностей. Так, 23 лютого 1772 р. кошовий отаман П.I.Калнишевський, суддя Микола Тимофiйович, писар Iван Глоба, колишнiй вiйськовий суддя Андрiй Носак, а також начальник сiчової церкви Володимир Сокальський з дияконом поїхали до Нового Кодаку, де, крiм вiдвiдування церкви, займалися тим, що “всякi порядки суспiльству тамошнiму кориснi запроваджували” [107. – C. 55].

В 1774 р. була здiйснена аналогiчна подорож до Нового Кодаку, в якiй брали участь кошове керiвництво, начальник ciчової церкви i два iєродиякона. Пiд час перебування в Новому Кодаку кошове керiвництво займалось розгляданням позовiв з грошових питань i винесенням вирокiв звинуваченим у злочинах. На думку А.Скальковського, такi ж подорожi здiйснювалися до 70-х рр., “iнакше Кiш не мiг би зробити стiльки багато нововведень, не викликавши загального у вiйську ремствування” [238. – C. 607 – 608]. Звичайно, начальник запорозьких церков пiд час таких подорожей не брав участi у вирiшеннi питань судочинства, але сама його присутнiсть надавала ще бiльшого авторитету кошовому керiвництву в очах як козацтва, так i запорозького духовенства.

Пiд час вiйни 1768 – 1774 рр. iєромонах Володимир Сокальський разом з iншими духовними особами брав участь у походах запорожцiв [136. – C. 97].

Щоб пiдвищити авторитет начальника своїх церков, кошове керiвництво в 1773 р. звернулося до київського митрополита з проханням про посвяту Володимира Сокальського в сан архiмандрита. 21 червня 1774 р. iменним указом iмператрицi це прохання було задовiльнене [149. – C. 3]. Кiш надiслав 24 вересня того ж року листа до Катерини II, в якому дякував за те, що “Сокальський во архiмандрита удостоєн i пожалован хрест в сiчову Покрови Богоматерi церкву для носiння… начальнику i наступникам його”. Висвячення во архiмандрита було проведено 7 вересня в Києвi митрополитом Гавриїлом Кременецьким, про що останнiй повiдомив листом до Коша [68. – Арк. 100]. Набуття цього сану надало начальнику запорозьких церков великого авторитету серед духовенства, i до Сiчi було надiслано багато подарункiв вiд росiйських i українських духовних осiб [68. – Арк. 100].

Отже, Кiш надавав начальникам запорозьких церков, i особливо Володимиру Сокальському, значну матерiальну пiдтримку, i навiть домiгся надання останньому сану архiмандрита; начальники ж, у свою чергу, виконували ряд обов’язкiв у вiдношеннi до козакiв i пiдтримували дiї кошового керiвництва.

До самого моменту зруйнування Сiчi Кiш зберiгав за собою право розпоряджатися призначенням i змiщенням духовних осiб на територiї Запорозьких Вольностей. Ченці, якi знаходились на Сiчi, могли залишатися на своїх мiсцях не бiльше одного року, вiд вересня до вересня. Особи, що вiдбули свiй термiн, поверталися до Межигiрського монастиря, а на їхнє мiсце iгумен присилав iнших. Це робилося з метою запобiгання закрiплення ченцiв на Сiчi, що могло призвести до зростання їхнього впливу на запорожцiв i до втручання вiйськових осiб у справи вiйськового товариства. Кiш залишив за собою право достроково виганяти з земель Вiйська Запорозького духовних осiб, якi не вiдповiдали вимогам товариства. В 1773 р. кошовий П.I.Калнишевський в листi до межигiрського архiмандрита Iларiона повiдомляв, що

“iєромонах Феоктист у все своє буття тут i в iнших [мiсцях]… вчинив його сану неналежне, а продовжував своє буття в несправжнiх порядочностях. Так же i зараз… повертаємо його по старому в обитель Києво-Межигiрського монастиря з тим, щоб вже його, Феоктиста, до Сiчi в майбутньому нiколи нi для чого не присилали” [68. – Арк. 40].

А.Скальковський навiв лист кошового Калнишевського до суддi Миколи Тимофiйовича, датований 5 червня 1773 р., в якому мова велася про межигiрського iєромонаха Кошмана, який пiд час свого перебування на Запорожжi поводився неналежним його сану чином, i тому, на думку Калнишевського, не заслуговував бути на територiї Вольностей. Кошовий наказав вiйськовому суддi звелiти начальнику запорозького духовенства вiдiслати Кошмана в Межигiрський монастир [237. – C. 114 – 115].

У 1750 р., за рiшенням Коша, з Сiчi був вiдiсланий “на вигнання” в Самарський монастир старший диякон Святковський [112. – C. 64].

Причиною звiльнення духовних осiб вiд служiння в церквi в бiльшостi випадкiв було невиконання розпоряджень вiйськового керiвництва i “непристойна поведiнка”. Так, Феоктиста було вiдiслано до Межигiрського монастиря за поведiнку, яка “не личила сану священства” i “безпорядки, що дають iншим для спокуси причину” [68. – Арк. 58]. Кошман був позбавлений права служити на Запорожжi лише за те, що без дозволу Коша з’їздив до Києва. Причиною вислання Святковського стало те, що козаки побачили в однiй з його молитв натяк на прокляття в адресу Вiйська Запорозького. I хоча Святковський i цитував пiзнiше в своє виправдання ту молитву i пояснював, що її змiстом було “викорiнення ворожнечi i множення любовi”, козаки погрожували вбити опального диякона, якщо вiн не залишить Сiч [112. – C. 63 – 64].

В той же час ченцi, якi прийшлися довподоби вiйськовому товариству, залишалися на територiї Вольностей i по закiнченнi рiчного термiну. Вiдомо, що iєромонах Леонiд був на Сiчi i в 1760, i в 1762 роках, доглядаючи сiчову школу; багато рокiв був начальником ciчової церкви iєромонах Володимир. В 1759 р. козаки навiть запропонували прибулому до Сiчi Анатолiю Мелесу назавжди залишитися на Запорожжi i “служити архiєрейським чином”.

Крiм замiни духовних осiб при сiчовiй церквi Кiш, як свiдчить його премеморiя до київської консисторiї, “здавна… визначав i вiдправляв щорiчно, а в деякi мiсця i по два рази на рiк… людей… до церков дяками i пономарями, а до деяких i ктиторами” [113. – C. 31]. Цей порядок поширювався на всi церкви, що знаходились на Запорозьких Вольностях. Кiш пильно стежив, щоб нiхто не чинив перешкод такому порядку замiни духовенства. 30 серпня 1771 р. вийшов наказ київської консисторiї

“священо- i церковнослужительських дiтей чоловiчої статi дiйсно i недiйсно служачих i їхнi племiнники в духовнiй командi перебуваючi, в свiтськi команди собою не випускати, а представляти його преосвященству, i припинити самовiльне бурлакування” [113. – C. 31 – 32].

Для виконання цього розпорядження Григорiй Порохня заборонив вiдпускати iз Самари, Нового i Старого Кодака, Курилiвки дякiв i пономарiв, яких Кiш наказав вiдiзвати з їхнiх посад. Коли кошове керiвництво дiзналося про це, воно повiдомило, що “в цьому все вiйсько вбачає власно вiдчутну i порушаючу їхнi права i вольностi кривду” i запропонувало Порохнi вiдправити духовних осiб, якi були затриманi при запорозьких церквах, до Вiйська “для несення належної ними по нинiшньому вiйськовому часу Її Iм[ператорськiй] Вел[ичностi] служби” [113. – C. 32].

Кошове керiвництво замiняло духовних осiб при запорозьких церквах керуючись в першу чергу власними iнтересами, i, в деяких випадках, навiть не питаючи на це згоди мешканцiв тiєї мiсцевостi, з якої призначався священик. За розпорядженням Коша, в 1768 р. Василь Чухрай був рукопокладений до Михайлiвської церкви Старого Кодаку. До цього Чухрай був дияконом в Миколаївськiй церквi Нового Кодака, i з його уходом стан справ у цiй церквi значно погiршився. Тому мешканцi Нового Кодака “в смутку i незадоволеннi” писали до Коша, що Василь Чухрай їхнiй “громадський наймит, великий читака i спiвака”, i тому просили залишити диякона в Новому Кодаку, а замiсть нього взяти до Михайлiвської церкви будь – кого iншого. Калнишевський цього прохання не виконав, i Василь Чухрай був переведений до Старого Кодаку. На його мiсце в Миколаївську церкву, за “представленням” Коша, був рукопокладений запорозький козак Василь Iллiч, якого Калнишевський представив мешканцям Нового Кодака як “гарного читаку i спiваку” [251. – C. 294 – 295].

Кiш розпоряджався i направленням духовних осiб для надання християнських треб до населених пунктiв Запорозьких Вольностей, до були вiдсутнi релiгiйнi споруди. Звичайно туди направлялися за чергою на кiлька мiсяцiв священики iз запорозьких церков, причому нiхто не мав права залишити службу до тих пiр, доки на його мiсце не приїде наступник. Кошове керiвництво пильно стежило, щоб кожен з священикiв хоча б один раз виконав цей обов’язок. 26 червня 1774 р. Калнишевський писав до намiсника Григорiя Порохнi про те, що самарськi священики Василь Iванов i Iван Ковалевський жодного разу не були в такому “вiдрядженнi”, i пропонував запросити їх в Комiсарiвку i Петрову слободу, або в Бабайкiвку. З огляду на те, ще згаданi духовнi особи знаходились “на правлiннi духовному в присутностi”, кошовий повiдомляв старокодацькому намiснику, що на їхнє мiсце до духовного правлiння направляється Iакiв Соколовський [113. – C. 55 – 56].

Серед справ, при вирiшеннi яких Кiш вiдiгравав провiдну роль, було i церковне будiвництво. Крiм участi в процедурi заснування на територiї Запорозьких Вольностей нових церков, коли Кiш надсилав до намiсного правлiння, митрополита i свiтської влади “представлення” про необхiднiсть зведення храмiв Божих, , кошове керiвництво розпоряджалося будiвництвом каплиць. Так, воно видало накази влаштувати каплицi вздовж Муравського шляху i поблизу запорозьких “секретних шляхiв” для задоволення духовних потреб проїзжаючих християн [100. – C. 214].

Запорозький Кiш видавав накази i про перепiдпорядкування окремих мiсцевостей Вольностей з парафiї однiєї церкви до iншої. Так, за усним розпорядженням Калнишевського слободи Калантаївка i Бузiвка, якi належали до парафiї Федорiвської, були “прикомандированi” до Личкiвської Покровської церкви [252. – C. 361].

Кошове керiвництво вiддавало розпорядження i в питаннях служби в запорозьких церквах. Вже зазначалося, що пiд час участi козакiв у веденнi бойових дiй Кiш наказував вiдправляти панихiди по загиблих запорожцях i благодарчi молебни з приводу перемог [98. – C. 79 – 80; 237. – C. 482]. Старшина наказувала священикам, якi служили при церквах на територiї Запорозьких Вольностей, поминати пiд час лiтургiї о здравiї кошового i паланкового керiвництва [212. – C. 21]. В наказi запорозького писаря Опанаса Фрiдрiха зазначалося, що “ у всiх мiстах i селах вiдомства запорозького священики старшин, керуючих Кошем i вiйськом запорозьким у божественнiй лiтургiї на проскамiдiї i при належних єктенiях про здравiє i благополуччя поминають” [88. – C. 117].

Запорозьке духовенство, яке навiть в духовних справах змушене було коритися волi Коша, в питаннях господарської дiяльностi i землекористування майже повнiстю залежало вiд нього.

Духовнi особи, що служили при запорозьких церквах, за свою дiяльнiсть i покiрнiсть у ставленнi до козацтва отримували вiд нього щедру платню. Крiм пожертвувань, якi надавалися запорожцями, духовенство мало “визначену ругу”, яка затверджувалась на загальновiйськовiй радi. В нiй визначався розмiр частини всiх прибуткiв вiйськового товариства, що повинна була йти на утримання духовенства як сiчової церкви i Самарського монастиря, так i всiх iнших храмiв Божих на Запорозьких Вольностях. Як зазначає Яворницький, духовнi особи отримували частину прибуткiв вiд рибної i звiроловної здобичi, перевозiв, продажу спиртних напоїв. Так, прибуток вiд кожної шостої дiжки горiлки i вина, що привозилась до Сiчi, йшов саме на утримання духовенства [270. – C. 296].

Податi з шинкiв розподiлялись на 48 рiвних частин, з яких одна йшла на церкву, а iншi 47 по однiй на утримання кошового, суддi, писаря, осавула, кожного з 38 куренiв i по половинi довбишу i пушкарю [237. – C. 157]. Крiм того, духовенство отримувала третю частину вiйськової здобичi “вiд усякого меча i весла” [125. – C. 10]. Кiш дозволяв запорозькому духовенству брати грошi з парафiян за вiдправку духовних треб. Проте, щоб запобiгти зловживань, були встановленi норми цiєї платнi.

В 1766 р. парафiяни платили: за вiнчання заможних – 1 крб.; за вiнчання середньозаможних – 60 коп.; за вiнчання малозаможних – 40 коп.; за хрещення малюкiв – 5 коп.; за сповiдь – 1 коп.; за освячення пасок – 1 коп.; за поховання велике зi службою – 30 коп.; за поховання без служби – 15 коп.; за поховання малюкiв – 5 коп.; за сорокоуст – 4 крб.; за суботник – по 50 коп.; за панихiду i поминальний обiд – по 20 коп.; за поминовiння в Великiй пiст – по 20 коп.; за молебен – по 10 коп.; за читання акафiста – по 20 коп.; за освячення хати – 30 коп.; за запис у метрику – 5 коп. [250. – C. 56].

Духовнi особи мали прибутки вiд продажу свiчок, якi вони самi виготовляли. Крiм того, духовенство отримувало i частину платнi, яку козаки щороку привозили з Петербурга. Розмiр цiєї платнi в рiзнi роки був неоднаковим, але звичайно сiчове духовенство отримувало платнi дещо менше, нiж кошове керiвництво. Так, пiсля заснування Нової Сiчi i складання присяги запорожцi i духовенство отримали слiдуючу платню: кошовий – 300 крб.; писар, осавул, суддя, старшина – по 50 крб.; курiннi отамани – по 30 крб.; козаки – по 3 крб.; архiмандрит – 50 крб.; священик – 30 крб.; диякони – по 20 крб. [114. – C. 1705]. У 1740 р. запорожцями було отримане жалування: кошовим – 600 крб.; суддею, писарем, осавулом – по 300 крб.; обозним, полковниками – по 100 крб.; полковими осавулами – по 50 крб.; прапорщиком кошовим, пiд’осавулом i осавулом, якi були при обозному – по 20 крб.; пушкарем i довбишем – по 15 крб.; священиком – 40 крб. [207. – C. 81].

Ще одним джерелом прибуткiв запорозького духовенства були майно i грошi, якi козаки перед смертю “вiдказували” на їх користь. Так, померлий у 1772 р. запорожець Данило заповiдав священику двох коней [106. – C. 46]. Такi дарунки робились додатково до платнi, яку козаки заповiдали духовним особам за виконання обряду поховання. А це також були великi грошi. Запорозький купець Iван Висота, померлий у Польщi, в своїй “духовнiй” заповiдав дати на поховання священику Зятковецькому 15 злотих i 1 крб. 5 коп., Мелешневському – 1 крб., дякам – 1 крб., пономарю – 10 коп., братству – 50 коп. [108. – C. 532]. Козак Кущiвського куреня Григорiй Покотило, померлий в 1772 р., залишив 9 крб. на поховання. З них за десять читань євангелiя священик отримав 1 крб., пономар отримав 15 коп., дячки 10 коп, священик 50 коп. [237. – C. 118 – 119].

Велике багатство накопичили за час iснування Нової Сiчi i ченцi Самарського монастиря. Крiм пожертв вiд козакiв вони, як i бiле духовенство, отримували частину вiд прибуткiв запорожцiв [250. – C. 56; 214. – C. 16], а також платню за виконання для населення Вольностей християнських треб. Крiм того, кошовий отаман дарував монастирю “патент на начальствованiє” в Самарi [270. – C. 304]. Для одягу ченцiв монастиря Кiш наказав видавати сукно, вироблене запорожцями [125. – C. 10].

Запорозька старшина передавала в користування монастирю значнi земельнi угiддя. Так, у 1747 р. полковник Самарської паланки вiддав святiй обителi Монастирськiй острiв [267. – C. 15], а на момент зруйнування Сiчi монастир вже мав 18648 десятин 2300 квадратних сажен землi, розташованих в рiзних мiсцях, при 13 урочищах. На той час це були кращi землi, на яких малися сiнокоси, пашнi, лiси, озеро [100. – C. 215]. Крiм того, за монастирем були закрiпленi село Чернече з 50 дворами селян, чотири хутори – при рiчках Родiной, Пiдпiльнiй, Лозоватiй i Кiльченi, п’ять пасiк i чотири млини [270. – C. 306]. На землях, що були наданi монастирю, паслись великi стада худоби, табуни коней i отари овець. Щоправда, всiма цима багатствами разом з ченцями Самарського монастиря користувалась i братiя Києво-Межигiрського монастиря, до якого Самарська обитель вважалася приписаною [86. – C. 65, 68].

Кошове керiвництво давало можливiсть запорозькому духовенству отримувати чималi грошi, проте воно пильно стежило, аби з боку духовенства не було нiяких “здирств” i зловживань. Так, у 1765 р. до Сiчi надiйшло повiдомлення про те, що самарськi священики брали за виконання обряду одруження бiльше трьох карбованцiв, продавали свiчки, якi лише зверху були обмазанi воском i тому не могли горiти. З цього приводу Кiш написав ордер, яким наказав самарському полковнику негайно покласти край цим зловживанням i, в крайньому випадку, направляти бажаючих вiнчатися до Самарського монастиря [254. – C. 117].

Земля на Запорожжi вважалася загальновiйськовою власнiстю. Тому у вiдомостi Старокодацького намiсного правлiння за 1772 р. повiдомлялося, що запорозькi “священики i диякони власних своїх грунтiв i маєтностей не мають i пiдцерковними землями, тому що всi тi парафiяльнi церкви на вiйськовiй запорозькiй землi з дозволу Коша Вiйська Запорозького низового збудованi, а спецiально вiдведених церквам земель i нiяких угiдь не мається, нiхто з них не харчується, а всi суспiльно користуються з загальновiйськової землi, токож з народного подаяння” [113. – C. 42].

Правом займання землi користувались як козаки i посполитi, так i духовнi особи. Запорозьке духовенство отримувало вiд козакiв чималi грошi, тому мало змогу заводити зимiвники. В багатьох випадках населення Запорожжя само обирало собi дiлянки, i вже пiсля цього здобувало вiд Коша паспорт на право користування цiєю землею. Так робило i духовенство. Але в разi, коли мiж духовними особами i козаками виникали конфлiкти з приводу землекористування, вирiшення цих питань брало на себе кошове керiвництво. В своєму рiшеннi воно користувалося насамперед iнтересами Вiйська.

Так, 2 липня 1773 р. до Коша надiйшла реляцiя самарського полковника, в якiй повiдомлялось, що два личківських священика, Зеленський i Кущинський, якi ранiше мешкали в Самарськiй паланцi, зайняли земельнi дiлянки при рiчцi Кiльченi i влаштували там хутори. Тим самим вони вступили в конфлiкт з самарським полковником Петром Рябим i священиком Кирилом Тарловським, що мали хутори поруч iз зайнятими священиками Зеленським i Кущинським дiлянками. Рябий i Тарловський косили сiно на цих землях, i тому звернулись до Коша зi скаргою на “утиски”.

Самарський полковник писав, що священики Зеленський i Кущинський належали до вiдомства Орiльської паланки, бо служили при Личковськiй церквi, i просив Кiш з огляду на те, що “по Орiлi достатньо для будiвництва їх хуторiв [мiсць] надiйно знайтися може”, видати ордер про висилку цих священикiв з зайнятих ними земель. Самарський полковник писав:

“Тепер всi сiнокоси, на яких священик Тарловський i отаман Рябий косили в попереднi роки, зайнятi, косяться ще до вступу нашого в цю паланку по наказу к отводу командами на казенну надобнiсть, чому, а тим бiльш з причини утискiв вiд тих личковських священикiв не лише йому, Рябому, але i для стоящої в Кiльченi по тракту… пошти сiно косити i трохи нiде” [82. – Арк. 2 – 3].

Кiш направив до орiльського полковника наказ розiбратися в цiй справi, i 2 серпня 1773 р. полковник Яковлєв звiтував, що хутори священикiв Зеленського i Кущинського наказано знести, щоб не порушити прав Рябого i Тарловського, а також для збереження посiвiв самих личкiвських священикiв вiд витоптування худобою самарського полковника i колишнього лiйб-капiтана [82. – Арк. 3]. Кiш тримав пiд контролем господарську дiяльнiсть не лише бiлого духовенства, а й ченцiв Самарського монастиря. Офiцiйними актами Коша регулювались права монастиря на володiння майном i користування землею. 2 квiтня 1751 р. Кiш видав унiверсал, який вiдновив силу втрачених документiв про привiлеї Самарської обителi. В ньому наголошувалось, що в юрисдикцiї монастиря не повинно бути бiльше нiж 50 дворiв.

За розпорядженням Коша населення, яке мешкало на монастирськiй територiї понад цю кiлькiсть, повинно було пiдлягати юрисдикцiї керiвництва Самарської паланки. В той же час паланкове керiвництво не повинно було втручатися в справи тих дворiв, що пiдлягали монастирю, “а мали би тих людей в своїй протекцiї перебуваючи при… Самарському монастирi теперiшнiй [а потiм майбутнi] начальник Фотiй Тусенський” [254. – C. 98 – 99].

Монастирю надавалось i право судочинства над селянами. В наказi, виданому з Коша до самарського полковника Водолаза 23 сiчня 1753 р., писалося: “щоб монастирських поселян в паланку для вiдповiдi не направляти i над ними нiякого суду i розправи не чинили i вiдсилали би ображених до командуючого над тими людьми монастирськими начальника монастирського” [254. – C. 104 – 105]. Право монастиря використовувати працю мешканцiв наданих йому 50-и дворiв унiверсалом Коша вiд 4 лютого 1775 р. визначалось так: “… i тими обивателями володiти, i до всих к тому монастирю повинностей притягати” [254. – C. 101].

Згiдно з наказом кошового отамана, монастир вимагав вiд пiдлеглих йому селян, щоб вони, крiм занять господарством, займалися i доглядом за хворими i пораненими козаками. Частина таких хворих знаходилась в монастирськiй лiкарнi, а частину селяни брали до себе i лiкували за рахунок монастиря [254. – C. 382 – 383]. Монастирськi селяни виконували i ремiсницькi роботи [254. – C. 115 – 116]. Iнколи Кiш дозволяв монастирю користуватися працею навiть тих поселян, якi мешкали на видiленiй йому територiї, але не входили до складу тих 50-и дворiв, якi були пiд юрисдикцiєю iгумена [254. – C. 109].

Таким чином, Кiш надавав Самарському монастирю досить широкi права по вiдношенню до пiдлеглих святiй обителi селян. Проте, при дослiдженнi стосункiв Коша i монастиря не слiд перебiльшувати значення цього факту, бо, по-перше, таких селян було досить небагато, по-друге, Кiш наказував монастирю не чинити по вiдношенню до них “образ i озлоблень” [254. – C. 98 – 99], по-третє, Кiш все ж таки користувався працею цих селян, наклавши на монастир “хлiбну” i “пiдводну” повиннiсть на користь Вiйська [254. – C. 31], по-четверте, монастир щорiчно платив Кошу за своїх посполитих, по-п’яте, Кiш втручався у вирiшення господарських питань, якi повинно було розв’язувати монастирське керiвництво (так, в 1764 р. Кiш наказав iгумену Самарського монастиря перевести з-пiд брами на галявину поблизу його обителi торговцiв, якi рубали монастирськi дерева; в тому ж роцi кошове керiвництво видало розпорядження про сади на Монастирському островi, який на той час вже був переданий Самарському монастирю) [237. – C. 150], по-шосте, за наказом Коша монастир виконував ряд обов’язкiв, серед яких було вже згадане утримання шпиталю для поранених i хворих козакiв [252. – C. 382 – 383], надання населенню Запорозьких Вольностей релiгiйних послуг, передача на користь Вiйська частини прибуткiв вiд користування землею [254. – C. 31; 6. – Арк. 1 – 2], утримання полонених запорожцями ногайцiв i туркiв [214. – C. 26].

Отже, в перiод Нової Сiчi у вирiшеннi деяких питань, пов’язаних з церковним життям Запорозьких Вольностей, брали участь не лише Кiш i духовна влада, а i свiтська адмiнiстрацiя. Київськi генерал-губернатори, гетьман, Малоросiйська колегiя, Сенат, адмiнiстрацiя прилеглих до Запорожжя територiй спiлкувались з кошовим керiвництвом в питаннях закладення церков на територiї Запорозьких Вольностей, руйнування запорозьких храмiв Божих пiд час бойових дiй, врегулювання стосункiв запорозького козацтва з iновiрцями, судочинства над священиками i особами, що були покаранi духовною владою, порушення запорожцями певних правил поведiнки в церквi, керiвництва запорозькими iєромонахами, якi знаходились у складi росiйської дiючої армiї, скарг козакiв на перешкоди задовiльненню християнських потреб з боку адмiнiстрацiї прилеглих до Запорожжя земель, врегулювання взаємин козакiв i духовенства i деяким iншим.

Участь свiтської влади у розв’язаннi цих справ використовувалась певною мiрою для посилення контролю i керiвництва життям Вiйська Запорозького. Особливо вiдчутно це проявилось в останнє десятирiччя iснування Нової Сiчi, коли Запорожжя було поставлене в залежнiсть вiд президента Малоросiйської колегiї. Проте, свiтська влада могла втручатися у вирiшення духовних справ Запорожжя лише у випадках, коли мова йшла про стосунки Запорожжя із зовнішнім світом, справи судочинства та деякі інші питання. Тому контроль i керiвництво свiтської влади не стали тотальними, i Кошу багато в чому вдалося зберегти свою провiдну роль у керiвництвi духовною справою Запорожжя.

Великою мiрою це проявилось у керiвництвi Кошем дiяльнiстю запорозького духовенства. Даючи можливiсть духовним особам, якi перебували на територiї Запорозьких Вольностей, отримувати великi прибутки, кошове керiвництво вимагало вiд них суворого виконання його розпоряджень, пiдтримки своїм авторитетом дiяльностi Коша. Останнiй, зокрема, розпоряджався в питаннях служби в запорозьких церквах, господарською дiяльнiстю i землекористуванням бiлого духовенства i ченцiв Самарського монастиря, призначенням i змiщенням духовних осiб тощо.

Аналiз характеру керiвництва запорозькою церквою як складовою частиною церковної системи Росiйської iмперiї дозволив встановити слiдуюче. Починаючи з 1734 р. до справи управлiння релiгiйним життям на Запорожжi були залученi Кiш, київська духовна влада, Києво-Межигiрський монастир, Синод i свiтська адмiнiстрацiя. Характер участi цих установ не був однаковим. До 1760 р. Запорожжя формально в духовнiй справi пiдлягало безпосередньо київському митрополиту i Межигiрському монастирю, а через них – Святiйшому Синоду. Iз Межигiр’я козацтво отримувало ченцiв для сiчової i деяких iншiх своїх церков, Самарського монастиря; до перебування в Свято-Преображенському монастирi засуджувались деякi запорозькi злочинцi, через керiвництво Межигiр’я Синод отримував повiдомлення про стан запорозької парафiї тощо.

Проте, перебуваючи в матерiальнiй залежностi вiд “ласки вiйськової”, межигiрськi ченцi не йшли всупереч iнтересам Коша, i дiяли у вiдповiдностi з його розпорядженнями. Серед справ, вирiшення яких формально залежало вiд київських владик, було заснування нових церков, призначення священикiв до багатьох козацьких релiгiйних споруд, видача духовним особам дозволу на проїзд до Запорожжя для збирання милостинi тощо. Через київських митрополитiв, як i через Межигiрський монастир, Синод довiдувався про стан церковної справи на Запорозьких Вольностях.

Iз запровадженням Старокодацького духовного намiсного правлiння Запорожжя саме через нього стало зноситися з київськими митрополитами, що дещо ускладнило процедуру вирiшення справ. У 1774 р., тобто незадовго до лiквiдацiї Сiчi, Запорозькi Вольностi остаточно перейшли в залежнiсть вiд київського владики. Це сталося внаслiдок надання начальнику запорозьких церков сану архiмандрита. Проте, реальна влада у вирiшеннi бiльшостi релiгiйних питань на Запорожжi залишилася у Коша. Київськi митрополити так i не стали фактичними керiвниками духовної справи на Запорозьких Вольностях, бо, по-перше, їхнi права були значно обмеженi внаслiдок цiлеспрямованої полiтики росiйського уряду по унiфiкацiї управлiння, а, по-друге, владики у бiльшостi випадкiв не бажали йти всупереч iнтересам Вiйська, вiд “щедростi” якого вони знаходились у залежностi.

Крiм духовної влади, в керiвництвi релiгiйним життям Запорозьких Вольностей брали участь київськi генерал – губернатори, гетьман, Малоросiйська колегiя, Сенат. Їхнiй “авторитет” був пiдтриманий збройною силою, тому Кiш не мав змоги позбутися їх контролю. Проте, свiтська влада мала право брати участь у вирiшеннi лише досить обмеженого кола релiгiйних питань, тому Кiш до самого моменту скасування Нової Сiчi зберiг свою автономiю в керiвництвi бiльшiстю справ, пов’язаних з духовним життям Запорозьких Вольностей. Це проявлялось в:

1) контролi за дiяльнiстю начальника запорозьких церков;

2) процедурi обрання духовних осiб;

3) затвердженнi радою ченцiв, якi надсилались з Межигiр’я;

4) процедурi заснування церков на територiї Запорожжя, при якiй рiшення про необхiднiсть будiвництва приймали парафiяни, а Кiш його затверджував;

5) правi заборонити збирання милостинi на Запорозьких Вольностях;

6) судочинствi над духовними особами, якi перебували на Запорожжi;

7) контролi за дiяльнiстю Старокодацького духовного намiсного правлiння;

8) контролi за господарською дiяльнiстю Самарського монастиря;

9) правi змiщення вiд служби в запорозьких церквах священикiв, якi стали недовподоби Вiйську;

10) правi вiддавати накази запорозькому духовенству.