Ставропiгiйний Києво-Межигiрський монастир i його мiсце в духовному житті Запорожжя
Ігор Лиман
Характер церковної системи Росiйської iмперiї в другiй i третiй чвертях XVIII ст. значною мiрою був визначений запровадженим Петром I комплексом заходiв, покликаних “перетворити церкву в складову частину урядово-адмiнистративної системи, зробити її надiйною опорою феодально-абсолютистської держави… навести порядок в управлiннi величезними багатствами, якими володiла церква i передусiм монастирi” [234. – C. 233].
25 сiчня 1721 р. набув чинностi Духовний регламент, згiдно з яким лiквiдувалось патрiарше правлiння Росiйською православною церквою. Вiдтепер вищим керiвним органом церкви стала Духовна колегiя, яка згодом стала називатися Синодом. Синодальне правлiння ставило церкву в пряму залежнiсть вiд держави. Нагляд за дiяльнiстю Синода з травня 1722 р. здiйснював обер-прокурор [185. – C. 107].
Уряд видав ряд указiв, якi посилювали владу єпархiальних архiєреїв та iгуменiв, але разом з тим пiдвищували їхню вiдповiдальнiсть за поведiнку пiдлеглого священства. Безпосереднiй нагляд за парафiяльним духовенством здiйснювали так званi “заказчики”, яких за часiв Єлизавети Петрiвни стали називатим благочинними.
В адмiнiстративному вiдношеннi церковна система Росiї складалась з єпархiй, якi пiдлягали безпосередньо Синоду. На чолi кожної єпархiї стояв єпископ або митрополит. При ньому в серединi XVIII ст. склався дорадчий орган – консисторiя (пресвiтерiй, декастерiя), яка вiдала єпархiальними справами i здiйснювала суд над духовенством. Єпархiальному керiвництву були пiдлеглi протопопiї i духовнi намiснi правлiння [144. – C. 17]. Пiд юрисдикцiєю єпархiального керiвництва знаходились всi релiгiйнi споруди на територiї єпархiї, за винятком ставропiгiйних монастирiв, якi пiдлягали безпосередньо Синоду, iменуючись “ставропiгiйними його (чи її) iмператорської величностi i св. Синода монастирем” [143. – C. 146]. В XVIII ст. таких монастирiв в Росiйськiй iмперiї було 14, з них два на Українi – Києво-Печерська Лавра i Києво-Межигiрський монастир [143. – C. 146].
Релiгiйнi споруди запорозьких козакiв, як такi, що знаходилися на територiї Росiйської iмперiї, були включенi в її церковну систему i тому керiвництво вирiшенням релiгiйних питань на Запорожжi повинно було здiйснюватися у вiдповiдностi з прийнятою в Росiї практикою. В той же час Кiш здавна мав привiлеї в керiвництвi духовною справою на Запорожжi. Тому в перiод Нової Сiчi склались досить своєрiднi стосунки з церковних питань мiж Кошем, Києво-Межигiрським ставропiгiйним монастирем, київськими митрополитами, Старокодацьким духовним намiсним правлiнням, Синодом i свiтською владою.
Протягом 1734 – 1775 рр. росiйський уряд проводив полiтику наступу на права Вiйська Запорозького. З iншого боку, вiн обмежував повноваження київських митрополитiв, якi поступово перетворились у звичайних посередникiв мiж Синодом i Київською єпархiєю. За таких умов Кiш намагався вiдстояти свою автономiю, а тим самим i у вирiшеннi релiгiйних питань, не лише по ставленню до митрополитiв, а i по ставленню до Синоду. Цим i були зумовленi тi складнi процеси, що спостерiгались в другiй i третiй чвертях XVIII ст. у стосунках Запорозьких Вольностей, Києва i Петербурга. Важлива роль у цих стосунках належала Києво-Межигiрському монастиревi.
З 1576 по 1672 р. релiгiйним центром запорозького козацтва був Терехтемирiвський монастир. З нього призначалися ченцi до сiчової церкви i до Самарського монастиря, при обителi дiяв шпиталь [149. – C. 2]. У другiй половинi XVII ст. Терехтемирiвський монастир занепав i обезлюднiв, крiм того, зв’язки Запорожжя з ним дуже ускладнились внаслiдок Андрусiвського перемир’я (1667 р.), згiдно з умовами якого Правобережна Україна, на якiй був розташований монастир, вiдiйшла до Польщi.
За таких обставин запорожцi почали налагоджувати стосунки з Спасо-Преображенським Києво-Межигiрським монастирем. М.Максимович, спираючись на документальнi матерiали, довiв, що вперше такий зв’язок Запорозького Вiйська з Межигiр’ям утворився в 1672 р., коли козацтво запропонувало, щоб ця свята обитель стала вiйськовим монастирем i зобов’язалося бути її парафiєю [201. – C. 275].
В листi кошового отамана Iвана Сiрка до iгумена Межигiрського монастиря, датованому 18 травня 1676 р., знаходимо пiдтвердження таких зв’язкiв Сiчi i Межигiр’я. Сiрко просив прислати з монастирської братiї на правий клiрос уставника, бо сiчовi “панове дяки свiтськi” або зовсiм до того непридатнi, або “не вмiють коштувати ласки вiйськової й хлiба спокiйно вживати” [237. – C. 110].
Межигiрський iгумен Теодосiй, розумiючи вигоди вiд отримання запорозької парафiї, забажав закрiпити стосунки з Кошем, i в 1683 р. звернувся до нього з листом, в якому мiстилось прохання надiслати “писанiє”, яке б пiдтвердило, що “тепер i завжди з їх монастиря общежительного Межигiрського Київського, а не з iншої якої обителi святої, священики з монастиря православнi Божi служби у Покрова Пресвятої Богородицi, в церквi святiй нашiй Запорозькiй, i всi духовнi правила спасiння, вiйську належнi, вiдправляли i духовними отцями товариству були – щоб парафiя наша Запорозька в утриманнi їх була” [136. – C. 82].
Цю “чолобитну” межигiрських ченцiв було заслухано 4 жовтня 1683 р. на вiйськовiй радi, яка винесла постанову бути парафiєю Межигiрського монастиря [237. – C. 110 – 111].
Своє рiшення козацтво пояснювало тим, що, по-перше, межигiрськi ченцi, на вiдмiну вiд “сiчових дякiв свiтських”, ведуть “житiє пристойне”, по-друге, запорожцi поважають “монастирський чин”, i, по-третє, Вiйсько задоволене порядком у сiчовiй церквi, який навели межигiрськi ченцi. Але, напевно, головною причиною бажання запорожцiв стати парафiянами Межигiр’я було те, що Спасо-Преображенський монастир з 1610 р. був ставропiгiйним, тобто не пiдлягав владi мiсцевого (в даному випадку – київського) митрополита, а залежав вiд патрiарха – до 1686 р. вiд Константинопольського, а починаючи з цього року – Московського; а це дало для козакiв ту перевагу, що позбавляло київського митрополита права втручатися в їхнi вiйськовi справи. 28 лютого 1687 р. патрiарх Йоаким пiдтвердив ставропiгiйний статус Києво-Межигiрського монастиря.
Звичайно, рiшення вiйськової ради Запорожжя про визнання козацтва парафiєю Межигiр’я було вигiдно для обох бокiв. Щедрi дари вiд запорозьких козакiв змiцнили економiчну могутнiсть монастиря. В кiнцi XVIII ст. вiн вже володiв 18 селами i мiстечками, багатьма хуторами, островами, пустощами, мiдними копальнями. Монастир отримав право безмитного проїзду у краї, продаж вина в своїх маєтках [148. – C. 92].
Такий стан справ, при якому значнi територiї на Пiвднi України були поза впливом київської духовної влади, викликав незадоволення митрополита. У 1686 р. київський владика Гедеон зробив спробу залучити Запорожжя до своєї парафiї i наказав “пiдпорядкувати церкви вiйська запорозького київськiй кафедрi”, вiдкликати межигiрських ченцiв iз Запорожжя [149. – C. 3].
Розпорядження київського митрополита запорожцi сприйняли як втручання в їхнi справи i в листi до iгумена Межигiр’я, датованому 29 травня 1686 р., заявили, що “не буде церква Божа i наша вiдлучена вiд монастиря общежительного межигiрського, доки в Днiпрi води i нашого Вiйська Запорозького буде!” [203. – C. 30]. Запорожцi зазначали, що їхня церква не пiдлягає владi київського митрополита, бо розташована не на територiї Лiвобережної України, а “мiж кочовиськами агарянськими… за границею, в полях татарських” [136. – C. 84].
Межигiрськi ченцi, не бажаючи втратити таку багату i щедру парафiю, як Запорожжя, звернулися до московського патрiарха Йоакима зi скаргою, внаслiдок чого 5 березня 1688 р. той видав грамоту, згiдно з якою запорозька церква визнавалася парафiєю Києво-Межигiрського монастиря [125. – C. 8]. Разом з тим, патрiарх надiслав київському митрополиту “увещевательну грамоту”, в якiй наказував, аби не лише митрополит Гедеон, а i всi його наступники на кафедрi, всi iншi архiмандрити, iгумени, єпископи не заважали межигiрським ченцям вiдправляти релiгiйнi треби на Запорожжi [136. – C. 85].
На думку Iвана Власовського, таке рiшення патрiаршої влади було проявом особливого благоволiння патрiарха до Межигiр’я, бо вiдомо, що Йоаким був пострижником цього монастиря [143. – C. 15]. Але головною причиною визнання за Межигiрським монастирем статусу ставропiгiї i залучення Запорожжя до його парафiї було вiдповiднiсть цього полiтичним iнтересам Москви. По-перше, Москва прагнула зберегти дружнi стосунки з запорожцями, якi в той час вiдiгравали велику роль у захистi пiвденних кордонiв вiд туркiв i татар; по-друге, обмежити претензiї київських митрополитiв, якi в кiнцi XVII ст. ще були досить самостiйнi в керiвництвi своєю єпархiєю.
Московський уряд, який у 1688 р. зiграв роль захисника Запорожжя вiд зазiхань київського митрополита, спробував використати межигiрських ченцiв у своїх полiтичних iнтересах. Наприкiнцi 1708 р., з метою запобiгання переходу запорожцiв на бiк шведiв Петро I послав на Сiч грамоту i грошi (500 червонцiв кошовому, 2000 – старшинам i 12000 – козацтву). Київський митрополит Йоасаф Кроковський направив до Сiчi, за наказом царя, межигiрського iєромонаха Iродiона Жураковського, щоб той умовив запорожцiв “стояти за православну вiру i свого великого государя та коритися новому гетьмановi Iвану Скоропадському”. Запорожцi, не зважаючи на свою шану до межигiрських ченцiв, зустрiли посланцiв вороже, погрожували втопити їх в Днiпрi або побити, а iєромонаха Iродiона називали “шпиком” i обiцяли спалити в смолянiй дiжцi [271. – C. 296; 164. – C. 277 – 278].
Цi обставини, а тим бiльше зруйнування Сiчi 14 травня 1709 р. на деякий час припинили тiснi стосунки мiж запорозьким козацтвом та межигiрськими ченцями. Запорожцi пiшли пiд протекцiю кримського хана i змушенi були приймати у себе грецьких, константинопольських, iєрусалимських священикiв. У цей час Межигiрський монастир переживав перiод занепаду, бо був позбавлений запорозької парафiї, яка завжди була щедрою до святої обителi. До того ж, у 1717 р. в Межигiр’ї була страшна пожежа, яка знищила велику кiлькiсть монастирських цiнностей.
Пiсля повернення запорожцiв з – пiд протекцiї кримського хана i заснування Нової, або Пiдпiльненської, Сiчi, вони були змушенi з багатьох церковних питань звертатися до київського архiєпископа. Межигiрськi ченцi, дiзнавшись про це, занепокоїлись, чи буде знову Запорожжя їхньою парафiєю, чи будуть козаки приймати їх, за давнiм звичаєм, до своїх церков. Iван Малашевич, кошовий отаман, надiслав 24 грудня 1734 р. до Межигiр’я листа, в якому заспокоїв ченцiв i радив зачекати, доки запорожцi затвердяться на новому мiсцi. Малашевич запевнив монастирську братiю: “ми їх не цураємося i благоволимо за настоятелiв духовних собi прийняти” [192. – C. 51].
По отриманнi цього листа архiмандрит Києво-Межигiрського монастиря писав до Iвана Малашевича, що вдячний за “прихильнiсть усього лицарського вiйська, запорозьких наших давнiх добродiїв до обителi нашої” [68. – Арк. 7].
В той же час генерал-губернатор Вейсбах сповiщав київського архiєпископа Рафаїла, що Кiш не бажає тримати при запорозьких церквах священикiв, якi повернулись iз Вiйськом на мiсце Нової Сiчi. Замiсть них козацтво бажало “iз монастиря Києво-Межигiрського законникiв во служiння i духовенство прийняти” i прохали, аби київський архiєпископ дозволив їм кожного року приймати по три священика та два дiакона. Вейсбах повiдомив архiєпископу, що вiн дав на це дозвiл, i запропонував йому зробити теж саме [68. – Арк. 5 – 6].
Київський архiєпископ не змiг не задовольнити бажання запорозького козацтва i київського генерал-губернатора, а тому згода була надана.
Iван Малашевич дотримався даного ченцям Києво-Межигiрського монастиря слова. По збудуваннi сiчової церкви i реставрацiї Самарського монастиря вiйськове товариство запросило духовних осiб з Межигiр’я i визнало себе його парафiєю. В грамотi Iродiона, архiмандрита Києво-Межигiрського монастиря, що вийшла в 1735 р., говорилось про “зичливiсть до монастиря курiнних отаманiв i iнших старикiв”, давалася обiцянка “молитися за панiв отаманiв курiнних i старикiв i за все товариство лицарського низового вiйська”.
На час заснування Нової Сiчi Запорозьке Вiйсько у вирiшеннi багатьох питань пiдлягало не Києво-Межигiрському монастирю, а київському архiєпископу. Це в першу чергу стосувалось освячення новозбудованих церков i рукоположення священикiв до храмiв Божих. За таких умов Кiш вже мiг обiйтися без тiсних контактiв з Межигiр’ям, але робити цього не став.
Треба зауважити, що i ставропiгiйний Києво-Межигiрський монастир i київськi архiєпископи (митрополити) були пiдпорядкованi Синоду. Тому контроль за станом духовної справи на Запорожжi протягом iснування Нової Сiчi Синод здiйснював саме через цi установи, а не зносився безпосередньо з Кошем. Тому для дослiдження ролi Синода в керiвництвi релiгiйним життям Запорозьких Вольностей необхiдно аналiзувати стосунки Коша з Межигiр’ям i київськими владиками.
З часу замiни на посадi начальника сiчової церкви архiмандрита Гавриїла, який прийшов на мiсце Нової Сiчi разом iз запорожцями, межигiрським iєромонахом Павлом Маркевичем Межигiрський монастир знову став щорiчно направляти до Сiчi своїх ченцiв. До Запорожжя з Межигiр’я приходило по декiлька духовних осiб, причому не лише для служби в сiчовiй, а i в iнших церквах Запорозьких Вольностей. Про це свiдчить “представлення” архiмандрита Києво-Межигiрського монастиря Гедеона київському митрополиту, датоване 9 травня 1770 р., в якому повiдомлялося, що “ з причини наявностi в Вiйську Запорозькому потреби в священослужiннi i преподаяннi треб християнських, вирушають нинi вiд ставропiгiйного Києво-Межигiрського монастиря в оне Вiйсько iєромонахи: Феоктист, Адрiан i Варфоломей, да пред сим вiдправлен до Сiчi з деякої потреби iєромонах Савва, який i залишений там для таких же предписаних священослужiнь” [195. – C. 6].
Про кiлькiсть ченцiв, якi приходили до запорозьких церков i монастиря з Межигiр’я, в iсторичнiй лiтературi єдиної думки немає. Так, М.Максимович вважав, що до ciчової церкви в перiод Нової Сiчi межигiрський iгумен щорiчно направляв двох iєромонахiв та двох iєродияконiв. Д.Яворницький писав, що до Сiчi Межигiрський монастир “щорiчно присилав… двох iєромонахiв, одного диякона i одного чи двох уставщикiв” [270. – C. 294].
Разом з тим, у спогадах ченця Яценка – Зеленського, який перебував на Сiчi у 1750 – 1751 рр., говориться, що з Межигiрського монастиря “присилались до Сiчi: один соборний старець – начальник церковних служителiв, два iєромонаха, з яких першого називали пiдначальним, а останнього третяком, два iєродиякона, яких першого звали уставщиком, а другого безименним дякуном, i один простий ченець” [112. – C. 7].
В листi iєромонаха Феодорита, намiсника Києво-Межигiрського монастиря, до Григорiя Порохнi мова йдеться про 5 iєромонахiв, 1 iєродиякона i 1 ченця. Феодорит повiдомляв, що “за давнiм звичаєм, а особливо по письмовiй вельможностi вашої вимозi посилаються в Пустинно – Миколаївський Самарський монастир iєромонах Василiй, да з ним 2 iєромонахи на iєрействi в Сiчi перебуваючi: на мiсце уставщика iєромонаха Iоанника в Гардi iєромонах Амвросiй, да на мiсце перебуваючого при похiднiй церквi Кальмiуськiй iєромонаха Домаскина iєромонах Єрофей, да з ним iєродиякон, на мiсце iєродиякона Єлисея , i чесний ченець Єфрем в Самарi на економiчне звання” [7. – Арк. 3].
Рiзну кiлькiсть духовних осiб з Межигiр’я називають i документи за 1762 i 1770 рр., наведенi В.Бiдновим [136. – C. 88]. Згiдно з першим, на Запорожжi знаходилося вiсiм межигiрських ченцiв – п’ять iєромонахiв, два iєродиякона та один ченець (без духовного сану). Другий документ говорить про чотирьох iєромонахiв.
На пiдставi цих документiв напрошується висновок, що кiлькiсть ченцiв Межигiрського монастиря, якi служили при запорозьких церквах i Самарському монастирi, не була постiйною. В першу чергу вона залежала вiд потреби козацьких релiгiйних споруд в ченцях i вiд того, як зарекомендували себе пiд час перебування на Запорожжi попереднi межигiрськi духовнi особи.
Разом з наданням ченцiв до запорозьких церков i Самарської обителi Києво-Межигiрський монастир утримував на своїй територiї шпиталь, у якому знаходились немiчнi i престарiлi запорозькi козаки. Це робило монастир ще бiльш популярним серед запорожцiв, якi могли тепер бути певними, що на схилi лiт або у випадку тяжкої хвороби вони завжди зможуть знайти притулок у стiнах Межигiрської обителi. Велике значення для козацтва iснування шпиталю при Спасо-Преображенському монастирi навiть дало пiдставу деяким iсторикам стверджувати, що “авторитету церкви на Запорожжi набрали зовсiм не як будинки релiгiйного культу, а бiльше як шпиталi для хворих та поранених козакiв та як будинки для немiчних та престарiлих запорожцiв. Запорожцi вимагали вiд Межигiрського монастиря попiв таких, щоб вони могли не лише правити службу Божу, а щоб вмiли i “рани вилiковувати i хворим допомагати” [176. – C. 118].
Сучасник Нової Сiчi, полтавський ченець Яценко-Зеленський, немов заперечуючи iснуючій в той час точці зору, писав, що Межигiрський монастир був “не справжнiм лазаретом” [112. – C. 7].
Утримання шпиталю для козацтва вiдiгравало значну, але не головну роль в стосунках Межигiр’я i Запорозьких Вольностей. Ще бiльше значення мали подорожi запорозьких козакiв до монастиря на богомiлля i послушництво, а також надання деяким запорожцям духовного сану в стiнах монастиря.
Козаки, що значну частину свого життя проводили в вiйськових походах, ризикованих пiдприємствах, коли кожного моменту iснувала загроза загибелi, шукали захист у вiрi, вважаючи, що виконання християнських треб, надання пожертв на храми Божi спроможнi вiдвести таку загрозу. В скрутних ситуацiях запорожцi давали обiтницю, згiдно з якою у випадку врятування вiд загибелi вони зобов’язувалися вiдвiдати святi мiсця, постригтися в ченцi або пожертвувати значнi кошти на користь церков та монастирiв [250. – C. 67].
Багато хто iз запорожцiв, за традицiєю, двiчi на рiк вiдвiдував Києво-Межигiрський монастир. Це вiдбувалося восени, в вереснi – жовтнi, коли була зроблена бiльшiсть господарських справ i у козакiв залишалось багато вiльного часу; а також перед Великим Постом [270. – C. 258]. Характерно, що в часи, коли на Запорожжi велися бойовi дiї або iснувала загроза нападу з боку сусiдiв, козаки майже не вiдвiдували розташованих далеко вiд Запорозьких Вольностей святих мiсць, вважаючи вiйськову справу важливiшою за походи “на прощу” i вiдкладаючи їх до бiльш спокiйних часiв. Кiш, який прагнув керувати всiма справами Запорозьких Вольностей, в тому складi i релiгiйними, тримав пiд своїм контролем i вiдвiдування козаками Межигiрського монастиря. Духовний сан прибулi до Межигiр’я отримували лише при наявностi паспорта вiд Коша про звiльнення вiд служби [57. – Арк. 21].
Серед запорожцiв, що вiдправлялися до Межигiр’я не на кiлька тижнiв, а з метою залишитись у його стiнах до кiнця свого життя, був поширений своєрiдний обряд розлучення зi свiтським життям, при якому майбутнiй ченець в останнiй раз додавався всiм тим заняттям, якi до цього часу складапи змiст його буття. Запорожець, який iшов у монастир “рятуватися”, одягався в самий дорогий свiй одяг, брав з собою саму коштовну зброю, набивав кишенi великою кiлькiстю грошей. Пiсля цього вiн наймав музик, купував багато “п’яного зiлля”, повнi вози їжi i вирушав до Межигiр’я. Попереду їхав на бойовому конi сам “прощальник”, за ним вирушали музики i юрба тих, хто бажав провести козака до монастиря i повеселитися за його кошт.
По дорозi запорожець пригощав усiх бажаючих “питвом i всякими ласощами”, а зустрiвши вози з глечиками, рибою, бубликами та iншим крамом, перекидав їх i роздавав їхнiй змiст усiй компанiї. Коли ж бачив дiжку з дьогтем, вiн стрибав до неї, танцював там i вилазив звiдти “весь обляпаний дьогтем”. Якщо ж на шляху майбутнього ченця зустрiчався шинок, то вiн, зачинивши дверi, випускав горiлку зi всiх дiжок на пiдлогу i плавав “у горiлцi, немов у водяному озерi”. За всi збитки, якi “прощальник” спричиняв господарям краму, вiн розплачувався грiшми, якi розкидав навколо себе [268. – C. 20 – 21; 165. – C. 119 – 120].
Такi прощальники у деяких випадках не витримували аскетичного i монотонного монастирського життя i, засумувавши за мирськими справами, йшли з Межигiр’я. Бiльш того, iнколи прибулi до Києво-Межигiрського монастиря запорожцi скоювали на його територiї злочини. Так, 23 вересня 1742 р. намiсник Межигiрського монатиря iєромонах Павел повiдомив, що 19 вересня до святої обителi прибув поляк Лясковський i заявив, що шукає свою жiнку, яка втекла вiд нього. Намiсник наказав Лясковському прийти на другий день, але через декiлька дiб той був знайдений вбитим. В ходi слiдства з’ясувалось, що вбивцею був якийсь Перехрист, “роду жидовського”, який був привезений до Запорозької Сiчi, охрещений там в православну вiру i який залишився жити серед запорожцiв. В 1736 р. Перехрист приїхав до Межигiр’я, де i прожив шiсть рокiв, прислужуючи начальнику монастиря [85. – C. 66 – 76].
Звичайно, такi випадки були рiдкими i бiльшiсть запорожцiв, якi прибували до Межигiр’я на послушанiє, “iсправляли онi добропорядно, без всякого найменшого пороку i пiдозри” [46. – Арк. 1].
До Межигiр’я прибували не лише тi запорожцi, що йшли сюди “на прощу”. Спасо – Преображенський монастир вiдiгравав, зокрема, i роль мiсця, де перевиховували скоївших злочини запорожцiв. Кiш, який до моменту скасування Нової Сiчi залишав за собою право судочинства над запорозькими козаками, серед iнших видiв покарання використовував i утримання в Межигiрському монастирi, де злочинцi повиннi були знаходитися обумовлений кошовим керiвництвом термiн.
Такою мiрою покарання iнколи замiняли смертну кару навiть особам, якi скоїли вбивства. Так, у 1759 р. запорозький козак Пашкiвського куреня Якiв Чуприна вбив пострiлом з пiстолета одного з ватажан, якi стояли на луках бiля Запорозької Сiчi, за що i був приречений до шибеницi. Але за проханням брата злочинця, Iвана Чуприни, який поручився, що “Якiв бiльше розбоїв i пограбувань чинити не буде”, вбивця був приречений “до вивезення в Межигiрський монастир”. В Межигiр’ї злочинець знаходився два роки, пiсля чого повернувся до Сiчi, де став мешкати у свого брата [109. – C. 67 – 68].
Характерно, що разом iз утриманням у себе осiб, що були за скоєнi злочини приреченi до примусового перебування в монастирi, межигiрськi ченцi переховували у себе злочинцiв, у тому числi i запорожцiв, якi ховались вiд переслiдувань уряду, чим ще бiльше викликали до себе повагу запорожцiв, що могли сподiватися на захист Межигiр’я. За часiв iгуменства Никанора (до 1768 р.) “той неспокiйний елемент, iз якого формувались гайдамацькi шайки, нерiдко знаходив притулок в Межигiр’ї, що i спонукало запiдозрити сам монастир в переховуваннi гайдамак” [121. – C. 183]. Наступник Никанора, архiмандрит Гедеон, продовжив “традицiю” переховування гайдамакiв (серед яких були i запорожцi), за що його i звинувачував у своєму доносi iєромонах Савва в 1769 р. [121. – C. 183].
Межигiрськi ченцi робили Кошу ще одну корисну послугу. Внаслiдок досить частого вiдвiдування Петербурга i Москви, тiсних контактiв з ченцями багатьох росiйських монастирiв i з свiтськими особами межигiрцi отримували iнформацiю про намiри уряду щодо Запорожжя. Пiд час вiдвiдування Сiчi або в розмовах з прибулими на богомiлля до Межигiрського монастиря сiчовиками ченцi передавали цю iнформацiю Кошу. Так, у 1763 р. межигiрцi попередили Запорожжя, що “якщо вiйсько саме не змiниться в своєму складi, не зробить важливих i добровiльних поступок, то загибель його неминуча”.
Отже, Межигiрський монастир надавав багато корисних послуг Вiйську Запорозькому. За це запорожцi щедро вiддячували Межигiр’ю, вносячи великi кошти його ченцям, що приходили для збирання милостинi до Запорозьких Вольностей, будуючи своїм коштом i силами церковнi i господарськi споруди на землях монастиря, надаючи допомогу братiї продовольством i промисловими товарами.
Межигiрськi ченцi, якi вiдбули однорiчний строк служби в козацьких церквах, пiсля замiщення на своїх посадах на деякий час залишалися на Запорожжi i збирали великi подаяння на користь свого монастиря. Крiм того, межигiрський iгумен досить часто спецiально вiдправляв до Запорожжя велику кiлькiсть ченцiв, щоб тi збирали у “доброхотних подателiв” грошi та коштовностi. Треба враховувати, що в перiод Нової Сiчi до Запорожжя з такою метою приходила велика кiлькiсть духовних осiб не лише з церков i монастирiв, що знаходились на територiї Росiйської iмперiї, а й iз закордонних. Досить часто їх приходило так багато, що мiж ними точилися суперечки за мiсця збирання милостинi.
За таких умов ченцi Межигiрського монастиря, що вважали запорожцiв своїми ктиторами, вiдчували свою зверхнiсть над всiма iншими духовними особами, якi приходили до Запорозьких Вольностей, i iнодi навiть чинили їм всiлякi перешкоди в збираннi милостинi. Так, у 1767 р. iгумен Києво-Видубицького монастиря, вiдправляючи до Сiчi для збирання пожертв iєромонаха Спиридона, iєродиякона Лаврентiя та ченця Луку, прохав київського митрополита: “даби оним.., перебуваючи в онiй Запорозькiй Сiчi вiд перебуваючих тамо Києво-Межигiрського монастиря монашествуючих священослужiння мати перешкод не було, про те з проханням вiд його високопреподобiя до того Межигiрського монастиря господина архiмандрита Никанора писати” [51. – Арк. 2 – 3].
Iнодi межигiрськi архiмандрити навiть скаржились київському митрополиту на тi монастирi, що посилали до Запорожжя надто багато ченцiв. Iєромонах Софiйського монастиря Рафаїл, що прибув до Сiчi на чолi мiсiї ченцiв його монастиря для збирання подаянь, писав у приватному листi до кафедрального писаря, iєромонаха Iакова Воронковського, що пiд час його перебування на Запорожжi туди приїхав межигiрський архiмандрит Гедеон Слонимський.
Делегацiя з Софiйського монастиря прийшла привiтати Гедеона “хлiбом i вином”, але у вiдповiдь на свої привiтальнi промови почула, що “ви нам тепер нiби крiзь сито бачитесь, бо ми i ви безперемiнно тут живемо”. Пiсля цiєї зустрiчi, скаржився Рафаїл, межигiрський архiмандрит вже “не лише як крiзь сито, але вже i взагалi не став бачити, i коли ми мимо нього йдемо, або зустрiнемось i почнемо кланятися, то, не знаю чому, вiдвертається, немов не бачить”.
Рафаїл писав, що межигiрськi ченцi “нас i всi гуртом ненавидять,… лише те, що не можуть нiчого зробити, стороною секуть i рубають, да i промiж вiйська плевели сiють”. Тому iєромонах Рафаїл i просив у свого приятеля писаря Iакова, який знаходився при київськiй кафедрi, щоб той попередив митрополита про упереджене ставлення межигiрського архiмандрита до ченцiв Софiйського монастиря, i якщо той “почне на нас щось сновать, щоб не дуже бажали приймати доноси, бо iнодi вiд заздростi людина грiшна чого не наплеще!” [94. – C. 17 – 18].
Вiд iгумена Межигiрської обителi часто залежало, чи зможуть ченцi iнших монастирiв безперешкодно збирати милостиню на Запорожжi. Навiть київськi митрополити зверталися до Межигiр’я з проханням надати “в Сiч Запорозьку лист до тамошнього начальника про вiльне до них прохання митлостинi” [35. – Арк. 13].
Межигiрський монастир мав грошовий прибуток вiд запорозьких козакiв не лише у виглядi коштiв, що привозили ченцi з територiї Запорозьких Вольностей. Тi козаки, якi приходили у Спасо-Преображенський монастир на послушанiє, часто приносили з собою грошi, зброю, коштовне вбрання i вiддавали все це на користь монастиря, а самi “надягали грубу волосяницю i приступали до тяжкого, але такого жаданого “спасiння” [165. – C. 120].
Крiм грошей, що межигiрськi ченцi збирали на користь свого монастиря у Запорожжi, вони привозили до Межигiр’я велику кiлькiсть меду, риби, солi, зерна та iнших продуктiв, коней та худобу, що давали козаки для монастирської братiї [68. – Арк. 124]. До того ж, запорожцi жертвували на Межигiр’я коштовнi хрести, євангелiя, чашi, одяг для духовникiв [209. – C. 283 – 285].
Коштом вiйськового суддi Миколи Тимофiйовича i всього Вiйська в 1770 р. була збудована церква святого великомученика Пантелеймона, що знаходилась у Києвi в Межигiрському палацi [237. – C. 117 – 118]. Кошовий П.I.Калнишевський своїм коштом збудував в Межигiрському монастирi кам’яну церкву [130. – C. , 215].
Ченцi Києво-Межигiрської обителi, виконуючи рiзноманiтнi послуги Кошу, дбали при цьому про покращення свого матерiального становища. Вiдомо, що запорожцi, якi щорiчно їздили iз Сiчi до Петербурга за платнею, доїзжали до Межигiр’я своїми кiньми, а звiдти їхали до столицi вже кiньми, що знаходились при Межигiрському монастирi. Замiсть них, “до повороту свого”, вони залишали пiд доглядом ченцiв своїх коней. З цього приводу архiмандрит Спасо – Преображенськ монастиря писав до кошового отамана, що степовi козацькi конi, якi не звикли до лiсистих монастирських лукiв, не можуть там годуватися, i тому “завжди приходять в худобу, а часом не стерпiвши падуть”, чим приносять вiйськовому товариству збитки, а монастирю “спiвчуття”. Степових же пасовиськ у вiдомствi монастиря не було, а придбати “за силу указну нинi духовному чину нiяких угiдь аж нiяк не свободно”.
Тому монастирська братiя доручила архiмандриту прохати кошового отамана зi всим товариством, щоб тi звернулися до гетьмана Розумовського з проханням надати поблизу Києва “степу”, або хоча б дозволити “на певну вiйськову потребу, а на рахунок монастирський купити”. При тому “степу” монастирськi ченцi пропонували спорудити хутiр i тримати там монастирську худобу i запорозьких коней [68. – Арк. 140]. Тим самим Києво-Межигiрський монастир намагався розширити свої земельнi володiння за допомогою Коша, бо iншої можливостї це зробити не було.
Аналiз джерел дозволяє зробити висновок, що Межигiрський монастир економiчно великою мiрою залежав вiд Вiйська Запорозького. Звiтуючи в Синод про свої прибутки, межигiрський архiмандрит з братiєю писав, що “монашествующi в монастирi нiякого [кошту] на утримання себе не мають”, а подаянь в монастир нiхто не приносить, бо з причини далекого розташування святої обителi вiд мiста богомольцi вiдвiдують його рiдко, а якщо i вiдвiдують, то самi “їжею вiд монастиря харчуються”. Тому межигорцi “iспрошали” в Запорозькiй Сiчi на потреби монастиря подаяння, по можливостi грiшми, до того ж отримували “по заведеному щорiчно грiшми, а зверх того сiллю, рибою та iншим для монастиря потрiбним” [68. – Арк. 105].
В листi до київського митрополита Гавриїла Кременецького межигiрськi ченцi повiдомляли, що вiдправленi з монастиря до Запорожжя “господин начальник архiмандрит Володимир.., також iєромонахи… утримання єдино тiльки вiд доброхотiв Вiйська запорозького мають” [68. – Арк. 113 – 114].
Для розумiння долi внескiв Запорозького Вiйська в прибутках Києво-Межигiрського монастиря скористаємося даними, наведеними П.Орловським [220. – C. 840 – 855].
У 1774 р. монастир володiв селами Вишгород, Новими Петровичами, Старими Петровичами, Лютежем i Борками у Київськiй сотнi; селами Чернин, Євминки, слободами Красулька i Яськова Гребля у Остерськiй сотнi Київського полку, а також селом Дем’янцi у Переяславському полку. В них налiчувалося 333 двори i 43 бездвiрнi хати, а якщо враховувати слободи – 470 дворiв, де мешкало бiльш нiж 3200 селян. На користь монастиря вони виконували роботи по два днi на тиждень.
Крiм того, монастир мав 7 млинiв, 39 рибних озер, з яких 12 здавались в оренду з оплатою 10 карбованцiв на рiк. Монастир користувався великими фруктовими садами, городами а також близько 350 десятинами пашнi. Йому належали двi лiсовi пущi, сiнокоси, що мали площу 1320 десятин. Три сiнокоси ченцi вiддавали на вiдкуп i отримували за них по 40 карбованцiв на рiк. Межигiрська обитель володiла гутою на р.Iрпiнь, де вироблялося просте скло. У зв’язку з вiдсутнiстю прибутку вiд неї ця гута в 1774 р. була вiддана на вiдкуп за 40 карбованцiв на рiк. У всiх селах i слободах, що належали монастирю, а також при самому монастирi дiяли шинки, в яких продавали вино, мед, пиво. Крiм того, Межигiрський монастир володiв двома винокурними заводами, що були розмiщенi у Євминках i Лютежi.
Наведенi данi свiдчать, що монастир мав досить велике господарство, яке щорiчно приносило йому значнi прибутки. Але не меньшi кошти монастир отримував i вiд Запорозького Вiйська. Так, чистий прибуток Межигiрської обителi вiд маєткiв у 1771 р. становив 3378 карбованцiв 29 копiйок, у 1772 роцi – 2722 карбованця. В той же час межигiрськi ченцi в 1772 р. зiбрали на Запорожжi 2447 карбованцiв i 34 червiнцi, до того ж 72 вози в’яленої риби, 60 дiжок сельдi, 910 рун. У 1773 р. прибуток вiд маєткiв становив 2593 карбованцi, а ченцi привезли iз Запорозьких Вольностей 2062 карбованцi, 800 рун, 1020 пудiв солi та 30 ок осетрової iкри [220. – C. 853].
Звичайно, що з погляду на таку щедрiсть запорожцiв по вiдношенню до Межигiр’я iншi монастирi намагались залучити Запорожжя до своїх парафiй, щоб мати змогу отримати такi ж великi прибутки. Але козаки завжди вiдмовлялись вiд таких пропозицiй, керуючись у своєму рiшеннi не лише мiркуваннями про традицiйнiсть належностi Запорожжя до парафiї Межигiр’я, а й тими суто прагматичними вигодами вiд спiлкування з ченцями Межигiрського монастиря, про якi мова йшла вище. В 1750 р. iєромонах Полтавського монастиря Iоасаф Тихонович, що перебував на Сiчi для збирання милостинi, зробив спробу умовити курiнних отаманiв залишити Межигiр’я i стати парафiянами Полтавського монастиря, “особливо ручаючись, як мати за свою дочку, за те задоволення, яке все Запорожжя вiдчує вiд нашої до всiх козакiв прихильностi”.
Полтавський ченець Яценко-Зеленський, який знаходився разом з Тихоновичем на Сiчi, непокоївся, що за такий “до безмежностi немудрий прожект” запорожцi виженуть їх з Сiчi “плачучими”. Але, на його радiсть, козаки хоча й не прийняли пропозицiю Iоасафа, проте обдарували Полтавський монастир так щедро, що Яценко – Зеленський в захватi писав: “Ми, якi приїхали на одних порожнiх глобцях i парою коней, виїхали iз Сiчi караваном, при якому гнали звiдти ж 16 верхових коней, стiльки вивезли тканини, скiльки й галуну, саф’яну, мiшин та iншого” [112. – C. 64 – 65].
Вище вже зазначалося, що однiєю з головних причин пiдтримування запорожцями тiсних стосункiв з Межигiрським монастирем була його ставропiгiйнiсть. Козацтво сподiвалося, що завдяки незалежностi Межигiр’я вiд київського митрополита Запорожжя запобiгне втручанню в свої вiйськовi та церковнi справи з боку Києва, а патрiарх (пiзнiше – Синод), що знаходився на далекiй вiдстанi вiд Запорожжя, не матиме реальної можливостi впливати на вирiшення церковних справ на козацьких землях. В значнiй мiрi розрахунки Коша виявились вiрними, i до самого моменту скасування Нової Сiчi вiн вiдiгравав вирiшальну роль у керiвництвi релiгiйним життям пiдлеглої йому територiї. В той же час i київськi митрополити, i Синод робили спроби посилити свiй вплив на Запорожжя. Нерiдко вони робили це, iгноруючи права Межигiрського монастиря i вимагаючи вiд нього ретельних звiтiв про стан церковної справи на Запорозьких Вольностях.
В Синодi розумiли: якщо на керiвних посадах в українських монастирях будуть знаходитись мiсцевi iєромонахи, якi обиратимуться самою монастирською братiєю, контролювати i керувати станом церковної справи буде досить важко, тим бiльше, що iгумени-українцi чинили б опiр спробам Синоду остаточно скасувати її церковну автономiю. Тому з 30-х рокiв XVIII ст. (що хронологiчно спiвпадає з часом заснування Нової Сiчi) iгумени до українських монастирiв призначалися Синодом. Ця доля не обминула i ставропiгiйний Києво-Межигiрський монастир. У 1743 р. його ченцi скаржились, що їм тепер призначають iгуменiв, тодi як ранiше було так:
“Коли вмирає iгумен або архiмандрит, то промiж братiї того ж монастиря обирає братiя к такому начальству згiдного мужа, i поставляється iгуменом, а не iз iншого монастиря, який чин був здавна… А нинi заслуженi присилаються архiмандритами; але цi архiмандрити, який приїде до нашого убогого монастиря, то по своїй похотi чинить, як бажає, а чина церковного i нашого уставу монастирського не дивиться, а соборної братiї нiколи до ради не закликає, але сам собою всяке дiло затiває i робить за примхами своїми” [170. – C. 248 – 249].
Крiм функцiї призначення iгуменiв до Межигiр’я (що робилось і по відношенню до інших українських монастирів), Синод взяв на себе i керiвництво розподiлом майна померлих iгуменiв [31; 32; 85. – C. 17]; контроль за постриженням в ченцi [29]; вирiшення господарських суперечок Києво-Межигiрського монастиря з Києво-Печерською Лаврою [27]; контроль за вiдвiдуванням архiмандритом Запорозької Сiчi [28], за господарською дiяльнiстю монастиря i за його прибутками [68. – Арк. 102 – 103], та контроль за цiлим рядом iнших аспектiв дiяльностi Межигiр’я [25. – Арк. 41].
За таких умов, коли Синод поставив пiд свiй контроль фактично всi справи Києво-Межигiрського монастиря, вiн став робити спроби контролювати i церковне життя Вiйська Запорозького. В 1773 р. Синод вимагав надати вiдомостi про прибутки Вiйська, пояснюючи своє запитання тим, що йому невiдомо, чи може Києво-Межигiрський монастир “в утриманнi своєму без прибуткiв Вiйська Запорозького постачатися”. Крiм того, Синод вимагав звiтувати про те, на яких пiдставах Запорозьке Вiйсько було парафiєю Межигiрського монастиря i чому до козацьких церков начальником призначено Володимира Сокальського.
Межигiрськi ченцi пiсля одержання цих вимог Синоду одразу сповiстили про них Кiш, який i надiслав до монастиря наказ, що саме треба вiдповiсти Петербургу. Згiдно з ним межигiрськi ченцi надали до Синоду досить докладнi вiдомостi про iсторiю входження Запорожжя до парафiї монастиря, про надання Сокальському сану архiмандрита i про “прихильностi” запорожцiв до їхньої обителi. В той же час про прибутки Вiйська до Синода повiдомлено не було [68. – Арк. 104 – 105].
Таким чином, Святiйший Синод не отримав очiкуваних вiдомостей про запорозькi справи, а тому не мав змоги суттєво впливати на дiяльнiсть цiєї парафiї Межигiрського монастиря.
Спроби поставити пiд свiй контроль дiяльнiсть Межигiр’я, а, отже, i Запорозького Вiйська, робилися не лише Синодом, а й київськими митрополитами. В 1752 р. Тимофiй Щербацький направив прохання до Синоду про передачу пiд його владу Межигiрського монастиря i Переяславської єпархiї, але Синод 5 червня 1752 р. вiдмовив у цьому [143. – C. 20].
Проте, деякi аспекти дiяльностi Межигiрської обителi все ж залежали вiд київських митрополитiв. Межигiрськi ченцi зверталися до митрополичої консисторiї за благословенням своїх iєродияконiв i ченцiв во священство i iєродияконство [37. – Арк. 32; 39. – Арк. 51; 40. – Арк. 55; 38. – Арк. 44], пояснюючи своє прохання тим, що “обителi нашiй Києво-Межигiрськiй за скудiстю iєромонахiв i iєродияконiв отстоїть велика потреба в священнослужiннi” [37. – Арк. 32]. Такi кандидати на посвячення повиннi були прибути до консисторiї, де духовник, на пiдставi “розпитувань i розсмотрєнiя” вирiшував, чи не мають вони перешкод для отримання вiдповiдних духовних чинiв. Пiсля цього київський митрополит виносив рiшення, давати чи нi благословeння [38. – Арк. 45].
Київськi митрополити, як i Синод, робили спроби контролювати стан церковної справи на Запорожжi, надсилали до Києво-Межигiрського монастиря вимоги надати вiдомостi про “церков сiчових священо – i церковнослужителiв, .. про прибутки i витрати” [68. – Арк. 122].
З документів Архіва Коша Нової Запорозької Січі відомо, що межигiрський iгумен, перш нiж вiдповiсти митрополиту, надiслав лист до кошового отамана П.I.Калнишевського, в якому прямо писав, що вiн “побоюється про те, як не пiдвергнути себе якою на то противною вiдповiддю вiд команди своєї штрафу, толь з iншого боку i вельможностi вашої образi”, тому вирiшив, що не може вiдповiсти на запит митрополита без дозволу кошового керiвництва [68. – Арк. 122 – 123].
Звичайно, межигiрськi ченцi робили це не лише з причини свого дружнього ставлення до запорозького козацтва. Бiльш важливим для них було отримання матерiальних вигiд. В тому ж листi межигiрський iгумен писав, що за своє повiдомлення вiн просить “обитель сiю по старому без вiдмiни утримувати при своїх прихильностях i неоставленiях.., iз братiї нашої для священослужiння iєромонахiв та iєродияконiв ставити на старих пiдставах поперемiнно” [68. – Арк. 123].
Аналiз взаємин запорозького козацтва i Києво-Межигiрського монастиря дозволив встановити, що вони велися по таким напрямкам:
1) призначення ченцiв до сiчової церкви;
2) призначення ченцiв до Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря;
3) призначення ченцiв до деяких запорозьких церков (кiлькiсть межигiрських ченцiв не дозволяла забезпечити всi козацькi храми Божi);
4) утримання шпиталю при монастирi для старих i немiчних козакiв;
5) ходiння запорожцiв на богомiлля до Межигiр’я;
6) послушництво i постриження в ченцi запорожцiв;
7) вiдправка до монастиря винних у злочинах козакiв;
8) обмiн iнформацiєю про намiри росiйського уряду щодо Запорожжя;
9) збирання милостинi межигiрськими ченцями;
10) влаштування монастирських будiвель коштом i силами запорожцiв;
11) звiти перед Синодом про стан церковної справи на Запорожжi;
12) вирiшення господарських питань;
13) приватнi стосунки межигiрських ченцiв i запорожцiв.
Межигірський монастир отримував вiд них в першу чергу матерiальнi вигоди. А вони були досить великi: розмiр надходжень до Межигiр’я iз Запорозьких Вольностей дорiвнював прибуткам вiд монастирських маєткiв. Запорожцi, якi в XVII – на початку XVIII ст. були зацiкавленi в пiдтримцi тiсних стосункiв з Межигiрською обителлю в першу чергу з причини її ставропiгiйностi, в перiод Нової Сiчi, коли вони вже не могли обiйтися без визнання зверхньостi київських архiєпископiв (митрополитiв) у вирiшеннi деяких духовних справ, що стосувались Запорозьких Вольностей, зберiгали стосунки з Києво-Межигiрським монастирем великою мiрою з огляду на традицiю, а також на надання братiєю святої обителi рiзноманiтних послуг Вiйську – починаючи iз задоволення духовних потреб козацтва, утримання шпиталю i закiнчуючи поданням Кошу iнформацiї про намiри уряду по вiдношенню до Запорожжя.
Разом з тим, i в 1734 – 1775 рр. Кiш використовував стосунки з Межигiр’ям для збереження своєї провiдної ролi в керiвництвi релiгiйною справою на Запорожжi. Завдяки ставропiгiйному статусу Києво-Межигiрського монастиря Запорозькi Вольностi у вирiшеннi деяких духовних питань залишалися непiдвласними київському митрополиту. Знаходячись в формальнiй залежностi i вiд Межигiр’я, i вiд митрополита, Кошу вдавалося вiдстояти свою фактичну зверхнiсть у вирiшеннi церковних питань.