Iсторичнi умови розвитку церковного устрою Запорозьких Вольностей

Ігор Лиман

На процес впорядкування церковного устрою Запорожжя значною мiрою впливали економiчна i внутрiшньополiтична ситуацiя в регiонi. Великий вплив на релiгiйне життя мала полiтика росiйського уряду по вiдношенню до Вольностей Вiйська Запорозького. Саме тому дослiдження особливостей церковного будiвництва на Запорожжi, релiгiйності козакiв, системи пiдпорядкування церков i духовенства передбачає розумiння iсторичних умов розвитку церковного устрою Запорозьких Вольностей.

Обособлення Запорожжя вiд Лiвобережної України розпочалося по закiнченнi Визвольної Вiйни. Вже тодi гетьман Богдан Хмельницький своєю владою пiдтвердив усi особистi i поземельнi права, що були дарованi Запорожжю в 1576 роцi королем Баторiєм, зауваживши, що запорозьке вiйсько не потребує пiдтверджуючої грамоти як таке, що має “особливi клейноди й армату вiйськову” [237. – C. 225]. За Андрусiвським перемир’ям, пiдписаним у 1667 роцi мiж Росiєю та Польщею, Правобережна Україна вiдiйшла до Польщi, Запорозька Сiч отримала статус самостiйної територiї, а Лiвобережна Україна залишилась у складi Росiї. Тим самим була закрiплена адмiністративна незалежнiсть Запорожжя вiд Лiвобережної України, що створило умови для складання на її територiї своєрiдного, оригiнального церковного устрою.

На Сiчi iснувала Покровська церква, головний священик якої вважався начальником усiх козацьких церков. Крiм того, на Запорожжi iснувало ще кiлька церковних споруд i Самарський Пустинно-Миколаївський монастир. До того ж, з 1576 до 1672 року козаки мали свiй “релiгiйний центр”, з якого призначались ченцi до Покровської церкви та Самарського монастиря. Цим центром був Терахтемирiвський монастир, розташований бiля Днiпра, нижче Трипiлля [149. – C. 2]. В серединi XVII ст. цей монастир було розорено i вiн обезлюднiв, тому в 1672 р. козаки передали функцiю призначення духовних осiб до церков Запорожжя Києво-Межигiрському ставропiгiйному Спасо – Преображенському монастирю. В 1691 р. пiд його опiку було передано i запорозький Самарський монастир.

За умовами “вiчного миру” 1686 р. Запорожжя вiдiйшло до складу Росiї, проте, Запорозьке Вiйсько зберегло ряд прав, якi дають пiдстави казати про його автономiю як вiд Росiї, так i вiд Гетьманщини. Прагнення запорожцiв вiдстоювати свої права викликало гнiв гетьманського керiвництва. Так, у 1686 р. вiдбувалося досить напружене протистояння Коша i гетьмана Iвана Самойловича з приводу стосункiв Запорожжя з турками [271. – C. 16 – 18]. В 1688 р., коли князь Галiцин, за угодою з Iваном Мазепою, почав будувати поблизу Самарського монастиря Новобогородицьку фортецю, запорожцi вiдкрито висловили своє обурення як проти Мазепи, так i проти Галiцина. За це самарськi ченцi, якi пiдтримували козакiв, були проголошенi бунтiвниками i засудженi до тортур; Мазепа готувався “жорстоко помститися” i запорожцям, чому завадила лише морова хвороба, яка спустошила Запорожжя в 1690 р. [270. – C. 302 – 303].

Пiсля зруйнування Сiчi в 1709 р. запорожцi були змушенi пiти пiд протекцiю кримського хана, де i була заснована спочатку Кам’янська, а потiм Олешкiвська Сiч. Це призвело до руйнування iснуючої церковної системи запорожцiв. Козаки, залишаючи свої землi, частину майна Самарського монастиря спалили, а частину забрали з собою, пiсля чого свята обитель прийшла в запустiння. До того ж, за умовами Прутського миру Самарський монастир разом зi всiма маєтками вiдiйшов до туркiв, якi спалили значну частину його будiвель [270. – C. 303]. Було порушено зв’язки з Межигiрським монастирем, який без економiчної пiдтримки з боку козакiв прийшов у запустiння. Цьому сприяла i пожежа 1717 року, яка знищила значнi матерiальнi цiнностi монастиря [148. – C. 93]. Разом iз Сiччю була зруйнована i Покровська церква, а iншi запорозькi храми хоча i продовжували iснувати, залишились без значної частини духовенства, що розiйшлася по iнших парафiях.

До Олешкiвської Сiчi запорожцi прийшли лише з похiдною церквою, до того ж, першi мiсяцi вони залишались майже зовсiм без духовних осiб. Козаки, втративши зв’язки з Межигiр’ям, були змушенi звертатися за послугами до духовенства Грецiї, Константинополя i Польщi. До 1728 р. настоятелем над запорозьким духовенством був грецький архiмандрит Гавриїл. В цьому знайшла прояв схiдна орiєнтацiя Запорожжя, яка в подальшому стала болючою точкою у запорозько – росiйських духовних справах. Лише за шiсть рокiв до повернення запорожцiв на їхнi старi землi Гавриїл був замiнений росiйським священиком Дiдушинським.

Умови перебування запорожцiв на Олешках були несприятливими не лише для розвитку релiгiйної справи, але i для економiчної i полiтичної дiяльностi Вiйська. За протекцiю, яку запорожцi мали вiд кримського хана, вони були повиннi посилати в походи для пiдтримки ханської армiї не менше двох тисяч козакiв, безкоштовно брали участь у будiвництвi Перекопської лiнiї. Козацтву було заборонено мати на Сiчi гармати, будувати укрiплення, мати зносини з Росiєю, їздити до росiйських мiст, вести торгiвлю в Криму i Очаковi. Запорожцi були обкладенi рiзного рода даниною. Кримський хан втручався у справи, вирiшення яких здавна знаходилось у компетенцiї кошового керiвництва. Так, запорожцi нерiдко засуджувались до смертної кари, до заслання на галери, з них стягалися в подвiйному i потрiйному розмiрi штрафи за вкрадене у татар майно. Крiм того, кримський хан вiдiбрав у козакiв Низ Днiпра вiд Великого лимана до порогiв i вiддав його ногайським татарам.

З огляду на такий стан справ запорожцi розпочали переговори з Росiєю про повернення на рiднi мiсця. Довгий час Росiя займала досить стриману позицiю в питаннi повернення козакiв. Лише в 1733 р., коли взаємини Росiї i Туреччини загострилися i виникла загроза вiйни, iмператриця Анна Iоаннiвна, пiсля цiлого ряду вiдмов, нарештi прийняла запорожцiв пiд своє “високе заступництво”. 31 серпня 1733 р. на iм’я кошового отамана була надiслана грамота про пробачення провини запорожцiв i прийняття їх пiд владу Росiї. Проте, з цiлого ряду обставин, лише 31 березня 1734 р. Кiш було перенесено до урочища Базавлук. У Лубнах був пiдписаний договiр, у якому викладались умови переходу Вiйська у пiдданство росiйських iмператорiв. Головними умовами було:

1) забуття всiх провин запорожцiв;

2) дозвiл козакам мешкати на землях, якi вони займали до 1709 р.;

3) дозвiл користуватися рибними i звiроловними промислами “вiд росiйських кордонiв безперешкодно”;

4) збереження козаками вiрностi росiйському престолу;

5) зобов’язання козакiв мати “чиновникiв за нинiшнiм положенням”;

6) визнання запорожцями своєї залежностi вiд головнокомандуючого генерала Малої Росiї;

7) встановлення щорiчного жалування за службу в розмiрi 20 тисяч карбованцiв.

Пiд час перебування запорожцiв пiд протекцiєю кримського хана в церковнiй системi Росiї вiдбулися суттєвi змiни. Функцiї скасованого iнституту патрiаршества були переданi Святiйшому Синоду. В 1722 р. на його чолi Петро I поставив обер – прокурора, свiтську особу. З цього часу монарх став фактичним головою церкви [170. – C. 248]. Була скасована система виборiв митрополитiв i вiдтепер останнi призначалися царською владою пiсля надання їх кандидатур Синодом. Уряд Петра I, продовжуючи наступ на автономiю українського духовенства, в 1722 р. вiдiбрав у київських митрополитiв їхнiй титул, i на протязi двадцятих рокiв київськi архiпастирi носили титул архiєпископiв.

У 1734 р., вже за часiв правлiння iмператрицi Анни Iоаннiвни, Синод видав розпорядження не друкувати i не проголошувати молитву до святого митрополита Олексiя, в якiй мiстилося прохання вiд царя i царської родини, щоб “престолу Київському з’єднатися з богопоставленим престолом Московським i князiвству Малоросiйському сполучитися з богохранимим Великоросiйським царством”. Синод мотивував своє розпорядження так: “Мала Росiя, також Київська i iншi тiєї країни єпархiї з Великою Росiєю вже з’єднанi i знаходяться в однiй Великоросiйськiй єпархiї” [143. – C. 28].

Пiсля повернення козакiв до Росiйської iмперiї її уряд намагався застосувати по вiдношенню до Вiйська Запорозького загальнi принципи своєї внутрiшньої полiтики, спрямованi на унiфiкацiю управлiння всiма складовими частинами iмперiї. Першим документом, який визначив принципи майбутнього пiдпорядкування Запорозького Вiйська київському генерал – губернатору, була вже згадана грамота Анни Iоаннiвни вiд 31 серпня 1733 р. Залежнiсть Запорожжя вiд київського генерал – губернатора пiдтверджена i грамотами, виданими iмператрицею в березнi i вереснi 1735 р. [91. – C. 10]. Дiяльнiсть Запорозького Вiйська контролювалась i Колегiєю закордонних справ.

З заснуванням Нової Сiчi запорожцi стали вважати своєю територiєю значнi площi Пiвденної України, якi на пiвднi межували з землями татар, а на пiвночi закiнчувалися “Новими Кодаками… i степом по р.Самарi, в 25 верстах вiд її гирла” [275. – C. 9]. В 1740 р. “iнструментом”, прийнятим при Великому Iнгулi росiйським уповноваженим Неплюєвим i турецьким Мустафою-беєм Селiхтаром Кятiби були визначенi кордони Вольностей Запорозьких. У їх основу було покладено розмежування 1705 р.. Захiднi кордони запорозьких земель визначалися таким чином: вiд гирла Синюхи вниз до Ташлика, звiдти через рiки Мертвi Води i Малий Iнгулець до рiки Кам’янки. Схiдний кордон визначався гирлом Кiнських Вод до Мокрої Московки, звiдти до верхiв’я Берди i до мiсця впадiння останньої в Азовське море [239. – C. 27 – 31]. Такий кордон мiж запорозькими землями i татарськими кочiв’ями проiснував майже до самого моменту зруйнування Нової Сiчi.

Пiсля повернення козакiв до росiйського пiдданства почався активний процес заселення Запорожжя i, як наслiдок, збiльшилась кiлькiсть церков i каплиць на цiй територiї. У зв’язку зi зростанням населення з’явилась необхiднiсть адмiнiстративного подiлу Вольностей Вiйська Запорозького на паланки. В 1734 р. на Запорожжi було засновано п’ять паланок – Бугогардiвська, Iнгульська (Перевiзська), Кодацька, Самарська i Кальмiуська [213. – C. 45]. Подальший розвиток Запорожжя i зростання населення викликали необхiднiсть заснування в 1768 р. ще двох паланок – Орiльської та Протовчанської, а трохи пiзнiше – восьмої, Прогноївської. На думку Д.I.Яворницького, iснували ще двi паланки – Барвинкiвська i Личкiвська [270. – C. 160]. Вони були заснованi в останнi часи iснування Нової Сiчi, а тому не встигли вплинути на перебiг подiй.

Основною економiчною формою поселень на територiї Вольностей Вiйська Запорозького були зимiвники. Їх кiлькiсть, за приблизними пiдрахунками, на кiнець iснування Нової Сiчi доходила до 6 тисяч [140. – C. 10 – 13]. Крiм зимiвникiв, на Запорожжi iснувало кiлька десяткiв слобiд, населення яких складало вiд 4 до 300 i навiть бiльше дворiв [150. – C. 206]. Великi слободи були центрами запорозьких паланок. В стратегiчних пунктах, незалежно вiд паланкового подiлу, знаходились фортецi – фабурги. В них були розмiщенi вiйськовi залоги з деяким домiшком цивiльного населення. В паланках було сконцентроване сiльськогосподарське життя Запорожжя. Тут мешкала старшина, зимiвчани, жонатi козаки i запорозьке поспiльство. Столицею Вольностей Вiйська Запорозького була Сiч, де знаходилось кошове керiвництво, головнi сили запорозького вiйська i торгово – ремiсницькi елементи.

На момент лiквiдацiї Нової Сiчi населення Запорозьких Вольностей налiчувало до 200 тисяч чоловiк. Розмiщувалось воно нерiвномiрно. Найбiльш заселеними були Самарська, Протовчанська i Орiльська паланки. Дещо меншою була щiльнiсть населення в мiсцевостях мiж правим берегом Днiпра i верхiв’ями Iнгульця, на берегах рiчок Iнгулу, Омельнику в Кодацькiй паланцi. Ще менше людей мешкало в середнiй i нижнiй течiї Iнгульця, Буга в Iнгульськiй та Бугогардiвськiй паланках. Нарештi, менше всього було мешканцiв на окраїнах Запорожжя – в Кальмiуськiй i Прогноївськiй паланках.

Такий розподiл населення значною мiрою залежав вiд двох факторiв: 1) розташування мiсцевостей вiдносно татарських земель; 2) природнi умови. Так, схiдна окраїна Запорозьких Вольностей межувала з аулами ногайських татар i була захищена лише невеликою рiчкою Конкою, тому її населення було досить малочисельне. Пiвнiчнi i захiднi окраїни були розташованi вiдносно татар на великiй вiдстанi, а пiвденна окраїна захищена широким Бугом i великим загоном козакiв. Природнi умови найбiльш сприятливими були на пiвночi Запорожжя – там були дуже родючi мiсцевостi, багатi лiсами, рiками i озерами.

В перiод Нової Сiчi майже постiйно точилися суперечки мiж Кошем i росiйським урядом з питань керiвництва справами, якi стосувались Вольностей Вiйська Запорозького. Росiйський уряд через свiтську адмiнiстрацiю i духовну владу намагався розширити свiй вплив не тільки на внутрiшнiй, а й на релігійний устрiй Вольностей, тим самим i релiгiйний. Кiш, зi свого боку, прагнув захистити свої давнi права i зберегти автономiю в керiвництвi Запорожжям. Характер стосункiв Коша i росiйської адмiнiстрацiї значною мiрою залежав вiд загальнополiтичної ситуацiї.

В 1733 роцi царському уряду було необхiдно запобiгти участi запорожцiв у бойових дiях на боцi Туреччини. Тому київський генерал Вейсбах писав до них: “Всi тi мiсця вашi власнi, i в тi мiсця, якi вам прямо належать, нi Росiя, нi Порта, нi Хан Кримський i нiхто вступати не може” [96. – C. 323]. Пiсля укладання в 1739 р. Бiлградського миру загроза з боку Туреччини послабла, i тому росiйський уряд став вважати за можливе iгнорувати права запорожцiв на володiння землею. По Iнгульському трактату всi запорозькi землi увiйшли до складу Росiйської iмперiї i стали вважатися “суспiльними землями, якими уряд має право розпоряджатися на свiй розсуд” [96. – C. 323].

Майже водночас з будiвництвом Нової Ciчi при нiй було утворено Ново-Сiчинський ретраншемент, в якому постiйно перебував росiйський гарнiзон. Росiйськi гарнiзони знаходились i при фортецях, розташованих по течiї Днiпра вiд гирла Орiлi до Нової Сiчi [160. – C. 330]. Такими заходами росiйський уряд намагався посилити свiй вплив на Запорожжi i запобiгти “самовiлля” з боку Коша. Для цього використовувалась i невизначенiсть схiдних кордонiв Вольностей Вiйська Запорозького. Кордони, встановленi у 1740 р., не задовольняли нi запорожцiв, нi донських козакiв. Тому вже з 1743 р. мiж ними точилися суперечки, що супроводжувались пограбуваннями i вбивствами. З обох бокiв зверталися зi скаргами до росiйського уряду, визнаючи його зверхнiсть у розпорядженнi встановленням кордонiв, i тому представникiв росiйської адмiнiстрацiї влаштовувала роль “третєйського суддi” при вирiшеннi цього питання. Лише в 1746 р. був визначений кордон мiж землями донцiв i запорожцiв. Ним стала рiчка Кальмiус.

Характерно, що в цей час запорожцi вели боротьбу за землi не лише з донськими козаками, а i з росiйськими вiйськовими командами. Водночас iз веденням суперечок за свої схiднi кордони, запорожцi звернулись до iмператрицi Єлизавети Петрiвни зi скаргою на вторгнення на територiю Вольностей начальникiв Полтавського полку i на самовiльне збудування росiйськими комендантами на рiчцi Самарi трьох перевозiв. У результатi тривалих суперечок Кiш на цей раз вiдстояв таки свої права. Iмператриця наказала лiквiдувати перевози, а фортецю Стару Самару передати Запорозькому Вiйську. Проте, таке розв’язання конфлiкту було скорiш винятком, нiж правилом, i в подальшому скарги запорожцiв на скорочення територiї Вольностей залишалися незадоволеними.

До поземельних суперечок з донцями i росiйськими вiйськовими командами додалися прикордоннi конфлiкти запорожцiв з татарами. Пiсля укладання Бiлградського миру козаки позбулися права “чинити наругу над татарами” [237. – C. 299]. Проте, запорожцi неодноразово здiйснювали набiги на татарськi територiї, ловили рибу в Бiлозiрцi, Рогачику, Днiпровському i Бузському лиманах, хоч це i було заборонено кримським ханом. Разом з тим, i татари здiйснювали набiги на Запорожжя, пiд час яких вбивали козакiв, викрадали худобу, спалювали зимiвники. За таких умов, починаючи з 1739 р. мiж запорожцями i татарами неодноразово виникали взаємнi суперечки i претензiї. Для їх розв’язання створювались спецiальнi комiсiї, посилались депутацiї. Вони перiодично виникали аж до 1768 р., тобто до початку вiйни з Туреччиною. Результатом їх дiяльностi часто ставало взаємне вiдшкодування збиткiв або рiшення “претензiю на претензiю замiнити” [237. – C. 305].

Разом з тим, перiод 40-х рокiв XVIII ст. був позначений кiлькома позитивними для розвитку духовної справи на Українi подiями. Наказом iмператрицi вiд 11 червня 1743 р. київським архiпастирям було повернено митрополичий титул. Це пробудило в українських церковних колах надiю на вiдновлення тих прав української церкви, якi були скасованi вiд часу приєднання Київської митрополiї до Московської патрiархiї. Такi надiї значною мiрою спирались на доброзичливе ставлення iмператрицi Єлизавети до українцiв. Не бажаючи втрачати слушну нагоду, українське духовенство пiсля смертi 22 жовтня 1747 р. митрополита Рафаїла Заборовського звернулось до iмператрицi з проханням рукоположити обраного Синодом на київську кафедру архiмандрита Києво-Печерського Тимофiя Щербацького не в Петербурзi, а в Києвi. Iмператриця виконала i це прохання українцiв.

На початку 1750-х рр. ситуацiя на Українi i Запорожжi змiнилася. В 1750 р. було вiдновлено гетьманство. У зв’язку з цим Запорозьке Вiйсько було пiддано безпосереднiй владi гетьмана К.Розумовського. В сенатському указi вiд 19 жовтня 1750 р. з цього приводу зазначалося: “Сiчовому запорозькому вiйську з його отаманом i Кошем, а також з його приналежностями бути у вiдомствi нашого малоросiйського гетьмана, як то i в попереднi часи до 1708 року було” [150. – C. 75; 104. – C. 363].

Вiдновлення гетьманства не залишилось без наслiдкiв для Запорожжя. Якщо Вiйсько ранiше пiдлягало лише київському генерал-губернатору, то з 1750 р. останнiй став дiлити свою владу з гетьманом. Передача Вiйська Запорозького пiд владу гетьмана i генерал – губернатор призвела до обмеження вiйськового самоврядування в сферi адмiнiстрацiї, суду та iн.

Саме пiд час iснування вiдновленого гетьманського правлiння розпочався значний наступ на кордони Запорозьких Вольностей, в результатi якого територiя останнiх помітно скоротилася. В 1752 р. росiйський уряд з метою охорони окраїн росiйських земель вiд татар i запорожцiв переселив на територiю Запорожжя сербiв на чолi з Iваном Хорватом. Вони зайняли пiвнiчно-захiдну окраїну козацьких земель, заснували Ново-Сербiю з фортецею святої Єлизавети. Уряд оселив сербiв чи не на найкращих запорозьких землях по рiчках Синюсi, Висi, Тясьмiну i степу мiж Днiпром i Бугом. Серби будували на цiй територiї шанцi i форпости, укрiпляли старi поселення.

В 1752 р. для поселень новосербiв у запорожцiв було вiдiбрано землi вiд рiчки Омельник до Самотканi. За наказом росiйської адмiнiстрацiї, всi запорозькi зимiвники по лiвому берегу Самотканi повиннi були бути перенесенi “на iншi зручнi мiсця, що знаходяться в запорозьких дачах” [115. – C. 134 – 136]. Приводом для такого розпорядження було названо необхiднiсть припинення дiяльностi гайдамакiв, серед яких було багато запорожцiв.

У 1753 р. з Австро-Угорщини до Запорожжя прийшли серби на чолi з Iваном Шевичем i Райком Депрерадовичем. Цi переселенцi зайняли пiвнiчно – схiднi землi Запорозьких Вольностей. Було утворено Слов’яносербiю з фортецею Бахмутом. Таким чином, запорожцi втратили територiю, яка знаходилась мiж рiчками Луганню, Пiвнiчним Дiнцем i Бахмутом.

В 1752 р. iмператриця Єлизавета Петрiвна видала наказ утворити на кордонi Запорожжя поселення слобiдського малоросiйського полку. 18 серпня того ж року Сенат винiс рiшення розташувати це поселення на 20 верст нижче новосербського кордону, сформувати його за принципами слобiдських полкiв i пiдпорядкувати коменданту фортецi святої Єлизавети.

Отже, на територiї Пiвдня України, що входила до складу Росiйської iмперiї, не рахуючи Запорожжя, iснували п’ять окремих управлiнь, бо Бахмутський полк, Українська лiнiя з ландмiлiцейським корпусом, Слов’яносербiя, управлiння фортецi святої Єлизавети i Новослобiдське поселення мали власних начальникiв. Цi територiї були виключенi з – пiд юрисдикцiї Коша i пiдлягали київському генерал – губернатору.

Характерно, що уряд вiддавав переселенцям не лише “дикi” територiї, а i землi, на яких знаходилась велика кiлькiсть козацьких зимiвникiв. З таких територiй козаки в багатьох випадках були змушенi переходити в нововизначенi межi Вольностей, залишаючи переселенцям свої церкви.

Обмеженням площi земель, якi знаходились в юрисдикцiї Коша, росiйський уряд намагався досягти кiлька цiлей. На колишнiй запорозькiй територiї створювались поселення, завданням яких була охорона окраїн росiйських земель вiд татар i козакiв; тим самим посилювався контроль над Запорожжям. З iншого боку, з утворенням поселень збiльшувалося не – козацьке населення Пiвдня України. Тим самим створювались умови для господарського розвитку регiону в разi лiквiдацiї Вольностей Вiйська Запорозького. Певною вiхою в полiтицi росiйського уряду по вiдношенню до Запорожжя став 1756 р., який ознаменувався передачею справ Лiвобережної України iз вiдомства Колегiї закордонних справ до Сенату. Це призвело до обмеження компетенцiї гетьмана i мiсцевих установ, до посилення влади центральних органiв Росiйської iмперiї на Лiвобережнiй Українi i Запорожжi.

На початку другої половини XVIII ст. змiнилось ставлення росiйської влади до українського духовенства. В 1752 р. київський митрополит представив до Колегiї закордонних справ свiй рапорт, в якому домагався повернення пiд владу митрополiї Переяславської єпархiї i Києво-Межигiрського монастиря, прав безапеляцiйного митрополичого суду i дозволу друку церковних книг. На це прохання Синод вiдповiв вiдмовою, а за проведення в Переяславi елекцiйного собору для виборiв нового владики митрополит навiть дiстав догану. В 1757 р. митрополит Тимофiй Щербацький був переведений, за наказом уряду, до московської кафедри, що суперечило умовам приєднання Київської митрополiї до Московської патрiархiї, згiдно з якими митрополити повиннi були займати київську кафедру до кiнця свого життя.

В 1764 р. царський уряд зробив ще один крок в напрямi унiфiкацiї управлiння Росiйською iмперiєю. 10 листопада Катерина II, яка нещодавно зайняла росiйський престол, видала указ про скасування гетьманського правлiння [105. – C. 961 – 962]. Замiсть нього була вiдновлена дiяльнiсть Малоросiйської колегiї, на чолi якої був поставлений генерал – губернатор П.О.Румянцев. За указом iмператрицi, вiдтепер Запорозьке Вiйсько повинно було пiдлягати Малоросiйськiй колегiї [105. – C. 962; 159. – C. 70]. Це призвело до ще бiльшого посилення тиску на Запорожжя. Малоросiйська колегiя нехтувала правами Коша в керiвництвi справами Вольностей, прагнула звести їх нанiвець. За наказом Румянцева були збiльшенi вiйськовi та iншi повинностi, вимагалася видача росiйськiй адмiнiстрацiї втiкачiв, до Запорожжя надсилались урядовi залоги i були заснованi новi укрiплення.

В 1766 р. Катерина II видала манiфест про скликання Комiсiї для вироблення нового Уложення. Iмператриця вирiшила довести до кiнця працю щодо кодифiкацiї росiйських законiв, розпочату Петром I, i провести її на засадах “нової фiлософiї i науки”, вiдкритих добою Просвiти. Згiдно з iдеями просвiтництва, закони слiд було укладати не бюрократичними засобами, а за участю представникiв громадськостi. Як наслiдок – скликана Комiсiя, до якої ввiйшло 28 представникiв вищих державних установ – Сенату, Синоду та колегiй, i 537 виборних представникiв вiд рiзних станiв i груп населення. Серед них були i запорозькi козаки – вiйськовий суддя Павло Головатий i курiнний отаман Моiсей Скапа [265. – C. 340].

Запорозьке Вiйсько доручило своїм депутатам, мiж iншим, клопотати про пiдтвердження прав i вольностей, наданих Вiйську, духовенству i шляхетству польськими королями та литовськими князями i пiдтверджених росiйськими iмператорами. Крiм того, запорозькi депутати повиннi були домагатися заборони поселення iновiрцiв i розкольникiв на територiї Вольностей, а також переведення Вiйська з-пiд вiдомства Малоросiйської колегiї до юрисдикцiї Колегiї закордонних справ. В наказах зазначалося, що навiть Богдан Хмельницький i його наступники не втручались у внутрiшнi справи Сiчi, а “Малоросiйський уряд ордерує i пропонує у вiйську, немов пiдлеглу собi команду, в чому вiйсько, зазнаючи собi чималу кривду, пiд тим урядом бути не бажає” [77. – Арк. 167 – 171].

На дiяльнiсть Комiсiї для складання нового Уложення покладало великi надiї i українське духовенство, яке прагнуло якщо не повернути втрачену церковну автономiю, то хоча б затримати частину старих прав, якими вiдрiзнялись форми українського церковного життя вiд росiйських. Представниками українського духовенства були складенi 74 “пункти”, до яких увiйшли питання полiтичного, нацiонального, релiгiйного i станового характеру.

Вiдносно полiтико-нацiональних вимог, духовенство прагнуло повернення української автономiї. В загальноцерковнiй справi духовенство домагалось вiльного обрання київських митрополитiв i архiмандритiв Києво-Печерської Лаври, звiльнення їх з-пiд юрисдикцiї Синоду; пiдтримки українських освiтнiх установ – Київської Академiї i Чернiгiвського колегiуму; пiдтримки справи друку книжок i їх вiльного продажу. Можна погодитися з думкою О.Єфименко про те, що симпатiї украiнського духовенства в наказах до Комiсiї для складання нового Уложення були спрямованi на вiдновлення старовинних прав.

Це пояснювалось розгляданням духовенством церковного минулого України (не лише до пiдпорядкування киiвського митрополита московському патрiарху, а i деякий час пiсля цього, доки виконувались пункти жалувальної грамоти 1686 р.) як дещо подiбного до втраченого раю. Сучасний стан церковної справи був недовподоби українському духовенству, що i вiдбилося в наказах до Комiсiї. Саме тому Катерина II виказала упереджене ставлення до духовних осiб України з їх “честолюбством та заразою вiд зiпсованих правил римського духовенства”. Становi побажання українського бiлого духовенства зводилися до прагнення отримати привiлеї, якi мала шляхта, включаючи звiльнення вiд сплати податкiв i виконання повинностей. Чорне духовенство прагнуло затвердження за монастирями прав упривiльованих великих земельних власникiв.

Проте, накази як запорожцiв, так i українського духовенства залишилися нереалiзованими. Синод навiть не включив у наказ своєму делегатовi в Комiсiї найбiльш смiливих домагань українського духовенства. До того ж, i сама праця Комiсiї, розпочата в червнi 1767 р., не мала успiху i припинилась в кiнцi 1768 р. нiбито з причини вiйни з Туреччиною.

На цей час одним з головних напрямкiв спiлкування запорожцiв з росiйською адмiнiстрацiєю стало листування з приводу участi козацтва у гайдамацькому русi. Запорозьке керiвництво, виконуючи розпорядження росiйського уряду, було змушене проголосити гайдамакiв “самовiльниками i розбiйниками”, ловити i карати їх. Проте, безумовно, симпатiї запорожцiв були на боцi гайдамакiв, як борцiв проти нацiонально-релiгiйних утискiв українцiв. Багато хто iз запорожцiв не лише надавав допомогу гайдамакам, але i сам ставав до їх лав. Польськi i турецькi властi неодноразово скаржились росiйському урядовi на запорожцiв за пiдтримку, яку тi надавали гайдамакам. Це створило в очах росiйських урядовцiв погляд на козакiв як на людей неспокiйних i навiть шкiдливих, що становлять загрозу спокою на пiвденних окраїнах Росiйської iмперiї [158. – C. 465 – 466]. З появою на престолi Катерини II з її централiзаторськими планами i полiтикою скасування автономних територiй в межах iмперiї, гайдамацький рух було придушено, а стосунки запорожцiв з росiйською владою ще бiльше загострились.

Катерина II продовжила полiтику заселення земель Запорожжя, розпочату її попередниками. За бажанням iмператрицi, командир ландмiлiцейського корпусу i Української лiнiї генерал – поручик Мельгунов розпочав здiйснення далекоглядного плану заселення “запорозької обширної пустелi i безлюдного степу здiбним християнським народом, до земельного господарства i вiйськової служби равновлаштованим” [250. – C. 67]. Указом iмператрицi вiд 22 березня 1764 р. була вiдкрита Новоросiйська губернiя, з повiтами i двома головними провiнцiями – Єлисаветинською, до складу якої ввiйшли Ново – Сербiя, Новослобiдський полк i фортеця святої Єлизавети, i Єкатеринiнською, з Слов’яносербiєю, Українською лiнiєю i Бахмутським козачим полком. Внаслiдок цiлеспрямованої полiтики росiйського уряду територiя Новоросiйської губернiї почала швидко заселятися i за досить короткий час чисельнiсть її мешканцiв значно збiльшилася.

Землi Новоросiйської губернiї були виключенi з парафiї київських митрополитiв. Всi їх церкви належали до трьох єпархiй: Єлисаветинська провiнцiя в релiгiйнiй справi пiдлягала єпископу Переяславському; Єкатерининська – єпископу Бiлгородському; Бахмутський полк залежав вiд єпископа Воронезького [250. – C. 76]. Територiя Новоросiйської губернiї не входила до складу Запорозьких Вольностей, тому в церковнiй справi не пiдлягала Старокодацькому правлiнню i Межигiр’ю. В Новоросiйськiй губернiї, на вiдмiну вiд Запорожжя, були створенi протопопiї i нове намiсне правлiння.

Так, iз довiдки до Переяcлавської консисторiї відомо, що Єлисаветинська провiнцiя складалася з трьох протопопiй: перша знаходилась в фортецi святої Єлизавети, друга – в першiй Новомиргородськiй ротi Хорватового гусарського полку, третя – в Криловському шанцi Пандурського гусарського полку. Крiм того, iснувало Кам’янське намiсне правлiння, духовним намiсником в якому був Артемiй Зосимович [253. – C. 343]. У травнi 1774 р. в Кременчуцi було вiдкрито “головну протопопiю” Новоросiйської губернiї, вiд якої стали залежати парафiї Кобеляцької i Сорочинської протопопiй.

Незважаючи на незалежнiсть церков Новоросiйської губернiї вiд Коша, запорозька старшина iнодi робила спроби керувати їх справами. Але подiбнi втручання старшини носили своєрiдний характер. Так, запорожець Опанас Фрiдрiх наказував поминати iмена кошового керiвництва пiд час лiтургiї в церквi слободи Зеленої, яка знаходилась в Єлизаветинськiй протопопiї Переяславської єпархiї [88. – C. 114 – 118].

Мiж запорожцями i керiвництвом сумiжних з Вольностями земель вiдбуваються в цей час чисельнi конфлiкти, якi, мiж iншим, торкаються i церковної справи. В 1775 р. торський прапорщик Боженков i поручик Бахмутського гусарського полку Мазан зробили спробу заарештувати запорозького полкового писаря Iвана Неживого, осавула Федора Сербина i ще десятьох запорожцiв, якi прийшли говiти до Святогорського монастиря. Пiд час служiння лiтургiї, на якiй були присутнi запорозькi козаки, Мазан з гусарами вдерся до монастирської церкви i наказав запорожцям йти пiд арешт за перетинання карантинної лiнiї, яка нiбито проходила бiля монастиря. Крiм того, Мазан наказав вiдiбрати у Святогорського монастиря коней, подарованих козаками. За цих коней мiж братiєю святої обителi i гусарами навiть вiдбулася бiйка, пiд час якої осавулу Сербину з частиною запорожцiв вдалося втекти.

З приводу такого вчинку сусiдiв кошове керiвництво, заручившись пiдтримкою начальства монастиря, написало скаргу слобiдсько-українському губернатору Щербинiну. В листi Коша зазначалося, що запорожцi були “заарештованi даремно, з єдиної сумiжньої забирателiв недоброзичливостi”. Кiш звернувся до Щербинiна з проханням “служити усiм… аби вони таких вчинкiв, кої недобрi, не дiяли, але по сусiдству дружно жили з запорозьким вiйськом, причому нiчого вiйськового не захоплюючи” [261. – C. 116].

Кiш, не маючи змоги протистояти дiям росiйської адмiнiстрацiї по обмеженню на пiвночi територiї Запорозьких Вольностей, поширив колонiзацiю земель, якi знаходились на пiвднi i сходi вiд Запорожжя. Так був заснований ряд слобiд i зимiвникiв на територiях, якi належали татарам i донським козакам. Серед них були поселення на Мiусi i слобода Кислякiвка, в яких запорожцi звели церковнi споруди.

Разом з тим, кошове керiвництво розумiло, що протистояти втручанню росiйської адмiнiстрацiї можна лише розпочавши широку колонiзацiю Вольностей Запорозьких переселенцями, якi будуть пiдлягати Кошу. Тому П.I.Калнишевський почав роздавати селянам, якi переселялись до Запорожжя, землю в користування. Обов’язковою умовою для новоприбулих було заняття землеробством. Завдяки таким дiям запорозького керiвництва розпочалася небачена до цього емiграцiя до Вольностей. Поповнювалось населення Запорожжя i пiд час росiйсько – турецької вiйни. В 1770 р. запорозький старшина Данило Третяк вiдбив у татар полонених волохiв i євреїв. За розпорядженням Коша, всi волохи були оселенi в Кодацькiй паланцi.

В 1770 р. вздовж новоствореної Днiпровської лiнiї, за розпорядженням уряду, були поселенi вiдставнi солдати з родинами, до функцiї яких входив догляд за роботами пiд час будiвництва фортець. Звичайно, при такому бурхливому зростаннi народонаселення на Пiвднi України збiльшувалась i кiлькiсть слобiд, в яких виникали церкви i дiяло православне духовенство.

Проте, з ряду причин в кiнцi 1760-х – на початку 70-х рр. Запорожжя втратило значну частину свого населення. З середини сiчня до початку березня 1768 р. на Запорожжi продовжувалась страшна хуртовина, внаслiдок якої загинула чи не половина мешканцiв цього регiону. Такою ж холодною була i зима 1769 р. На початку росiйсько-турецької вiйни 1768 – 1774 рр. татари взяли в полон велику кiлькiсть мешканцiв Запорожжя. В 1770 р. на територiї Вольностей спостерiгався неврожай i голод, внаслiдок чого загинуло багато людей. Наступного року на Запорожжi спалахнула епiдемiя морової язви, яка спустошила Романкове, Новий i Старий Кодак, Самару, Перещепино, а також багато слов’яносербських шанцiв. Навеснi 1772 р. Запорожжя понесло значнi втрати вiд повенi, а влiтку того ж року тут спалахнула епiдемiя чуми [253. – C. 335 – 338; 213. – C. 47].

В той же час на стан запорозької церкви негативно вплинули тi зовнiшньо- i внутрiшньополiтичнi процеси, якi вiдбувалися в життi Вольностей Запорозьких. Вiйна з Туреччиною, будiвництво фортець Днiпровської лiнiї, заходи росiйського керiвництва щодо унiфiкацiї управлiння iмперiєю викликали протидiю з боку вiйськового товариства.

До цього додались ще й подiї, пов’язанi з переселенням на Запорожжя старообрядцiв, якi викликали хвилювання серед козакiв. У 1762 р. було дозволено повернутися до Росiї закордонним старообрядцям. Згiдно з планами росiйського уряду, вони оселялись на запорозьких землях i стали, таким чином, небажаними сусiдами козацтва. 27 серпня 1765 р. Потьомкiн прохав iмператрицю видати розпорядження “для цих старообрядцiв на вищезгаданiй землi звести монастир i кiлька церков парафiяльних” [55. – Арк. 1 – 2].

Пiд час росiйсько-турецької вiйни генерал Румянцев направив iз Молдавiї на поселення в Новоросiйську губернiю 1242 родини старообрядцiв, якi колись втекли з Росiї до Польщi i Бесарабiї. Новоприбулi оселились поруч зi своїми одновiрцями i влаштували кiлька слобiд. В той же час до Новоросiйської губернiї прийшла велика кiлькiсть старообрядцiв iз внутрiшнiх губернiй Росiї. Старообрядцi мали пiдтримку з боку Потьомкiна, який надавав їм чисельнi пiльги, i з огляду на це самовiльно займали землi запорожцiв, оселялись на них, будували свої каплицi i молитовнi будинки. Козаки, якi здавна неприязно ставились до старообрядцiв, вбачали в дiях уряду по заселенню ними запорозьких земель обмеження прав Коша. Оточенi росiйськими вiйськами, козаки не мали змоги вiдкрито виступити проти такої дiяльностi уряду. Своє незадоволення вони прявляли в “ремствуваннi” на росiйську адмiнiстрацiю, вiдмовi вiдвiдувати церкви i вбивствах старообрядцiв. Хвилювання не стихали довгий час, i були припиненi лише пiсля розорення Сiчi.

Оселення на запорозьких землях старообрядцiв, якi не знаходились пiд юрисдикцiєю Коша, ще бiльше звузило територiю, яка була у фактичному пiдпорядкуваннi вiйськовому керiвництву. Володiння запорозьких козакiв дещо збiльшилися в 1774 р., пiсля заключення Кючук-Кайнарджийського миру. Тодi до Запорожжя перейшла велика дiлянка землi на лiвому березi Днiпра, навпроти Кiнбурна, i землi, якi знаходились мiж гирлами Кам’янки, Буга i Ташлика. Таким чином, напередоднi зруйнування Сiчi кордони Запорозьких Вольностей визначались так: вiд рiки Бахмут нижче Старої Української лiнiї вздовж лiвого берега Орiлi, вiд гирла Орiлi до Буга, вздовж 600 верст; вiд гирла Берди до Старої Української лiнiї, ушир 350 верст; на сходi кордон визначався межами Земель Вiйська Донського, на пiвднi i заходi – межами з турецькими землями i Азовським морем [174. – C. 5].

В останнє десятирiччя iснування Нової Сiчi, тобто в перiод правлiння Катерини II, значно посилилось втручання росiйського керiвництва в справи українського духовенства. 18 березня 1770 р. київському митрополиту було заборонено називатися “Митрополитом Малої Росiї”, а залишено було тiльки “Київський i Галицький”. Заборона не була несподiваною, бо листування з цього приводу мiж митрополитом Арсенiєм Могилянським i Синодом велось ще в 1766 – 1767 рр.. Арсенiй вiдстоював своє право на вживання старого титулу, посилаючись на давнi царськi грамоти, але Синод у своєму рiшеннi виходив зi стану церковної справи на той час, пояснюючи, що “Мала Росiя” знаходиться не лише в Київськiй, а i в Переяславськiй i Чернiгiвськiй єпархiях. Не викликає сумнiву, що у виключеннi з титулу київського митрополита згадки про “Малу Росiю”, ще бiльшу роль, нiж названа Синодом причина, вiдiгравали полiтичнi мотиви.

В тому ж 1770 р. київським митрополитом був призначений архiєпископ Гавриїл Кременецький, який до цього 34 роки знаходився на церковнiй службi у Великоросiї. Це призначення негативно вiдбилося на правах київських владик, бо в особi Гавриїла Кременецького iмператриця знайшла ревного провiдника своєї централiзаторської полiтики у вiдношеннi до України. Всi розпорядження Синоду, спрямованi на скорочення прав Київської єпархiї, не зустрiчали опору з боку митрополита, а пасивно ним виконувались.

Логiчним завершенням полiтики, яка проводилась росiйським урядом у вiдношеннi як до України, так i до Запорожжя, стало скасування в 1775 р. Нової Сiчi. 5 червня 1775 р. вiйська пiд керiвництвом генерал – поручика Петра Текелi зайняли i розорили Сiч. Через два мiсяцi пiсля цього вийшов манiфест, який сповiстив про зайняття Сiчi вiйськами i про знищення Коша i навiть iменi “вiйська Запорозького низового”. В манiфестi були перелiченi i причини, нiбито з яких уряд пiшов на цей крок. Проте, основною причиною лiквiдацiї Вiйська Запорозького була невiдповiднiсть господарських i полiтичних стосункiв, якi склалися на Запорожжi, полiтицi росiйського уряду. Для Катерини II iснування Вольностей Запорозьких з їх вiдмiнними вiд загальноросiйських системою управлiння, законами, особливою системою ведення господарства стало наперешкодi здiйсненню централiзаторських i унiфiкаторських планiв.

Пiсля лiквiдацiї Сiчi запорозькi землi були подiленi на кiлька частин. Iнгульська паланка склала Iнгульський, Кодацька – Нiкопольський, або Ольвiопiльський, повiти Новоросiйської губернiї. Самарська, Протовчанська, Орiльська та Кальмiуська паланки переданi Азовськiй губернiї пiд назвами Самарського, Новоселицького, Личкiвського, Барвiностепського, Кiнсьководського та Кальмiуського повiтiв.

Згiдно з планами Потьомкiна, на територiї Новоросiйської та Азовської губернiй була заснована самостiйна єпархiя, яка отримала назву Слав’янська i Херсонська. Їй стали пiдлеглими церкви, якi ранiше вiдносились до вiдомства Переяславського, Бiлгородського i Воронезького єпископiв. 9 вересня 1775 р. вийшов указ iмператрицi, в якому зазначалося, що створення Слов’янської i Херсонської єпархiї “ознаменує… в тому краї придбання , щасливою вiйною i славетним миром зробленi, розповсюдiвшi Всеросiйської держави кордони” [98. – C. 133].

Пiсля утворення Слав’янської i Херсонської єпархiї Старокодацьке духовне намiсне правлiння продовжувало iснувати. Воно було розташоване на землях, якi ввiйшли до складу Азовської губернiї, але вiдало i церквами губернiї Новоросiйської. Тому священики церков, що знаходились на правому березi Днiпра – Нового Кодака, Старого Кодака, Романкового, Кам’янського, Карнаухiвки, Комiсарiвки подали архiєпископу Слав’янському i Херсонському Євгенiю Булгарiсу “доношенiє” з проханням звiльнити їх з пiдлеглостi Старокодацькому правлiнню i запровадити для них нове правлiння [133. – C. 11 – 12]. Прохання духовенства було пiдтримане Саксаганською вiйськовою канцелярiєю, i в сiчнi 1777 р. Євгенiй Булгарiс його задовольнив. Старокодацьке духовне намiсне правлiння було лiквiдоване, а церкви, якi знаходились у його вiдомствi, переданi пiд керiвництво двох правлiнь – правобережнi до новоутвореного Слав’янського, а лiвобережнi – до Самарського духовного правлiння [252. – C. 30]. Тим самим було лiквiдовано залишки запорозької церковної органiзацiї.

Таким чином, у перiод Нової Сiчi умови для церковного будiвництва на Запорожжi склалися неоднозначні. Активна полiтика колонiзацiї регiону, що проводилась як росiйською адмiнiстрацiєю, так i кошовим керiвництвом, призвела до значного збiльшення населення на Пiвднi України. Як наслiдок, маємо зростання кiлькостi церков, каплиць та скитiв, розвиток церковного устрою. З iншого боку, протягом 1734 – 1775 рр. царський уряд проводив полiтику обмеження автономiї Коша в керiвництвi справами Запорожжя, в тому складi i релiгiйними. Росiйський уряд обмежував територiю Вольностей Запорозьких, внаслiдок чого частина козацьких церков, якi знаходились на вилученiй з-пiд вiдома Коша землях, стала недоступною для запорожцiв, яким було наказано перенести свої поселення в нововизначенi межi Вольностей. З вiдома кошового керiвництва були вилученi i значнi територiї в межах Запорозьких Вольностей, на яких були розмiщенi росiйськi вiйськовi команди i поселенi старообрядцi.

В період Нової Січі кілька разів змінювалась система підпорядкування Війська Запорозького. Київські генерал-губернатори, гетьман К.Розумовський, Малоросійська колегія втручалися у справи Запорозьких Вольностей, прагнули контролювати і керувати діяльністю військового товариства. В результаті неодноразово виникали конфлікти між Кошом і урядовою адміністрацією, що врешті – решт стало однією з причин ліквідації Січі, отже, і церковної системи запорожців.

Протягом 1734 – 1775 рр. внаслiдок полiтики уряду, спрямованої на унiфiкацiю управлiння, поступово скасовувались привiлеї українського духовенства i права київської духовної влади. Це не могло не вiдбитися на характерi управлiння церковною справою на Запорожжi.