Проект “Дослідники історії Південної України: біобібліографічний довідник”

Ігор Лиман

Однією з ознак сьогоднішньої історіографічної ситуації в Україні є зростання зацікавлення регіональною історією, що знаходить втілення у формуванні історичної регіоналістики як окремого напряму наукових досліджень. Усе більше науковців звертається до вивчення історії складових частин держави, шукаючи як специфіку, так і спільне в розвитку різних регіонів. Разом з тим, на сьогодні не всі аспекти регіональної історії є дослідженими рівною мірою, так само як і в межах кожного з аспектів не однакова увага приділена різним хронологічним періодам. У цьому плані не є винятком ситуація із вивченням минулого Південної України. І це при тому, що, як було з’ясовано в процесі фронтального опрацювання тематики дисертацій з гуманітарних дисциплін, захищених у роки незалежності України, саме Південній Україні серед всіх регіонів нашої держави приділяється чи не найбільша увага: станом ще на 2008 р. тільки кандидатських дисертацій, присвячених минувшині цього регіону в цілому чи його складових, було нараховано більше 200.

І причина цього не лише в тому, що землі Півдня охоплюють близько третини території сучасної України. Важливою причиною такої уваги до минувшини Південної України є і специфіка історичної долі регіону, і його місце в економічному та соціокультурному розвитку українських земель. При надзвичайній актуальності комплексного, «тотального» вивчення історії Південної України на заваді консолідації зусиль науковців стоїть недостатня обізнаність представників різних наукових шкіл, у царину інтересів яких входить цей регіон, як із напрацюваннями один одного, так і безпосередньо з персонами, що представляють інші наукові школи. Точніше буде сказати, що в багатьох випадках таке знайомство обмежується знанням історіографії безпосередньо своєї доволі вузької наукової теми (переважно – усе тієї ж дисертаційної) та тим часто доволі випадковим «набором» науковців, що дослідник зустрічає, відвідуючи конференції, круглі столи, семінари тощо.

Між іншим, це чудово усвідомлював професор Анатолій Васильович Бойко – лідер наукової школи з дослідження історії Південної (Степової) України, до якої я маю честь належати. Зовсім не випадково за тиждень до смерті у своєму останньому інтерв’ю Анатолій Васильович, відповідаючи на питання про плани, сказав:

«Першочергові наші завдання – це згуртовувати дослідників Степової України та інтенсифікувати розвій наукових студій цього краю» [Плецький С. [Електронний ресурс] // День. – 29 грудня 2010. – № 240.

Очолювані А.В. Бойком Запорізьке відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України, Запорізьке наукове товариство імені Я. Новицького зробили чимало саме для того, аби згуртувати науковців, що вивчають наш регіон: організовано більше 20 наукових конференцій, конгресів, семінарів, круглих столів [Наукові конференції, конгреси, семінари, круглі столи, в організації яких взяв участь А.В. Бойко, або очолювані ним інституції // Наукова школа професора А.В. Бойка: персоналії та доробок / Упорядники: Ігор Лиман, Вікторія Константінова. – Запоріжжя, 2011. – С. 364-365], започатковано видання часопису «Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна ХVІІІ-ХІХ ст.», серій «Джерела з історії Південної України», «Запорозька спадщина», «Старожитності Південної України» та ін., де могли публікуватись як представники самої наукової школи, так і інші дослідники, що вивчають минувшину Півдня [Часопис, багатотомні та серійні видання, започатковані А.В. Бойком // Наукова школа професора А.В. Бойка: персоналії та доробок / Упорядники: Ігор Лиман, Вікторія Константінова. – Запоріжжя, 2011. – С. 347-363].

Сама ж школа професора А.В. Бойка насправді без перебільшення може бути названа одним із лідерів у вивченні історії Півдня. Сергій Плохій щодо цього висловився так: «Чи можна уявити історію Степової України через покоління, два чи три від сьогодні, яка б не брала до уваги чи навіть не базувалася б на працях Анатолія Бойка та його учнів? Мені важко уявити таку історію і таких істориків, де б вони не жили, і які б теми вони не піднімали» [Плохій С. Слово про майстра // Наукова школа професора А.В. Бойка: персоналії та доробок / Упорядники: Ігор Лиман, Вікторія Константінова. – Запоріжжя, 2011. – С. 11]. Те, що 27 грудня 2010 р. Анатолій Васильович Бойко пішов із життя, без перебільшення стало тяжкою втратою не тільки для всіх тих, хто мав щастя належати до сформованої професором наукової школи, але й для історичної науки в цілому. Утім, хочеться вірити, що смерть Учителя, ставши суворим випробуванням для його учнів, разом з тим, знаменуватиме новий, але далеко не останній етап у розвитку наукової школи професора А.В. Бойка, а отже, і в реалізації її стратегічного завдання консолідувати дослідників історії Південної України.

Важливим кроком у напрямку реалізації того, до чого прагнув А.В. Бойко в контексті згуртування дослідників історії регіону, стала робота з підготовки та публікації біобібліографічного видання «Наукова школа професора А.В. Бойка: персоналії та доробок», що побачило світ у грудні 2011 р. [Наукова школа професора А.В. Бойка: персоналії та доробок / Упорядники: Ігор Лиман, Вікторія Константінова. – Запоріжжя, 2011. – 376 с.] Причому цю книгу я та В.М. Константінова розглядаємо і як своєрідну данину пам’яті нашому Учителю, але тим же часом і як намагання зафіксувати, закріпити, популяризувати здобутки наукової школи, сформованої навколо нього, як спробу мобілізувати самих учнів Анатолія Васильовича, не дати їм забути, звідки вони вийшли.

Важливо, що в самому тексті «Від упорядників» цієї книги було сформульовано подальші плани щодо втілення в життя мрії А.В. Бойка про консолідацію істориків, які займаються минувшиною півдня України: «Ми маємо намір після публікації видання «Наукова школа професора А.В. Бойка: персоналії та доробок» узятись за підготовку кількатомника «Дослідники історії Південної України XVIII-XX століть», яка і може стати певною базою для згуртування все ще до деякої міри розпорошених сил науковців, до сфери інтересів яких входить вивчення минулого регіону» [Від упорядників // Наукова школа професора А.В. Бойка: персоналії та доробок / Упорядники: Ігор Лиман, Вікторія Константінова. – Запоріжжя, 2011. – С. 5-6]. Аби розпочати проект «Дослідники історії Південної України…», принципово важливо було визначитись із тим, що ж, урешті-решт, варто розуміти під «Південною Україною» та інформацію про дослідження присвячені історії якого періоду доцільно включати до видання. І тут ідеться зовсім не про формальне визначення територіальних і хронологічних рамок. Маю підстави констатувати, що на сьогодні співіснують декілька домінуючих підходів до окреслення географічних меж регіону. І те, які саме підходи застосовуються, великою мірою корелюється з історичними періодами, до яких звертаються дослідники.

Так, переважна більшість праць, сконцентрованих на вивченні часів до XVIII cт., розглядає окремі сегменти (Кримське ханство, Запорожжя тощо) території, яку низка з авторів цих праць таки артикулюють як «Південну Україну» або ж «Степову Україну». Значно ширше використовуються ці терміни в роботах, які верхньою хронологічною межею «зачіпають» XVIII ст., і тоді концепти «Південна Україна», «Степова Україна» застосовуються і до більш ранніх часів. У цьому контексті достатньо згадати хоча б дисертацію О.О. Шкрібітько «Господарська діяльність монастирів Степової України в XVI-XVIII ст.» (де під Степовою Україною розуміються нинішні землі Донецької, Дніпропетровської, Кіровоградської, Миколаївської областей, південної частини Харківської, північно-західних районів Херсонської та північно-східних районів Запорізької областей) і дисертацію Н.Л. Стешенко «Українська і російська історіографія заселення Степової України в XVI-XVIII ст.».

До речі, показово, що хоча обидві згадані праці були підготовлені під керівництвом В.О. Пірка, в останній під «Степовою Україною» розуміється вже дещо відмінна територія – «південна частина Луганської, майже вся Донецька, південна частина Харківської, Дніпропетровська, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська та північна частина Херсонської і Запорізької областей». Причому Н.Л. Стешенко спеціально обумовлює, що до Степової України не входить Крим, оскільки до 1783 р. він разом із прилеглими землями Причорномор’я та Приазов’я складав окреме політичне об’єднання – Кримське ханство. Тут же дослідниця зазначає, що в історіографії немає усталеної думки щодо узагальнювальної назви регіону, і стосовно Степової України також вживаються поняття «Південна Україна», «південь України», «південний край». Терміни «Південна Україна», «Степова Україна» екстраполюються на більш ранні, аніж XVIII ст., історичні періоди і при формулюванні назв різних наукових форумів (згадаймо хоча б міжнародні наукові читання «Південна Україна: козацька та післякозацька доба (XVI-ХХ ст.)»).

У дослідженнях, що стосуються виключно XVIII – початку ХХ ст., термін «Південна Україна» використовується вже надзвичайно широко (не йдеться про частину переважно російських дослідників, які, великою мірою продовжуючи імперські традиції історіописання, скептично ставляться до терміна «Південна Україна», натомість воліючи говорити «Південна Росія» або ж «Новоросія»). При цьому географічні межі, у яких розглядається південноукраїнський регіон, тут різняться.

Зокрема, доволі поширеним на сьогодні залишається формулювання, згідно з яким територіальні межі дослідження охоплюють землі Катеринославської, Херсонської і Таврійської губерній у кордонах 1805 (інший варіант – 1806) р., але територія Криму до уваги не береться через особливості історичного розвитку та адміністративного устрою (іноді вказується на особливості етнічного складу Кримського півострова тощо). Або ж щось на кшталт «Географічні межі дослідження окреслені у відповідності з вітчизняною історіографічною традицією й охоплюють територію Катеринославської, Херсонської та материкових повітів Таврійської губерній» (до речі, одним із найсвіжіших прикладів звернення до відповідного визначення є докторська дисертація представника наукової школи А.В. Бойка О.М. Приймака, захист якої має відбутись 30 вересня 2013 р.).

Згідно з іншим вельми поширеним підходом під «Південною Україною» розуміється територія все тих же Катеринославської, Херсонської і Таврійської губерній, але вже включаючи землі Кримського півострова. У таких дослідженнях «Південна Україна» і «Степова Україна» часто розглядаються як тотожні поняття (цікавим є формулювання в авторефераті дисертації В.М. Філаса ««Журнал Министерства государственных имуществ» як джерело з соціально-економічної історії Південної України», згідно з яким щодо Катеринославської, Херсонської і Таврійської губерній вживається термін «Південна Україна», під яким «розуміється степовий природно-історичний регіон»), причому тут не враховується, що гірський південь Кримського півострова навряд чи коректно характеризувати як «степовий». Доволі обґрунтованим є дещо інший підхід, згідно з яким під «Південною Україною» розуміються, крім території трьох згадуваних вище губерній, і землі Південної Бессарабії (Бессарабської області (губернії)). Як відомо, сучасна Одеська область, а саме її південно-західна частина, включає частину Південної Бессарабії.

І саме науковці Одеси й Одещини є «флагманами», «промоутерами» такого підходу до визначення географічних меж Південної України. Вони, між іншим, наполягають, що підставами для цього є і спільна історична доля (принаймні, на кількох історичних відрізках) земель Південної Бессарабії та трьох південноукраїнських губерній, і сучасні політичні міркування. Разом з тим, серед досліджень, присвячених XVIII – початку ХХ ст., вельми високим є відсоток праць, у яких вивчаються складові південноукраїнського регіону (Вольності Війська Запорозького, окремі губернії, той самий Кримський півострів, Донбас, Північне Приазов’я, Північне Причорномор’я тощо).

У цьому контексті на особливу увагу заслуговує концепція, згідно з якою південноукраїнський регіон залишався більш-менш однорідним тільки до останньої чверті ХІХ ст., доки під впливом потужного економічного розвитку став перетворюватись на доволі сегментовану територію, де стали виокремлюватись «підрегіони» («регіони другого рівня»)1. В історичній ретроспективі Я.В. Верменич виділяє в складі Південної України такі «історико-географічні землі» («історико-географічні зони»), як Запорожжя, Причорномор’я (Таврію), Приазов’я, Бессарабію, а згодом – і Донбас2. Утім, такий підхід не є єдиним (у цьому контексті звернемо увагу хоча б на статтю з промовистою назвою «До проблеми визначення історико-етнографічних регіонів: Степове Побужжя»3). Наявність ознак сегментації Південної України за часів після визвольних змагань відбилась і на тому, що серед досліджень, присвячених 1920-м – 2000-м рр. надзвичайно потужними є блоки робіт з історії Донбасу, Криму та низки інших складових південноукраїнського регіону. Причому не всі їхні автори пишуть про таку приналежність відповідних земель до Південної України.

1 Турченко Г.Ф. Історичний вибір: Південна Україна чи Новоросія // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя: ЗНУ, 2010. – Вип. XХІХ. – С. 77. 2 Верменич Я.В. Теоретико-методологічні проблеми історичної регіоналістики в Україні. – К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – С. 91-92, 98-99. 3 Марченко О.М. До проблеми визначення історико-етнографічних регіонів: Степове Побужжя // Інтелігенція і влада: громадсько-політ. наук. зб. Серія: Історія. – Одеса: Астропринт, 2009. – Вип. 16. – С. 210-218.

Разом із тим, і чимало досліджень історії так званих «радянського» та «пострадянського» періодів територіально сконцентровані саме на «Південній Україні», що артикулюється і в їхніх назвах. Щоправда, склад територій, що розуміються під відповідним терміном, суттєво різниться, що зумовлюється, зокрема, і тим адміністративно-територіальним устроєм, що був актуальним станом на досліджуваний період. Лише кілька прикладів. І.М. Кривко в дисертації «Земельні громади Південної України (1922-1930 рр.)» у традиціях низки дослідників, які вивчали ХІХ ст., пише, що під «Південною Україною» розуміє степовий природно-історичний регіон. Далі ж вона уточнює, що маються на увазі 14 округів (Артемівський, Дніпропетровський, Запорізький, Зінов’ївський, Криворізький, Луганський, Маріупольський, Мелітопольський, Миколаївський, Одеський, Первомайський, Сталінський, Старобільський, Херсонський), які увійшли до складу Південної України після адміністративно-територіальної реформи 1923-1925 рр.

Т.І. Молдавська в дисертації «Обласні Ради депутатів у системі владних відносин радянського суспільства у 1947-1990 рр. (на прикладі південних областей УРСР)» пише, що під південними областями УРСР розуміє Запорізьку, Миколаївську, Одеську, Херсонську, а з 1954 р. – і Кримську області. Отже, цілком виправдано більшість сучасних дослідників при визначенні змісту терміна «Південна Україна» враховує як певну історіографічну традицію, так і адміністративно-територіальний устрій, що був наявний у досліджуваний ними період. Варто пристати до певної історіографічної традиції і при визначенні, що слід розуміти під «Південною Україною» у цьому проекті. Ураховуючи те, що й дослідники, які пишуть про південноукраїнські землі часів до XVIII ст., і частина науковців, які вивчають історію цих земель після розпаду Російської імперії, вживаючи термін «Південна Україна», значною мірою спираються на традиції, сформовані дослідниками, що звертаються до історії регіону ХІХ – початку ХХ ст., доцільно обрати саме один з підходів останніх.

Не вважаючи за доцільне залишати поза межами досліджень з історії Південної України ні землі Кримського півострова, ні південно-західну частину сучасної Одещини, варто пристати до традиції, згідно з якою під «Південною Україною» розуміються землі Катеринославської, Херсонської, Таврійської губерній і Південної Бессарабії. При цьому треба обумовити, що оскільки на сьогодні зазначені землі охоплюють і частину території Російської Федерації та Молдови, то під «Південною Україною» варто розуміти саме ті землі колишніх Катеринославської, Херсонської, Таврійської губерній і Південної Бессарабії, які зараз перебувають у кордонах України. Це територія Автономної Республіки Крим, Одеської, Миколаївської, Херсонської, Кіровоградської, Запорізької, Дніпропетровської, Донецької областей і південно-східної частини Луганської області.

Не менш важливим є питання про те, дослідження присвячені якій хронології мають увійти до «сфери інтересів» проекту «Дослідники історії Південної України: біобібліографічний довідник». Уже є давно усталеною історіографічна традиція, згідно з якою рубіжним в історії земель, які сьогодні входять до складу Південної України, є XVIII ст. Адже саме тоді відбувалось приєднання значної частини земель регіону до складу Російської імперії; саме тоді розпочалася масова колонізація «Дикого Степу»; урешті-решт, саме тоді регіон став сприйматись як єдине ціле. Зважаючи на всі ці аргументи було б доцільно обмежитись саме дослідниками, що вивчали історію регіону з XVIII ст., і саме тому свого часу було заявлено про намір підготовки кількатомника «Дослідники історії Південної України XVIII-XX століть». Разом із тим, беззастережне обмеження такими хронологічними межами могло б сприйматись чи не як заперечення наявності історії південноукраїнських земель більш ранніх часів.

А історія-то була давньою і славною! Згадаймо хоча б про сумнівність твердження про відсутність міської традиції на півдні України до «цивілізаторської місії» Катерини ІІ. Адже ціла низка міст Криму небезпідставно відраховує свою історію ще з античності, коли на інших теперішніх українських землях до виникнення перших міст залишалось ще багато століть. І в історії низки з кримських міст до певної міри присутній континуітет, що і є однією з головних ознак при визначенні віку населеного пункту. Та й землі Півдня поза межами Кримського півострова не можна розглядати як «Дике поле» до колонізації часів Катерини ІІ: певні міські традиції були й тут [Константінова В.М. Урбанізація: південноукраїнський вимір (1861-1904 роки). – Запоріжжя: АА Тандем, 2010. – С. 113; Константінова В.М. Проблема визначення чисельності населених пунктів міського типу на території Південної України у перші часи після ліквідації Вольностей Війська Запорозького (до питання про відсутність традиції міського способу буття у запорозького козацтва) // Записки історичного факультету. – Вип. 17. – Одеса: Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, 2006. – С. 162-166].

Годі й говорити про історію запорозького козацтва, яка розпочинається на Півдні аж ніяк не у XVIII ст. Обговорюючи відповідні питання з колегами «по цеху», мені доводилось чути думку: якщо говорити про південноукраїнський регіон як цілісність, то варто розглядати його історію саме з XVIII ст.; якщо ж говорити про історію не регіону як такого, а сукупності земель, що нині входять до Південної України, то треба звертатись до часів починаючи з появи людини на цій території.

Разом з тим, так сталося, що нещодавно завдяки запрошенню до опонування на захисті докторської дисертації одного з представників наукової школи професора А.В. Бойка В.М. Андрєєва «Віктор Петров: інтелектуальна біографія» я звернув увагу на концепцію, яка до певної міри дає можливість поглянути на питання під дещо іншим кутом зору. І у своїй дисертації, і у монографії [Андрєєв В.М. Віктор Петров. Нариси інтелектуальної біографії вченого: Монографія. – Дніпропетровськ: Герда, 2012. – 476 с. – (Серія «DNIPROVIANA»)] В.М. Андрєєв детально аналізує розроблену Віктором Петровим теорію епох, що характеризується як «своєрідна концепція історичного часу». Згідно з нею історичний процес є дискретним, нелінійним, історія розвивається не еволюційним шляхом, не за висхідною, а завдяки зміщенню, розриву, зламу між епохами. Епоха ж, у свою чергу, – це самодостатній, «замкнений у собі» «відтинок часу», що усвідомлюється як структурна цілісність.

Цілком логічно, що В.М. Андрєєв відмічає перегукування історіософської концепції В.П. Петрова з теоріями О. Шпенглера та А.Дж. Тойнбі, при цьому зауважуючи, що Віктор Платонович навряд був знайомий з працею останнього «Дослідження історії», що набула визнання лише в 1950-1970-х роках. В.М. Андрєєв обґрунтовує висновок, що методологічні підходи В.П. Петрова багато в чому були суголосними з новітніми науковими теоріями, набагато випередили свій час і не втратили актуальності до сьогодні.

Відповідна концепція певною мірою може бути прикладена і до земель Південої України. І тоді можна говорити про те, що історія регіону насправді була історією зміни «самодостатніх епох», що заступали одна одну, часто протистаючи одна одній. У цьому контексті події того самого XVIII ст. можуть сприйматись як прояви зміщення, розриву, «переборювання», «протиставлення», зламу між епохами в історії регіону. Прояви такого розриву, перерваності традицій можна знайти чи не в кожному аспекті історії Півдня відповідного періоду. Скажімо, якщо звернутись до вже згадуваного вище питання про наявність міської традиції в регіоні, то досить промовистим є спостереження В.М. Константінової: після падіння Нової Січі міста Півдня «засновувалися і розвивалися скоріше всупереч, аніж у продовження старих місцевих (передусім козацьких) традицій. Вони були продуктом і в той же час чинником імперської експансії на землі Півдня» [Константінова В.М. Урбанізація: південноукраїнський вимір (1861-1904 роки). – Запоріжжя: АА Тандем, 2010. – С. 113].

Варто звернути увагу на ще один аспект проблеми, що лежить у площині аналізу вже не суто історичного, але історіографічного процесу. Саме XVIII ст. стало початком не тільки нової «епохи» в історії Півдня, але й розвитку історико-регіональних досліджень. Вельми показово, що в монографії з промовистою назвою ««Історіограф» Південної України Аполлон Скальковський: інтелектуальна апологія імперської політики та регіональної історичної самобутності» Л.В. Новікова, пропонуючи за концептуальними домінантами розділити історико-регіональні дослідження на провінційні, регіоноцентричні й постдержавні, пише, що вже у XVIII ст. стали з’являтись праці, «присвячені історії та тогочасному становищу Південної України» [Новікова Л.В. «Історіограф» Південної України Аполлон Скальковський: інтелектуальна апологія імперської політики та регіональної історичної самобутності. – Одеса: Одеський національний університет, 212. – С. 98, 102].

Беручи до уваги все вищевикладене, мною було прийняте рішення на перших етапах проекту обмежитись саме дослідниками, що вивчають (вивчали) історію південноукраїнського регіону та (або) його складових у хронології з XVIII ст. Додатковим аргументом на користь такого рішення стало усвідомлення, що не можна одразу «охопити неосяжне». Подальша ж евристика змусила визначатись, як ще більш звузити коло науковців, біобібліографічні дані про яких увійдуть до перших томів проекту. Адже мною було нараховано кілька тисяч лише професійних істориків, які опублікували праці щодо минулого Південної України. До того ж, до питань минувшини Півдня зверталися та звертаються не тільки безпосередньо історики, але й представники інших фахів.

Годі й говорити про багаточисельність лав краєзнавців-аматорів, які стали авторами публікацій з історії складових південноукраїнського регіону! Тож за критерій включення інформації про науковців до перших томів видання «Дослідники історії Південної України: біобібліографічний довідник» була взята досить конкретна формальна умова – наявність захищеної дисертації з історії регіону або його складових. Зрозуміло, що такий вибір (утім, як і будь-який інший) аж ніяк не є ідеальним, але він має низку очевидних переваг. При цьому я цілком свідомий того, що не всі дисертації мають однакову наукову цінність і що в низці випадків внесок у вивчення історії Південної України дослідників, які не захищали дисертацій з відповідної проблематики, є значно вагомішим.

При тому, що раніше мною велась робота з виявлення та систематизації біобібліографічних даних стосовно значно більш широкого кола науковців, тепер була повторно проведена суцільна евристика в каталогах дисертацій та авторефератів. Була сформована бібліографія дисертацій, захищених не лише з історичних дисциплін, але й з географії, педагогіки, філософії, юридичних наук… Причому при роботі з каталогами виписувались дані не тільки щодо дисертацій, у самих назвах яких були заявлені територіальні рамки дослідження, що відповідають тематиці проекту. Адже в низці випадків у формулюванні тем дисертаційних досліджень не відбивається їхня належність до праць з історії регіону. Утім, визначені самими авторами об’єкти досліджень, їхні територіальні межі дають всі підстави відносити відповідні праці до студій, що безпосередньо стосуються Південної України.

Так, наприклад, Е.П. Петровський у 2006 р. захистив кандидатську дисертацію «Архівно-слідчі справи як джерело вивчення історії репресій в Україні у 1937-1938 роках». Утім, як зазначено в авторефераті, «територіальні межі дисертаційного дослідження визначаються специфікою архівно-слідчих справ, які знаходяться у фонді «П» архіву УСБУ в Одеській області. Головним чином вони охоплюють територію сучасної Одеської області, крім Південної Бессарабії (до 1940 р. вона перебувала у складі Румунії)». Та й наукова активність самого Е.П. Петровського поза рамками безпосередньо підготовки дисертації сконцентрована головним чином саме навколо вивчення Одещини 1920-х – 1940-х рр. Аби такі праці не опинились «за бортом» проекту, був опрацьований великий масив безпосередньо авторефератів і дисертаційних робіт, а не лише каталоги. У таких випадках, коли в назві дисертації не артикулюється її географічна прив’язка до південноукраїнського регіону або ж його складових, я включав необхідні пояснення до текстів відповідних біобібліографічних статей. У подальшому ж при роботі над проектом «Дослідники історії Південної України: біобібліографічний довідник» до певної міри використано методику, що добре зарекомендувала себе при роботі з підготовки видання «Наукова школа професора А.В. Бойка: персоналії та доробок».

За базову було взято анкету, що використовувалась при підготовці згаданої книги. При цьому до анкети було внесено низку коректив. Зокрема, тоді як в силу проблематики видання «Наукова школа професора А.В. Бойка: персоналії та доробок» у ньому не подавались дані про наукових керівників кандидатських і наукових консультантів докторських дисертацій, тепер була нагальна потреба в цій інформації, оскільки саме вона до певної міри дозволяє скласти уявлення про різноманіття наукових шкіл, представники яких займаються дослідженням історії Південної України. З іншого боку, у книзі «Наукова школа професора А.В. Бойка: персоналії та доробок» не наводилась інформація про специфіку наукових зацікавлень дослідників у контексті вивчення історії регіону, адже там є повна бібліографія кожного дослідника. Кількість науковців, які займались і займаються дослідженням минувшини Південної України, на порядки відрізняється від кількості представників наукової школи професора А.В. Бойка, тож надати їхню повну бібліографію на сторінках паперового видання, нехай навіть і багатотомного, проблематично.

Тому до скорегованої анкети було включено пункт про специфіку наукових зацікавлень дослідників у контексті вивчення історії Півдня і прохання подати бібліографію, що включає всі опубліковані монографії, археографічні видання, брошури, які стосуються історії Південної України, і лише до десяти позицій найважливіших статей з історії регіону. Утім, публікації – це вельми важливий, але все ж таки лише один з результатів і показників наукової діяльності. Аби дати читачам можливість сформувати повніше уявлення про спектр активності дослідників у царині вивчення історії Півдня, до оновленої анкети було включено пункт про участь у наукових проектах (розробках, грантах). У книзі «Наукова школа професора А.В. Бойка: персоналії та доробок» такого пункту не було. Натомість виходячи з розуміння, що наукова школа – це далеко не проста сукупність науковців і їхніх персональних доробків, ми включили як структурні складові тієї книги бібліографічні відомості про всі випуски та томи часопису, багатотомних і серійних видань, започаткованих А.В. Бойком; список наукових конференцій, конгресів, семінарів, круглих столів, в організації яких взяли участь А.В. Бойко або очолювані ним інституції; перелік усно-історичних і етнографічних експедицій, організованих А.В. Бойком і Запорізьким науковим товариством ім. Я. Новицького.

Інформація про проекти й гранти представників наукової школи професора А.В. Бойка була включена і до кількох передмов того видання. Отже, дослідникам історії Південної України планувалось запропонувати надати такі «Відомості про науковця» щодо себе або ж своїх колег: «Фотографія. Прізвище, ім’я, по батькові. Дата і місце народження. Науковий ступінь (рік присвоєння), вчене звання (рік присвоєння). Теперішнє місце роботи, посада. Короткі відомості про навчання й попередні місця роботи. Тема кандидатської дисертації, дата захисту (якщо дисертація ще не захищена: «Працює над кандидатською дисертацією «[Назва]»). Науковий керівник. Тема докторської дисертації, дата захисту (якщо дисертація ще не захищена: «Працює над докторською дисертацією «[Назва]»). Науковий консультант. Членство в наукових товариствах, організаціях. Участь у наукових проектах (розробках, грантах). Сфери наукових інтересів. Специфіка наукових зацікавлень у контексті дослідження історії Південної України. Нагороди (найважливіші). Кількість аспірантів, кількість захищених під керівництвом науковця кандидатських дисертацій; докторських дисертацій.

Загальна кількість публікацій (окремо зазначити кількість монографій, археографічних видань, брошур, наукових статей тощо). E-mail (за бажанням). Сторінка в Інтернеті (за наявності). Список (за хронологією) публікацій про науковця та рецензій на його книги. Бібліографічні дані про всі опубліковані науковцем монографії, археографічні видання, брошури, які стосуються історії Південної України. Бібліографічні дані про опубліковані науковцем найважливіші статті (7-10 позицій), які стосуються історії Південної України. Ім’я та прізвище особи, яка склала «Відомості про науковця»». Однією з ключових складових реалізації проекту стало спілкування з самими науковцями, які захистили дисертації з історії Півдня. Тут добре прислужився попередній 25-річний досвід дослідницької роботи в царині минувшини саме цього регіону. Зі зрозумілих причин, до цього я був знайомий, хоча б заочно, далеко не зі всіма колегами, які захистились з історії Південної України. Але ті мої «мережеві зв’язки», які склалися раніше, дозволили знайти контактні адреси абсолютної більшості таких нині діючих колег.

Тут особливо допомогли представники редакційних колегій низки наукових часописів, члени спеціалізованих вчених рад, лідери наукових шкіл, представлених у регіоні. Вельми показово, що попередні зусилля знайти контактні адреси через розширений пошук у мережі Інтернет виявились малоефективними – у такий спосіб вдалося встановити не більше 15 % електронних адрес чи телефонних номерів. У цьому контексті є підстави говорити принаймні про певну «обмеженість відкритості», якщо не про певну «закритість» значної частини науковців, які працюють у царині вивчення минувшини Півдня (і, ймовірно, не їх одних, але в таких узагальненнях усе ж не будемо виходити за тематику цього проекту). Поважаючи відповідне право на «неафішування» контактної інформації, до видання «Дослідники історії Південної України: біобібліографічний довідник» включені електронні адреси лише тих колег, які самі подали їх у «Відомостях про науковця».

До написання біобібліографій дослідників історії Південної України, які пішли з життя, були залучені переважно їхні колеги та учні. Утім, маю констатувати, що абсолютна більшість і кандидатських, і докторських дисертацій з історії регіону була захищена впродовж останніх двох десятиліть, і їхні автори переважно продовжують працювати донині. Між іншим, ця обставина також вплинула на рішення на перших етапах проекту сконцентруватись саме на біобібліографіях авторів захищених дисертацій. Адже завданнями проекту є не тільки формування узагальнювальної картини стану вивчення історії Південної України, популяризація напрацювань науковців, що займались цим регіоном, створення можливостей для кожного дослідника, який звертатиметься до окремих аспектів історії Півдня, вільніше орієнтуватись у тематиці попередників, але і сприяння контактам між діючими науковцями, формуванню інформаційної платформи, яка може прислужитися консолідації та координації зусиль і окремих дослідників, і інституцій з вивчення минувшини Південної України.

Приємно констатувати, що абсолютна більшість науковців, з якими я зв’язався в процесі підготовки проекту, з ентузіазмом сприйняла ідею його створення. Ось лише кілька цитат з нашого електронного листування: «Надзвичайно радий тому факту, що Ви взяли на себе таку складну, проте, як на мене, почесну й відподвідальну місію – написання біобібліографічного довідника… Гадаю, що його видання буде сприяти активізації наукових досліджень в царині вивчення історичного минулого Південної України, формуванню нового проблемного історіографічного поля, яке актуалізує цілу низку джерелознавчих, історіографічних аспектів соціально-економічної та соціокультурної історії регіону. Безумовно, зі свого боку я зроблю все належне для того, щоб надати Вам необхідну інформацію, яка Вас цікавить»; «сподіваюсь, що цей важливий та цікавий проект буде реалізований»; «дуже вдячна за інформацію, від щирого сердця зичу Вам успіхів в тому; раджу, щоб зробили електронну версію цієї унікальної книги про Південь України для всіх науковців України, далекого та ближнього зарубіжжя та розіслали ії за електронними адресами всіх науковців, які приймуть участь у виданні цієї книги».

У процесі спілкування щодо уточнення анкетних даних із багатьма колегами зав’язались доволі тісні контакти, які конкретизувались не лише в порадах щодо безпосередньо проекту, але й у взаємному інформуванні про заплановані заходи, у наданні контактних адрес колег, зверненнях за відгуками на автореферати аспірантів тощо. Фактично, уже під час підготовки цього видання проект почав, нехай поки що й у локальних масштабах, виконувати ті функції, задля яких він і задумувався.

Отже, у доволі стислі терміни було сформовано базу даних, що включає біобібліографії кількох сотень дослідників. Адже паралельно зі збиранням матеріалів безпосередньо для цього тому накопичувалась інформація, що буде використана на наступних етапах проекту. Ідеться про біобібліографії дослідників, які працювали або (та) працюють у царині вивчення минулого Південної України, при цьому захистивши дисертації, не присвячені цьому регіону, або ж і взагалі не маючи наукових ступенів.

Не маючи можливості вмістити всі ці бібліографії до одного тому, і тим же часом у силу зрозумілих обставин не маючи у своєму розпорядженні вичерпної інформації щодо всіх дослідників, які так чи інакше прилучилися до справи вивчення минувшини південноукраїнського регіону, я певною мірою змушений слідувати шляхом, протореним проектом «Українські історики. Біобібліографічний довідник» Інституту історії України НАН України. Ідеться саме про видання, нові томи (випуски) якого формуються в міру накопичення та систематизації інформації, з розміщенням біобібліографій у кожному томі (випуску) в алфавітному порядку. Як і упорядники видання Інституту історії України НАН України, я застерігаю, що кількість уміщених до цього тому осіб не вказує на його вичерпність і повноту – відсутні персоналії будуть представлені в наступних томах [Українські історики ХХ століття. Біобібліографічний довідник. Серія «Українські історики». – Вип. 2, частина 1. – К.; Львів, 2003. – С. 3].

При цьому хочу підкреслити, що проект «Дослідники історії Південної України: біобібліографічний довідник» має низку принципових відмінностей від проекту «Українські історики. Біобібліографічний довідник». І йдеться не лише про те, що тоді як останній присвячено дослідникам минулого України та українським ученим, які досліджують історію інших країн, перший сфокусовано на науковцях (причому – не тільки істориках), які вивчали або (та) вивчають історію південноукраїнського регіону. Із наголосом саме на цьому аспекті їхньої наукової діяльності, навіть якщо до сфери їхніх наукових інтересів входять й інші проблеми. Відмінність між проектами становлять і підходи до обсягів безпосередньо бібліографічної інформації, що включається до видань. А головне – відрізняються завдання проектів: «Українські історики. Біобібліографічний довідник» покликані передусім «персоніфікувати донедавна безособову вітчизняну історичну науку», у чому упорядники і вбачають наукову та суспільну цінність серії [Українські історики. Біобібліографічний довідник. Серія «Українські історики». – Вип. 3. – К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – С. 3]. Зрозуміло, при такому пріоритеті цілком прийнятним є те, що досі на сайті Інституту історії України НАН України розміщена повна PDF-версія лише одного випуску видання «Українські історики. Біобібліографічний довідник», що до видання не включено інформації щодо електронних адрес та сторінок в Інтернеті дослідників, які нині працюють.

Натомість пріоритети проекту «Дослідники історії Південної України: біобібліографічний довідник» зумовлюють необхідність: а) включення (за пояснених вище умов) такої інформації, б) зосередження на перших етапах проекту на бібліографіях передусім сучасних науковців, і, що надзвичайно важливо, в) паралельного розміщення бібліографій на Інтернет-ресурсі, який і має стати головною платформою для перманентного розгортання проекту, тоді як друковані томи будуть фіксувати лише його дискретні проміжні етапи. Що стосується безпосередньо першого тому видання, то він включає біобібліографії 136 науковців. Серед них 21 доктор наук, 1 доктор філософії (Ph.D.), 114 кандидатів наук.

Інформація щодо 90 науковців подана безпосередньо за складеними ними анкетами (що зазначено після відповідних біобібліографічних даних), щодо решти 46 дослідників – подана їхніми колегами. Стосовно гендерного представництва, серед науковців, інформація про яких увійшла до цього тому, 72 жінки і 64 чоловіки. Оскільки низка жінок-науковців публікувалась як під дівочим прізвищем, так і під прізвищем чоловіка, у виданні подаються обидва варіанти (за умови надання відповідної інформації самими дослідницями). Показово, що абсолютна більшість (112) дослідників минувшини Південної України народилась на землях саме цього регіону, тоді як лише 10 – в інших регіонах України, 7 – у Росії, 2 – у Казахстані, 2 – в Азербайджані, 1 – в Узбекистані, 1 – у Білорусі і 1 – у Чехословаччині. Не менш показово, що при цьому 125 науковців на час подання відомостей працювали в південноукраїнському регіоні (з них 61 у тому ж населеному пункті, де народились), 5 – в інших регіонах України, 3 – у Росії, 1 – у Канаді.

Двоє дослідників історії Південної України, інформація про яких увійшла до цього тому, на час його підготовки вже пішли з життя. За умови вдумливого прочитання в текстах анкет можна побачити цілий комплекс доволі симптоматичних ознак сучасної історіографічної ситуації. При ретельному ознайомленні з виданням охочі мають можливість звернути увагу на різні підходи і до організації співпраці наукового керівника з його (її) вихованцями, і безпосередньо до складання CV.

До видання ввійшли і статті про низку науковців, представлених у виданні «Наукова школа професора А.В. Бойка: персоналії та доробок». Зроблено це аби не «відривати» відповідну наукову школу від загального контексту дослідження Південної України. При цьому дані щодо біографій і бібліографій представників школи доповнені і не є копією попередніх. Зокрема, враховано, що дехто встиг змінити свій статус, захистивши дисертацію. До видання увійшли і фотографії представлених у ньому дослідників. На жаль, не всі змогли надати фото у PDF-форматі належної якості, що змусило вміщувати до книги портрети малого розміру, по 12 на сторінці. При всій повазі до сумлінності колег, низка даних щодо біографій і бібліографій після додаткової перевірки була скорегована. Була уніфікована подача відомостей про наукові часописи, у яких опубліковано праці дослідників історії Південної України.

Вчені ступені та наукові звання наукових керівників дисертантів у виданні не наводяться, аби не виникало плутанини щодо того, подається ця інформація станом на момент захисту чи на час публікації тому. Заради уніфікації до цього тому не вміщені подані низкою авторів дані щодо підготовлених ними до видання праць, які подані до друку, але ще не опубліковані. Деякі дослідники подали свої повні бібліографії, але формат видання зумовив необхідність обмежитись включенням до нього даних про не більш як 10 найбільш значущих статей з історії регіону при наведенні повного списку книг кожного автора, що стосуються минувшини Півдня. З тих же міркувань уніфікації, оскільки лише щодо кількох науковців подані дані про конференції, в організації яких вони взяли участь (як от Е.П. Петровський навів інформацію, що В.В. Левченко був членом робочої групи з організації та проведення в стінах Одеського національного морського університету 3-х (2009, 2011, 2013 рр.) міжнародних наукових конференцій «Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри»), така інформація в біобібліографічних статтях опущена.

Разом з тим, маю наголосити, що дані, не включені до цього тому, аж ніяк не приречені на забуття. Адже принципово важливо, що цей том розглядається лише як початок проекту «Дослідники історії Південної України: біобібліографічний довідник». Дуже сподіваюсь, що матиму змогу продовжити роботу над цим проектом. Причому йдеться не тільки про підготовку наступних друкованих томів. Уже на час виходу першого тому з друку його повна електронна версія буде розміщена на кількох ресурсах Інтернету для безкоштовного якомога ширшого доступу. А , де раніше були розміщені запрошення науковців до участі в проекті й анкета [Дослідники історії Південної України: // Інститут історичної урбаністики [Електронний ресурс].], до того ж стане платформою для розгортання цього проекту.

В ідеалі, тут можуть розміщуватись і, головне, перманентно оновлюватись, доповнюватись і біографічні дані, і повні бібліографії як тих дослідників, інформація про яких увійшла до першого тому, так і науковців, що залишились за його межами. Тож розпочавши із 136 сучасних дослідників, які захистили дисертації з історії Південної України чи її складових, можна буде не тільки подати бібліографії решти кандидатів і докторів наук, що на цей момент мають дисертації з минувшини регіону, але й поступово розширювати коло дослідників за рахунок включення до нього колег, які будуть захищатися паралельно з розгортанням проекту, і науковців, які мають публікації з історії Півдня, хоча їхні дисертації не присвячені цьому регіону, і молодих дослідників, які перебувають лише на підступах до вченого звання. Не говорячи вже про біобібліографії представників поколінь, які вже пішли у Вічність. За певних умов проектом можуть бути охоплені й чисельні аматори-краєзнавці, внесок яких у дослідження та популяризацію минувшини південноукраїнського регіону важко переоцінити.

Розпочавши з досліджень, присвячених історії Південної України XVIII-ХХ ст., поступово варто спуститися нижче по хронології, розширивши проект за рахунок біобібліографій, що стосуються більш ранніх етапів історії регіону та його складових. Украй важливою складовою розвитку проекту може стати акумулювання на Інтернет-ресурсі не тільки біобібліографій, але й повнотекстових електронних версій праць з історії Півдня. Годі й говорити, що всі ці кроки можуть бути вкрай важливими для згуртовування дослідників Південної України, інтенсифікації розгортання студій з історії регіону, адже (укотре наголошу) вони спрямовані не тільки на розширення можливостей для вільнішої орієнтації в чи не безмежному морі публікацій, що так чи інакше стосуються минувшини Південної України, але й на сприяння спілкуванню науковців, розширенню їхніх «мережевих зв’язків». Принаймні, дуже хотілося б, аби такі плани були реалізовані. Побачимо…

Поки ж маю виконати приємний обов’язок і висловити подяку всім колегам з дослідження Південної України, які виявили свою небайдужість до проекту, надіслали свої анкети та біобібліографії своїх колег, які терпляче відповідали на мої численні запити щодо уточнень, давали поради та інформацію. І звичайно ж, щиро вдячний Канадському інституту українських студій, який повірив у цей проект і підтримав його.